Близькосхідний конфлікт і спроби його врегулювання
- 10-02-2022, 17:52
- 709
11 Клас , Всесвітня історія 11 клас Гісем, Мартинюк (рівень стандарту)
§ 16. Близькосхідний конфлікт і спроби його врегулювання
1. Коли виник арабо-ізраїльський конфлікт? 2. Підмандатною територією якої країни була Палестина напередодні Другої світової війни?
1. Арабський світ. Більшу частину регіону Близького Сходу становлять арабські країни. Арабський світ охоплює близько 20 держав, що розташовані на території Північної Африки, Аравійського півострова, Близького Сходу. Ці країни об'єднані спільністю етнічного складу, мови, культури, традицій. У 1945 р. було утворено Лігу арабських держав (ЛАД). Основне багатство арабських країн — нафта (90 % світових запасів). Більшість із них є членами Організації країн — експортерів нафти (ОПЕК), яка покликана захищати інтереси експортерів нафти.
Арабські країни різняться за рівнем розвитку й державним устроєм. Кувейт, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати, Катар мають найвищий у світі показник доходу на одну особу. У них передові технології, безкоштовна освіта, розвинена система соціального забезпечення поєднуються з міцними ісламськими традиціями, монархічною формою правління (абсолютна теократична монархія), патріархальними пережитками. Демократичні традиції відсутні. Інші арабські країни (Алжир, Лівія, Єгипет, Сирія) мають республіканський устрій і в післявоєнний період намагалися побудувати «арабський соціалізм», у них сформувалися авторитарні режими.
Крім арабських країн, важливу роль у регіоні відіграють Туреччина та Іран. Особливо вона зросла на початку XXI ст.
У післявоєнні роки для регіону головною проблемою став арабо-ізраїльський конфлікт.
2. Створення Держави Ізраїль. Перша арабо-ізраїльська війна. У роки Другої світової війни від рук нацистів загинуло 6 млн євреїв. Трагедія європейського єврейства спонукала до активізації сіоністського руху, який розвивався під гаслом «Тільки у власній державі єврейський народ може почуватися в безпеці».
29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів прийняла резолюцію про розподіл Палестини на єврейську та палестинську держави. Єврейський народ вітав це рішення, але арабський світ категорично заперечував його.
14 травня 1948 р. була проголошена Держава Ізраїль. Проте за добу армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку розпочали воєнні дії проти молодої держави. Спалахнула кровопролитна війна, яка тривала з травня 1948 до 20 липня 1949 р. (ізраїльський народ називає її «Війною за незалежність»). Отримуючи зброю із СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, завдяки небаченій мужності солдатів та офіцерів (багато з них були активними борцями з нацизмом у Європі), а також усього народу Ізраїль здобув перемогу. У результаті цієї війни територія, яка передбачалася під Палестину, була розподілена таким чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Юдея, Самарія, частина Єрусалима — до Йорданії; сектор Гази — до Єгипту. Тобто палестинську державу не було створено. Війна заклала основу конфлікту, який не розв'язаний і сьогодні.
Ізраїльський політичний діяч Д. Бен-Гуріон повідомляє про створення Держави Ізраїль. Тель-Авів. 14 травня 1948 р.
Наприкінці 1940 — на початку 1950-х рр. арабо-ізраїльський конфлікт став складовою «холодної війни». СРСР відкрито підтримав арабські країни в конфлікті з Ізраїлем, а США та країни Заходу — Ізраїль. Сторони намагалися силою довести своє право на землі Палестини. Неодноразово спалахували криваві війни між єврейським та арабським населенням: війна на Синаї 1956 р., яка збіглася з агресією Великої Британії та Франції, що намагалися відновити контроль над Суецьким каналом; Шестиденна війна 1967 р., у результаті якої Ізраїль розгромив війська арабських держав і створив «зону безпеки» із захоплених земель сусідніх держав; Війна на виснаження 1967—1970 рр., Війна Судного дня, або Семиденна війна (1973 р.), коли арабські держави намагалися взяти реванш за поразку 1967 р., а зазнали чергової поразки; воєнні дії Ізраїлю в Лівані проти військових формувань Організації Об'єднання Палестини та Сирії 1982—1983 рр.
