Повний зміст Два гусари Толстої Л. Н. 1/4

(Присвячується графині М. Н. Толстой)(1856)… Жомини да Жомини,А про горілку ні полслова…Д. Давидов.В 1800 – х роках, у ті часи, коли не було ще ні залізних, ні шосейних доріг, ні газового, ні стеаринового світла, ні пружинних низьких диванів, ні меблів без лаку, ні розчарованих юнаків зі скельцями, ні ліберальних філософів – жінок, ні милих дам – камелій, яких так багато розвелося в наш час, – у ті наївні часи, коли з Москви, виїжджаючи в Петербург у візку або кареті, брали із собою цілу кухню домашнього готування, їхали вісім доби по м’якій, курній або брудній дорозі й вірили в пожарські котлети, у валдайські дзвіночки й бублики, – коли в довгі осінні вечори нагоряли сальні свічі, висвітлюючи сімейні кружки із двадцяти й тридцяти чоловік, на балах у канделябри вставлялися воскові й спермацетові свічі, коли меблі ставили симетрично, коли наші батьки були ще молоді не однією відсутністю зморшок і сивих волось, а стрілялися за жінок і з іншого кута кімнати кидалися піднімати ненавмисно й не ненавмисно упущені хусточки, наші матері носили коротенькі талії й величезні рукави й вирішували сімейні справи вийманням білетиків, коли чарівні дами – камелії ховалися від денного світла, – у наївні часи масонських лож, мартинистов, тугендбунда, у часи Милорадовичей, Давидових, Пушкіних, – у губернському місті К. був з’їзд поміщиків, і кінчалися дворянські вибори.I. – Ну, однаково, хоч у залу, – говорив молодий офіцер у шубі й

гусарському кашкету, тільки що з дорожніх саней, входячи в кращий готель

міста К. – З’їзд такий, панотець, ваш сіятельство, величезний, – говорив коридорний, що встиг уже від денщика довідатися, що прізвище гусара було граф Турбін, і тому величав його: "ваш сіятельство". – Афремовская поміщиця з дочками обіцялися до вечора виїхати: отож і изволите зайняти, як спорожниться, одинадцятий нумер, – говорив він, м’яко ступаючи поперед графа по коридорі й безупинно оглядаючись.У загальної залі перед маленьким столом, поруч почорнілого, на весь зріст

портрета імператора Олександра, сиділи за шампанським кілька людей -

тутешніх дворян, мабуть, і в сторонці якісь купці, що проїжджають, в

синіх шубах.Увійшовши в кімнату й зазвавши туди Блюхера, величезну сіру меделянскую собаку, що приїхав з ним, граф скинув шинель, що заиндевели ще на комірі, запитав горілки й, залишившись в атласному синьому архалуку, підсів до стола й вступив у розмову з панами, що сиділи отут, які, зараз же розташовані на користь приїжджого його прекрасною й відкритою зовнішністю, запропонували йому келих шампанського. Граф випив спочатку стаканчик горілки, а потім теж запитав пляшку, щоб почастувати нових знайомих. Увійшов ямщик просити на горілку. – Сашка! – крикнув граф: – дай йому!Ямщик вийшов із Сашкой і знову повернувся, тримаючи в руці гроші. – Що ж, панотець васясо, як, здається, намагався твоєї милості! півкарбованця обіцяв, а вони четвертак подарували. – Сашка! дай йому карбованець!Сашка, потупясь, подивився на ноги ямщика. – Буде з його, – сказав він басом, – так у мене й грошей немає більше.Граф дістав з гаманця єдині дві синенькі, які були в ньому, і дав одну ямщику, що поцілував його в ручку й вийшов. – От пригнав! – сказав граф: – останні п’ять рублів. – По – гусарски, граф, – посміхаючись, сказав один із дворян, по вусах, голосу і якийсь энергической розв’язності в ногах, мабуть, відставний кавалерист. – Ви тут довго мають намір пробути, граф? – Грошей дістати потрібно; а те б я не залишився. Та й нумеров немає. Чорт їх бий, у цьому шинку проклятому… – Дозвольте, граф, – заперечив кавалерист, – так чи не завгодно до мене? Я отут, у сьомому нумере. Коли не побрезгуете покамест проночевать. А ви пробудьте в нас денька три. Нині ж бал у проводиря. Як би він радий був! – Право, граф, погостюєте, – підхопив іншою зі співрозмовників, гарний парубок: – куди вам квапитися! A адже це в три роки раз буває – вибори.Подивилися б хоч на наших панянок, граф! – Сашка! давай білизну: поїду в лазню, – сказав граф, встаючи. – А звідти,

