Короткий зміст Примара Олександра Вольфа Газданов Г

Самий яскравий і самий тяжкий спогад героя роману (надалі ми так і будемо йменувати його – герой, тому що в оповідача^ молодого журналіста, російського емігранта в Парижу, немає ім’я, роман написаний від першої особи) – спогад про доконаний у роки громадянської війни вбивстві. Якось раз улітку, на півдні Росії, після закінчення бою герой їде на вороній кобилі по пустельній дорозі, і найбільше йому хочеться спати. На одному з поворотів дороги кінь важко й миттєво падає на повному скаку. Піднявшись на ноги, герой бачить вершника, що наближається до нього, на величезному білому коні. Вершник підкидає до плеча гвинтівку. У героя гвинтівки давно ні, зате є револьвер, що він із працею витягає з нової й тугої кобури, і стріляє. Вершник падає. Герой із працею підходить до йому. Ця людина – білявий, років двадцяти двох або двадцяти трьох – явно вмирає, кров пузириться в нього на губах. Він відкриває помутнілі очі, не говорить ні слова й знову закриває їх. Порив вітру доносить до героя тупіт декількох коней. Почуваючи небезпеку, він швидко їде на жеребці вбитого. За кілька днів перше ніж покинути Росію, герой продає жеребця, револьвер викидає в море, і від усього епізоду в нього залишається тільки тяжкий спогад. Через кілька років, коли він уже давно живе в Парижу, йому попадається збірник оповідань одного англійського автора, ім’я якого – Олександр Вольф – було зовсім незнайомим. Оповідання «Пригода в степу» вражає героя. Починається він з похвали білому жеребцеві («Він був настільки гарний, що мені хотілося б його зрівняти з одним з тих коней, про які говориться в Апокаліпсисі»). Далі треба опис сцени, пережитої героєм: нестерпно жаркий день, що петляє дорога, вершник на вороній кобилі, що впала разом з нею. Білий жеребець продовжував іти до того місця, де, як писав автор, з незрозумілою нерухомістю стояла людина з револьвером. Потім автор затримав стрімкий хід коня й приклав гвинтівку до плеча, але раптом відчув смертельний біль у тілі й гарячій тьмі в очах. У передсмертному маренні він відчув, що над ним хтось коштує, він відкрив очі, щоб побачити свою смерть. До його подиву, над ним схилився хлопчик років п’ятнадцяти, із блідою, втомленою особою й далекими, можливо сонними, очами. Потім хлопчик відійшов, а автор знову втратився почуттів і отямився лише багато днів через у госпіталі. «Те, що він потрапив у мене, – писав Олександр Вольф, – було, швидше за все, випадково, але, звичайно, я був би останньою людиною, який би його в цьому дорікнув».

Герой розуміє, що автор книги, Олександр Вольф, і є людина, у який він стріляв. Незрозумілим залишається тільки, як він міг виявитися англійським письменником. Героєві хочеться побачити з Вольфом. Виявившись у Лондоні, він приходить до директора видавництва, що випустило книгу, але виявляється, що Вольфа в Англії немає.

У Парижу герой повинен зробити репортаж про фінал чемпіонату світу з боксу. Незнайома молода жінка просить провести її на матч, причому, зауважує герой, таке звертання до чужої людини не характерно для неї. Жінка виявляється співвітчизницею героя. Їхнє знайомство триває. Олена Миколаївна – так кличуть жінку – недавно овдовіла, чоловік її був американцем, сама вона якийсь час жила в Лондоні.

Вони стають коханцями, почуття до Олени перетворює для героя мир – «усе здалося мені що изменились і іншим, як ліс після дощу». Але щось в Олені залишається закритим для героя, і він переконаний, що на відомий період її життя «лягла якась тінь». Один раз вона розповідає йому, як у Лондоні в гостях у друзів познайомилася з людиною, що незабаром став її коханцем. Людина цей був розумний, утворений, вона відкрив їй цілий мир, якого вона не знала, і «на всім цьому був наліт холодного й спокійного розпачу», якому вона не переставала внутрішньо пручатися. «Найкращі, самі прекрасні речі втрачали свою принадність, як тільки він стосувався їх». Але його привабливість була непереборна. На тривалому шляху назустріч смерті його підтримувало вживання морфію. Він намагався привчити до морфію й Олену Миколаївну, але це йому не вдалося. Вплив цієї людини на неї було величезно: те, що здавалося їй важлив і істотним, нестримно й, як здавалося їй, безповоротно втрачало свою цінність. Останнім зусиллям волі вона зібрала речі й виїхала в Париж. Але до цього Олена зробила все, що могла, щоб повернути його до нормального життя. В останній розмові з нею він сказав, що вона ніколи вже не стане такий, як колись, тому що це малоймовірно й тому що він цього не допустить. Виїхавши від нього, Олена переконалася, що він багато в чому був прав. Вона була отруєна його близькістю й тільки тепер починає почувати, що, може бути, це не безповоротно.

У російському ресторані герой застає свого знайомого, Володимира Петровича Вознесенська, що колись розповідав йому про Олександра Вольфі (зокрема, про те, що саме до Вольфа пішла його коханка, циганка Марина). Вознесенський знайомить героя із сидячим рядом людиною; виявляється, що це – Олександр Вольф. Герой, побачившись із Вольфом наступного дня, розповідає свою частину описаної в оповіданні історії. Розмова перериває прихід Вознесенська, і Вольф з героєм зустрічаються ще раз. Вольф згадує про мету свого приїзду в Париж – це «рішення однієї складної психологічної проблеми». Аналізуючи свої враження після зустрічей з Вольфом, герой розуміє, що Вольф несе із собою смерть або йде назустріч їй, персоніфікуючи сліпий рух.

Герой, написавши статтю про раптову драматичну загибель паризького грабіжника, «кучерявенького Пьеро», з яким він був знаком, відчуває тугу й пригніченість. Єдина людина, який йому хочеться побачити, це Олена. І, не чекаючи чотирьох годин, коли вона обіцяла прийти до нього, він сам їде до неї, відкриває двері своїм ключем і чує з її кімнати підвищені голоси. Потім лунає страшний лемент Олени: «Ніколи, ти чуєш, ніколи!» – і чується дзенькіт розбитого скла й постріл. Вихоплюючи револьвер, герой вбігає в кімнату, бачить Олену й людину зі спрямованим на неї зброєю й стріляє в нього, не цілячись. Бачить кров на білому платті Олени – вона поранена в ліве плече. Потім нахиляється над упалою людиною й – «час заклубилася й зник» – бачить перед собою мертві очі Олександра Вольфа