Зміст назви й проблематика розповіді Буніна «Легкий подих» – Бунін Іван

Розповідь «Легкий подих», написаний в 1916 році, заслужено вважається однієї з перлин бунинской прози – так лаконічно і яскраво відбитий у ньому образ героїні, так тремтливо передане почуття прекрасного. Що ж таке «легкий подих», чому це словосполучення давно стало загальним для позначення людського таланта – таланта жити? Щоб розібратися в цьому, проаналізуємо розповідь «Легкий подих».

Оповідання Бунін будує на контрастах. Уже з перших рядків у читача виникає якесь двоїсте відчуття: смутний, пустельний цвинтар, сірий квітневий день, холодний вітер, що «дзенькає й дзенькає порцеляновим вінком у підніжжя хреста». От початок розповіді: «На цвинтар, над свіжим глиняним насипом коштує новий хрест із дуба, міцний, важкий, гладкий… У самий же хрест вправлений досить великий, опуклий порцеляновий медальйон, а в медальйоні – фотографічний портрет гімназистки з радісними, разюче живими очами». За принципом контрасту описується все життя Олечки Мещерской: безхмарне дитинство й отроцтво протипоставлені трагічним подіям останнього прожитого Олей року. Автор усюди підкреслює розрив між гаданим і реальним, зовнішнім і внутрішнім станом героїні. Фабула розповіді надзвичайно проста. Юна, безоглядно щаслива красуня гімназистка Оля Мещерская стає спочатку видобутком літнього сластолюбця, а потім – живою мішенню для обманутого нею козачого офіцера. Трагічна загибель Мещерской посуває на несамовите, що висушує «служіння» її пам’яті самотню маленьку жінку – класну даму. Гадану простоту сюжету розповіді порушує протиставлення: важкий хрест і радісні, живі очі, – серце, що змушує, читача тривожно стиснутися. Воно буде переслідувати нас протягом усього розповіді про коротке життя Оли Мещерской. Простота сюжету оманна: адже це розповідь не тільки про долю юної дівчини, але й про безрадісну долю класної дами, що звикла жити чиїмось чужим життям, сіяти відбитим світлом – світлом «живих очей» Оли Мещерской.

Бунін вірив у те, що народження людини не є його початком, а виходить, смерть не є кінцем існування його душі. Душу – її символом і є «легкий подих» – не зникає безповоротно. Вона – краща, справжня частина життя. Втіленням цього життя стала героїня розповіді Оля Мещерская. Дівчина природна настільки, що навіть зовнішні прояви її існування викликають неприйняття в одних і замилування в інших: «А вона нічого не боялася – ні чорнильних плям на пальцях, ні раскрасневшегося особи, ні розпатланих волось, що ні заголився при падінні на бігу коліна. Без усяких її турбот і зусиль і якось непомітно прийшло до неї все те, що так відрізняло її в останні два роки із всієї гімназії, – добірність, нарядність, спритність, ясний блиск очей…» На перший погляд, перед нами звичайна гімназистка – гарна, благополучна й небагато вітряна дівчинка, дочка забезпечених батьків, що очікує блискуча партія

Але наша увага постійно й наполегливо направляється до якихось потаєних пружин Олиной життя. Для цього автор затягує пояснення причин загибелі героїні, як би породженою самою логікою поводження дівчини. Може бути, вона сама у всім винувата? Адже вона кокетує з гімназистом Шеншиным, кокетує, нехай несвідомо, з Олексієм Михайловичем Малютіним, що її спокушає, навіщо – те обіцяє козачому офіцерові вийти за нього заміж. Навіщо? Для чого їй все це потрібно? І поступово ми розуміємо, що Оля Мещерская прекрасна, як буває прекрасна стихія. І так само вненравственна, як вона. Вона хоче у всім дійти до межі, до глибини, до таємної суті, незважаючи на думку навколишніх. У вчинках Оли немає ні осмисленого пороку, ні почуття мести, ні болю каяття, ні твердості рішень. Виходить, прекрасне відчуття повноти життя може бути згубним. Навіть несвідома туга за нею (як у класної дами) трагична. Тому кожна деталь, кожний крок Олиной життя загрожує катастрофою: цікавість і витівку можуть привести до насильства, легковажна гра із чужими почуттями – до вбивства. Оля Мещерская живе, а не виконує роль живої істоти. Це її сутність. У цьому її провина. Бути гранично живим, не дотримуючи правил гри, – значить бути гранично приреченим. Адже середовище, у якій призначене було з’явитися Мещерской, начисто позбавлена органічного, цілісного почуття прекрасного. Тут життя підлегле строгим правилам, за порушення яких доводиться платити. Оле, що звикла не те щоб дражнити долю, а просто відважно йти назустріч новим відчуттям і враженням у всій їхній повноті, не довелось зустріти людини, що оцінив би не тільки її тілесну красу, але й щиросердечну щедрість і яскравість. Адже Оля дійсно володіла «легким подихом» – спрагою якоїсь особливої, неповторної долі, гідної тільки вибраних. Учителька, що не зуміла врятувати свою ученицю, згадує її слова, випадково підслухані на зміні. Серед докладного опису жіночої краси й напівдитячої «приміряння» цього опису до власної зовнішності так зненацька звучить фраза про «легкий подих», зрозуміла дівчинкою буквально: «…Але головне чи знаєш що? – легкий подих! Але ж воно в мене є, – ти послухай, як я зітхаю…» Автор залишає миру не красу дівчини, не її досвід, а лише цю так і не можливість, що розкрилася. Вона, по думці Буніна, не може до кінця зникнути, як не можуть зникнути тяга до прекрасного, на щастя, до досконалості: «Тепер ця легеня подих знову розсіялася у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі».

«Легеня подих» у поданні Буніна – це вміння радуватися життю, приймати її як світлий дарунок. Оля Мещерская зачаровувала навколишнім щедрим і лютим життєлюбством, але в убогому світі маленького містечка, до нещастя для неї, не найшлося людини, здатного захистити її «легкий подих» від «холодного весняного вітру».