подивимося, може, і справді до проводиря смикнути.Потім він покликав полового, поговорив про щось із ним, на що половою,

посміхнувшись, відповів, "що вся справа рук людських", і вийшов. – Так я, панотець, до вас у нумер велю перенести валізу, – крикнув граф

через двері. – Зробіть ласку, ощасливите, – відповідав кавалерист, підбігаючи до дверей. – Сьомий нумер! не забудьте.Коли кроки його вже перестали бути чутні, кавалерист повернувся на своє місце й, підсівши ближче до чиновника й глянувши йому прямо всміхненими очами в особу, сказав: – Але ж це тот самий. – Ну? – Уж я тобі говорю, що той самий дуеліст – гусарів, – ну, Турбін, відомий. Він мене довідався, парі тримаю, що довідався. Як же, ми в Лебедяни з ним гуляли разом три тижні без просипу, коли я за ремонтом був. Там одна штука була – ми разом створили – від цього він начебто нічого. А молодчина, а? – Молодець. І який він приємний у звертанні! нічого так не помітно, -

відповідав гарний парубок. – Як ми незабаром зійшлися… Що, йому років

двадцять п’ять, не більше? – Ні, воно так здається; тільки йому більше. Так адже треба знати, хто це?

Мигунову хто відвіз? – він. Саблина він убив, Матнева він з віконця за ноги

спустив, князя Нестерова він обіграв на триста тисяч. Адже це яка

розпачлива голова, треба знати. Картяр, дуеліст, спокусник; але

гусар – душу, вуж істинно душу. Адже тільки на нас слава, а коли б розумів

хто – небудь, що таке значить гусар щирий. Ах, годинка було!І кавалерист розповів своєму співрозмовникові такий лебедянский гульба з

графом, якого не тільки ніколи не було, але й не могло бути. Не могло

бути, по – перше тому, що графа він ніколи колись не видывал і вийшов в

відставку двома роками раніше, ніж граф надійшов на службу, а по – друге

тому, що кавалерист ніколи навіть не служив у кавалерії, а чотири роки

служив самим скромним юнкером у Белевском полку й, як тільки був

зроблений у прапорщики, вийшов у відставку. Але десять років тому,

одержавши спадщину, вона їздив дійсно в Лебедянь, прокутил там з

ремонтерами сімсот рублів і зшив собі вже був уланський мундир з ранжевыми одворотами для того, щоб надійти в улани. Бажання надійти в кавалерію й три тижні, проведені з ремонтерами в Лебедяни, залишилося найяснішим, щасливим періодом у його житті, так що бажання це спочатку він переніс у дійсність, потім у спогад і сам уже став твердо вірити у своє кавалерійське минуле, що не заважало йому бути по м’якосердю й чесності істинно достойнейшим людиною. – Так, хто не служив у кавалерії, той ніколи не зрозуміє нашого брата. – Він сіл верхи на стілець і, виставивши нижню щелепу, заговорив басом. – Їдеш, бувало, перед ескадроном, під тобою чорт, а не кінь, у ланцадах вся; сидиш, бувало, этак чортом. Під’їде ескадронний командир на огляді. "Поручик, говорить, будь ласка – без вас нічого не буде – проведіть ескадрон церемоніалом". Добре, мол, а вуж отут – є! Оглянешся, крикнеш, бувало, на вусанів своїх. Ах, чорт візьми, годинка було!Повернувся граф, весь червоний і з мокрими волоссями, з лазні й увійшов прямо в сьомий нумер, у якому вже сидів кавалерист у халаті, із трубкою, з насолодою й деяким страхом размышлявший пр тім счастии, що нього випало на частку – жити в одній кімнаті з відомим Турбиным. "Ну, що, – приходило йому в голову, – як раптом візьме так роздягне мене, голого вивезе за заставу так посадить у сніг, або… дьогтем вимаже, або просто… ні, по – товариському не зробить…" утішав він себе. – Блюхера нагодувати, Сашка! – крикнув граф.З’явився Сашка, з дороги склянка, що випила, горілки й захмелілий порядно. – Ти вуж не стерпів: напився, каналья!.. Нагодувати Блюхера! – И так не издохнет: бач, який гладкий! – відповідав Сашка, погладжуючи собаку. – Ну, не розмовляти! пішов, нагодуй. – Вам тільки б собака ситий була, а людина випила чарку, так і докоряєте. – Агов, приб’ю! – крикнув граф таким голосом, що скла затремтіли у вікнах, і кавалеристові навіть стало небагато страшно. – Ви б запитали, чи їв ще нині Сашка – Те що – небудь. Що ж, бийте, коли вам собака дорожче людини, – проговорив Сашка. Але відразу одержав такий страшний удар кулаком в особу, що впав, стукнувся головою об перегородку й, схватясь рукою за ніс, вискочив у двері й повалився на ларе в коридорі. – Він мені зуби розбив, – гарчав Сашка, витираючи однією рукою закривавлений

