Повний зміст Африка Замятін Е. І – Часть 1

Як завжди, на узмор’я – до пароплава – з берега побігли карбаса. Чого – небудь так привіз пароплав: мучицы, сольцы, сахарку.На морі бігали біляки, карбаса ходили долілиць – нагору. Торохтіла лебідка, труїла ящики долілиць, на карбаса. – Усе, чи що, а? – і вуж хотіли було поморыобратно повернути, але отут вийшло подію надзвичайне: з пароплава по драбинці стали спускатися добродії якісь. – Це… панам – те… куды же? – сторопіли карбаса. – Але – Про, очами захлопав! Не бачиш, у Кереметь до вас? Приймай живей. Ерупи – Итка!Приймати довелося Федору Волкову. Було їхній двоє панів так одна дівчина ихняя. І те розмовляють усе по – нашому, по – нашому, а те приймуться ще по – яке – те. Подивувався Федір Волков. – Ви, добродії, самі – те родом откулева ж будете?А добродії веселі. Перепосміхнулися між собою, та й говорить, що голений: – Ми – Те? – підморгнув, – з Африки ми. – З А – Африки? Так з і по^ – нашому там говорять? – Там, брат, на всіх мовах говорять…А дівчина ихняя засміялася. Чому засміялася – неведомо, а тільки – добре засміялася й добре на Федора Волкова подивилася: на плечі його страшні; на голову – колгушку, по^ – дитячі стрижену; на маленькі вічка нерпичьи.Показав Федір Волков панам приїжджим відвідну квартиру: тримав нині квартиру Пимон, двоеданского начотчика племяш. Гарна хата була, чиста.Сіл Федір Волков на камушке у воріт. У тиші сумерной було виразно чутно, як вони там у хаті розмовляли, то по^ – нашому, те по – своєму знову. А потім заграла дівчина ихняя пісню. Так таку якусь, що у Федора інду в груди затіснив, от який смуток, а про чому – неведомо. І дивно була: дівчина, начебто, весела, а этак співає?Століття б її слухав, так пізно вже: хочеш – не – хочеш, час – спати.Ніч світла, травнева. По – справжньому не сідало сонце, а так тільки принагнется, по морю попливе – і все море розпише золотими выкружками, червоними закомаринами, лазоревыми лясами.Не те в сні снилося Федору Волкову, не те впрямь це було: начебто, знову співала дівчина ихняя, а він, начебто, устав, одягся й по вулиці пішов: подивитися, де ж це вона співає – те вночі?Іде мимо Ильдиного каменю, а на камені біла гага спить – не шелохнется, сплять, – – – і а очі відкриті, і всі, біле, спить із очами відкритими: вулиці хат виразних ока до сучка останнього; вода в лещинках меж каменів; на камені – біла гага. І страшно ступити погромче: зніметься біла гага, зів’ється – полетить біла ніч, замовкне дівчина співати.І знову – не те сон, не те ява, а тільки начебто вікно – темне, вона – біла у вікні – те й, начебто, пошепки, пошепки так Федору Волкову: – Вони спати полягли. А я не можу спати, – як же спати? А ти, милий, прийшов, от спасибі тобі…І ще – начебто з вікна нагнулася, обхопила Федора Волкова голову – і до себе пригорнула. А руки в їй, і груди в їй – так пахнули – тільки в сні так і може приснитися.Удень возив Федір Волков панів з Африки. На сьомгу ярус закидали, лежали на ярусі друга година. І все дивився Федір на дівчину ихнюю й очами катував: уночі – у чи сні вона приснилася або…До вечора повернувся назад пароплав, став на узмор’я й загудів. І знову Федору ж вийшло везти до пароплава гостей приїжджих. – Ну, Федір Волков, прощай. В Африку – Те приїдь до нас… – і засміялися всі троє.І взяло отут сомненье Федора Волкова: чи не потішаються вони над ним з Африкою із цієї? Мотнув стриженої колгушкой своєї: – А ну – до – сь неї немає, Африки – Те? Приїдеш – їй немає? а те б я приїхав би… – і дивився на дівчину, усе катував: приснилося вночі тоді – або… – Ні, Федір Волков, ви їм не вірте, вони такі вуж… Ви до мене приїдьте. Уже там доїхати – доїдете, тільки виїхати. Ну, я буду вас чекати.Нагнувся в низькому уклоні Федір Волков і здалося: від руки – той самий, той самий дух, що у сні…І повірив в Африку Федір Волков. – Ну, ин добре, приїду. Моє слово – безоблыжное.

