«Не вміли ми жити, як слідує» (за кіноповістю 0. Довженка «Україна в огні»)

I. «Україна в огні» в життєвій і творчій біографії О. Довженка. (Кіноповість «Україна в огні» Довженко написав 1943 року, а вперше вона була надрукова­на аж через 23 роки, вже після смерті автора.

«Україна в огні» — це правда про війну, окупацію і героїчну боротьбу україн­ського народу в тилу ворога. Проте ця правда йшла врозріз з офіційною про­пагандою, а тому твір було заборонено. Довженко тяжко переживав немилість із боку Сталіна і нищівну критику з боку «товаришів по перу».)

II. Проблема національної самосвідомості людини і народу.

1. Історичне безпам’ятство народу окупованої України. (О. Довженка дуже хвилювало питання національного нігілізму українців. Він добре бачив, що Україна була чи не єдиною в світі країною, де історія рідної землі вва­жалась чимось забороненим і ворожим. Довженкові роздуми про духовне каліцтво, слабкодухість, про виховання безбатченків без роду і племені ор­ганічно вилились в епізоді повісті, де йдеться про суд партизанів над Хрис – тею, яка стала дружиною командира фашистів-карателів. На гнівне пи­тання прокурора Лиманчука, де її національна гідність і гордість, дівчина, поклавши руку на серце, тихо каже: «…зробила я щось запретне, зле і не­законне, що нема в мене ні отієї, що ви казали, національної гордості, ні честі, ні гідності. Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний» )

2. «Маленькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до велико­го горя» душі «мінус-людбй». (Воєнне лихоліття перед лицем смертель­ної загрози не тільки згуртувало людей, а й виявило душі «мінус-людей». Довженко, вірний історичній правді, реалістично зображує дезертирів, що «приплелись додому на горе батькам і собі». У грізну годину їм не вистачи­ло ні розуму, ні сили духу, щоб під тиском найтяжчих обставин не хилити голову, не стояти безрадно на перехресті, не шукати закутка, щоб перебути лихоліття.

Довженко правдиво змальовує образ Заброди, який був репресований, а тепер повернувся в село і вірно служить фашистам. Він злий на радянську владу і не розуміє, шо в час війни треба забути старі образи.)

3. Невміння жити за законами добра. (О. Довженко закликає до злагоди, до єдності у боротьбі з руйнівними силами фашизму. Та він не заплющує очі на довголітнє витоптування моральних принципів, що стало причиною по­яви боягузів, зрадників, запроданців. Письменник упевнений, що тільки «виховання добром», єдність із природою, «що послала людині щастя за­буття лихого в доброму часі» зможуть розкрити найкращі риси національ­ного характеру.)

III. Оптимізм у творі «Україна в огні». (Довженко вірить у те, що біда навчить шанобливого. ставлення до людини, її минулого й сьогоднішнього. Лаврін За­порожець звертається до полоненого фон Краузе: «Погані ми були історики? Прощати не вміли один одному? Національна гордість не виблискувала в на­ших книгах класової боротьби? Почекай, засяє, та так засяє на весь добрий людський світ, що осліпнуть від заздрощів навіки всі твої фашистські нащад­ки». Устами свого героя Довженко висловлює власну глибоко вистраждану думку-мрію.)