Повний зміст Хаджі – Мурат Товстої Л. Н. 1/8

IЯ вертався додому полями. Була сама середина літа. Лугу забрали й тільки що збиралися косити жито.Є чарівний підбор квітів цієї пори року: червоні, білі, рожеві, запашні, пухнаті кашки; нахабні маргаритки; білий – білу – біле – біла – молочно^ – білі з яскраво – жовтою серединою " любиш – не – любиш" зі своїм прілим пряним смородом; жовта сурепка зі своїм медяним заходом; високо варті лілові й білі тюльпановидные дзвіночки; повзучі горошки; жовті, червоні, рожеві, лілові, акуратні скабіози; з ледве рожевим пухом і ледве чутним приємним заходом подорожник; волошки, яскраво – сині на сонце й у молодості й блакитні й червоніючі ввечері й на старість; і ніжні, з мигдальним заходом, що негайно ж в’януть, квіти повитиці.Я набрав великий букет різних квітів і йшов додому, коли помітив у канаві дивовижний малиновий, у повному кольорі, реп’ях того сорту, що у нас називається "татарином" і який старанно окашивают, а коли він ненавмисно скошений, викидають із сіна покосники, щоб не колоти на нього рук. Мені вздумалось зірвати цей реп’ях і покласти його в середину букета. Я зліз у канаву й, зігнавши впившегося в середину квітки й солодко й мляво заснулого там волохатого джмеля, прийнявся зривати квітка. Але це було дуже важко: мало того що стебло кололося з усіх боків, навіть через хустку, якою я загорнули руку, – він був так страшно міцний, що я бився з ним мінут п’ять, по одному розриваючи волокна. Коли я, нарешті, відірвав квітку, стебло вже було весь у лахміттях, та й квітка вже не здавалася так свіжий і гарний. Крім того, він по своїй брутальності й недоладності не підходив до ніжним квітам букета. Я пошкодував, що дарма погубив квітку, що був гарний у своєму місці, і кинув його, "Яка, однак, енергія й сила життя, – подумав я, згадуючи ті зусилля, з якими я відривав квітку. – Як він посилено захищав і дорого продав своє життя".Дорога до будинку йшла паровим, тільки що поораним чорноземним полем. Я йшов наизволок по курній чорноземній дорозі. Пооране поле було поміщицьке, дуже велике, так що по обидва боки дороги й уперед у гору нічого не було видно, крім чорного, рівно поборозненого, ще не скороженного пари. Оранка була гарна, і ніде по полю не виднілося жодного рослини, жодної травички, – усе було чорно. "Экое руйнівна, жорстока суть людин, скільки знищив різноманітних живих істот, рослин для підтримки свого життя", – думав я, мимоволі відшукуючи чого – небудь живого серед цього мертвого чорного поля. Поперед мене, вправо від дороги, виднівся якийсь кустик. Коли я підійшов ближче, я довідався в кустике такого ж "татарина", якого квітка я дарма зірвав і кинув.Кущ "татарина" складався із трьох відростків. Один був відірваний, і, як відрубана рука, стирчав залишок гілки. На інших двох було на кожному по квітці. Квітки ці колись були червоні, тепер же були чорні. Одне стебло було зламано, і половина його, із брудною квіткою на кінці, висіла донизу; іншої, хоча й вимазаний чорноземним брудом, усе ще стирчав догори. Видно було, що весь кустик був переехан колесом і вже після піднявся й тому стояв боком, але все – таки стояв. Точно вирвали в нього шматок тіла, вивернули внутрішності, відірвали руку, викололи око. Але він все коштує й не здається людині, що знищила всієї його братії навкруги його."Экая енергія! – подумав я. – Усе перемогла людина, мільйони трав знищила, а цей усе не здається".І мені згадалася одна давня кавказька історія частина якої я бачив, частина чув від очевидців, а частина уявив собі. Історія ця, так, як вона зложилася в моєму спогаді й уяві, от яка.Це було наприкінці 1851 – го року.У холодний листопадовий вечір Хаджі – Мурат в’їжджав у курившийся запашним кизячным димом чеченський немирної аул Махкет.Тільки що затих напружений спів муедзина, і в чистому гірському повітрі, просоченому заходом кизячного диму, чітко чутні були через мукання корів і бекання овець, що розбиралися по тісно, як стільники, зліпленим один з одним саклям аулу, гортанні звуки чоловічих голосів, що сперечаються, і жіночі й дитячі голоси знизу від фонтана.Хаджі – мурат цей був знаменитий своїми подвигами наиб Шаміля, що не виїжджав інакше, як зі своїм значком у супроводі десятків мюридів, що джигітували довкола нього. Тепер, закутаний у башлик і бурку, з – під якої стирчала гвинтівка, він їхав з одним мюридом, намагаючись бути якнайменше заміченим, обережно вдивляючись своїми швидкими чорними очами в обличчя попадавшихся йому по дорозі жителів.В’їхавши в середину аулу, Хаджі – Мурат поїхав не по вулиці, ведшей до площі, а повернув