Завершення «холодної війни» не зупинило збройне протистояння, яке досі триває.
3. Палестинська проблема. Перша арабо-ізраїльська війна стала причиною проблеми палестинських біженців, які розселилися по різних арабських країнах. Ситуацію загострила агресія Ізраїлю, Великої Британії та Франції проти Єгипту в 1956 р. (Суецька криза). Усе це завдало сильного удару по національній свідомості палестинського народу: зникли самостійні палестинські організації, порятунок вбачався лише в об'єднанні арабських держав заради визволення Палестини.
У 1958 р. був утворений союз Єгипту та Сирії — Об'єднана Арабська Республіка, але в 1961 р. він розпався.
Наприкінці 1950-х рр. у Кувейті виник Рух за національне визволення Палестини (ФАТХ), який очолив Ясір Арафат. Ця організація висунула нову програму боротьби для палестинців: 1) «не арабська єдність — шлях до Палестини, Палестина — шлях до арабської єдності»; 2) невтручання у внутрішні справи арабських держав. Така ідеологія забезпечила ФАТХ підтримку від багатих монархічних держав Аравійського півострова. Перемога національно-визвольної боротьби в Алжирі (1962 р.) сприяла поширенню ідеології ФАТХ (Алжир дав приклад визволення арабської країни власними силами за підтримки арабських держав).
Ясір Арафат
Деякі арабські країни не були зацікавлені в самостійності палестинського руху. Для контролю над ним у 1964 р. було створено Організацію визволення Палестини.
Щоб вийти з-під контролю арабських країн, ФАТХ розпочав самостійну боротьбу проти Ізраїлю. Перша збройна акція була проведена 1 січня 1965 р. Цей день став днем народження Палестинського руху Опору. За короткий час ФАТХ перетворився на впливову військово-політичну силу, яка встановила контроль над Організацією визволення Палестини. У лютому 1969 р. Я. Арафат був обраний головою Виконкому Організації визволення Палестини. У 1970 р. він став головнокомандувачем збройних сил палестинської революції.
Обмеженість території, де велися бойові дії, рельєф місцевості не давали можливості створити визвольні райони в Палестині, які мали стати базами для боротьби. Усі збройні акції (переважно терористичні акти) проводилися з території сусідніх держав, що призводило до двох великих проблем: Ізраїль здійснював напади на ці держави, що викликало невдоволення їх урядів і населення діями палестинців; Палестинський рух Опору потрапляв у залежність від арабських держав. Перша проблема призвела до збройного конфлікту між Ізраїлем та Йорданією в 1966 р. і палестино-йорданського конфлікту в 1970 р. Палестинцям довелося залишити цю країну й переміститися в Ліван.
Із метою вплинути на світову громадськість, домогтися розголосу своїх дій бойовики ФАТХ здійснили ретельно спланований терористичний акт. У вересні 1970 р. палестинці захопили три цивільні літаки — англійський, швейцарський та американський (ізраїльський захопити не вдалося, оскільки його, на відміну від інших літаків, охороняли) і примусили екіпажі посадити їх у Йорданії. Терористи вимагали відпустити заарештованих у країнах Європи палестинських бойовиків в обмін на заручників. Терористів і заручників було відпущено, літаки підірвано. У 1972 р. група палестинців «Чорний вересень» здійснила більш зухвалий теракт. Під час Олімпіади в Мюнхені (Німеччина) бойовики увірвалися до приміщення, де жили ізраїльські спортсмени, і розстріляли їх. Загинуло 11 осіб.
Проте палестинці зруйнували нетривку рівновагу сил у ліванському суспільстві (населення поділене на чотири релігійні конфесії: християни — 37,4 %, шиїти — 30,2 %, суніти — 21,5 %, друзи — 10,9 %), що стало причиною громадянської війни та ізраїльської інтервенції в 1978 і 1982—1983 рр.
