Повний зміст Жінки російських селищ Улицкая Л. Е – Часть 1

Жінки російських селищ

Людмила Улицкая

Улицкая Людмила

Жінки російських селищ

ЛЮДМИЛА УЛИЦКАЯ

Жінки російських селищ…

Стіл був накритий з розкішшю бідняків: вся їжа, приготовлена без зіткнення з руками людини, була куплена в Зейбарс, у дорогої кулінарії на 81 – й, приволочена Вірою на своєму горбі через весь Нью – Йорк у Квинс і розкладена наспіх у простацькі китайські плошки. Їжі виявилося вдвічі більше, ніж потрібно для трьох прагнучих до похуданию жінок, а випивки – на п’ятьох питущих мужиків, яких саме й не було

Достаток випивки утворилася випадково: господарка будинку Віра виставила від себе горілки звичайної, без витівок, і ще одна стояла в шафці, і обидві гості принесли по пляшці: Марго – голландський Cherry, а Емма, москвичка відрядна, – підроблений Наполеон, придбаний у гастрономі на Смоленській для особливо врочистого випадку. Він і представився, цей випадок, випало це божевільне відрядження, про яку вона й мріяти не мріяла

Тепер Марго з Еммою сиділи перед накритим Вірою столом, а сама господарка вийшла погуляти з Кулькою, що довго терпіти від старості не могла, а гадить у будинку від шляхетності не смів, і тому жорстоко страждав від внутрішнього конфлікту. Сиділи мовчачи перед накритим столом і чекали саме Віру, з якої Марго була дуже дружна в американському житті. Між собою Віра з Еммою були знайомі заочно. Завдяки Маргошиной балакучості, багато чого друг про друга знали, але побачилися в цей вечір перший раз. Із учорашнього вечора між Марго й Еммою пробігла якась давня кішка, і Емма намагалася згадати тепер, чому вона від Маргоши в давні московські часи іноді віддалялася, а потім знову до неї возращалась, як до старого коханця.

Зупинилася Емма не в готелі, а в Маргоши, з якої не бачилася ровнешенько десять років. Народилися вони в одному місяці, жили в одному московському дворі й училися в одному класі, і до тридцяти років розставалися хіба що на кілька днів, а потім неодмінно вивалювали друг дружку у всіх подробицях всі свої пригоди за минулий період. В один рік народжені діти зблизили їх ще більше – уклавши дітей, зустрічалися на Эмминой кухні, викурювали по пачці "Яви", висповідали один одному звично всієї думки й справи, гріхи вільн і мимовільні, і розходилися, очищені, ситі розмовою, у третій годині ночі, коли спати залишалося менше п’яти годин.

Тепер, після десятилітньої розлуки, вони вцепились друг у друга й випробували таке щастя взаєморозуміння, яке знайомо лише музикантам у гарній джазовій сесії, коли кожний поворот теми наперед почуваєш спеціальним органом, усім прочим людям не наданим. Події життя всі були відомі: листувалися хоч і не часто, але регулярно. Однак багато залишалося такого, чого в листі не напишеш, що розуміється тільки з голосу, з посмішки, з інтонації. Марго три роки як розвелася зі своїм алкоголіком, Віником Говеным, як вона його називала, і проживала тепер епоху виходу з тьми єгипетської. Пустеля, у яку вона тепер потрапила, надавала їй необмежену волю, але щасливої вона себе не почувала, тому що місце, що колись займав Віник зі своїми порожніми пляшками в портфелі, у гардеробі, серед дитячих іграшок, із брутальністю п’яного сексу, зі злодійством сімейних грошей – дитячих, квартирних, яких завгодно, – це порожнє місце проросло жахливими сварками зі старшим шістнадцятирічним Гришкой і повним відчуженням дев’ятирічного Давида. І все це вона пояснювала Эмке, а Эмка тільки квакала, качала головою, зітхала й, практичної користі не приносячись, так жагуче співчувала, що Маргоше начебто легшало. А потім Емма хвалила її за успіхи в емігрантському житті, за великі подвиги, які Марго дійсно зробила, підтвердивши свій диплом і уцепив скромну золоту рибку у вигляді посади асистента в приватній онкологічній клініці, з гарною перспективою одержати власну ліцензію й так далі… Довго пояснювати.

