Короткий зміст Криваве весілля Лорка Ф. Г – Часть 1

Іспанія, початок XX в. Гірське сільце. Дія п’єси починається в будинку Нареченого. Мати, довідавшись, що він іде на виноградник і хоче взяти ніж, вибухає проклятьями тому, хто видумав ножі, і рушниці, і пістолети – усе, що може вбити чоловіка. Її чоловік і старший син мертві, загинули в ножових бійках із сім’єю Феликсов, ненависної Матері. Мати із працею переносить думка про весілля, їй заздалегідь неприємна Наречена, Наречений іде, з’являється Сусідка. Мати розпитує її про Наречену й довідається, що в тої колись був наречений, що уже два роки як одружений на її двоюрідній сестрі. Це Леонардо, із сім’ї Феликсов, що був зовсім маленьким у момент сварки двох сімейств. Мати вирішує нічого не говорити синові.

Будинок Леонардо. Теща Леонардо співає дитині колискову «про кін високому, що води не хоче». Дружина Леонардо в’яже. Входить Леонардо. Він тільки що з кузні, міняв підкови коневі. Дружині здається, що Леонардо занадто багато їздить на ньому, от і вчора його бачили на рівнині. Леонардо говорить, що не був там. Дружина повідомляє Леонардо про майбутній через місяць весіллю своєї двоюрідної сестри. Леонардо хмурніє. Дружина хоче довідатися, що гнітить його, але він різко обриває її й іде. Дружина Леонардо й Теща продовжують співати колискову «про кін високому». Дружина плаче.

Наречений і Мати приходять у будинок Нареченої свататися. До них виходить Батько Нареченої. Вони змовляються про день весілля. Мати при кожному випадку згадує свого загиблого старшого сина. З’являється Наречена. Мати Нареченого наставляє її, пояснюючи, що значить вийти заміж: «Чоловік, діти й стіна товщиною у два лікті – от і всі». Наречена серйозно обіцяє: «Я зумію так жити». Після відходу Нареченого й Матері Служниця хоче розглянути подарунки, принесені Нареченій (серед них – ажурні шовкові панчохи, «мрія жінок»). Але Наречену розмови про подарунки й про прийдешнє весілля приводять у лють. Служниця розповідає, що вночі бачила вершника, що зупинився під вікном Нареченої – вона довідалася, це був Леонардо. Лунає стукіт копит. Під вікнами знову проїжджає Леонардо.

День весілля. Служниця укладає волосся Нареченої в мудру зачіску. Наречена припиняє всі вільні розмови Служниці про заміжжя. Вона похмура, але повна рішучості, а на питання Служниці, чи любить вона свого нареченого, відповідає ствердно. Лунає стукіт. Служниця відкриває двері першому гостеві. Ним виявляється Леонардо. Наречена й Леонардо розмовляють, як посварені й смертельно скривджені один на одного закохані. «У мене є гордість. Тому й виходжу заміж. Я замкнуся з моїм чоловіком, якого повинна любити найбільше на світі», – говорить Наречена. «Гордість тобі не допоможе [...] Мовчачи згоряти – це найстрашніша кара, який ми можемо піддати себе. Хіба мені допомогла моя гордість, допомогло те, що я не бачив тебе, а ти не спала по ночах? Нітрохи! Тільки я був весь у вогні! Ти думаєш, що час лікує, а стіни приховують всі, але це не так. Що проникає в серце, того вже не вирвеш!» – звучить одповідь Леонардо. Служниця намагається прогнати Леонардо. Чутний спів гостей, що наближаються: «Ти прокинься, наречена, / Цей ранок весілля…» Наречена тікає до себе. Леонардо йде в глиб будинку. Гості з’являються й читають вірші Нареченій: «Зійди, смаглявка, / шлейф із шовку / тягнучи по гучних щаблях». З’являється Наречена – у чорному платті дев’яностих років, з воланами й широким шлейфом. На голові віденок. Усі привітають Наречену. Мати Нареченого бачить Леонардо і його дружину. «Вони члени сім’ї. Сьогодні день, коли треба прощати», – говорить їй Батько Нареченої. «Я терплю, але не прощаю», – відповідає та. Наречена квапить Нареченого: «Я хочу бути твоєю дружиною, залишитися з тобою наодинці й чути тільки твій голос». Наречений з Нареченою й гості йдуть. На сцені залишаються Леонардо і його Дружина. Вона просить чоловіка не їхати верхи, поїхати з нею разом у візку. Вони сваряться. «Не зрозумію, що з тобою, – зізнається дружина. – Думаю й не хочу думати. Знаю одне: життя миючи розбита. Але в мене дитина. І я чекаю іншого. [...] Але я свого не поступлюся». Вони йдуть разом. Голосу за сценою продовжують співати: «Згадай, що з будинку / ти виходиш у церкву. / Згадай, що звездою / ти виходиш яркою!» Перед входом у будинок Нареченої Служниця, наспівуючи, розставляє на столі підношення й чарки. Входять Мати Нареченого й Батько Нареченої. Мати із працею залишає думки про своїх загиблих близькі й разом з Батьком Нареченої мріє про онуків, про велику сім’ю. Але Мати розуміє, що чекати прийде ще довго. («Тому й страшно дивитися, як струменіє твоя кров по землі. Струмочок висихає в одну мінуту, а нам він коштує багатьох лет життя…») З’являються веселі гості, за ними під руку – молоді. Леонардо майже відразу ж іде усередину будинку. Через кілька мінут іде Наречена. Коли вона вертається, дівчини підходять до їй за шпильками: та, котрої вона раніше дасть шпильку, скоріше вийде заміж. Наречена схвильована, видно, що в душі її йде боротьба, вона розсіяно відповідає дівчинам. У глибині сцени проходить Леонардо. Нареченому здається, що Наречена стривожена. Вона заперечує це, просить його не відходити від її, хоча й ухиляється від його обіймів. Дружина Леонардо розпитує про нього гостей: вона не може його знайти й коня його немає в стійлі. Наречена йде відпочити. Через деякий час виявляється її відсутність. Входить Дружина Леонардо з лементом: «Вони бігли! Вони бігли! Вона й Леонардо! На коні. Обійнялися й полетіли вихром!» Весілля розколюється на два стани. Наречений і його родичі кидаються в погоню. Ліс. Ніч. Три дроворуби міркують про долю втікачів. Один з них уважає: «Треба слухатися серця; вони добре зробили, що бігли». Інший згодний: «Краще минути кров’ю й умерти, чим жити із гнилою кров’ю». Третій дроворуб говорить про Нареченого: «Він летів, як гнівна зірка. Особа в нього було попелясто^ – сіре. На ньому написана доля його роду». Вони йдуть. Сцена опромінюється яскравим блакитним світлом. Це з’являється Місяць у вигляді молодого дроворуба із блідою особою. Читає монолог у віршах: «Я – світлий лебідь на ріці, / я – око похмурих соборів, / на листах мнима зоря, /я – всі, їм нікуди не зникнути». «Пускай не буде їм ні тіні, / ні місця, де б могли вкритися!» «ПРО, я хочу проникнути в серце /верб ньому зігрітися! Дайте серце – / нехай груди її воно покине / і розтечеться по горах! / ПРО, дайте мені проникнути в серце, / проникнути в серце…» Місяць зникає за деревами, сцена поринає в морок. Входить Смерть в образі Старчихи… Старчиха кличе Місяць і просить дати більше світла, «освітити жилет і оттенить ґудзика», «а там вуж ножі знайдуть собі шлях». З’являється Наречений у супроводі одного з юнаків. Нар