Суніти — послідовники основного й найпоширенішого напряму в ісламі. Суніти тлумачать Коран дослівно, роблять ставку на трактування Сунн, вчинків і висловів пророка Мухаммада. Вони вважають, що халіфом може бути тільки людина з репутацією та знаннями богослова, мудра й фізично здорова, визнають законність правління перших чотирьох халіфів — Абу Бакра, Омара, Османа та Алі. Халіф — виборна посада.
Шиїти — послідовники ряду ісламських течій. Шиїти визнають єдиним законним наступником пророка Мухаммада тільки халіфа Алі та його прямих нащадків. На відміну від сунітів, шиїти вважають, що влада має належати імамам, тобто прямим нащадкам Алі та доньки Мухаммада Фатіми, а не виборним особам — халіфам. Більшість шиїтів проживають в Ірані, Іраку, Ємені, Сирії тощо.
Після кривавих боїв на півдні Лівану і в Бейруті в 1982 р. палестинські бійці та штаб Організації визволення Палестини змушені були переїхати до Тунісу. Однак і тут у жовтні 1985 р. ізраїльська авіація намагалася бомбовими ударами знищити керівний центр цієї організації.
Друга проблема призвела до перетворення Організації визволення Палестини на сукупність угруповань від крайніх лівих до правих, які претендували на лідерство в організації.
Семиденна війна 1973 р. змінила погляди Я. Арафата. Він почав виступати за створення палестинської держави не замість Ізраїлю, а поряд із ним, за заміну збройної боротьби мирними засобами вирішення проблем. Такий поворот урятував Організацію визволення Палестини від ізоляції й зникнення. У 1974 р. її було визнано єдиним законним представником палестинського народу. У 1970—1980-ті рр. Я. Арафат вів активну дипломатичну діяльність під гаслом «Ні дня без руху», намагаючись з усіма зберегти дружні відносини.
9 грудня 1987 р. на лівому березі річки Йордан і в секторі Гази спалахнуло народне повстання (перша «Інтифада»), яке проводилося без застосування зброї, за що отримало назву «війна каменів». 15 листопада 1988 р. Національна рада Палестини (парламент у вигнанні) прийняла рішення про проголошення незалежності Палестини. Усі сторони конфлікту зрозуміли, що так далі тривати не може. Зусилля США та СРСР сприяли початку мирного врегулювання суперечностей на Близькому Сході.
4. Близькосхідний мирний процес. Першу спробу врегулювати арабо-ізраїльський конфлікт мирним шляхом здійснив у 1951 р. король Йорданії. Проте після його вбивства до кінця 1970-х рр. усе вирішувалося воєнними діями.
У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в Кемп-Девіді, резиденції президента США Дж. Картера, між двома країнами було підготовлено історичну угоду про початок мирних переговорів.
26 березня 1979 р. у Вашингтоні глави держав Ізраїлю та Єгипту підписали мирний договір. Президенту Єгипту А. Садату та прем'єр-міністру Ізраїлю М. Бегіну було присуджено Нобелівську премію за досягнення миру та припинення ворожнечі між державами. Спроба укласти такий договір із Ліваном (1983 р.) була невдалою. Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав із Йорданією.
М. Бегін, Дж. Картер і А. Садат під час підписання мирного договору. Вашингтон (США). 1979 р.
Розпад СРСР, зміни у співвідношенні сил у світі, послаблення впливу арабських радикалів (після поразки Іраку у війні з багатонаціональними силами), економічна зацікавленість арабських країн, а також розуміння Ізраїлем неможливості утримувати захоплені території в подальшому, які до того ж не гарантують йому безпеки (обстріл Ізраїлю іракськими балістичними ракетами, «Інтифада» палестинців тощо) спонукали ворогуючі сторони до участі в жовтні 1991 р. в Мадридській мирній конференції, яка визначила основні напрями руху до миру в регіоні.
Ізраїль пішов на прямі переговори з Організацією визволення Палестини. У вересні 1993 р. в результаті таємних переговорів в Осло (Норвегія) між Ізраїлем та Організацією визволення Палестини було підписано декларацію про принципи взаємовідносин. Угода передбачала надання палестинцям автономії на Західному березі річки Йордан і в секторі Гази протягом п'яти років.