2

У Пимона, племяша двоеданского, собаки не жили: годок поживе яка – а там, дивишся, і втекла, а те й подохла. І йшов слушок: тому в Пимона собаки не жили, що вуж боляче він була людина уедливый. Як ніч так Пимон до будки до собачого: – Ти в мене, мерзотниця, дивися, спати не смій. Даром, чи що, я тебе годую – те? Хліба одного лопаєш у тиждень на сім копійок…І піде, піде вичитувати: де ж отут витерпіти – собака не витерпить.Чи мудро, що, идучи вночі однієї весняної мимо двоеданской хати, почув Федір Волков чийсь жалібний хлип. Ближче підійшов: вікно відкрито, те саме, і у вікно – слізьми облита, гірка Яуста, старша Пименова. – Ти чого, Яуста, эка, а? – Батько зі світла зжив, заїв, ні вдень продыхнуть, ні вночі…Так повно, Яуста чи це? У Яусты волосся – як жито, а в цієї – як вода морська, русальи, зелені. Яуста – рум’яна, ражая, а ця – бліда з голубью, гірка. Або місяць весняний заневодил зелено – срібною мережею ту, денну?Як тоді – у сні або наяву – знову стояв Федір Волков у вікна хати двоеданской, утішав гірку дівчину. Немає того слаще, як дівочі сльози вгамувати, побачити посмішку, прояснену слізьми, як аркуш – дощем. Немає дівочих рук ніжніше, що тільки що втирала очі – ще мокрих від сліз. – Яуста, як же це я ніколи не видал – те тебе? – Ну, тепер – дивися. Хочеш – отут от – хочеш, дивися…Пимон, племяш двоеданский – ростику маленького, худий: такі завжди бувають зудливые, настирливі. Щовечора Пимон пиляв Яусту, свою старшу, може, тільки за те й пиляв, що в дівках вона засиділася, і молодших двох затримувала. Щоночі Федір Волков утішав гірку, із зеленими волоссями русальими, Яусту. Щоночі місяць весняний ставав усе тонше: ішла весна, дівчина соромлива; аукало за лісом літо, з ночами голими, білими, з безсоромним сонцем нічним.Коли йшли від вінця Федір Волков з Яустой, старшої Пименовой, ще висів останній тоненький місяць, ще дзенькав ледве чутним срібним колокольцем. Замкнули молодих у прибратой подклети; сідаючи на постіль, Федір Волков сказав за звичаєм по старому: – Ну, разобуй менмене, молода дружина.Нагнулася Яуста, гірка, русальна, покірно чобіт разобула Федору Волкову. Так покірно, що іншого не дав їй зняти Федір – сам став ласкаво знімати з її вінчальний обряд…Ще спала Яуста, а Федір Волков, скинув рушницю, ішов вуж до лісу на Мишу – Напірників. Грало в росі рожеве сонце. Поцелуйно чмокала мокра земля під ногами. У тонку, однотонну дудку свистів рябчик – подругу кликав. І так пісень зайнявся, що Федора Волкова впритул підпустив: отут тільки отямився, фиркнув, перелетів на сусідню сосну – і знову засвистів. Посміхнувся Федір Волков, від плеча відняв рушницю – і пішов додому.У бобиря в хаті – звідки порядку бути? Пахне псиною – учора тільки першу ніч не спав з Федором у хаті Ятошка лягавый; по кутах – павуки; сміттю – про, господи, скільки! Яуста вимила всі, обскребла підлога добела, женка господарська вийде з їй – хлопотушей ходила по хаті. – Здраствуй, Яуста, ах, ти, хазяєчка ти моя… – біг до Яусте Федір Волков: обійняв її скоріше, яка вона тепер – після ночі? Біг по хаті – по скобленому білій підлозі… – Так ти що, сбесился – не витерши ноги преш – те? – заголосила Яуста в голос. – Этак за тобою, беспелюхой, хіба напритираисси?Із усього перегони став Федір Волков, як чомором потьмарений. Отямилася Яуста, підійшла до Федора, губи простягнула, а на відльоті – рука з ганчіркою.Мовчачи відсторонився Федір – і пішов за поріг: чоботи витирати.З того дня знову Федір Волков став ходити мовчазний. Що ні вечір – побачиш його на угоре в Ильдиного каменю: самого не видно, тільки одна голова – стрижена колгушка – над світлим морем маячить. – Чого, Федір, визираєш? Аль гостей яких чекаєш иззаморских?Гляне Федір очами своїми нерпячьими, необразливими й головою колгушкой мотне. А до чого мотне – так чи, немає чи – неведомо.Став ночами пропадати Федір Волков. А ночі – страшні, видючі: померла людина – а очі відкриті, дивляться й усі бачать, чого живим бачити нелеть. Металася Яуста одна у світлої подклети, порожній від невсипущого сонця. – Так де ж це ти, лешебойник, ходисси… – удень голосила Яуста. – Та й чим же це я опризорилась, де мої глазыньки були, коли я заміж ішла за тебе?Федір Волков мовчав: тільки очами необразливими немовал щось Яусте, а про що немовал – неведомо.Мабуть, Яуста батькові пожалобилась: став Пимон, племяш двоеданский, за Федором слідом витися, як комар, і жилять його безперестану: – Ти як же це, Федір, із дружиною – те не влюбе живеш? Як ти з нею повінчаний, то за законом божию – повинен на ложі спати, а ти що ж це, а? – вився й вився Пимон.Коли в цер