Перші три дні, вірніше, вечора, оскільки вдень подруги розбігалися по своїх робочих справах, були присвячені, головним чином, розбору польотів Віника Говеного, і Емма тільки діву давалася, чому цю відсутність чоловіка зовсім дорівнює його присутності. Здавалося б, промучилася стільки років з поганою людиною, до того ж і алкоголіком, боялася розлучення, як покладається східній жінці, набралася куражу, розвелася – і живи собі спокійно. Ні, тепер страждає, навіщо так довго страждала… І так само довго, з подробицями, все це викладає… Але настав вечір, коли Марго нарешті запитала в Емми:

– А твої – те справи як? Що там у тебе із твоїм героєм? – И в голосі почудился щирий інтерес.

– Всі, – зітхнула Емма. – Розсталася. Остаточно. Починаю нове життя.

– Давно? – стрепенулася Марго, що старе життя вже закінчила, але нова всі ніяк не починалася.

– За день до від’їзду. Вісімнадцятого.

И вона докладно розповіла, як зустрілася з Гошей останній раз. Як прийшла до нього в майстерню, всю заставлену із заліза скрученими людьми, такими трагічними, розумієш, що начебто заблудилися в матеріалі, випадково ожили не в тілі, а у твердому металі, і страждають від своєї іржавої недосконалості…

– Ти мене розумієш?

– Начебто так. Так і що? Зустрілися…

– Тупик. Ми потрапили в тупик, і подітися нікуди. Його дебилка дружина, безпомічна дурка, дочка одна хвора, друга просто психопатка, подітися йому від них нікуди, а я тільки збільшую все… І від наших відносин усім тільки гірше. Та й п’є – те він від безвихідності…

Марго дивилася на Емму своїм вірмено – азербайджанським поглядом, і легкий переляк перетворювався в тиху відразу, поки не прорвався непристойним питанням:

– Эм, а ти з ним, з п’яним, спиш?

– Маргоша, так я його тверезим за вісім років, може, два рази бачила. Він тверезим ніколи не буває.

– Бідна, – замружила свої перебільшені очі Марго, – я тебе розумію…

– Не розумієш, не розумієш, – замотала головою Емма. – Він приголомшливий, і не важливо, п’яний, тверезий. Він – те, що потрібно кожній жінці. Він чоловік до мозку костей. Він просто потрапив у жахливе положення. І мене туди завів, у це жахливе положення. Він ні в чому переді мною не винуватий. Обставини… Але я вже всі, зважилася. Я вискочу. Я не повинна йому заважати, він творчий, він особливий. Зовсім не схожий на інженерське бидло. У нього увесь світ іншої. Звичайно, я нікого навіть близько на нього схожого не зустріну, це ясно. Але він у мене був, це шматок мого життя, цілих вісім років, і цього ніхто в мене не відніме. Це – моє.

– А ти чому думаєш, що ти з ним назавжди розсталася? Ти мені три рази вже писала, що ти з ним порвала. І щораз – знову. У мене всі листи твої зберігаються, – невеликодушно нагадала Марго.

– Знаєш, я раніше тільки про тім думала, як йому краще. А тепер я подивилася на це з іншого боку – про себе подумала. Тепер – заради мого життя. Мені сорок здійснилося…

– Це я знаю, і мені, – помітила Марго.

– Отож, самий час почати нове життя. Ми розсталися – по моєму сценарії, розумієш? Це я вибрала час і місце. І ми провели нашу останню ніч… Яку я ніколи не забуду. Тому що це виходить за межі того, що звичайно відбувається в сексі. Це – за межею. Перед особою неба. І ці залізні люди, яких він скував, вони як свідки… Ти собі не представляєш, що це значить – жити з художником…

– Не, не представляю. Венька – програміст. Правда, дуже гарний. Він зовсім не піднесений ти його знаєш. Він егоїст распоследний і, крім комп’ютера й горілки, ні в чому не має потреби. Ти, Эмка, завжди була незвичайна, і коханці в тебе незвичайні. Угорець який був! Як його, красень?