Упровадження в життя принципів декларації почалося в 1994 р. після введення автономії в місті Єрихон і в секторі Гази. Палестинському народу були передані повноваження в галузях освіти, культури, охорони здоров'я, соціального захисту населення, оподаткування й туризму. Восени 1995 р. була підписана угода, що визначила питання про майбутнє ізраїльських поселень, кордони й структуру Палестинської автономії. Столицею автономії було обрано місто Рамалла.
Проте процес становлення Палестинської автономії відбувався важко й суперечливо.
29 січня 2002 р. палестинська студентка Шиназ Амурі (Вафа Ідріс) підірвала себе в Єрусалимі. Унаслідок теракту одна людина загинула й близько 150 було поранено. С. Хусейн наказав поставити їй пам'ятник у Багдаді. Її приклад набув поширення серед терористів. «Шахіди», як почали називати «живі бомби», потім стали поширеним явищем.
У 2000—2004 рр. тривала друга «Інтифада», яка супроводжувалася серією терористичних актів. Почалася реалізація плану з мирного врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту.
Зрештою Ізраїль у 2005 р. прийняв рішення про виведення з території Палестинської автономії військ і будівництво на кордоні стіни.
Виведення ізраїльських військ із Палестини призвело до розгортання у 2006—2007 рр. громадянської війни між прихильниками ФАТХ (помірковані) і ХАМАС (радикальні). Це протистояння призвело до фактичного розколу Палестини. ХАМАС узяв під контроль сектор Гази, ФАТХ — Західний берег річки Йордан.
Сутички на кордоні Ізраїлю і сектору Гази. 2018 р.
На прихід до влади в секторі Гази ХАМАС Ізраїль відповів транспортною блокадою території. Сектор Гази опинився перед загрозою гуманітарної катастрофи. У відповідь ХАМАС почав обстрілювати територію Ізраїлю ракетами. Армія Ізраїлю завдавала удару по території сектору Гази, намагаючись знищити пускові установки ракет (операція «Гаряча зима», 2007—2008 рр.). Зрештою між сторонами було укладено перемир'я. 27 грудня воно було порушено. Ізраїльська армія систематично знищувала військову інфраструктуру ХАМАС у секторі Гази (операція «Литий свинець», грудень 2008 — січень 2009 р.). Під тиском світової громадськості операцію було припинено. ХАМАС зберіг частину свого потенціалу, між сторонами встановився нетривкий мир. У 2012 р. після нових обстрілів Ізраїль провів операцію «Хмарний стовп», а у 2014 р. — «Непорушна скеля». Нові спалахи насильства відбулися навесні 2018 р., коли палестинці намагалися зруйнувати стіну між Ізраїлем і сектором Гази, та навесні 2019 р. після ракетних обстрілів Тель-Авіва. Ситуація залишається важкою й суперечливою.
5. «Біла» та ісламська революції в Ірані. Після відновлення в 1946 р. свого суверенітету Іран тривалий час перебував у стані політичної нестабільності. У 1953 р. внаслідок військового перевороту до влади прийшов шах Мохаммед Реза Пехлеві, який стабілізував становище в країні. У 1962 р. він проголосив у країні початок «білої революції» — проведення реформ, спрямованих на модернізацію країни й викорінення феодальних пережитків. Програма реформ змінювалася та уточнювалася. За роки «білої революції» в Ірані було проведено аграрну реформу (обмежувалося поміщицьке землеволодіння й володіння релігійних мусульманських общин), індустріалізацію, реформу освіти й охорони здоров'я. У 1963 р. жінкам було надано виборче право. Був обмежений традиційний інститут багатоженства. Активно насаджувалися західний стиль життя, західна мода.
Реформи мали значний вплив на розвиток Ірану. Аграрна реформа порушила традиційну структуру суспільних відносин на селі. Сотні тисяч людей переселилися до міст. Ліквідація поміщицького товарного господарства призвела до зменшення сільськогосподарського виробництва. Іран став імпортером продовольства. Зростання промислового виробництва не встигало за темпами збільшення міського населення, що викликало масове безробіття. Невдоволення людей посилювалося відвертою розкішшю палацу шаха та збагаченням міністрів за рахунок прибутків від експорту нафти. У зовнішній політиці шах орієнтувався на США та інші країни Заходу. Іран був членом військово-політичного блоку Багдадський пакт (у серпні 1959 р. перейменовано на Організацію центрального договору, СЕНТО).