ніс, а інший почухуючи спину Блюхера, що облизувався, – він мені зуби

розбив, Блюшка, а всі він мій граф, і я за нього можу піти у вогонь – от

що! Тому, він мій граф, розумієш, Блюшка? А їсти хочеш?Полежавши небагато, він устав, нагодував собаку й майже тверезий пішов

прислужувати й пропонувати чаю своєму графові. – Ви мене просто скривдите, – говорив робко кавалерист, стіл перед графом, що, задерши ноги на перегородку, лежав на його постелі: – я адже теж старий військовий і товариш, можу сказати. Чим вам у кого – небудь займати, я вам з радостию готовий служити рублів двісті. У мене тепер немає їх, а тільки сто; але я нині ж дістану. Ви мене просто скривдите, граф! – Спасибі, панотець, – сказав граф, відразу вгадавши той рід відносин,

який повинен був установитися між ними, тріпаючи по плечу кавалериста, – спасибі. Ну, так і на бал поїдемо, коли так. А тепер що будемо робити? Розповідай, що у вас у місті є: гарненькі хто? гуляє хто? у карти хто грає?Кавалерист пояснив, що гарненьких пропасти на балі буде, що гуляє

більше всіх справник Колков, знову обраний, тільки що видали немає в ньому

теперішньої гусарської, а так тільки малий добрий; що Илюшкин хор циганів тут з початку виборів співає, Стешка заспівує, і що нині до них усе від проводиря збираються.

– И гра є чимала, – розповідав він: – Лухнов, приїжджий, грає, із грошима, і Ільїн, що в 8 – м нумере коштує, уланський корнет, теж багато програє. У нього вже почалося. Щовечора грають, і який малий чудесний, я вам скажу, граф, Ільїн цей: от вуж не скупий – останню сорочку віддасть. – Так підемо до нього. Подивимося, що за народ такий, – сказав граф. -

Пойдемте, пойдемте! Вони жахливо раді будуть.II.Уланський корнет Ільїн недавно прокинувся. Напередодні він сіл за гру о восьмій годині вечора й програв п’ятнадцять годин сряду, до одинадцяти ранку. Він програв щось багато, але скільки саме, він не знав, тому що в нього було тисячі три свої гроші й п’ятнадцять тисяч казенних, які він давно змішав разом зі своїми й боявся вважати, щоб не переконатися в тім, що він передчував, – що вже й казенних бракувало скільк – те. Він заснув майже опівдні й спав тим важким сном без сновидінь, яким спиться тільки дуже парубкові й після дуже великого програшу. Прокинувшись о шостій годині вечора, у те самий час, як граф Турбін приїхав у готель, і побачивши навколо себе на підлозі карти, крейда й забруднені столи посередині кімнати, він з жахом згадав учорашню гру й останню карту – валета, що йому вбили на п’ятсот рублів, але, не вірячи ще гарненько дійсності, дістав з – під подушки гроші й став уважати. Він довідався деякі асигнації, які кутами й транспортами кілька разів переходили з рук у руки, згадав весь хід гри. Своїх трьох тисяч уже не було, і з казенних бракувало вже двох з половиною тисяч.Улан грав чотири ночі сряду.Він їхав з Москви, де одержав казенні гроші. У К. його затримав