– Иштван.

– Та й чоловік твій, Санек, який пристойний був. Ти собі ще знайдеш і заміж вийдеш. А я… – Марго засунула більші пальці під ліфчик, підняла своє квітуче, але злегка поникле господарство. – При всім при тім, – Вона встала, повернулася, покачала боками, щоб весь чудесний її глечик груди, тонку талію, переконливий крутий розворот крупу – підтвердити, – і на хер нікому не потрібно! За все життя ні з ким, крім Віника Говеного, не переспала. З вісімнадцяти років. Поясни мені, Эммочка, чому так виходить: росту в тебе ні, сисек на другий номер не збереш, ноги, вибач, криві, чому в тебе завжди навалом коханців?

Эмка засміялася добродушно, анітрошки не образившись:

– За що, Маргоша, тебе люблю – за щирість. Хоча відповісти можу так я тобі це давно говорила. Вірмено – азербайджанський конфлікт. Ти його дозволь сама в собі – ти жінка східна або західна? Якщо східна не розводься із чоловіком, а якщо західна – заведи коханця й не роби із цього проблеми.

Марго зненацька образилася:

– Так я ж всю твою родину знаю, і маму, і бабусю, чим твої єврейки краще моєї вірменської мами? Чим це ви західні?

– Західна жінка себе поважає. Пам’ятаєш мою бабусю?

Марго, звичайно, пам’ятала. Уже так, важлива була баба Цецилія Соломонівна. Цариця. Але ноги, між іншим, теж криві були. Може, щоправда, західна?

На цій нісенітній ноті Марго зібрала зі стола посуд, зітхнула, глянувши на годинники, тому що, як у московські часи, ішов третю годину, а вставати було в сім – і розійшлися спати по кімнатах. Марго в спальню, а Емма у вітальню, де був новий гостьовий диван, куплений після відходу Віника, коли грошей у будинку стало, як після великого виграшу в лотереї.

Віра ввійшла – рожева, з молодою зморшкуватою особою й погано пофарбованими волоссями. За нею – Кулька, вразвалку, по – старечому, і сіл ліворуч від Вериного крісла з лицемірною байдужністю до накритого стола.

"От парочка, що не приховує свого віку", – подумала Емма із симпатією

Віра плюхнулася в плетене крісло, воно тонко пискнуло. Простягнула руку за пляшкою.

– Дата нерівна, але я все вважаю по місяцях: сьогодні сімнадцять місяців, як Ведмедик умер.

Вона розлила, не запитуючи, горілку по стопках, і Емма відзначила, що стопки московських, кришталеві, сталінських часів.

– Царство Небесне, Мишенька! – радісно викликнула Віра й перекинула стопку. Потім зітхнула: – Півтора року. Начебто вчора.

Взяла із блюда шматок копченої індички, кинула собаці:

– Лопай, Кулька, це чиста отрута для тебе.

Собака оцінив хазяйський жест і, розриваючись між двома гострими бажаннями – негайно подячно лизнути руку й негайно ж проковтнути засмаглий шматок божественного смаку, – заметалася. Складний був у Кульки характер.

– Нажремся зараз – мрійливо вимовила господарка – Давайте, давайте, дівчинки! З тих пор як Ведмедика не стало, я, здається, жодного разу не готовила їжі. Усе в забігайлівках. Марго! Ну, чи що?

И чи те тому, що дійсно проголодались, чи те тому, що собака жагуче стогнав над індійською кісточкою, накинулися на їжу, забувши про пристойності, качани й паузи. Жор якийсь знайшов. Навіть і не похвалювали їжу, мовчачи й люто жували, підкладали, підливали, і Кулька під столом оживився – йому теж підкидали. І все була таке смачне – і риба червона, і салати, і пироги, і паштет… І смак їжі неамериканський. Про що Марго й сказала. Віра засміялася:

– Неамериканський, звичайно! Єврейський смак у цієї їжі. Цей магазин, Зайбарс, єврейський. Ми з Ведмедиком його облюбували відразу, як приїхали. Дорогущий був. Грошей тоді не було, ми по ста грамів купували – форшмак, паштет, і хліба чорного в ті часи в Америці ще не було, тільки в них. Тут, в Америці, євреїв з Росії називають росіянами, зате росіяни, як я, запекло жидовеют, – засміялася Віра, звертаючись до Емми, що місцевих умов не знала. – Бідна моя бабка напередодні весілля вмерла, боюся, від горя, що улюблена внучка виходить за єврея… А ненька все говорила:

– И нехай, що єврей, зате хоч один зять непитущий буде!