Така політика шаха спричинила масові протести населення. В умовах відсутності легальної опозиції виразником цих настроїв стало мусульманське духовенство, яке посідало в Ірані привілейоване становище. Крім служителів культу та осіб, що навчалися в духовних навчальних закладах (близько 260 тис. осіб), до нього належали прямі нащадки Мохаммеда, яких налічувалося понад 1 млн осіб.
Лідером релігійної опозиції став аятола Хомейні (Рухолла Мусаві Хомейні). Він розробив теорію ісламської революції і створення ісламської держави. Хомейні ділив суспільство на три групи: знедолені, благочестиві, слуги сатани. Слугами сатани вважали шаха, його оточення, інтелігенцію, імперіалістів, комуністів. Кінцевою метою боротьби Хомейні проголошував створення Світової ісламської держави. В уяві Хомейні іслам виступав не тільки засобом морального вдосконалення людини, але й знаряддям соціальної зміни суспільства. Хомейні негативно ставився як до західної цивілізації, так і до ідей соціалізму: «Не Захід, не Схід, а іслам». У 1963 р. його було заарештовано, а згодом вислано з країни.
Аятола Хомейні
Протистояння між шахом і духовенством набувало все більш непримиренного характеру. Репресії шаха підвищували авторитет релігійної опозиції. Крім неї, проти шаха виступали Народна партія Ірану (Туде), ліворадикальні організації федаїв і моджахедів, Національний фронт, Демократичний союз народів Ірану.
Криза шахського режиму щороку наростала. За таких умов шах застосовував різні засоби, щоб зберегти владу. Заборона урядом проведення в жалобні дні традиційних походів віруючих призвела до стихійного вибуху невдоволення населення. Остаточно авторитет шаха підірвали події 8 вересня 1978 р., коли солдати розстріляли релігійно-політичний мітинг на площі Жале в Тегерані. 26 листопада 1978 р. опозиція оголосила в країні жалобу. Демонстрації в містах супроводжувалися сутичками з військовими та поліцією. Федаї і моджахеди здійснювали напади на поліцейські установи, іноземців, які масово залишали країну. Спроба шаха піти на поступки опозиції, призначивши прем'єр-міністром одного з лідерів опозиції Шапура Бахтіяра, не мала успіху. Революційні події не вщухали, і 16 січня 1979 р. шах залишив країну. Ш. Бахтіяр втрачав контроль над становищем у країні. Повсюдно створювалися революційні ісламські комітети.
У лютому 1979 р. в Іран повернувся Хомейні. Тоді ж був створений Тимчасовий комітет ісламської революції, який очолив Мехді Базарган. Духовенство намагалося втримати революцію в мирному руслі, але зробити це не вдалося. Після боїв, спровокованих у районі бази військово-повітряних сил під Тегераном, між загонами повсталих і шахською гвардією в столиці спалахнуло повстання. Монархію в Ірані було повалено. До 12 лютого 1979 р. сутички припинилися.
Нове іранське керівництво оголосило про вихід країни із СЕНТО, розрив військових і цивільних контрактів зі США та іншими країнами Заходу; анулювало угоду з Міжнародним нафтовим консорціумом; ліквідувало американські бази (50 тис. службовців) і розірвало дипломатичні відносини з Ізраїлем. Закривалися іноземні фірми й банки. У березні 1979 р. Іран проголосили ісламською республікою, була прийнята нова Конституція. У відповідь на надання США притулку іранському шаху в Ірані розпочалася антиамериканська кампанія, кульмінацією якої стало захоплення 52 заручників — громадян США.
США розірвали дипломатичні відносини з Іраном, заморозили іранські кошти в американських банках, розробили операцію «Кіготь орла» із визволення заручників. Проте через зіткнення літака й вертольота з десантом операцію було провалено. Смерть шаха в липні 1980 р. зняла напруженість, і в 1981 р. заручники повернулися на батьківщину.