уліво, у вузенький проулочек. Під’їхавши до другого в проулочке, уритої в напівгорі саклі, він зупинився, оглядаючись. Під навісом перед саклею нікого не було, на даху ж за свежесмазанной глиняною трубою лежала людина, укритий кожухом. Хаджі – мурат торкнув людини, що лежало на даху, злегка рукояткою батога й цокнув мовою. З – під кожуха піднявся старий у нічній шапці й лискучому, рваному бешметі. Ока старого, без вій, минулого червоні й вологі, і він, щоб розліпити їх, мигав ними. Хаджі – мурат проговорив звичайне: "Селям алейкум", – і відкрив особу. – Алейкум селям, – посміхаючись беззубим ротом, проговорив старий, довідавшись Хаджі – Мурата, і, піднявшись на свої худі ноги, став попадати ними в туфлі, що стояли поруч труби, з дерев’яними каблуками. Взувшись, він не кваплячись наділ у рукави нагольный зморщений кожух і поліз задом долілиць по сходам, приставленої до даху. І одягаючись і злазити, старий погойдував головою на тонкій зморщеній, засмаглій шиї й не перестаючи шамкав беззубим ротом. Зійшовши на землю, він гостинно узявся за привід коня Хаджі – Мурата й праве стремя. Але швидко слезший зі свого коня спритний, сильний мюрид Хаджі – Мурата, відсторонивши старого, замінив його.Хаджі – мурат зліз із коня й. злегка накульгуючи, увійшов під навіс. Назустріч йому із дверей швидко вийшов років п’ятнадцяти хлопчик і здивовано вп’явся чорними, як спіла смородина, блискучими очами на що приїхали. – Біжи в мечеть, клич батька, – наказав йому старий і, випередивши Хаджі – Мурата, відчинив йому легкі двері, що скрипнули, у саклю. У той час як Хаджі – Мурат входив, із внутрішніх дверей вийшла літня, тонка, худа жінка, у червоному бешметі на жовтій сорочці й синіх шароварах, несучи подушки. – Прихід твій на щастя, – сказала вона й, перегнувшись удвічі, стала розкладати подушки в передньої стіни для сидіння гостюючи. – Сини твої так щоб живі були, – відповів Хаджі – Мурат, знявши із себе бурку, гвинтівку й шашку, і віддав їхньому старому.Старий обережно повісив на цвяхи гвинтівку й шашку поруч зброї, що висіло, хазяїна, між двома більшими тазами, що блищали на гладко вимазаній і чисто вибіленій стіні.Хаджі – мурат, оправивши на собі пістолет за спиною, підійшов до розкладених жінкою подушкам і, заорюючи черкеску, сіл на них. Старий сіл проти нього на свої голі п’яти й, закривши ока, підняв руки долонями догори. Хаджі – мурат зробив те ж. Потім вони обоє, прочитавши молитву, огладили собі руками особи, з’єднавши їх наприкінці бороди. – Не хабар? – запитав Хаджі – Мурат старого, тобто: "що нового?" – Хабар иок – "немає нового", – відповідав старий, дивлячись не в особу, а на груди Хаджі – Мурата своїми червоними безжиттєвими очами. – Я на пчельнике живу, нині тільки прийшов сина провідати. Він знає.Хаджі – мурат зрозумів, що старий не хоче говорити того, що знає й що потрібно було знати Хаджі – Мурату, і, злегка кивнувши головою, не став більше запитувати. – Гарного нового нічого ні, – заговорив старий. – Тільки й нового, що всі зайці радяться, як їм орлів прогнати. А орли всі рвуть те одного, те іншого. Минулого тижня російські собаки в мичицких сіно спалили, роздерися їхню особу, – злобливо прохрипів старий.Увійшов мюрид Хаджі – Мурата й, м’яко ступаючи більшими кроками своїх сильних ніг по земляній підлозі, так само як Хаджі – Мурат, зняв бурку, гвинтівку й шашку й, залишивши на собі тільки кинджал і пістолет, сам повісив їх на ті ж цвяхи, на яких висіла зброя Хаджі – Мурата. – Він хто? – запитав старий у Хаджі – Мурата, указуючи на що вошли. – Мюрид мій. Элдар ім’я йому, – сказав Хаджі – Мурат. – Добре, – сказав старий і вказав Элдару місце на повсті, поруч Хаджі – Мурата.Элдар сіл, схрестивши ноги, і мовчачи вп’явся своїми гарними баранячими очами на особу старого, що розговорився. Старий розповідав, як ихние молодці минулого тижня піймали двох солдатів: одного вбили, а іншого послали у Ведено до Шаміля. Хаджі – мурат розсіяно слухав, поглядаючи на двері й прислухаючись до зовнішніх звуків. Під навісом перед саклею почулися кроки, двері скрипнула, і ввійшов хазяїн.Хазяїн саклі, Садо, була людина років сорока, з маленькою борідкою, довгим носом і такими ж чорними, хоча й не настільки блискучими очами, як у п’ятнадцятирічного хлопчика, його сина, що бігав за ним і разом з батьком увійшов у саклю й сіл у дверей. Знявши у дверей дерев’яні черевики, хазяїн зрушив на потилицю давно не голеної, що заростає чорним волоссям голови стару, стерту папаху й негайно ж сіл проти Хаджі – Мурата навпочіпки.Так само як і старий, він, закривши ока, підняв руки долонями догори, п