Повний зміст Мужик Дерябин Шукшин У. М

Мужикові Дерябину Панасові – – – і за шістдесят, але він ще сам покрив оцинкованою жерстю будинок, і будинок його тепер блищав під сонцем, як білий самовар на шестке. Спритний, жилавий мужичок, моторний і собі на розумі. Раніше інших у селі зміркував, що дітей треба вчити, усіх (у нього їх троє – – – і два сини й дочку) довів до десятилітки, всі потім закінчили інститути й тепер на гарних місцях у місті. Сам він більше по господарству в себе орудує, іноді, у страд – ную пору, допоможе, щоправда, з ремонту в РТС.Раз якось сиділи вони зі старим Ваниным в огорожі в Дерябина й розговорилися: чому їхній провулок називається Николашкин. А провулок той невеликий, від яру, де рє – ло кінчається, боком виходить на головну вулицю, на Колгосп – Ную. І крайній будинок у яру саме дерябинский. І от розговорилися… Так особливо багато – те й не говорили. – – – і А ти рази не знаєш? – – – і зачудувався старий Ванин. – – – і Так поп – те жив, батько Микола – Те. Адже його будинок – те геть він сто – ял, за твоїм городом. Його… коли батька Миколу – Те сосла – ли, будинок – те розібрали так у МТС перевезли. Контора – Те в МТС – – – і це ж… – – – і А – А, ну, ну… вірно ж! – – – і згадав і Дерябин. – – – і Будинок – Те, щоправда, без мене ламали – – – і я на курсах був… – – – і Ну, от і – – – і Николашкин. – – – і А я думаю: пошто Николашкин? – – – і Николашка… Його так – те – і батько Микола, а народець, він ить який – – – і всі пересобачит: Николашка й Нико – Лашка. Так і провулок пішов Николашкин.Дерябин задумався. Подумав і сказали незрозуміло й зна – чительно: – і Люди з міст на конвертах пишуть: "Провулок Ні – Колашкин", а Николашка – – – і всього – на – всього піп, – – – і й посмот – рел на старого Ванина. – – – і Яка різниця, – – – і сказав той. – – – і Більша різниця, – – – і Дерябин знову задумався й при – щулив ока. Всі він знав – – – і й чому провулок Николаш – Кин, і що Николашка – – – і піп, знав. Тільки хитрив: він щось задумав.Задумав же він от що.Увечері, пізно, сіл у світлиці до стола надяг окуляри, взяв ручку й став писати:"Красно – Холмскому райвиконкому.Доводжу до вашого введення факт, що ми всі про^ – моргали. Був у нас піп Микола (по – старому батько Нико – Гавкіт), у народі його кликали Николашка, як ніякого авторитету не мав, але будинок його стояв у цьому провулку. Коли попа изъ – яли як елемента, провулок забули перейменувати, і наш пері – улок у цей час називається на честь попа. Я маю у ви – ду – і Николашкин, як раніше. Наша сільрада на цю справу дивиться крізь пальці, але жителям нам – – – і соромно, а особливий – але в кого діти з вищим утворенням і змушені писати на конвертах "провулок Николашкин". Цей Николашка давно вуж, напевно, згнив де – небудь, а провулок, чи бачите, – – – і Николашкин. З якої статі! Нас у цьому провулку 8 дворів, і всім нам дуже соромно. Діву даєшся, що ми 50 років восхваля – їм попа. Невже ж у нас немає заслужених людей, на честь до – торых можна назвати провулок? Так з тих же восьми дворів, я впевнений, найдуться такі, на честь яких не соромно буде назвати провулок. Він, провулок – те, маленький! А є ветера – ны праці, які вносили довічно внесок у колгоспне де – ло, починаючи з колективізації.Активіст".Дерябин переписав написане, залишився задоволений, навіть подивувався, як у нього все складно й переконливо вийшло. Він відклав це. І прийнявся писати інше:"У Красно – Холмский райвиконком.Ми, піонери, які проживаємо в провулку Николашкином, зі збурюванням довідалися, що Николашкин був піп. От тобі раз! – – – і сказали ми між собою. Ми, з одного боку, вивчаємо, що попи приносили шкоду трудящим, а з іншої сторони – – – і ми змушені жити в провулку Николашкином. Нам всім дуже соромно – – – і ми ж носимо червоні краватки! Невже в цьому ж провулку немає ніяких заслужених людей? Взяти того ж дядька Панаса Дерябина: він ветеран праці, займався колективізацією й багато років був бригадиром тракторної бригади. Його будинок крайній, з його починається весь провулок. Ми, піонери, пропонуємо переінакшити наш провулок, назвати – – – і Дерябинский. Ми хочем брати приклад з дядька Б’ючи – Бина, як він трудився, нам корисно жити в Дерябинском пері – улке, тому що це нас набудовує на майбутнє, а не назад. Прислухайтеся до нашої думки, дядька!"Дерябин перечитав і цей документ – – – і все правильно. Він уявив собі, як діти його довідаються один раз, що батькові ті – перь треба писати на конверті не "провулок Николашкин", а так: "провулок Дерябинский, Дерябину Панасові Іллічу". Це їм буде приємно.На інший день Дерябин зазвав до себе трьох сусідських пар – нишек, розповів, хто такий був Ни