Незабаром після перемоги революції в Ірані посилилися розбіжності між її учасниками. Протягом кількох років Хомейні за допомогою репресій ліквідував опозицію й очолив як релігійну, так і світську владу. Також він спробував «експортувати» ісламську революцію. Однак війна з Іраком (1980—1988 рр.) і міжнародні санкції за намагання створити ядерну зброю виснажили сили Ірану й не дали можливості розпалити революцію в інших країнах.
Проте розпочата хвиля ісламського фундаменталізму досі не втратила своєї сили. Повалення режиму С. Хусейна в Іраку, «Арабська весна» дали новий шанс іранському керівництву зміцнити свої позиції в ісламському світі. Так, Іран фактично впливає на політику Іраку, Оману, Сирії, Лівану та Ємену. Його воєнні контингенти, добровольці, контрольовані шиїтські збройні формування беруть участь у внутрішніх конфліктах в Іраку, Сирії та Ємені. Ситуативним союзником Ірану стала Росія. Проте такому проникненню Ірану протистоять Саудівська Аравія та її союзники, яких підтримують США.
Ісламський фундаменталізм — у мусульманських країнах релігійно-політична течія, пов'язана з поверненням до основ ісламу. Останнім часом ця течія набуває дедалі більшого негативного спрямування, під її прикриттям нині діють багато різних організацій, зокрема терористичного характеру, банди найманців, злочинців тощо.
6. «Арабська весна». Громадянські війни в Лівії, Сирії, Ємені. У 2011 р. арабськими країнами прокотилася хвиля протестів і демонстрацій, яка отримала назву «Арабська весна». Це революції в Тунісі та Єгипті, громадянська війна в Лівії, повстання в Сирії та Ємені, де почалися громадянські війни, масові протести в Алжирі, Бахрейні, Йорданії, Марокко, Омані та інших країнах.
Приводом до початку «Арабської весни» стали події в Тунісі, де 17 грудня 2010 р. торговець фруктами, оштрафований місцевою поліцією, влаштував акт самоспалення. У країні почалися демонстрації проти існуючого режиму, які влада не змогла придушити. 14 січня 2011 р. під тиском демонстрантів президент Тунісу Зін аль-Абідін Бен Алі втік до Саудівської Аравії. Ці події стали прикладом для населення інших арабських країн.
Після Тунісу настала черга сусідніх країн: Лівії, Єгипту, Малі, а потім Ємену, Сирії. Виступи під демократичними гаслами відбувалися в Марокко, Алжирі, Йорданії, Кувейті й Бахрейні. Вислів «Народ хоче повалення режиму» став основним гаслом протестів.
Єгипет за 33 роки перебування при владі Хосні Мубарака погрузнув у корупції. Після фальсифікації чергових виборів народ вийшов на протест. Центрами мирних мітингів стали площа Тахрір, яку протестувальники називали «Мідан ет-Тахрір» («майдан Свободи»), і мечеть Рабіа ель-Адавія. Спроби силовиків розігнати демонстрації не дали бажаного результату, і 11 лютого 2011 р. Х. Мубарак подав у відставку. Новим президентом було обрано Мухаммада Мурсі (пов'язаний з організацією «Брати-мусульмани»), проте він протримався близько року. М. Мурсі, який спирався також на гасла «ісламської демократії», не знайшов спільної мови ані із Заходом, ані із сусідами; до цього додалися внутрішні економічні негаразди («За Мубарака було краще!» — лунало на вулицях). У липні 2013 р. його владу було повалено внаслідок військового перевороту. У червні 2014 р. президентом Єгипту став колишній військовий Абдель Фаттах ас-Сісі.
Протести на площі Тахрір. Каїр (Єгипет). 2010 р. На асфальті гасло «Ми — люди Фейсбуку»
На якій ролі соціальних мереж у революційних подіях наголошують протестувальники?
