Петро Гулак-Артемовський (1790—1865). Рибалка
- 12-12-2022, 16:33
- 308
| ... |
Петро Гулак-Артемовський (1790—1865)
- 12-12-2022, 16:33
- 231
| Петро Петрович Гулак-Артемовський (справжнє прізвище Артемовський) (1790-1865) народився в містечку Городищі Київської губернії (нині Черкаська обл.) у сім'ї священика. Навчався в Києво-Могилянській академії, викладав у приватному пансіоні в Бердичеві, працював домашнім учителем у сім'ях польських поміщиків. Свою долю пов'язав із Харківським університетом — справжнім центром освіти й науки. Після закінчення університету молодий науковець захистив магістерську дисертацію, викладав польську словесність, історію, географію, статистику, працював деканом словесного факультету, потім ректором. Визначним літературним досягненням П. Гулака-Артемовського стала поява першої віршованої байки в українській літературі «Пан та Собака» — блискучого зразка сатиричного твору. У ній автор порушив актуальне питання сучасності — безправне становище кріпаків, жорстокість і самодурство поміщиків. З метою зображення ніжних людських почуттів П. Гулак-Артемовський переспівав німецьку баладу Й. В. Ґете «Рибалка» (нім. «Der Fischer»). Сюжет його романтичного твору «Рибалка» побудований на українській народній демонології: русалка, міфічна водяна істота, застає парубка за звичним заняттям: «На березі Рибалка молоденький / На поплавець глядить і примовля: / — Ловіться, рибочки, великі і маленькі!» Дівчина-русалка зачаровує рибалку за допомогою відомих засобів принади: «косу зчісує, брівками моргає», «морга й співа»— зваблює юнака таємничим підводним світом, у якому він безслідно й зникає.... |
Література українського романтизму. Поети-романтики
- 12-12-2022, 16:33
- 354
| Харківська школа романтиків була найчисленнішою. Її представники — І. Срезнєвський, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, О. Корсун, Й. Бодянський, О. Афанасьєв-Чужбинський, П. Гулак-Артемовський, В. Забіла, М. Петренко — збагатили українську літературу різножанровими творами. Серед них значного поширення й популярності набула романсова лірика, а також лірика особистої журби (елегії, послання, посвяти, медитації). У цих ліричних жанрах якнайповніше розкривався внутрішній світ людини, її душевні переживання, настрої смутку, меланхолії. Віктор Миколайович Забіла (1808-1869) народився на хуторі під Борзною, що на Чернігівщині, у родині дрібного поміщика. Навчався в Ніжині, служив у Київському драгунському полку. Після відставки повернувся жити на хутір. З творчого доробку поета-романтика, який налічує майже 40 творів, за життя письменника було опубліковано лише 5, зокрема його знаменитий «Соловей» («Не щебечи, соловейку...»). Ця поезія у формі уявного монологу ліричного героя із соловейком оспівує не згасле до кінця життя кохання, його страждання через втрату милої дівчиноньки. Протиставний паралелізм розкриває мотив приреченості на страждання в коханні, в особистому житті: «...Ти щасливий, спарувався / І гніздечко маєш! / А я бідний, безталанний, / Без пари, без хати...»... |
Література українського романтизму
- 12-12-2022, 16:32
- 383
| Романтизм — це художній напрям у літературі й мистецтві, який виник наприкінці ХVІІІ ст. в країнах Західної Європи, а в Східній Європі розвинувся на початку ХІХ ст. Цей напрям став запереченням класицизму. Український романтизм виник під впливом творчості європейських письменників-романтиків: В. Скотта, Дж. Байрона, П. Б. Шеллі (англійська література), Ф. Шиллера, Г. Гейне, Й. В. Ґете (німецька), В. Гюго (французька), П. Й. Шафарика, В. Ганки, Я. Коллара(чеська), А. Міцкевича, Ю. Словацького (польська), Ш. Петефі (угорська), В. Жуковського, О. Пушкіна, М. Лермонтова (російська). Осередком поетів-романтиків став Харків. Великий внесок у становлення нової літератури в Західній Україні зробили представники «Руської трійці» — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Гасло їхньої діяльності — «іти в народ, учитися в нього мудрості». Альманах «Русалка Дністровая», який вони впорядкували, став, за висловом І. Франка, «свого часу явищем наскрізь революційним». «Руська трійця» вважала фольклор історично правдивим відображенням життя народу, вираженням його внутрішнього світу. У романтичному стилі автори відображали героїчне минуле України.... |
Григорій Квітка-Основ’яненко (1778—1843). Маруся (Скорочено)
- 12-12-2022, 16:32
- 397