колашка. – – – і Виходить, що ви живете в попівському провулку, – – – і ска – зал він напоследок. – – – і Я вам раджу от чого… Хто по краснописі добре йде?Один вишукався. – – – і Перепиши от це своєю рукою, а наприкінці всі распи – шитесь. А я вам за це три скворешни скорчу із крылеч – ками.Дітлахи так і зробили: один переписав своєю рукою документ, всі троє підписалися під ним.Дерябин заклеїв листа у два конверти, один підписав сам, інший – – – і веснянкуватий майстер краснопису. Обоє пись – ма Дерябин відніс на пошту й опустив у ящик.Пройшло з тиждень, напевно…Опівдні якось до будинку Дерябина під’їхав на мотоцик – ле голова сільради Семенов Григорій, молодий па – рень. – – – і Хотів усіх скликати, так нікого будинку немає. Нам отут з району пропонують перейменувати ваш провулок… Він, виявляється, на честь попа. Хотів от з вами порадити – ся: як нам його назвати – те? – і А чого вони там радять? – – – і запитав Дерябин у пло – хом передчутті. – – – і Як пропонують? – – – і Так ніяк – – – і подумайте, мол, самі. Як нам його луч – ші?.. Може, Яружний? – – – і Ще чого! – – – і обурився Дерябин. Він погрустнел і озлився: – – – і Краще вуж Кривій… – – – і Кривій? А що?.. Він, правда що, кривій. Так і назо – вем.Дерябин не встиг ще сказати, що він пожартував з " Кри – Вым" – те, що треба – – – і на честь кого – небудь… А голова, що, розмовляючи, так і не зліз із мотоцикла, штовхнув ногою долілиць, мотоцикл затріщав… І голова виїхав. – – – і Перемінили… шило на мило, – – – і зло й глумливо сказав Дерябин. Плюнув і пішов у сарай працювати. – – – і От дура – ки – то!.. На зло буду писати – – – і "Николашкин".І так і не написав дітям, що його провулок тепер – – – і Кривій, і вони як і раніше шлють листи, "провулок Ні – Колашкин, будинок 1, Дерябину Панасові Іллічу". На кладбищеах, славна, славна пора!.. Теплінь. Ясно. Липень ме – сяц… Верхівка літа. Десь робко вдарили в дзвін… І звук його – – – і повільний, чистий – – – і поплив у ясній глибині й високо вмер. Але не смутно, немає….Є за людьми, я помітив, одна чудність: люблять у таку от милу серцю пору зайти на цвинтар і посидіти година^ – інший. Не в дощ, не в хмарь, а коли на землі от так – – – і тепло й покійно. Якось, напевно, пояснюється ця чудність. Та й чи чудність це? Особисто мене тягне на цвинтар цілком певне бажання: я люблю там ду – матір. Вільно і якось зненацька думається серед цих хол – миков. І ще: як би там не думав, а всі – – – і як по краї про – рыва йдеш: під ноги моторошно глянути. Думка шарахається те вбік, те нагору, те долілиць, на два метри. Але хрести, як руки дерев’яні, розчепірилися й стережуть свою таємницю. Країн – Але саме інше: дивно, що сюди доносяться гудки ав – томобилей, голосу людей… Дивно, що в яких – небудь двохстах метрах вулиця, і там продають газети, вино, який – небудь амидопирин… Я один раз чув, як по вулиці проскакав кінне вбрання міліції – – – і от вуж дивний^ – те!…Сидів я от так на цвинтар у великому місті, заду – мался. Задумався й не почув, як позаду підійшли. Услы – Шалий голос: – – – і Ти чого отут, синок? Це моя могилк – те.Оглянувся, коштує бабуся, дивиться мирно. – – – і Моя могилка – те, – і сказала вона ще.Я підхопився з лавочки… Зніяковів чогось. – – – і Вибачите… – – – і Так що ж?.. Сідай, – – – і вона села на лавочку й поки – залу поруч із собою. – – – і Сідай, сідай. Я думаю, може, ти переплутав могилки.Я сел. – – – і Синок у мене отут, – – – і сказала вона, дивлячись на доглянуту могилку. – – – і Синок… Спить, – – – і вона мовчачи поплакала, мовчачи ж витерла кінцем хустки сльози, зітхнула. Все це вона проробила звично, діловито… Видно, горі її – – – і давнє, стало постійним, і вона звикла з ним жити. – – – і А ти чого? – – – і запитала бабуся, повернувшись до мене. – – – і Теж є отут хто – небудь? – – – і Немає… я так. Зайшов просто… Зайшов відпочити.Бабуся із цікавістю й більш уважно посмот – рела на мене. – – – і Отут рази відпочивають… – – – і А що? – – – і я все боявся як – небудь не так сказати, як – небудь необережно сказати. – – – і Отут – Те й відпочити. Поду – Мати. – і Воно так, – – – і погодилася бабуся. – – – і Тільки дума – те отут… бач, яка? Мені треба там лежати – те, мені, а не йому, – – – і вона повернулася знову до могилки. – – – і Мені треба лежати там, а він би приходив так сидів отут – – – і мені б і спокойней було. Куди краще! Тільки… не нам це вирішувати дадено, от лихо. – – – і Давно схоронили? – – – і Давно. Сім років вуж. – – – і Болів?Бабуся не відповіла на це. Довго мовчала, злегка по – качивала головою – – – і нагору – долілиць. Коли я придивився потім, зрозумів, що в неї це майже увесь час – – – і погойдує головою. – – – і Двадцять чотири годочка всього й пож