Апокаліпсис, створений людьми: (по романах «Прощання із Запеклої» і «Пожежу») – Распутін Валентин

«Чотири підпірки в людини в. життя: будинок із сім’єю, робота, люди, з ким разом правиш свята й будні, і земля, на якій коштує твій будинок», И от одну із цих підпірок людин, вибиває з – під себе, сам» прирікаючи на загибель родову землю… Взаємовиключні стихії (вогонь в «Пожежі» і вода в «Прощанні із Запеклої») поєднуються, щоб знищити головне для людини – його зв’язок з рідною землею. В. текстах Распутіна найбільш частий епітет, – супутньому слову «земля» – рідна, тобто та, де «кожний камінь ще до твого народження передчував і чекав тебе, і отут кожна травичка тоновій весні несе тобі щось в остережение або підтримку від колишніх, часів і у всім за тобою тихий родовий догляд».

Виходить, смерті віддається не тільки земля, а набагато більше – родова пам’ять, минуле, історія» Хазяїн Матеры бачив «дим на цвинтар, той самий, котрий баби не дали добути… Але він бачив і далі…» Бачив дим, що, через кілька років підніметься над Сосновкой, бачив «вогонь», що з’їдає серце Івана Петровича. Горить цвинтар в «Прощанні», а в «Пожежі» архаровці, «идучи з роботи, по дорозі звертають на цвинтар оправлятися». Руйнування й опоганення поховань завжди вважалося гріхом, святотатством

Цвинтар як відхоже місце! Нижче впасти нікуди. І зрозумілим читачеві стає дивне, як здається Андрію, бажання Дар’ї перенести рідні могилки до нового місця проживання. Почуває вона відповідальність перед попередніми поколіннями за те нещастя, що обрушилося на Матеру. У серцях вимовляючи Катерине, Дар’я пророкує, як найстрашніше, доля, уготованную їй Петрухой, першим спалившим свою рідну дідівську хату: «Він живу хату спалил, він і тебе живцем у землю зариє. Не в землю, – з досадою спохватилася вона, – у воду, він тебе у воду, щоб не ховати…»

Іванові Петровичу («Пожежа») не дає спокою думка про той страшний вододіл, що за останні роки пройшов по душах людей: «Що таке тепер гарна людина або погана людина? А нічого. Застарілі слова, що залишилися в мові як спогад про дідівські часи, коли із простотою й наївністю людини оцінювали по його щиросердечних жестах, по здатності або нездатності почувати, як своє власне, чуже страждання».

Один з головних пороків нашого миру – змішання віковічних понять добра й зла, совісності й безсовісності. Попіл Матеры й Егоровки не дає спокійно жити Павлу («Прощання») і Іванові Петровичу («Пожежа»). Іван Петрович «розставався з Егоровкой важко, як усяка людина, що має пам’ять і серце, і в той же час із таємним задоволенням, що не він вирішував, а за нього зважилося».

«Не він вирішив, а за нього зважилося». Чи не цього слова можна використовувати як епіграф до опису позиції багатьох винуватців Чорнобильської трагедії? Чи не цього слова як не можна більш точно співвідносяться з позицією більшості творчих інтелігенцій у період розробки сумної пам’яті «проекту століття» – повороту сибірських рік?

Душу – от те, що робить людини людиною. Але руйнуючи цвинтаря, спалюючи селища неможливо зберегти душу. Распутін знаходить слова, які визначають стан людини без душі: «нелюдями» називають таких Дар’я («Прощання»), Богодул їх називає «чортами», «нехристями». І інших слів вони не заслужили. Щоб зберегти в собі людини, не можна дозволяти собі нелюдських учинків. Про це й романи В. Распутіна