доглядач під прийменником відсутності коней, але в сутності по угоді,

який він зробив давно із власником готелю – затримувати на день всіх проїжджаючих. Улан, молоденький, веселий хлопчик, що тільки що одержав у Москві від батьків три тисячі на обзаведення в полицю, був радий пробути під час виборів кілька днів у місті К. і сподівався отут на славу повеселитися. Один поміщик сімейний був йому знаком, і він сбирался поїхати до нього, поволочитися за його дочками, коли кавалерист з’явився знайомитися до улана й у той же вечір, без усякої дурної думки, звів його зі своїми знайомими, Лухновым і іншими гравцями, у загальної залі. З того ж вечора улан сіл за гру й не тільки не їздив до знайомого номещику, але не запитував більше про коней і не виходив чотири дні з кімнати.Одягшись і напившись чаю, він підійшов до вікна. Йому схотілося пройтися,

щоб прогнати невідчепливі ігорні спогади. Він надяг шинель і вийшов

на вулицю.Сонце вже сховалося за білі будинки із червоними дахами; наступали

сутінки. Було тепло. На брудні вулиці тихо падав пластівцями вологий сніг. Йому раптом стало нестерпно смутно від думки, що він проспав весь цей день, що вже кінчався."Уж цього дня, що пройшов, ніколи не відвертаєш", – подумав він."Погубив я свою молодість", сказав він раптом сам собі, не тому, щоб він дійсно думав, що він погубив свою молодість – він навіть зовсім і не думав про це – але так йому спала на думку ця фраза."Що тепер я буду робити?" міркував він. "Зайняти в кого – небудь і виїхати".Якась бариня пройшла по тротуарі. "От так дурна бариня", подумав він

той^ – те – отчий^ – те. " Зайняти – Те не в кого. Погубив я свою молодість". Він підійшов до

рядам.Купець у лисій шубі стояв у дверей крамниці й зазивав до себе. "Коли б

вісімку я не зняв, я б відігрався". Убожіючи баба пхикала, випливаючи за ним. " Зайняти – Те не в кого". Якийсь пан у ведмежій шубі проїхав, будочник коштує. "Що б зробити таке незвичайне? Вистрілити в них? Ні, нудно! Погубив я свою молодість. Ах, хомути славні з набором висять. От би на трійку сісти. Эх ви, голубчики! Піду додому. Лухнов незабаром прийде, грати станемо". Він повернувся додому, ще раз порахував гроші. Ні, він не помилився в перший раз: знову з казенних бракувало 2 500 рублів. "Поставлю першу 25, другу кут… на сім кушей, на 15, на 30, на 60… – 3 000. Куплю хомути й виїду. Не дасть, лиходій! Погубив я свою молодість". От що відбувалося в голові улана в той час, як Лухнов дійсно ввійшов до нього. – Що, давно встали, Михайло Васильич? – запитав Лухнов, марудно знімаючи із сухого носа золоті окуляри й старанно витираючи їх червоною шовковою хусткою. – Ні, зараз тільки. Відмінно спав. – Якийсь гусар приїхав, зупинився в Завальшевского… не чули? – Ні, не чув… А що ж, ще нікого немає? – Зайшли, здається, до Пряхину. Зараз прийдуть.Дійсно, незабаром увійшли в нумер: гарнізонний офіцер, завжди

щосупроводжував Лухнову; купець якоїсь із греків з величезним горбатим носом коричневого кольору й впалих чорних очей; товстий, пухкий поміщик, винокурний заводчик, що грав по цілих ночах завжди семпелями по півкарбованця. Усім хотілося почати гру скоріше; але головні гравці нічого не говорили про цей предмет, особливо Лухнов надзвичайно спокійно розповідав про шахрайство в Москві. – Треба уявити, – говорив він: – Москва – першопрестольний град,