Інакше розвивалися події в Лівії, де правив Муаммар Каддафі. Демонстрації в лютому 2011 р. були пов'язані з історією вбивства в червні 1996 р. понад 1 тис. в'язнів після бунту у в'язниці Абу Салім. У лютому 2006 р. силами безпеки було вбито 12 учасників мирної демонстрації в місті Бенгазі, а арешт на початку 2011 р. правозахисника та адвоката Ф. Тербіля, який представляв інтереси родин жертв різанини 1996 р., спричинив нові протести. Заворушення ширилися, і чим більше людей виходило на вулиці, тим жорстокішими ставали репресії. Особливо активними дії опозиційних сил були на сході країни, а Бенгазі швидко перетворилося на штаб-квартиру опозиції. М. Каддафі наказав військовим придушити демонстрації, що було засуджено міжнародною спільнотою. Зрештою протести переросли в бойові дії між загонами опозиції та відданими М. Каддафі військами. На боці опозиції виступили міжнародні сили (Франція, Італія, США та інші країни). М. Каддафі стрімко втрачав владу і зрештою був застрелений під час спроби залишити територію країни.
Проте повалення режиму не принесло миру. Країна була розділена між ворожими угрупованнями й терористичними організаціями. Більшу частину території контролював Уряд національної єдності. Південно-західну частину країни захопили туареги з Незалежної держави Азавад, а окремі міста досі перебувають під контролем самоврядних «міліцій» (арабською «мілішіят»).
У Сирії перші протести почалися в лютому 2011 р., але вони були локалізовані й швидко придушені режимом. Ситуація змінилася 18 березня через виступи в місті Дара, де під час їх придушення загинули мирні протестувальники. Проти режиму почалося народне повстання, центром якого стало місто Хомс.
Спалення портрета М. Каддафі під час протестів. Лівія. 2011 р.
Особливістю протестів у Сирії було те, що вони не мали авторитетних загальнодержавних лідерів. Противники режиму виявилися розпорошеними як за етнічними, так і за релігійними ознаками та політичними вподобаннями. Правлячий режим Башара аль-Асада контролював лише території поблизу Дамаска та приморські райони.
Більша частина країни опинилася під владою терористичної організації Ісламська держава Іраку і Леванту (ІДІЛ).
Існує думка, що режим Б. Асада жорстокими розправами з протестувальниками провокував опозицію на громадянську війну. Гостроти подіям додало звільнення із в'язниць лідерів і бойовиків різних ісламістських і терористичних угруповань. Вони одразу перебрали на себе ключові позиції в опозиційному русі проти режиму. Цим кроком Б. Асад намагався уникнути втручання Заходу на боці опозиції, як це було в лівії, стверджуючи, що він бореться проти ісламістів і терористів.
У 2015 р. у війні в Сирії стався перелом. У бойові дії на боці Б. Асада втрутилася Росія під приводом боротьби з ІДІЛ, але основні удари спрямовувалися проти опозиційних режиму сил. Поступово, скориставшись розгромом ІДІЛ, сирійська армія взяла під контроль більшу частину території країни, завдала поразки основним силам опозиції. Зараз значна частина Північної Сирії перебуває під контролем турецької армії, яка сформувала «пояс безпеки»; північно-східну частину країни контролюють курди, які фактично створили власну державу; опозиційні сили режиму зосереджені в провінції Ітліб. Проте ситуація далека від вирішення.
У вирі громадянської війни після «Арабської весни» опинився також Ємен. Ключовими проблемами країни були відсутність внутрішньої єдності й корумпованість режиму президента Алі Абдалли Салеха. Країну не раз виникали заколоти, повстання, терористичні акти. Уряд ніколи не контролював усієї території. Це створювало сприятливі умови для поширення діяльності різних міжнародних терористичних угруповань. Проте найбільшою проблемою стало прагнення шиїтської частини населення (становили 1/3 його загальної кількості), яку підтримував Іран, розширити свої права. У 2004, 2009 рр. вони піднімали повстання. За прізвищем лідера руху Хусейна аль-Хусі їх назвали хуситами. «Арабська весна» дала змогу хуситам розширити свій вплив і розпочати боротьбу за створення власної держави. Тим часом А. А. Салех під тиском народних демонстрацій був змушений подати у відставку.
