Войти
Закрыть

Володимир Дрозд (1939—2003)

8 Клас

Митцем може стати лише яскрава особистість, яка не боїться визнавати правду або свої помилки, вірити в себе і сумніватися, дерзати і каятися, часто все починати заново. З талановитою людиною нелегко рідним, знайомим, найближчим друзям. «З янголів письменників не буває. Про що писатиме янгол, якщо душа його - наче білосніжний аркуш паперу, свята?» - запитував Володимир Дрозд. Не зможе стати письменником і той, хто не пережив особисто горя й кривди, у кого високий больовий поріг і черства душа. Володимир Григорович народився 25 серпня 1939 року на мальовничій Чернігівщині в сім’ї колгоспників. Рідне село письменника - Петрушин - межує з Росією та Білоруссю, тому мова мешканців цього населеного пункту унікальна - змішана, «петрушинська», як пізніше називав її В. Дрозд, вважаючи, однак, земляків і себе українцями з діда-прадіда. Завдяки тонкій спостережливості і начитаності, наполегливій праці, непересічному таланту Володимир Дрозд став унікальним письменником. Коли хлопчикові було два роки, фашистська Німеччина напала на СРСР, дуже швидко загарбавши значну частину України. Батька Володі забрали на фронт, і три роки сім’я не мала про нього жодної звістки. Мати з двома дочками й маленьким сином дуже бідували під час окупації. Старшу сестру Любу німці тричі вивозили на каторжні роботи до Німеччини, однак дівчина щоразу тікала й поверталася додому. Певна річ, що жодних приємних спогадів про той час ні в кого не залишилося. Уже зрілим письменником Володимир Дрозд писав: «Дитинство моє, якби йшлося про фільм, можна знімати лише на чорно-білу плівку». Біди та горя довелося зазнати понад міру. Здавалось би, пережиті страждання мали озлобити, але добра, милосердна до всього живого мати подавала дітям приклади людяності навіть у непростих ситуаціях. Володимир Дрозд згадував випадок, що стався після війни, коли в колгоспі працювали колишні німецькі солдати:...

Ніна Бічуя (нар. 1937 р.)

8 Клас

Ніна Леонідівна Бічуя народилася 24 серпня 1937 року в місті Києві, а зростала з ранніх літ у Львові. Батьки виховували доню свідомою українкою: «Мати навчила мене доброти, всепрощення. Коли я мала шість літ, батько відважився оповісти мені про голод тридцять третього. У дитинстві я вміла мовчати. Нині то б напевно не втримала тільки для себе такої нелегкої таємниці». Найбільше галицьке місто, рідна мова, яка звучала звідусіль, оточення свідомих українців зробили свою виховну справу. Львів на сторінках книг Ніни Бічуї постає повноправним героєм, якому вдається позитивно впливати на всіх дійових осіб. Здобувши середню освіту із золотою медаллю, Ніна вступила на факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка. З 1958 року почала працювати журналісткою, згодом - помічником режисера з літературної роботи у Львівському театрі юного глядача, ще пізніше - редактором газети товариства «Просвіта» у Львові. Крім того, читала лекції студентам, працюючи старшим викладачем кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського університету. У літературу Ніна Бічуя ввійшла в 60-х роках минулого століття. Перша її книга - «Канікули у Світлогорську» (1968). Ще до цієї публікації молода авторка надсилала до редакції «Літературної України» своє оповідання, однак через хвилювання не вказала свого імені й по батькові, тільки ініціали. Письменник Євген Гуцало, який тоді працював у цій газеті, надіслав схвальний відгук і зробив цікаве зауваження: «З Вашого підпису не можу зрозуміти, жінка Ви, чи, може, чоловік, але з того, як пишете, таки, мабуть, чоловік...»...

Олександр Довженко (1894—1956)

8 Клас

Бог посилає геніїв народові саме тоді, коли нація опиняється у вкрай тяжких умовах існування, проходить надзвичайні випробування. Тільки геній спроможний своїм талантом урятувати народ, виправдати перед Господом за допущені помилки, вказати кращим представникам нації саме той шлях, який рано чи пізно виведе їхніх земляків до перемоги. Олександр Петрович Довженко народився 29 серпня (10 вересня - за старим стилем) 1894 року на хуторі В’юнище біля містечка Сосниця на Чернігівщині. Сім’я мала пару коней, великий човен, добротну хату. У багатодітних Довженків із чотирнадцяти діток вижили тільки Сашко та його молодша сестра Поліна. Цими двома мати Одарка Єрмолаївна, вічна трудівниця з тонкою і ліричною душею, опікувалася самовіддано й жертовно, а батько, Петро Семенович, щоб дати синові змогу здобути вищу освіту, навіть продав десятину землі. Якийсь час Олександр Петрович учителював у Житомирі, але прогриміли Перша світова війна, революція, проголошення УНР, війна громадянська, на терени України прийшла радянська влада - й усі життєві плани витіснила кінематографічна творчість. У біографії найвидатнішого українського кінорежисера багато білих плям. Є дані, що майбутній кінорежисер був петлюрівським сотником. Як і Володимир Сосюра, Олександр Довженко пережив більшовицький розстріл, в останню хвилину був дивом помилуваний і примкнув до більшовиків....