столиця – і по ночах ходять із гаками шахраї, у чортів убрані, дурну

чернь лякають, грабують проїзних – і кінець. Що поліція дивиться? От що

мудро.Улан слухав уважно оповідання про шахраїв, але наприкінці його встав і велів потихеньку подати карти. Товстий поміщик перший висловився. – Що ж, добродії, золоте – те времячко втрачати! За справу, так за справу. – Так ви по полтинничкам наносили вчора, так вам і подобається, – сказав грек. – Точно, пора б, – сказав гарнізонний офіцер.Ільїн подивився на Лухнова. Лухнов продовжував спокійно, дивлячись йому в очі, історію про шахраїв, убраних у чортів з пазурами. – Будете метати? – запитав улан. – чи Не рано? – Белов! – крикнув улан, почервонівши отчого – те, – принеси мені обідати… я ще не їв нічого, добродії… шампанського принеси й карти подай.У цей час у нумер увійшли граф і Завальшевский. Виявилося, що Турбін і

Ільїн були однієї дивізії. Вони негайно ж зійшлися, чокнувшись, випили

шампанського й через п’ять мінут уже були на ти. Здавалося, Ільїн дуже

сподобався графові. Граф усе посміхався, дивлячись па його, і жартував над його

молодістю. – Экой молодчина улан! – говорив він. – Усищи – Те, усищи – то!В Ільїна й пушок на губі був зовсім білий. – Що, ви грати збираєтеся, здається? – сказав граф. – Ну, бажаю тобі

виграти, Ільїн! Ти, я думаю, майстер! – додав він, посміхаючись. – Так от збираються, – відповідав Лухнов, роздираючи дюжину карт. – А ви,

граф, не изволите? – Ні, нині не буду. А те б я вас усіх здув. Я як піду гнути, так в

мене всякий банк затріщить! Не на що. Програвся під Волочком на станції.

Попався мені там пехоташка якийсь із перснями, повинне – бути, шулер, – і

облапошил дочиста. – Хіба ти довго сидів там на станції? – запитав Ільїн. – Двадцять друга година просиділа. Пам’ятна ця станція, проклята! ну, та й

доглядач не забуде. – А що? – Приїжджаю, знаєш: вискочив доглядач, мошенницкая пика, шахрайська, – коней ні, говорить; а в мене, треба тобі сказати, закон: як коней ні, я не знімаю шуби й відправляюся до доглядача в кімнату, знаєш, не в казенну, а до доглядача, і наказую відчинити навстіж всі двері й кватирки: чадно нібито.Ну, і отут теж. А морози, пам’ятаєш, які були минулого місяця – градусів двадцять було. Доглядач розмовляти було став, я його в зуби. Отут баба якась, дівчиська, баби писк підняли, похватали горщики й бігти було на село… Я до дверей; говорю: давай коней, так виїду, а те не випущу, усіх заморожу! – От так відмінна манера! – сказав пухкий поміщик, заливаючись реготом: – це як тарганів виморожують! – Тільки не укараулил я якось, вийшов, – і втік від мене доглядач із

всіма бабами. Одна баба залишилася в мене під стан, на грубці, вона всі

чхала й Богові молилася. Потім уже ми переговори вели: доглядач приходив і здалеку все вмовляв, щоб відпустити бабу, а я його Блюхером притравливал, – відмінно бере доглядачів Блюхер. Так і не дав мерзотник коней до іншого ранку. Так отут під’їхав цей пехоташка. Я пішов в іншу кімнату, і стали грати. Ви бачили Блюхера?.. Блюхер! Фю!Вбіг Блюхер. Гравці поблажливо зайнялися ним, хоча видно було, що їм хотілося займатися зовсім іншою справою. – Однак що ж ви, добродії, не граєте? Будь ласка, щоб я вам не заважав. Адже я базіка, – сказав Турбін, – любиш не любиш – справу гарне.III.Лухнов присунув до себе дві свічі, дістав величезний, наповнений

грошима, коричневий гаманець, марудно, як би роблячи якесь

таїнство, відкрив його на столі, вийняв звідти два сторублевые папірці й

поклав їх під карти. – Так само, як учора – банку двісті, – сказав він, поправляючи окуляри й

роздруковуючи колоду. – Добре, – сказав, не дивлячись на нього, Ільїн між розмовою, що він вів з Турбиным.Гра зав’язалася. Лухнов метав чітко, як машина, зрідка

