У творчій лабораторії Олександра Пушкіна – Пушкін Олександр

Без особливих причин ніколи він не змінював порядку своїх занять. Скрізь ранок присвячував він читанню, випискам, складанню планів і іншій розумовій роботі. Встаючи рано, негайно приймався за справу. Не скінчивши ранкових занять своїх, він боявся одягтися, щоб передчасно не залишити кабінету для прогулянки. Перед обідом, що відкладав до самого вечора, прогулювався у всяку погоду… Писати вірші любив він переважно – навесні, восени…

Пристрасть до поезії в А. С. Пушкіна з’явилася ще в раннім дитинстві. «Читаючи його утвору, можна чудовим образом виховати в собі Людини», – писав В. Г. Бєлінський. – Яка добірність, тонкість почуття, воістину великий союз «чарівних звуків, почуттів і дум».

Його вірші неможливо поплутати ні із чиїми іншими, стосовно яких часто замолоду бували вони досить наслідувальними

А. С. Пушкін демонстративно наслідував многим своїх попередників, піднімаючись над ними чистотою й точністю голосу, особливою вірністю вибраному предмету, здатністю сказати не тільки краще, але й більше про те, про що вже сказано до його

Самим значним віршем юного Пушкіна був «Спогад у Царському Селі», що Пушкін прочитав на випускному іспиті в 1815 році:

…Уявляв цей день щасливий,

Коли серед вас виник Ліцей,

И чую наших ігор я знову шум грайливий,

И бачу знову родину друзів…

У ліцейській ліриці Пушкіна визначена її чільна тема – виявлення природи поетичної творчості. З її поет і починається. Від першого опублікованого пушкінського вірша «До друга віршотворцеві»:

…Страшися участи безглуздих співаків,

Нас убиваючих громадою віршів! –

Пролягає величественнейший і труднейший шлях до «Пам’ятника»:

Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний,

До нього не заросте народна стежка…

И на цьому шляху створює він такі шедеври, як «Розмова книгопродавца з поетом », «Пророк», «Поет», “Поет і юрба”, «Поетові», “Чиновник і поет”, «До Овідія», «Наслідування Корану» і багато інші

Кожний твір Пушкіна, будь це навіть малюсінький віршований начерк, говорить не тільки саме про себе, але й про всю особистість поета. Пушкіна ніколи не повторюється, вертаючись до раніше сказаного. Він і як поет, і як людина не знає собі рівних у Росіянці літературі

Унікальність пушкінського таланта в тім, що для Пушкіна немає більшої нагороди за свою творчість, чим бути на рівні свого дарування. У вірші «Пророк» Пушкін розуміє поета, наділеного тільки одним пророчим дарунком – спрагою до твердження споконвічних істин про світ, не потім, однак, щоб примушувати всіх інших випливати за ним. Усяка претензія на це, від кого б не виходила вона, зв’язує і його самого по руках і ногам. Пушкінський поет опановує істинами, ідучи до них «дорогою вільної», нічим не зв’язуючи свій «вільний розум». Пушкінський «Пророк» претендує не на святість – на творчість:

…І бога глас до мене воззвал:

«Повстань, пророк, і виждь, і внемли,

Здійснися волею моєї

И, обходячи моря й землі,

Дієсловом пали серця людей».

Пушкін не залякує поетів складностями поетичної праці – навпроти, по – своєму зрівнює його із усякою людською працею. «Поезія, – говорить він, – буває исключительною страстию деяких, народженими поетами; вона объемлет і поглинає всі спостереження, всі зусилля, всі враження їхнього життя». Шлях Пушкіна не до поезії, але в поезії. Вся справа для нього не в прагненні до зміни самого себе, а в тім, щоб усе більш глибоко й різнобічно виявляти в собі власні можливості

Вчитуючись у лірику Пушкіна 30 – х років XIX століття, зауважуєш зростання в ній духовних сил поета, подальше поглиблення в природу людської душі, у якій виявляється все більша збентеженість, зненацька, однак і неминуче обертається прийняттям основних законів буття, а це значить – і заспокоєнням

Тема смерті проникнула вже в найперші вірші Пушкіна. Цілком ймовірно, в елегії ” чиБроджу я уздовж вулиць гучних…” їй додане саме монументальне звучання:

День кожний, кожну час

Звик я думою проводжати,

Прийдешньої смерті річницю

Меж їх намагаючись угадати

И де мені смерть пошле доля?