Михайло Коцюбинський (1864—1913)

8 Клас

Творча спадщина Михайла Михайловича Коцюбинського настільки вагома, що цього митця досі вважають одним із найкращих майстрів слова й унікальним стилістом1 у нашому красному письменстві. 1 Стиліст - письменник, який віртуозно володіє літературним стилем, майстер пера. Михайло Коцюбинський народився 17 вересня (5 - за старим стилем) 1864 року в місті Вінниці в сім’ї дрібного урядовця. Найбільший вплив на формування характеру й естетичних смаків Михайлика мала його мати, Ликера Максимівна. Своєму первісткові вона співала народні пісні, розповідала казки та бувальщини. У десятирічному віці хлопчик уже сам складав пісні за народними зразками і навіть почав писати великий прозовий твір. Батько М. Коцюбинського мав невеликі заробітки й не міг належно утримувати сім’ю. У 1872 році Коцюбинські з Вінниці переселилися до села Радівці Літинського повіту, де батькові запропонували місце писаря, але й тут він не міг заробити грошей навіть на те, щоб вчасно віддати Михайлика до школи. Аж коли родина переїхала до міста Бара, синові найняли приватного вчителя. За короткий час він так добре підготував здібного хлопчика, що його прийняли одразу до випускного класу трирічної школи. Після закінчення школи Михайло вступив до Шаргородського духовного училища. Цей заклад давав досить ґрунтовні знання не тільки з богословських наук, а й з історії, географії, тут на належному рівні вивчали російську, французьку та латинську мови, російську та зарубіжну літературу....

З української прози

8 Клас

Найпопулярнішими в усі віки й для всіх народів були й залишаються епічні твори, які здебільшого написані прозовою мовою. Епічний рід в усіх літературах світу найбільше розвинений, найбагатший на жанри, а читачами проза сприймається як найзрозуміліша, бо найближча до мови спілкування. Крім того, щоб подавати інформацію для роздумів, висвітлювати минуле, показувати виразки суспільства, ганебні вчинки історичних осіб чи типових громадян-пристосуванців і нещадно осуджувати їх за хиби, слабодухість, зраду, користолюбство, прозова література, як і поезія, здатна щемливо торкатися найтонших струн людської душі. У епічних творах митці найправдивіше відтворюють життя, показують страждання, муки й боротьбу, виводять героїв, які близькі читачам, адже діють у подібних до їхніх умовах життя, шукають виходу із ситуацій, які трапляються на кожному кроці, не занепадають духом, а після всіх негараздів та випробувань таки стають володарями власної долі. Водночас у прозі автор на крилах уяви легко переносить читачів у вигаданий світ, пропонує життя неймовірне, прекрасне, густо насичене подіями, а отже, суттєво відмінне від реального існування звичайної людини. Пригадайте твори Івана Франка, Володимира Винниченка, Михайла Стельмаха, Григора Тютюнника, Всеволода Нестайка, Ярослава Стельмаха, Володимира Рутківського, які ви прочитали в попередніх класах. У цих прозових текстах, крім справді життєвого, багато авторами додуманого й вигаданого, однак важливого й такого, що допомагає кожному читачеві зрозуміти себе, стати кращим, прагнути життєвих висот....

Іван Карпенко-Карий (1845—1907)