| Наум Дрот був парень на все село, де жив. Батьковi й матерi слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь і п'яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви? Так хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін — він уже й там: свічечку обмінить, старцям грошенят роздасть і приньметься за діло; коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі й совіт добрий дасть. За його правду не оставив же його і Бог Милосердний: що б то ні задумав, усе йому Господь і посилав. Наградив його жінкою доброю, роботящою, хазяйкою слухняною; і що, було, Наум ні забажа, що ні задума, Настя (так її звали) ночі не поспить, усюди старається, б'ється, достає, і вже зробить, і достане, чого мужикові хотілось. Поважав же і він її, скільки міг, і любив її, як свою душу. Не було меж ними не тільки бійки, та й ніякої лайки. Щодень хвалили Бога за Його милості. Ув однім тільки була в них журба: не давав їм Бог діточок. Та що ж? Настя як здума про се, то зараз у сльози та в голос; а Наум перехреститься, прочита «Отче наш» — то йому і стане на серці веселіш, і пішов за своїм ділом чи в поле, чи на тік, чи у загороду або до батраків, бо був собі заможненький: було й воликів пар з п'ять, була й шкапа, були й батраки; було чим і панщину відбувати, і в дорогу ходити; була ж і нивка, одна і друга, ще дідівська, а третю він сам уже купив, так було йому чим орудувати. Отим-то Настя, дивлячись на худобу, та й журилась: що кому-то воно, каже, після нас дістанеться? Не буде нам ні слави, ні пам'яті; хто нас поховає, хто нас пом'яне? Розтратять, що ми зібрали, а нам і спасибі не скажуть. А Наум їй, було, і каже: «Чоловікові треба трудитися до самої смерті; дасть Бог діточок — діткам зостанеться, а не дасть — Його воля святая! Він зна, для чого що робиться. Ніщо не наше, усе Боже. Достанеться наше добреє доброму — він за нас і на часточку подасть, і мисочку поставить, і старцям роздасть. А коли буде наслідувати недобрий — йому гріх буде, а нас усе-таки Бог Милосердний пом'яне, коли ми те заслужимо. Не журися, Насте, об худобі: вона наша, а не ми її. Стережись, щоб вона тобі не перепинила дороги до Царства Небесного. Сатана зна, чим підштрикнути; молися Богу, читай "Ізбави нас од лукавого”, то усе гаразд буде».... |
Григорій Квітка-Основ’яненко (1778—1843)
- 12-12-2022, 16:30
- 368
| Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (справжнє прізвище Квітка) народився 29 листопада 1778 р. на хуторі Основа поблизу м. Харкова в родині знатних поміщиків-дворян Федора Квітки та Марії Квітки (Шидловської, теж із багатого роду). Родовий маєток майбутнього письменника був його улюбленим місцем, яке він майже ніколи не залишав (у молодості побував у Києві й Москві, а з часом — далі Харкова нікуди не виїжджав). Жив скромно й розважливо, писав здебільшого після обіду, а ввечері читав написане дружині, Ганні Григорівні, яка, за його словами, була першим критиком і власним цензором. З вдячністю за щирість і любов письменник присвятив дружині свої найкращі повісті — «Марусю» й «Сердешну Оксану». Григорій здобув початкову освіту під наглядом свого дядька, священика Паладія Квітки, а згодом закінчив Курязьку монастирську школу. Батько хотів, щоб син став військовим, тому в 1793 р. його записали на військову службу в кінний полк, проте хлопця не приваблювала така кар'єра. Згодом юнак іде у відставку в чині капітана, який здобув як дворянин. У 1804 р. подав заяву до Старо-Харківського Преображенського монастиря, але, розчарувавшись у чернецтві, через півроку покинув його, нікого не попередивши про своє рішення. У книжці «Григорій Квітка-Основ'яненко» І. Ільєнко описує цікавий і вражаючий епізод із дитинства письменника, який трапився на шостому році життя: «Коли був ще дитиною, няня необачно зірвала на оці ячмінь, і його обсіла золотуха. Хворобу вилікували, та зору врятувати не змогли. Хлопчик осліп...... |
Іван Котляревський (1769—1838). Наталка Полтавка (Скорочено)
- 12-12-2022, 16:30
- 281
| Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл — теє-то як його — столько язиков, сколько артикулов в Статуті ілі сколько зап'ятих в магдебурзьком праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності. Наталка. Бог з вами, добродію! Що ви говорите? Я річі вашєй в толк собі не возьму. Возний. Лукавиш — теє-то як його — моя галочко! І добре все розумієш. Ну, коли так, я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу. Наталка. Гріх вам над бідною дівкою глумитися! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду; та й по всьому я вам не під пару. Возний. Ізложенниї в отвітних річах твоїх резони суть — теє-то як його — для любві ничтожні. Уязвленное частореченною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все — теє-то як його — ровняєть. Лиш одно слово: «Люблю вас, пане возний!» — і аз, вишеупом'янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою. Наталка. У нас єсть пословиця: «Знайся кінь з конем, а віл з волом»; шукайте собі, добродію, у городі панночки; чи там трохи єсть суддівен, писарівен і гарних попівен? Любую вибирайте... Ось підіть лиш у неділю або в празник по Полтаві, то побачите таких гарних, що й розказати не можна. Возний. Бачив я многих — і ліпообразних, і багатих, но серце моє не імієть — теє-то як його — к ним поползновенія. Ти одна заложила єму позов на вічнії роки, і душа моя єжечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години. Наталка. Воля ваша, добродію, а ви так з-письменна говорите, що я того й не зрозумію; та й не вірю, щоб так швидко і дуже залюбитись можна.... |
