Образи поміщиків у поемі Миколи Некрасова «Кому на Русі жити добре» – Некрасов Микола

Вінцем творчості Н. А. Некрасова є народна поема – епопея «Кому на Русі жити добре». У цьому монументальному добутку поет прагнув як можна повніше показати основні риси сучасної йому російської дійсності й розкрити глибокі протиріччя між інтересами народу й експлуататорською сутністю пануючих станів, і насамперед помісного дворянства, що в 20 – 70 роках XIX століття вже остаточно зжило себе як передовий клас і стало перешкоджати подальшому розвитку країни

У суперечці мужиків про те, «кому живеться весело, привільно на Русі», першим претендентом на право називати себе щасливим був оголошений поміщик. Однак Некрасов значно розширив сюжетні рамки, визначені зав’язкою добутку, внаслідок чого образ поміщика з’являється в поемі лише в п’ятому розділі, що так і називається – «Поміщик».

Уперше поміщик з’являється перед читачем таким, яким його побачили селяни: «Якийсь пан кругленький, усатенький, пузатенький, із сигаркою в роті». За допомогою зменшувальних форм Некрасов передає поблажливе, презирливе відношення мужиків до колишнього власника живих душ. Наступне за цим авторський опис зовнішності поміщика Оболт – Оболдуева (Некрасов використовує прийом значень прізвища) і його власна розповідь про своєму «шляхетному» походженні ще більше підсилює іронічний тон оповідання

В основі сатиричного образа Оболдуева лежить разючий контраст між значущістю життя, шляхетністю, ученістю й патріотизмом, які він з «достоїнством» приписує собі, і дійсною незначністю існування, крайнім неуцтвом, порожнечею помислів, низькістю почуттів. Засмучуючись про милого його серцю дореформеному часі, з «усякою розкішшю», нескінченними святами, полюванням і п’яним розгулом, Оболт – Оболдуев стає в безглузду позу сина батьківщини, батька селянства, радеющего про майбутнє Росії. Але згадаємо його визнання: «Смітив скарбницю народну». Він вимовляє безглузді «патріотичні» мови: « Русь – Матінка, з охотою втратила свій лицарський, войовничий, величний вид». Захоплена розповідь Оболт – Оболдуева про поміщицьке життя при кріпосному праві сприймається читачем як неусвідомлене самовикриття незначності й безглуздості існування колишніх кріпосників

При всій своїй комічності Оболт – Оболдуев не так вуж необразливо смішний. У минулому переконаний кріпосник, він і після реформи сподівається, як і колись, «жити чужою працею», у чому він бачить призначення свого життя

Але все – таки часи таких поміщиків пройшли. Це почувають і самі кріпосники, і селяни. Хоча Оболт – Оболдуев розмовляє з мужиками поблажливо – заступницьким тоном, однак доводиться йому стерпеть недвозначні селянські глузування. Це почуває й Некрасов: Оболт – Оболдуев просто недостоин ненависті автора й заслуговує лише презирства й недоброзичливого глузування

Але якщо про Оболт – Оболдуеве Некрасов говорить із іронією, то образ ще одного поміщика в поемі – князя Качатина – змальований у главі «Мізинок» з явним сарказмом. Символічно сама назва глави, у якій автор, різко саркастично використовуючи якоюсь мірою прийом гіперболізації, розповідає історію самодура – «мізинка», що не бажає розставатися із кріпосницькими порядками поміщицької Русі

Якщо Оболт – Оболдуев все – таки почуває, що до старого повернення ні, те старий, що вижив з розуму, Утятин, навіть у вигляді якого залишилося мало людського, за роки барства й деспотичної влади настільки перейнявся переконанням, що він «божеською милістю» пан, якому «судилося дотримувати селянство дурне», що селянська реформа представляється цьому деспотові чимсь протиприродним. Саме тому родичам не коштувало особливої праці запевнити його в тім, що «мужиків поміщикам веліли відвертати».

Розповідаючи про дикі витівки «мізинка» – останнього кріпосника Качатина (які здаються особливо дикими в умовах, що змінилися), Некрасов попереджає про необхідність рішучого й остаточного викорінювання всіх пережитків кріпосництва. Адже саме вони, що збереглися у свідомості не тільки колишніх рабів, в остаточному підсумку погубили «нелагідного» мужика Агапа Петрова: «Не будь такої оказії, не вмер би Агап». Адже на відміну від Оболт – Оболдуева князь Утятин і після кріпосного права залишився фактично хазяїном життя («Відомо, не користь, а пиха його підрізала, Смітинку він втрачав»). Качатина побоюються й мандрівники: «Так пан дурне: судися потім…» І хоча сам Мізинок – «юродивий поміщик», як кличуть його селяни, – скоріше смішний, чим страшний, кінцівкою глави Некрасов нагадує читачеві про те, що селянська реформа не принесла справжнього звільнення народу й реальна влада як і раніше залишається в руках дворянства. Спадкоємці князя безсовісно обманюють селян, які зрештою втрачають своїх заливних лугів

У главі «Савелій – богатир Святорусский» Некрасов показав ще одного поміщика – кріпосника – Шалашникова і його спосіб вибивання оброку за допомогою жорстокого пороття селян. З одного боку, у порівнянні із щоденними знущаннями Оболдуевых і Утятиных відносини Шалашникова із кріпосними мужиками можуть здатися відносно простих і природними, а з іншого боку, всіх поміщиків ріднить їхній паразитизм, жорстокість, глибока ворожість народу

Весь добуток перейнятий відчуттям неминучої загибелі самодержавного ладу. Опора цього ладу – поміщики – зображені в поемі «мізинками», що доживають своє століття. Давно немає на світі лютого Шалашникова, умер «поміщиком» князь Утятин, не має ніякого майбутнього незначний Оболт – Оболдуев. Символичный характер має картина спустілої панської садиби, що по цеглинці розтаскують двірня (глава «Селянка»).

Таким чином, протиставивши в поемі два мири, дві сфери життя: мир добродії поміщиків і мир селянства. Некрасов за допомогою сатиричних образів поміщиків приводить читачів до висновку про те, що щастя народу можливо й без Оболт – Оболдуева й Утятиных і лише тоді, коли сам народ стане справжнім хазяїном свого життя