И Віра зареготала лунко, і зморшки просто у два букети зібралися – на одній щоці й на інший, і – дивну справу! – від них вона ще більше помолоділа.

– Сильно пив? – запитала Емма. Питання цей її глибоко займав.

– Пив, як ще, – зморщилася Марго.

– Ох, так як пив! – Віра повернула свою всміхнену особу до великого портрета покійного чоловіка. Портрет був роздутий зі старої післявоєнної фотографії. Якість неважливе. Молодий солдат, з косим кучерявим чубом з – під пілотки, з папироской у куті рота. – Гарний, так? Усім був гарний. І пив добре. Від цирозу печінки він умер, Эммочка.

Марго поклала свою большеволосую голову на мармурову із прожилками руку. Вона була богиня, натуральна богиня, з римським носом, із чола зростаючим, нелюдського розміру очами й більшими губами, на зразок лука вигнутими:

– Верочка, Миша твій, звичайно, була людина прекрасний, чарівний, і взагалі – особистість видатна. Але адже ти ж мучилася як з ним, через пияцтво цього. Я – Те знаю! Чого ж гарного в питво може бути? Адже втрата людського образа! Ні, хіба?

А Віра відставила порожню пляшку горілки, непомітно якось вона пролетіла, дістала другу, і все з тією же посмішкою:

– Дурості які! Пияцтво звільняє… Коли людина гарний, вона п’яним тільки краще робиться, а якщо говно, те говнеет. Повір моєму слову, вуж я – те знаю! Перегоди – Ка! Чогось мені не вистачає! – і Віра підхопилася, покопалася на якійсь полиці, дістала касету, включила. Голос вкрадлив і переконливий проспівав – проговорив: самогону взяв нуль вісім, косхалвы, пари ризького й керченський оселедець…

– Ведмедик любив його… Собутыльники були, друзі…

Але ніхто бідної гітари цієї не слухав, і голос із минулого висів у повітрі, а говорили про своєму. І пили: Віра – горілку, Емма – фальшивий коньяк, а Марго – усього потроху, заважаючи.

И, дивна справа, поступово мінялися, усе в різні сторони: Віра веселела, ішла на підйом, Марго хмурніла, гнівалася й начебто дратувалася, що це Верка так радується, а Емма дивилася на них, і їй здавалося, що зараз довідається вона щось важливе, що допоможе почати нове життя. І слухала в усі вуха, більше помовчуючи. Тим більше, що алкоголь її сьогодні не дуже брав.

– А, що не говори! – Віра зробила рукою російський розгонистий жест, начебто збиралася "Бариню" танцювати. – У Росії всі самі талановиті, всі найкращі люди споконвіку – п’яниці! Петро Перший! Пушкіна! Достоєвський! Мусоргский! Андрій Платонов! Венечка Ерофеев! Гагарін! Ведмедик мій!

Марго витріщила:

– Так Ведмедик – Те твій причому, Віра? Ну нехай Гагарін, рисі їм! Але Ведмедик, Ведмедик – Те?

Віра раптом знітилася, посерьезнела, сказала тихо:

– Так він і був із кращих людей у Росії… Чесний…

Але Маргошу несло, не зупиниш:

– А Петро Перший причому? Божевільний був! Сифілітик! Добре, хоч імператор! Але Ведмедик твій взагалі єврей! І чим він чесний? Чим? Скільки ти із – за нього говна з’їла? Чесний!