Іван Котляревський (1769—1838). Енеїда (Скорочено)
- 12-12-2022, 16:29
- 297
| Побачивши це, Юнона, яка сина Венери «Енея не любила — страх», побігла до бога вітрів Еола, щоб той здійняв бурю на морі й потопив троянців. За це вона обіцяла йому «дівку чорноброву». Еол розпустив свої вітри й підняв шалену бурю. Еней пообіцяв Нептунові «півкопи грошей», щоб той утихомирив вітри. Коли буря стихла, троянці взялися готувати галушки, куліш та інші страви, бо любили добре поїсти, випити й поспати. Схвильована за свого сина, Венера йде до Зевса, який «тоді кружав сивуху і оселедцем заїдав». Зевс сказав, що доля Енея вже вирішена: він поїде до Риму,«збудує сильне царство», «на панщину ввесь світ погонить» і «всім їм буде ватажок». Енеєве військо довго пливло морем і нарешті пристало до берега, де стояло місто Карфаген. Правила в ньому Дідона. Цариця закохалася в Енея, щодня влаштовувала бенкети, вечорниці, ігрища, робила все, щоб парубок аж на два роки забув про свою мету, про Рим. Зевс, випадково глянувши з Олімпуна землю, побачив, як гуляють троянці, розлютився й послав Меркурія, щоб він нагадав Енеєві про його призначення. Еней уночі втік від Дідони, а вона з горя спалила себе. ЧАСТИНА ДРУГА Після тривалого плавання по синьому морю троянці пристали до сицилійської землі, де правив цар Ацест. Троянців прийняли гостинно. Еней вирішив улаштувати поминки по своєму батькові Анхізу. Поки їли, пили й гуляли, організовували кулачні бої та ігрища. Служниця Юнони підмовила жінок спалити човни троянців, щоб досадити п'яним чоловікам. Почалася велика пожежа. Розлючений Еней почав лаяти богів і просити в них дощу. Дощ пішов, і троянці змогли врятувати декілька човнів. Енею приснився батько. Анхіз сказав, що все буде гаразд, але просив сина навідатися до нього в пекло.... |
Іван Котляревський (1769—1838)
- 12-12-2022, 16:27
- 233
| Замолоду Іван учителював у панських маєтках на Полтавщині. Він закохався у свою ученицю Марію, батько якої добре ставився до І. Котляревського. Дізнавшись про те, що Марія вже була заручена з іншим, покинув маєток і пішов в армію. За 12 років служби зробив хорошу кар'єру: пройшов службові ранги від кадета до штабс-капітана, брав участь у російсько-турецькій війні, одержав військові нагороди. 25 років І. Котляревський прослужив на посаді директора дому, у якому виховували дітей збіднілих дворян, за що й отримав від царя чин майора. 1818 р. І. Котляревського було призначено директором першого в Україні постійного театру в Полтаві. Для нього він написав дві п'єси: «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Хоч «Енеїда» і вийшла друком 1798 р. (перші 3 частини — без згоди автора), проте І. Котляревський завершив її в 1826 р. Згодом його було призначено опікуном благодійних закладів: лікарні, притулку для інвалідів і немічних старих, «шпитального притулку». Краєзнавцям вдалося дізнатися, що І. Котляревський мав таємну покровительку. На початку ХІХ ст. в Полтаві було створено «Товариство малоросійське», до якого входив і письменник. Після викриття цієї підпільної організації його до відповідальності не притягнули. В одному з архівів знайшли лист, у якому було написано такий рядок: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любила». Дослідники перебрали всіх мешканок округи й зрозуміли, що це була Варвара Рєпніна — донька генерал-губернатора М. Рєпніна-Волконського, який 17 років прожив у Полтаві й приятелював з письменником.... |
Літературний процес наприкінці XVIII — у першій половині ХІХ ст.
- 12-12-2022, 10:29
- 364
| Наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. відбувалася суцільна русифікація; закривали українські школи; забороняли вивчення української мови й друк українських книжок... Невдоволені селяни виступали на захист своїх прав: Коліївщина (1768); діяльність народного месника Устима Кармелюка, який понад 25 років очолював антикріпосницькі виступи селян. Однією з форм боротьби народних мас проти соціального й національного гніту стає збереження рідної мови, національних традицій і звичаїв. У цей період поширюються ідеї самопізнання, вивчення світу, вільнодумство, антикріпосницькі настрої. 1798 рік у житті України стає знаковим: у Петербурзі виходить друком славетна «Енеїда» I. Котляревського, написана народною мовою. З благословення цього письменника українська література й мовою, і героями, і проблемами стає ближчою до життя простого народу. У цей час зростає інтерес до фольклору: народні пісні друкують у Москві, Петербурзі, Варшаві. Усна народна творчість мала вирішальний вплив на українську літературу.... |