Хто ж урятує красу? (по п’єсі Антона Чехова «Вишневий сад») – Чехов Антон

Сучасники Чехова говорили про нього як про натуру виняткової м’якості, про людину цнотливому, скромному й простому. Це безсумнівно так, але безсумнівно й те, що цими підкорюючими рисами не вичерпується великий, складний характер Чехова

М’який Чехов володів натхненної силоміць волі, умінням робити тільки те, що бажав робити як художник, – він був завжди послідовний і настільки суворий до себе, до своєї письменницької роботи, до свого суспільного поводження, що тільки рідкі діячі літератури могли щодо цього стати з ним вряд.

У період майже повальної моди на декадентські писання Чехов ніколи не змінив своєму тонкому й строгому таланту реаліста. У той час, коли на Заході й у старій Росії чи ледве не вищим гріхом уважалося, якщо письменник не міг «отрешиться від моралі», Чехов мріяв про людину прозорої моралі, про ту високу моральність, коли паном життя стане розумна праця й мир буде осмислений загальним щастям. У той час, коли модні поети того років були пихаті, Чехов був простий, ясний, і ніхто не висміяв так претензій і ходулею, як він. Коли найбільш витончені проповідники декадансу кликали читача назад, у тьму стародавності, де нібито тільки й перебувала «сильна людина». Чехів думав про майбутнє, вільному від безправ’я, міщанства, вульгарності, про людей із прекрасною душею, прекрасними думками, думав окрасоте.

По своєму дарунку бачення Чехов коштує в чудесному ряді російських класиків XIX століття, завершуючи собою ряд, відкритий сяючим ім’ям Пушкіна. По письменницькому мистецтву своєму, котре захоплює нас строгістю, простотою форми, Чехов є класиком світовим. Мова його залишиться прикладом довговічних досягнень росіянці літератури

Верховим твором Чехова, його «лебединою піснею» є комедія «Вишневий сад», написана в 1903 році. Чеховські ідеали в «Вишневому саду» багато хто зв’язують із образами Пети й Ані. Безумовно, вони безкорисливі, мрійливі й чисті, але автор не поспішає зв’язувати з ними свої надії на нове життя. Петя персоніфікує собою певний тип людей: він «вічний студент». «Ми вище любові», – заявляє він, визнаючись тим самим у нездатності до серйозного почуття. У всьому вигляді цього персонажа протягає якась недостатність, неглубокость, відсутність життєвої сили. Немає в ньому того, що за всіх часів цінувалося на Русі, – обґрунтованості

Автор не може довірити йому красу, та й сам герой не намагається врятувати сад. Його не хвилює найважливіша для Чехова проблема. Петя дивиться на всі занадто поверхово; не знаючи справжнього життя, воно намагається переулаштувати її на основі надуманих ідей

Дивна майстерність Чехова в побудові добутку. Як відомо, головне в композиції – угруповання образів. Вони розташовані драматургом так, щоб повніше розкрити ідейний зміст картини, дії. Починаючи з першого акту, що мав значення експозиції, оголюється гнилизна й нікчемність хазяїв маєтку. Цим людям, що йде з життєвої арени, протипоставлені Петя Трофимов і Аня, що є втіленням чистоти й добра. Правда, у першому акті вони обкреслені ескізно, але інтерес і симпатії глядачів – на них стороні

Образ вишневого саду грає в п’єсі більшу, багатобічну роль. Насамперед, він символізує поезію старого життя, ту поезію «місячних ночей», «білих фігур з тонкими таліями», «дворянських гнізд», вичерпаність, заяложеність якої з такий остротою виражена була в розповіді «У знайомих». Ця поезія виродилася вже у фарс, водевіль. Дворянська культура, колись живаючи й плідна, давно стала мертвої, перетворилася в «вельмишановний шкап», до якого звертається з однієї зі своїх звичайних блазнівських мов з нагоди столітнього ювілею шафи водевільний дядюшка Гаїв, що страждає патологічною балакучістю. А законна спадкоємиця віджилої поезії «дворянських гнізд», юна Аня, дочка Раневской, спадкоємиця Лізи Калитиной, Тетяни Ларіної, весело, по – молодому лунко, безповоротно прощається з усією цієї застарілої, що втратила живий зміст, мертвим «красою». Їй допомагає в її духовному розвитку, у визначенні відносини до минулого, сьогоденню й майбутньому батьківщини студент Петя Трофимов. Він розкриває Ані ока на те, що таїлося за поезією дворянської культури

Сум «Вишневого саду» ніяк не може бути пов’язана з легковажними «стражданнями» Гаевых і Раневских. Коштує тільки хоч на мінуту ототожнити ліричний початок п’єси – образ «вишневого саду» – із цими водевільними фігурами, варто тільки порахувати Гаева й Раневскую якимись «представниками» умираючої поезії й краси, як прийде приймати всерйоз всі їхні переживання й сльози. І тоді відбудеться те, чого так боявся Чехов: «Вишневий сад» перестане бути ліричною комедією, «місцями навіть фарсом», а перетвориться в «важку драму», у якій достаток зліз буде не тільки характеризувати «настрій осіб», але й викликати сумовитий настрій у глядача. І глядач, особливо сучасний, буде випробовувати вкрай неспритне почуття: йому доведеться всерйоз «переживати» страждання людей, які самі не здатні ні на яке серйозне переживання. Чехів стане в дивному виді. Начебто він був здатний страждати «стражданнями» нікчемних, «примарних» людей!

У п’єсі звучить постійний чеховський смуток про красу, що пропадає дарма. Тут це – смуток про поетичний вишневий сад, елегійний смуток прощання. Але це світлий, пушкінський смуток. Вся п’єса перейнята настроєм світлого прощання з життям, що йде, з усім поганим і гарним, що було в ній, настроєм радісного привіту новому, молодому

Як і в інших п’єсах Чехова, в «Вишневому саду» є реальна символіка. Символічно сама назва: вишневий сад – символ власницького миру, що йде. Саме так його сприймає Трофимов: «Ваш дід, прадід і всі ваші предки були кріпосники, що володіли живими душами, і невже з кожної вишні в саду, з кожного листка, з кожного стовбура не дивляться на вас людські істоти…» Але квітучий сад – це, разом з тим, і символ взагалі краси батьківщини, життя

Символьны звуки: удар сокири по дереву, звук струни, що лопнула. З ними асоціюється кінець старого життя. Особливо виразні звуки наприкінці п’єси. Коли Фірс говорить: «Эх, ти… недотепа!» – раптом «чується віддалений звук, точно з неба, звук струни, що лопнула, завмираючий, сумний», а потім – стукіт сокири по дереву. Символіка тут дуже прозора: іде старе життя, на зміну їй іде нова

Ідейний зміст «Вишневого саду» – його заклик до зміни життя – був правильно зрозумілий сучасниками. Присутній на першому поданні п’єси 17 січня 1904 року Горький сказав Чехову: «Бешкетну штуку ви викинули, Антон Павлович. Дали гарну лірику, а потім дзвякнули із усього розмаху сокирою по кореневищах: до чорта старе життя!

Наприкінці чеховської п’єси коштує не крапка, а знак питання. Давно відзначена особливість «нескінченних» добутків цього письменника: читач як би є спільником у зображуваній дії, а не залишається стороннім спостерігачем

Чехов якось сказав, що в людині все повинне бути прекрасно… І читаючи «Вишневий сад», міркуючи про життя й учинки його героїв, ми замислюємося над долею Росії і її краси. Хто ж урятує красу?