8 Клас

Батьком української комедії справедливо називають Івана Карпенка-Карого. До його приходу в літературу жанр комедії в українській драматургії практично не існував. Причиною звернення митця до комедійного жанру стало те, що в тогочасних історичних обставинах діти й онуки вчорашніх сільських трудівників, чистих серцем і помислами споконвічних українських хліборобів, прагнучи в будь-який спосіб збагатитися, почали стрімко морально деградувати. Що ж призвело до такого раптового зламу традицій, спричинило руйнування морально-етичних основ у середовищі українського селянства? Коли було проголошено царський маніфест і селяни-кріпаки, які досі безплатно відробляли на ланах панщину, стали вільними, поміщикам уже доводилося наймати їх на ту саму роботу за певну плату. Пани шкодували грошей і, щоб зекономити, вирішували обробляти тільки половину, третину, четвертину колись орної землі, але жити продовжували у розкошах, неробстві й бенкетах. Менша за розміром територія під сільськогосподарськими угіддями давала менше прибутків, тому на дедалі більші витрати своєї сім’ї поміщики позичали гроші в банках, а згодом спродували частину або й усю свою землю. Ті селяни, які виявилися багатшими, кмітливішими, передбачливішими, без перешкод і досить дешево скуповували панську землю, наймали людей для її обробітку й за рахунок вирощених урожаїв швидко багатіли, щороку прикуповуючи все більше й більше родючих ґрунтів. Проте матеріальний статус1 таких скоробагатьків часто-густо не дорівнював духовному. Новоспечені мільйонери-землевласники переважно не мали належної освіти й виховання, тому, навіть заробивши великі гроші, залишалися людьми обмеженими, малокультурними, а бажання непомірно збагачуватися підштовхувало їх жорстоко визискувати не тільки найманих робітників, а й близьких родичів, спонукало бездумно ламати їхні долі, позбавляти щастя. Щоб привернути увагу суспільства до такого ненормального явища, треба було з гумором показати людям нікчемність і духовну убогість новоявлених скоробагатьків, змусивши їх самих замислитися над власного поведінкою і долею своїх дітей та онуків, їхньою освітою і культурою. З великим болем у душі Іван Карпенко-Карий писав про актуальність появи в драматургії нового викривального жанру з потужним арсеналом усіх наявних на той час засобів сміху....

Національна драма

8 Клас

Поява професійного національного театру ще з античних часів засвідчувала розквіт культури взагалі, аргументовано підтверджувала те, що народ як суспільна морально-етична цілісність відбувся. Першим українським професійним театром вважають театр корифеїв, який розпочав свою діяльність наприкінці 70-х років XIX століття (в місті Єлисаветграді). Слово «корифей», як і багато слів, якими користуємося на позначення елементів театрального мистецтва (сцена, хор, актор, трагедія, комедія, антракт, декорація, партер), - давньогрецьке й українською мовою означає «перший». Корифеєм у грецькому театрі називали керівника хору або соліста-заспівувача - лідера, очільника, провідну особу. Великий німецький письменник Йоганн-Фрідріх Шиллер (1759-1805) писав: «Тільки театр... пронизує всі царини людського знання, вбирає в себе всі прошарки й класи і володіє найкоротшою дорогою до розуму й серця. Одне слово: якби ми дожили до національного театру, то ми стали б нацією». Підвалини національного українського театру заклав Марко Кропивницький (1840-1910), у театральній трупі якого кожен актор грав не окремо, а в єдиному ансамблі з іншими. Марко Кропивницький знаходив талановитих людей для опанування ними акторського ремесла, вчив їх проникати у внутрішній світ героїв і віртуозно перевтілюватися на сцені. Був відомим режисером, його постановки мали величезний успіх. Настанови Марка Кропивницького актори повторювали як молитву: «Живіть на сцені! Живіть! Забудьте, що це сцена, а думайте, що все це коїться з вами в житті!». Талановитий театральний наставник дав путівку у творче життя таким відомим акторам з роду Тобілевичів, як Панас Саксаганський (1859-1940), Микола Садовський (1856-1933), Марія Садовська-Барілотті (1844-1891), Іван Карпенко-Карий (1845-1907), та актрисі Марії Заньковецькій (1860-1934). Сім’я Тобілевичів дала театрові аж чотирьох непересічних акторів....

Галина Кирпа (нар. 1950 р.)

8 Клас

«Тут Слоник мандрує до мами, живе у Пелюсткопаді абрикоса, грає на сопілці кольоровий вітер, а малі громенята гойдаються на хмаринках... Тут живе світле і щасливе дитинство!.. Навіть після того, як книжечка вже на полиці, а натомлене за день дитя спить у своєму ліжечку... так і хочеться запитати: "Ти зацвіла чи просто усміхнулась?”» - таку думку про дивовижні твори Галини Кирпи висловила молодий український літературознавець Тетяна Качак. Безперечно, не про кожного митця таке почуєш. Тож знайомтесь: Галина Миколаївна Кирпа, поет, перекладач, велика пошановувачка рідної мови й української книжки. Народилася Галина Кирпа 1 січня 1950 року в селі Любарці Бориспільського району Київської області. Рідне село для Галини Миколаївни - найкраще у світі: «Якби моя воля, я жила б на тому любарецькому хуторі, де батьківське обійстя і ще живий старенький сад. Вікно моєї кімнати виходить на здоровенний кущ шипшини. І немає нічого кращого, ніж дивитись, як він цвіте». Час дитинства й змужніння майбутньої письменниці був повоєнний, тяжкий. Державна машина жорстоко гнобила й, здавалося, тримала під ковпаком кожного: скажеш необережне слово - халепи не оберешся. Сусідська бабуся Наталка часто співала Галі пісню про нещасливу долю України:...

Навігація