зупиняючись і неквапливо записуючи або строго взглядывая понад окуляри й слабким голосом говорячи: "надішліть". Товстий поміщик говорив голосніше всіх, роблячи сам із собою вголос різні міркування, і мусолив пухкі пальці, загинаючи карти. Гарнізонний офіцер мовчачи, красиво підписував під картою й під столом загинав маленькі куточки. Грек сидів з боку банківника й уважно стежив своїми впалими чорними очами за грою, вичікуючи чогось. Завальшевский, коштуючи в стола, раптом весь починав рухатися, діставав з кишені штанів червоненьк або синеньку, клав понад неї карту, прихлопував по ній долонею, присуджував: "вивези, семерочка!", закушував вуси, переминався з ноги на ногу, червонів і приходив весь у рух, що тривав доти, поки не виходила карта. Ільїн їв телятину з огірками, поставлену поруч нього на волосяному дивані, і, швидко обтираючи руки об сюртук, ставив одну карту за іншою. Турбін, що сидів спочатку на дивані, негайно ж помітив, у чому справа. Лухнов не дивився зовсім на улана й нічого не говорив йому; тільки зрідка його окуляри на мить направлялися на руки улана, але більша частина його карт програвала. – От би мені цю картку вбити, – присуджував Лухнов про карту товстого поміщика, що грав по полтині. – Ви бийте в Ільїна, а мені – те що, – зауважував поміщик. І дійсно,