Марго тепер уже зверталася не до Верке, а до Эмке:

– Чесний він! Чути не можу! Скільки вона абортів від нього зробила, від чесного? Скільки бабів він устигав оприбуткувати, поки ти по абортаріях корячилась? Так серед подруг ні однієї не було, щоб він не потикав. Тьфу!

– Ну до тебе – те не приставав? – фиркнула Віра.

– Так чому ж не приставав? До усім приставав, а до мене немає? Тільки йому в мене не обломилося! – гордо відрізала Марго.

– Ну й дурка! Переспала б з Ведмедиком, може, і з Віником получше б пішло!

– Перестань. Мій Віник Говеный, але й твій Ведмедик теж не далеко пішов. Старий бабій!

Кулька встала із працею, підійшов до Марго, в’януло гавкнув. Верка зареготала:

– Дівчинки! Маргоша! Эммочка! При Кульці Ведмедика лаяти не можна. Загризе!

Кулька зрозуміла, що його похвалили, підійшов до господарки, розкрив чорну на малиновій подкладке впасти, очікуючи нагороди. Віра кинула шматок французького сиру.

Марго, угасив лють крові, випила чарку коньяку:

– Мені, Вір, кривдно, він що хотів робив, змінював праворуч – ліворуч, а ти його любила, усе прощала. Я б його вбила! Якщо в мене чоловік, я його люблю, а він мені змінить, я його заріжу до чортів собачим!

Невже в Америці, в іншому світлі, у місті Нью – Йорку, в одна тисяча дев’ятсот дев’яностому року відбувається найдурніша ця розмова, жіночий, кухонний, того й дивися до бійки дійде, – дивувалася Емма, розглядаючи стару свою подружку, що майже не змінилася. Ким Марго була, тим і залишилася – армянкой з азербайджанським прізвищем, через яку вірменська рідня все життя на неї косо дивилася. А батько, Гуссейнов Зарик, розбився в горах, коли Марго було всього шість місяців… Нікуди не дінешся, паспорт американський, а мозки однаково кавказькі: усіх нагодує, все роздасть, а не поздоров неї із днем народження, такий скандал підніме, що до наступного року не забудеш… За – ре – жу!

– Марго, ти нічого не розумієш! Справа тільки в тобі самої! Ти просто не вмієш любити! А коли любиш, то все прощаєш… Усе – Усе…

– Але не до такого ж ступеня! – взвизгнула Марго, струснула симетричними кучерями. – Не до такий!

Віра налила горілки в склянку для води, неповний, половину. У замисленості тримала його, дивилася на портрет навскоси від її, і неначебто на неї звернений погляд молодого Ведмедика, з післявоєнним чубом – таким вона його не знала, пізніше познайомилася – від післявоєнної, другої дружини повела для свого, як здавалося, одноособового вживання. І помилилася, ой, як помилилася! Він і до військової дружини Зинке бігав, про що вона знала, і до післявоєнного, Шурочке, і ще до однієї… Вона дивилася світлим поглядом на портрет, на Марго…

