|
Творчість В. Стефаника поділяють на два періоди: 1) 1897-1901 рр., у які були опубліковані три збірки новел: «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901). До виданої 1905 р. збірки «Моє слово» увійшли твори, написані раніше; 2) 1916-1933 рр., коли з’явилися друком збірка «Земля» (1926), а також ювілейне видання «Твори» (1933), до якого ввійшла проза, раніше друкована на сторінках журналів. Починав письменник із ліричної, настроєвої літератури, власне, поезії в прозі - жанру, що тоді був популярний серед модерністів. Проте ці ранні твори побачили світ значно пізніше, а деякі з них - аж після смерті письменника. Літературознавці зауважують у них виразні ознаки імпресіонізму (поезії в прозі «Раненько чесала волосся», «У воздухах плавають ліси», «Городчик до сонця ридав»). Однак уже мініатюри «Моє слово» й «Дорога» містять прикмети глибокого бетховенського симфонізму, що характеризує авторський стиль В. Стефаника. Від жанру поезії в прозі В. Стефаник еволюціонував до соціально-психологічної новели, й уже перші його друковані твори представлені саме цим жанром. Новели «Виводили з села» та «Стратився» - ця справжня трагедія-дилогія у формі короткої прози - присвячені темі рекрутчини, загибелі селянського сина-одинака в цісарській армії. Апокаліптичні мотиви, присутні в першій новелі в зловісно-трагічних символах, реалізуються в другій у глибокому розкритті горя старого батька, який їде підготувати до поховання тіло сина, що «стратився». Стефаник пише про селян, малює їхнє горе, однаково - бідних (як Антін із «Синьої книжечки») чи заможніших (як Басараби з однойменної новели), адже письменника не так цікавили питання економічної нужди, як проблема самотності людини, покинутості, сенсу страждання й смерті, втрати....
|