У чи бої, у мандрівці, у хвилях?

Або сусідня долина

Мій прийме охладелый порох?

И хоч байдужому тілу

Дорівнює всюди зотлівати,

Але ближче до милої межі

Мені все б хотілося почивати,

И нехай у гробового входу

Младая буде життя грати

И байдужа природа

Красою вечною сіяти

Реквієм обернувся гімном життя, У Пушкіна всі так: життя й смерть ідуть поруч, і у вічному двобої між ними відбувається вічне самовідновлення життя. Те, що живе, незмінно вмирає, виконавши своє предназначенье, – якщо говорити в загальному. У противному випадку життя втрачає всякий зміст. Тема кінця або смерті – одна з головних у Пушкіна. Ідучи, ми залишаємо після себе те, що нами зроблене. Звідси в людей і спрага ктворчеству.

Усяка щира творчість представляє собою двобій життя зі смертю г подолання минущого шляхом увічнення в момент усього неминущого

Суть питання в тім, як вирішується їх двобій

Але навіть у найбільших поетів помітні коливання в ту або іншу сторону. З Пушкіним не могло цього трапитися. З одного боку, він безперестану нагадує про свою відданість миті, виходить, покладає на себе зобов’язання представити кожний пережитий момент – їм самим, його народом і всім людством, а з іншого боку – вписати його в раму безперервності й неразделимости руху історичного процесу

«Пушкін прямо може говорити про своє особисте враження», – писав Л. Толстой. Що б це значило? Очевидно, те, що Пушкіну від природи даний був дарунок представляти речі в їхньому щирому виді. Це стало його пристрастю й долею. Про природу поезії Пушкін знав більше, ніж який – небудь інший поет миру, тому що вона для нього була всім. У Пушкіна вся справа в загадковості людської природи. Отже, пушкінська поезія більше особистісна, чим або інша

Як відомо, у лірику Пушкіна панує тема поета, У такий спосіб він показує нам, що вища мета поета – представити мир у тім виді, як він з’явився його власному даруванню. Перше послання «До Батюшкову» Пушкін закінчує загальним нарисом долі поета:

Але що!., цевницею мого,

Безвісний у світі сем поет,

Я пісні продовжувати не смію

Прости – але помни мою раду:

Доколе, музами улюблений,

Ти пиэрид гориш вогнем,

Доки, убитий стрілою незримої,

У підземний ти не снидешь будинок…

От який доля поета, відповідно до подання Пушкіна: раз вступивши на поетичний шлях, якщо вона щире покликання твоє, ти вже повинен випливати по ній, доки не снидешь у підземний будинок. Звідси виводиться Пушкіним закон про єдність шляху поета, щоб уже на початку своєму поет прозрівав усе, що має бути йому випробувати до кінця днів

Вірші Пушкіна, якими б складними вони не були, піднімають нас у наших власних очах і при самому строгому відношенні ксебе.

Велич Пушкіна насамперед у почутті абсолютної дійсності своєї натури. Він радується й сумує, не відступаючи від своєї людяності, і ніщо людське йому не чужо:

Люблю я опівдні збуджений

Прохолодь черпати зі струмка

И в гаю тихої, віддаленої

Дивитися, як хлюпає в брег струмінь

Коли ж вино в краї поскакає,

Напенясь у чаші круговий,

Друзі, скажіть, – хто не плаче,

Зарані радуючись душею?

У наші дні здійснилося пророче пророкування критика XIX століття В. Г. Бєлінського про те, що прийде час, коли Пушкін «буде в Росії поетом класичним, по утворах якого будуть утворювати й розвивати не тільки эстетическое, але й моральне почуття». У чому ж велич майстерності А. С. Пушкіна? Це гармонічна досконалість форми, завершенность і добірність вірша, почуття міри, бездоганність, артистизм

А як би сам поет визначив сутність творчого процесу, завдяки якому в його творчій лабораторії складалися геніальні рядки? Може бути, так: «Служенье муз не терпить суєти, прекрасне повинне бути величаво…».