– Дурочка ти. Послухай. Я Ведмедика любила всіма самотужки, і тілом, і душею. І він мене любив. Ти навіть не розумієш, як ми любили один одного. Тверезими любили й п’яними. І особливо – п’яними. Він був великий коханець. Він мені не змінював, він просто спав з іншими бабами. І я його зовсім не ревнувала. Ну, майже не ревнувала, – поправилася вона. – Тільки замолоду, поки не розуміла… У нього був талант любити. А коли цей цироз на нього накинувся, отут уже ми любили один одного зовсім без пам’яті, тому що часу майже не залишався… Ми знали обоє… Дівчисько в нього завелася в лікарні, медсестра, закохалася в нього напоследок. А, так я все знаю, він і не приховував. Переспав з нею. Потім говорить: ні, більше не хочу нікого. Часу мало, виписуй мене, будинку буду вмирати. З тобою. І трахкалися – до сліз. Він усе говорив: який я щасливий – із сімнадцяти років на фронті, із сорок третього року – і вижив. Провоевал всю війну – нікого не вбив. У ремчасти був, танки ремонтував… Баби завжди любили. Сіл у сорок дев’ятому, з інституту взяли – вийшов живий. І знову баби любили. І ти, радість моя… так говорив – радість моя! І ти, радість моя, мене полюбила. Молода, девчоночка зовсім, вцепилась у старого козла, свого не упустила, розумник… Дай, говорить, швиденько створочки поторкати… а коленочки які, а плічка які, не знаю, за що вперед хапатися. . За два дні до смерті говорив… А мені – те вже за півкарбованця перевалило! Які плічка, які коленочки, нічого такого вуж немає… Дурка, дурка ти, Марго, всі ти проворонила, нічого не бачила… Любити ти не вмієш, от що, от вона, лихо твоя. І Віник твій ні при чому! Йому не повезло, твоєму Вінику. Може, інша баба його полюбила б і любити навчила… Так що ти за баба, бадилля одна… Марго заплакала, убита п’яною правдою. Може… так? У ній справа була? Може, Віник і не пив би, якщо б вона його так любила, як Верка свого Ведмедика? Може, пив би, але її, Марго, страшно любив… І не було б цього сорому й сорому п’яних сполучень, коли лежиш, виконана ненависті, а на тобі дев’яносто кілограм смикаються, по сухому б’ють, як на кіл насаживают, і груди в синцях, як після побоїв, бурі сліди потім рік проходили. І сморід перегарна, і запах низу, від якого нудота підкочує, і качає, як у трюмі, і тільки б до вбиральні добігти, щоб выблевать усе в його сяюче біле нутро… Що? Мало? Ще тобі? Забери свій дрын ненаситний! Куди? Ще чого? І Эмка теж заплакала: що ж вона наробила? Гошенька! Я люблю тебе, як нікого не любила! Як ніхто нікого ніколи… Ні, ні, не хочу ніякого нового життя. Нехай буде ця, з вічно п’яним Гошей, із щоденним розпачем, із тривогою, з нічними поїздками туди – сюди, швидкою допомогою, з рятівною ранковою четвертинкою, з гарячим пирогом, у газети вкутаним. І із презирливим поглядом дочки: знову понеслася? І все – без надії на якесь нормальне життя, усе – без віддачі, тобто без визнання, без подяки, без усякого розрахунку, просто віддаєш – і всі! – Просто віддаєш – і всі! І не думаєш, що тобі замість цього дадуть! – декламувала Віра, сіючи п’яним світлом і утробною жіночою мудрістю. І розливала по склянках, а не по стопочках кришталевим. І прикурювала одну від інший, і заштовхувала недопалену сигарету у величезну попільницю, придатну більше для суспільної курилки, чим для домашніх потреб самотньої вдови. Погасила сигарету, устала у весь великий ріст, похитнулася, схопилася за край стола, і стіл похитнувся, але не впав. Удержалася. І пішла, сковзаючи по підлозі, як по ковзанці, регочучи, дотримуючись за стіну, у вбиральню. – Напилася Верка, – прокоментувала Марго, і негайно з ванною пролунав гуркіт і голосний вигук: упало відразу кілька предметів, серед них один – великий. Маргоша й Емма підхопилися – бігти на допомогу, але якось не побежалось. Вони наткнулися один на одного, стримавши недоречний біг, і невірно пішли у ванну кімнату. Там, на підлозі, борсалася Верка, розтираючи знамените коліно й присуджуючи: – Вічно розкидають отут ганчірок на підлозі, потім спотикаєшся… Маргоша, ну що ти, як корова, їй – богу, всі флакони мої перебила. На підлозі й правда посверкивали мокрі скляшки, і пахнуло парфумами, потужними, як протитанковий снаряд… Верку підібрали з підлоги. Вона небагато буянила, але весело, і все вимагала ще мало – мало додати. Але пляшки всі були порожніми – і обидві горілки, і коньяк, і лікер, і невідомо що звідки узялася пляшка французького вина, що випили, не помітивши її видатної етикетки… – Треба зробити обшук! У Ведмедика завжди було заховано… У Москві, перед від’їздом, гебешники робили обшук, так вони пляшок захованих знайшли більше, ніж кн