Ільїна карти билися частіше інших. Він нервово роздирав під столом

карту, щопрограла, і тремтячими руками вибирав іншу. Турбін устав з дивана й попросив грека пустити його сісти поруч банківника. Грек пересів на інше місце, а граф, сівши на його стілець, не спускаючи око, пильно почав дивитися на руки Лухнова. – Ільїн! – сказав він раптом своїм звичайним голосом, що зовсім мимоволі для нього заглушав всі інші, – навіщо рутерок тримаєшся? Ти не вмієш грати! – Уж як не грай, однаково. – Так ти напевно програєш. Дай я за тебе попонтирую. – Ні, вибач, будь ласка: вуж я завжди сам. Грай за себе, коли хочеш. – За себе, я сказав, що не буду грати; я за тебе хочу. Мені прикро, що ти програєшся. – Уж, видно, доля!Граф замовчав і, облокотясь, знову так само пильно став дивитися на руки банківника. – Кепсько! – раптом проговорив він голосно й протяжно.Лухнов оглянувся на нього. – Кепсько, кепсько! – проговорив він ще голосніше, дивлячись прямо в очі Лухнову.Гра тривала. – Хо – Ро – Шо! – знову сказав Турбін, тільки що Лухнов убив більшу карту Ільїна. – Що це вам не подобається, граф? – поштиво й равнодушно запитав банківник. – А те, що ви Ільїну семпеля даєте, а кути б’єте. От що кепсько.Лухнов зробив плечима й бровами легкий рух, що виражала рада у всім віддаватися долі, і продовжував грати. – Блюхер! фю! – крикнув граф, встаючи, – узи його! – додав він швидко.Блюхер, стукнувшись спиною об диван і ледве не збивши з ніг гарнізонного офіцера, вискочив звідти, підбіг до свого хазяїна й заричав, оглядаючись на всіх і махаючи хвостом, начебто запитуючи: "хто отут грубить? а?" Лухнов поклав карти й зі стільцем відсунувся убік. – Этак не можна грати, – сказав він: – я жахливо собак не люблю. Що ж за гра, коли целую псарню приведуть! – Особливо ці собаки: вони п’явки називаються, здається, – підтакнув гарнізонний офіцер. – Що ж, будемо грати, Михайло Васильич, чи ні? – сказав Лухнов хазяїнові. – Не заважай нам, будь ласка, граф! – звернувся Ільїн до Турбіну. – Мабуть сюди на хвилинку, – сказав Турбін, взявши Ільїна за руку, і вийшов з ним за перегородку.Звідти були зовсім ясно чутні слова графа, що говорив своїм звичайним голосом. А голос у нього був такий, що його завжди чутно було за три кімнати. – Що ти, очманів, чи що? Хіба не бачиш, що цей пан в окулярах – шулер першої руки. – Э, повно! що ти говориш! – Не повно, а кинь, я тобі говорю. Мені б однаково. Іншим разом я б сам тебе обіграв; так так, мені щось шкода, що ти продмешся. Ще немає чи в тебе казенних грошей?.. – Немає; та й із чого ти видумав? – Я, брат, сам по цій доріжці бігав, так всі шулерські прийоми знаю: я тобі говорю, що в окулярах – це шулер. Кинь, будь ласка. Я тебе прошу, як товариша. – Ну, от я тільки одну талію, і скінчу. – Знаю, як одну; ну, так подивимося.Повернулися. В одну талію Ільїн поставив стільки карт і стільки їх йому вбили, що він програв багато.Турбін поклав руки на середину стола. – Ну, баста! Поїдемо. – Ні, уже я не можу; залиш мене, будь ласка, – сказав з досадою Ільїн, тасуючи гнуті карти й не дивлячись на Турбіна. – Ну, чорт із тобою! програвай напевно, коли тобі подобається, а мені пора.Завальшевский! поїдемо до проводиря.І вони вийшли. Усі мовчали, і Лухнов не метав доти, поки стукіт їхніх кроків і пазурів Блюхера не завмер по коридорі. – Эка голова! – сказав поміщик, сміючись. – Ну, тепер не буде заважати, – додав квапливо й ще тупотом гарнізонний офіцер.І гра тривала.IV.Музиканти, двірські люди проводиря, коштуючи в буфеті, очищеному на випадок балу, уже завернувши рукава сюртуків, по даному знаку заграли стародавній польський "Олександр, Елисавета", і при яскравому й м’якому висвітленні воскових свіч по великий паркетної залі починали плавно проходити: єкатерининський генерал – губернатор, із зіркою, під руку із сухорлявої предводительшей, проводир під руку з губернаторшею й т.д. – губернські влади в різних сполученнях і переміщеннях, коли Завальшевский, у синьому фраку з величезним коміром і буфами на плечах, у панчохах і черевиках, поширюючи навколо себе запах жасминових парфумів, якими були рясно спрыснуты його вуси, лацкана й хустка, разом із красенем – гусаром у блакитних обтягнутих рейтузах і шитому золотом червоному ментику, на якому висіли володимирський хрест і медаль дванадцятого року, увійшли в залу. Граф був не високий на зріст, але відмінно, красиво складний. Ясно^ – блакитні й надзвичайно блискучі очі й досить більшими, кучерявими густими кільцями, темно – русяві волосся надавали його красі чудовий характер. Приїзд графа на бал був очікуємо: гарних парубків, що бачив його в готелі, уже повестил про тім проводиря.Враження, зроблене цією звісткою, було по -
