Майстерність у побудові сюжету. (по п’єсі «Качине полювання» Вампилова) – Вампилов Олександр

У своїй популярній п’єсі “Качине полювання” Олександр Вампилов ужив своєрідний сюжет, що дозволив йому заснувати черзі характерів, які спантеличують глядача й читача й збуджують величезне суспільне хвилювання. Ми бачимо одну із численних у ту пору організацій, називаних КБ, ИБ і т.п., створюваних з інженерів, науковців із самими добрими намірами, однак у більшості випадків оказывающихся невигідними. Але співробітники цих організацій заробляють прийнятну заробітну плату, просуваються по службі, публікують “наукові праці”, так уміло представляючи навколишні істотні завдання й те, з якою небувалою самовіддачею вони знаходять рішення їх, як заявляють герої п’єси, у буквальному значенні слова “пластуються”. У дійсності ж, прибувши на службу, вони не відають, куди подітися від неробства й ледарства

Групу таких стандартизованих діячів із провінційного центрального бюро технічної інформації зобразив Вампилов. Їхній обов’язок – лякати нововведеннями різні заводи, узагальнювати й інформувати про їх науковий світ, хоча й немає у всій окрузі справжніх заводів. Сидячи в кабінетах по двох – чотирьох людини, вони обговорюють чергові футбольні матчі, грають у шахи, посміюючись над шефом, що вимагає узагальнення досвіду “модернізації потокового методу”. Їхній робочий принцип: “Зіпхнути – та й край”.

Ці слова належать головному героєві п’єси інженерові Зилову. Автор так описує його: “Зилову близько 30 років, він досить високий, міцного додавання; у його ході, жестах, манері говорити багато волі, що відбуває від упевненості у своїй фізичній повноцінності”. У той же час і в ході, і в жестах, і в манері говорити в нього протягають якісь недбалість і нудьга, походження яких неможливо визначити з першого погляду. Неможливо тому, що він взагалі як би позбавлений стрижня – коли на новосілля друзі запитують Зилова, що він найбільше любить на світі, той так і не відповідає ім. Товариш по службі Козаків не без іронії кидає: “Найбільше на світі Вітя любить роботу”, чим викликає дружний сміх. Його начальник, рятуючи положення, говорить: “Ділової жилки йому не вистачає, це вірно, але адже він здатний хлопець, навіщо ж так жартувати?”

У дійсності робота його не цікавить. Увесь час іде на те, щоб випити й закусити так поволочитися за дівчинами будь – якого кола. Як виражається одна з його коханок, продавщиця Віра, він “алик з аликов”. Про роботу ж не може говорити без нудьги й глузування. “У мене термінові справи. Справи, справи. Днями й ночами. Горимо трудовою красою”, – заявляє він дружині по телефоні саме в той момент, коли затіває черговий флірт зі студенткою. Галю, свою красуню й розумника дружину, він не любить; протягом чотирьох років ніяк не збереться відвідати свого хворого батька, якого називає старим дурнем. Його люблять жінки, він легко захоплюється, але ні до однієї не випробовує справжньої прихильності. Він взагалі легко загоряється, але так само легко гасне. Він щирий у кожну дану хвилину. Усі вважають його легковажним. Спостерігаючи за ним, те й депо згадуєш Хлестакова, але зауважуєш одночасно, що він так само далекий від нього, як, скажемо, і від трьох чеховських сестер; він не повторює навіть заради самовиправдання: “Геть звідси! У Москву, у Москву!”

Лише для заспокоєння дружини він говорить: “Ні, із цієї контори треба бігти. Бігти, бігти…” Але в тім – раз у раз, що бігти він нікуди не збирається. Залишаючи чоловіка, Галина говорить йому: “Куди я їду, до кого – тобі однаково. І не роби вигляд, що тебе це хвилює. Тобі все безразлично. Геть усе. У тебе немає серця, от у чому справа. Зовсім немає серця…” Він погоджується з нею, зізнається, що йому “опаршивела таке життя”. “Ти права, мені все безразлично, геть усе. Що із мною робиться, я не знаю”. Він зізнається також, що друзів не має, роботу не любить

Зупинися на цьому автор, ми б мали цікаву, але однозначну історію. У нас не було б сумніву, як неї оцінити. Але, незважаючи на те, що А. Вампилов уникає сатири, він створює ситуацію неоднозначну. Більше того, бачачи пороки героя, наділяє його ще однією рисою, що зненацька свідчить про те, що він здатний і на щось більше

Справа в тому, що в нього є справжня прихильність – качине полювання. По суті, він цілий рік живе очікуванням відпустки й качиного полювання, И не тому, що є запеклим мисливцем. Здається, дотепер він не вбив жодної птаха. Качине полювання залучає його зовсім не азартною стороною. Обіцяючи Галині взяти її із собою на полювання, воно говорить: “Таке тобі й не снилося, клянуся. Тільки там я почуваю себе людиною”. Говорячи про полювання, воно перетворює, стає поетом: “Ти побачиш – ми попливемо як у сні, не відомо куди. А коли піднімається сонце? ПРО! Це як у церкві й навіть почище, чим у церкві… А ніч? Боже мій. Знаєш, яка це тиша? Тебе там ні, ти розумієш? Немає! Ти ще не народився. І нічого немає. І не було. І не буде…”

Спокусливо витлумачувати прихильність героя до качиного полювання як втеча з міста, втеча від сталого життя, тим більше що гне обивательщини колись вирвав з вуст класичного героя вигук: “Геть із Москви!”, а прес провінціалізму змушував православних героїнь зі стогоном повторювати: “У Москву! У Москву!” – але це було б спрощенням і не погодилося б з тим, що в житті Зилова немає плодоносного зерна й сам він, напевно, уже не зможе стати іншим. Перетворення Зилова навряд чи можливо.

У центральному образі п’єси “Качине полювання” – Зилове – відбиті явища, імовірно, що вже не залежать від самого Зилова, але явища здебільшого небезпечні й трудноискоренимые. Назвавши їх “зиловщиной”, Валентин Распутін висловив припущення: “…може бути, сама більша заслуга Вампилова як драматурга в тім і складається, що він одним з перших її розпізнав і показав”. Але “зиловщиной” далеко не вичерпується сутність добутку, створеного драматургом. Зіставляючи відношення самого Вампилова, що не считали Зилова негативним героєм, з тим, яким він виступає в п’єсі, іноді говорять про явне протиріччя

“Драма “Качиного полювання”, – уважає А. Демидов, – належить до найбільш суперечливим, спірним і сюжетно складних добутків письменника…” При показній прозаїчності всього сюжет, що відбувається, наповнений непередбаченими поворотами. От героєві доставляють жалобний вінок з його ім’ям, от офіціант, якого загальноприйнято вважати ганчіркою, лакеєм, раптово виявляє звіриний оскал, люту ненависть, от побитий любовний конфлікт стає політичним… Необхідно помітити, що й у ранніх п’єсах Вампилова сюжетні повороти увесь час були повні парадоксів. Наприклад, в одній з таких п’єс після безнадійного крику відрядженого алкаша у вікно: “Займіть три рублі на похмелку!” – зненацька виникає людина, що вручає сто рублів. Однак замість того, щоб забрати їх, герої скручують доброзичливця й приймаються катувати – навіщо віддає гроші невідомим людям?

У п’єсах А. Вампилова звучить повне й гостре осмислення людської психології, показані потужні й переконливі характери, чудові гострий сюжет, чудова майстерність у вживанні діалогів, чудовий огляд вдач людей тої пори, сучасної авторові