Філософська лірика Тютчева – Тютчев Федір

Літературна спадщина його невелико: кілька публіцистичних статей і близько 50 перекладних і 250 оригінальних віршів, серед яких досить багато невдалих. Зате серед інших є перлини філософської лірики, безсмертні й недосяжні по глибині думки, силі й стислості вираження, розмаху натхнення. Як поет Тютчев зложився на рубежі 1820 – 1830′х рр. До цього часу ставляться шедеври його лірики: «Безсоння», «Літній вечір», «Бачення», «Останній катаклізм», «Як океан объемлет куля земний», «Цицерон», «Весняні води», «Осінній вечір» і др.

Перейнята жагучою, напруженою думкою й одночасно гострим почуттям трагізму життя, лірика Тютчева художньо виразила складність і суперечливість дійсності. Філософські погляди Тютчева формувалися під впливом натурфілософських поглядів Ф. Шеллинга. Лірика Тютчева просочена тривогою. Мир, природа, людина з’являються в його віршах у постійному зіткненні протиборчих сил. Людина приречена на «безнадійний», «нерівний» бій, «розпачливу» боротьбу з життям, долею, самим собою. Особливе тяжіння проявляє поет до зображення бур і гроз у природі й у людській душі. Образи природи в пізній ліриці офарблюються колись відсутнім у них національно’російським колоритом. Тютчев поряд з Е. А. Баратинським – найбільший представник російської філософської лірики XIX в. Художній метод Тютчева відбиває загальне для російської поезії рух від романтизму до реалізму. Дарування Тютчева, що охоче звертався до стихійних основ буття, саме мало щось стихійне. Ідейний зміст філософської лірики Тютчева значно не стільки своєю розмаїтістю, скільки глибиною

Найменше місце займає тут лірика жалю, представлена, однак, такими захоплюючими добутками, як «Сльози людські» і «Пішли, Господь, свою відраду». Межі, поставлені людському пізнанню, обмеженість знання «людського Я», злиття людини з життям природи, опису природи, ніжне й безвідрадне визнання обмеженості людської любові – такі пануючі мотиви філософської поезії Тютчева. Але є ще один мотив – це мотив хаотичної, містичної першооснови життя. Тут Тютчев дійсно є цілком своєрідним і якщо не єдиним, те, напевно, найдужчим у всій поетичній літературі». У цьому мотиві відбивається вся поезія Тютчева. Вірша «Свята ніч», «Про що ти виєш, ветр нічний», «ПРО, віщаючи душу моя», «Як океан объемлет куля земний», «Нічні голосу», «Нічне небо», «День і ніч», «Божевілля» і інші являють собою єдину у своєму роді ліричну філософію хаосу, стихійного неподобства й божевілля. І опису природи, і відзвуки любові перейняті в Тютчева цією свідомістю: за всім цим ховається їхня фатальна сутність, таємнича, негативна й страшна. Тому його філософський роздум завжди пронизаний смутком, тужливою свідомістю своєї обмеженості й преклонінням перед непереборною долею

Лише політична поезія Тютчева відбита бадьорістю, силою й надіями, які іноді обманювали поета. Політичні вірші Тютчева уступають його філософській ліриці. Щоб бути справжнім поетом того напрямку, у якому писав Тютчев, треба було любити щиро Росію, знати її, вірити в неї. Цього, по власних визнаннях Тютчева, у нього не було. Пробувши з 18 до 40 років за кордоном, поет не знав батьківщини й у цілому ряді віршів («По дорозі назад», «Знову твої я бачу очі», «Отже, знову побачив я», «Дивився я, коштуючи над Невою») визнавався, що батьківщина йому не мила й не була «для душі його рідним краєм». Значення Тютчева в розвитку російської ліричної поезії визначається його історичним положенням: він, учень Пушкіна, став учителем ліриків послепушкинского періоду. Його оцінили раніше інших Некрасов і Тургенєв. Як і пророкував Тургенєв, Тютчев залишився дотепер поетом деяких цінителів; хвиля суспільної реакції лише тимчасово розширювала його популярність, представляючи його співаком своїх настроїв. Тютчев увійшов в історію російської літератури як могутній, безсмертний представник філософської лірики, учитель поезії для поетів