різному, але взагалі не зовсім приємно. "Ще на сміх підніме цей хлопчисько", була думка бабів і чоловіків."Що, якщо він мене викраде?" була більш – менш думка молодих жінок і панянок.Як тільки польський скінчилися й пари взаємно розкланювалися, знову відділяючись жінки до жінок, чоловіка до чоловіків, Завальшевский, щаслив і гордий, підвів графа до господарки. Предводительша, випробовуючи деякий внутрішній трепет, щоб гусар цей не зробив з нею при всіх якого – небудь скандалу, гордо й презирливо отворотясь, сказала: "дуже рада – з, сподіваюся, будете танцовать" – і недовірливо глянула на нього з вираженням, що говорило: "уже коли ти жінку скривдиш, то ти доконаний негідник після цього". Граф однак незабаром переміг це упередження своею люб’язністю, уважністю й прекрасною, веселою зовнішністю, так що чрез п’ять мінут вираження особи предводительши вже говорило всім навколишньої: "я знаю, як вести цих панів: він зараз зрозумів, з ким говорить.От і буде із мною весь вечір любезничать". Однак відразу підійшов до графа губернатор, що знав його батька, і досить прихильно відвів його убік і поговорив з ним, що ще більше заспокоїло губернську публіку й підняло в її думці графа. Потім Завальшевский підвів його знайомити до своєї сестри – молодої, повненькій удовиці, із самого приїзду графа впившейся в нього своїми більшими чорними очами. Граф покликав удовицю танцовать вальс, що заграли в цей час музиканти, і вже остаточно своїм мистецтвом танцовать переміг загальне упередження. – А майстер танцовать! – сказала товста поміщиця, стежачи за ногами в синіх рейтузах, що миготіли по залі, і подумки вважаючи: раз, два, три; рази, два, три… – майстер! – Так і строчить, так і строчить, – сказала інша приїжджаючи, що вважалася дурного тону в губернському суспільстві, – як він шпорами не зачепить! Дивно, дуже спритний!Граф затьмарив своїм мистецтвом танцовать трьох кращих танцюристів у губернії: і високого білявого ад’ютанта губернаторського, що відрізнявся своею швидкістю в танцях і тим, що він тримав даму дуже близько, і кавалериста, що відрізнявся граціозним розгойдуванням під час вальсу й частим, але легенею притопуванням каблучка, і ще іншого, цивільного, про який усі говорили, що він хоча й не далекий по розуму, але танцюрист чудовий і душу всіх балів. Дійсно, цей цивільний з початку балу й до кінця запрошував всіх дам один по одному, як вони сиділи, не переставав танцовать ні на мінуту й тільки зрідка зупинявся, щоб обтерти батистовою хусточкою, що зробилася зовсім мокрим, виснажене, але весела особа. Граф затьмарив всіх їх і танцовал із трьома головними дамами: з великий – багатої, гарної й дурної, із середньої – сухорлявої, не занадто гарної, але прекрасно одягається, і з маленької – некрасивою, але дуже розумною дамою. Він танцовал і з іншими, з усіма гарненькими, а гарненьких було багато. Але вдовиця, сестра Завальшевского, більше всіх сподобалася графові, з нею він танцовал і кадриль, і экосес, і мазурку. Він почав з того, коли вони сіли в.кадрили, що наговорив їй багато компліментів, порівнюючи її з Венерою й з Діаною, і з розаном, і ще з якоюсь квіткою. На всі ці люб’язності вдовиця тільки згинала білу шийку, опускала вічка, дивлячись на своє біле серпанкове платтячко, або з однієї руки в іншу перекладаючи опахало. Коли ж вона говорила: "повноті, граф, ви жартуєте" і т.п., голос її, небагато горлівку, звучав такою наївною простодушністю й смешною дурістю, що, дивлячись на неї, дійсно спадало на думку, що це не жінка, а квітка, і не розан, а якась дика, біло – рожева пишна квітка без заходу, що виріс один з незайманого сніжного замету в який – небудь дуже далекої землі.Таке дивне враження робило на графа це з’єднання наївності й відсутності всього умовного зі свіжою красою, що кілька разів у проміжки розмови, коли він мовчачи дивився їй в очі або на прекрасні лінії рук і шиї, йому спадало на думку з такою силою бажання раптом схопити неї на руки й розцілувати, що він серйозно повинен був утримуватися. Удовиця із задоволенням зауважувала враження, що вона робила; але щось неї починало тривожити й лякати у звертанні графа, незважаючи на те, що молодий гусар був разом із заискивающею люб’язністю шанобливий, по теперішніх поняттях, до нудотності. Він бігав їй за оршадом, піднімав хустку, вирвав стілець із рук якогось золотушного молодого поміщика, що хотів теж прислужити їй, щоб подати його скоріше, і т.д.Помітивши, що світська тодішнього часу люб’язність мало діяла на його даму, він спробував смішити її, розповідаючи їй за
бавні анекдоти: запевняв, що він, якщо вона накаже, готовий зараз стати на голову, закричати півнем, вискочити у вікно або кинутися в ополонку. Це зовсім удалася: удовиця розвеселилася і якось переливами сміялася, показуючи дивовижні білі зубки, і була зовсім задоволена своїм кавалером. Графові ж вона з кожною мінутою усе більше й більше подобалася, так що під кінець кадрили він був искренно закоханий у неї.Коли після кадрилі до вдовиці підійшов її давній вісімнадцятирічний

залицяльник, що не служить син самого багатого поміщика, золотушний парубок, той самий, у якого вирвав стілець Турбін, вона прийняла його надзвичайно холодно, і в ній не було помітно й десятої частки тої зніяковілості, що вона випробовувала сграфом.