Протестувальники під час демонстрації. Сана (Ємен). 2012 р.
Влада в країні перейшла до висуванця А. А. Салеха Абд-Раббу Мансура Хаді, який згодом за підтримки Саудівської Аравії розгорнув боротьбу проти хуситів. А сам А. А. Салех і його прихильники, незважаючи на десятиліття ворожнечі, стали на бік шиїтів і їхньої боротьби з урядом, оскільки були невдоволені своїм становищем після зміни влади в країні.
У 2014 р. хусити захопили столицю Ємену місто Сана, а на початку 2015 р. розпочали штурм Адена, куди емігрував центральний уряд А.-Р. М. Хаді. Опинившись перед загрозою повного розгрому, президент Ємену звернувся по військову підтримку до Саудівської Аравії. Було створено міжнародну коаліцію, війська якої розгорнули бойові дії проти хуситів, що тривають і досі.
У результаті подій «Арабської весни» в ряді країн до влади прийшли не демократи в буквальному розумінні слова, а помірні ісламісти. У Марокко та Йорданії уряд змушений був провести ліберальні реформи. У монархічних країнах Перської затоки влада пішла на деякі незначні поступки (було розширено права жінок).
«Арабська весна» мала далекосяжні наслідки. Вона докорінно змінила розстановку сил у регіоні, поставила міжнародну спільноту перед необхідністю долати нові виклики (існування терористичної держави ІДІЛ, масовий потік біженців до Європи, руйнування принципів системи міжнародних відносин тощо). Наслідками «Арабської весни» прагнула скористатися Росія, яка домагалася більш вагомого місця в системі міжнародних відносин і перегляду наслідків поразки СРСР у «холодній війні».
7. Ісламська держава Іраку і Леванту (ІДІЛ) та її розгром. Виникнення ІДІЛ тісно пов'язано з процесами, що відбувалися в Іраку та Сирії на початку XXI ст. У 2003 р. США провели військову операцію в Іраку, у результаті якої було повалено режим Саддама Хусейна (30 грудня 2006 р. після суду його стратили). Хоча владу С. Хусейна було повалено за кілька днів, американським військам та їхнім союзникам довелося зіткнутися з потужним повстанським рухом. Він був розпорошений між значною кількістю ісламістських і терористичних організацій, але вимагав значних воєнних зусиль. Зрештою основним противником США стали терористи, керовані «Аль-Каїдою».
Бомбардування Багдада напередодні вторгнення військ США. 2003 р.
У боротьбі проти терористичних сил США намагалися реформувати державний апарат Іраку та відновити економіку країни.
До 2010 р. Ірак отримав досить потужні органи безпеки, великий державний бюджет, відносини всередині країни між різними етнічними та релігійними спільнотами були позитивними. Зрештою президент США Б. Обама оголосив про виведення американських військ і повне відновлення суверенітету Іраку. В Іраку загинуло 4487 військових і 2097 цивільних службовців, близько 400 солдатів союзників (із 21 держави світу). У грудні 2011 р. США вивели свої війська з Іраку.
Проте уряд Іраку на чолі з прем'єр-міністром Нурі аль-Малікі виявився нерозважливим. Він позбавляв влади політичних опонентів, призначав керувати армією своїх близьких друзів та давав накази на застосування сили до мирних протестувальників. У в'язницях набули поширення тортури та вбивства. І найголовніше: було відновлено релігійний поділ Іраку, надано привілеї шиїтській більшості над сунітською меншістю.
Події «Арабської весни» призвели до нової хвилі насильства й тероризму. У цей час лідером «Аль-Каїди» в Іраку став Абу Бакр аль-Багдаді. Під його керівництвом до організації почали залучати колишніх офіцерів армії С. Хусейна та невдоволених сунітів. Скориставшись подіями в Сирії, він заснував осередок своєї організації і там. У січні 2012 р. було створено сирійське відділення «Аль-Каїди» — «Джабгат Ан-Нусра».
У 2012 і 2013 рр. бойовики А. Б. аль-Багдаді провели серію вдалих нападів на в'язниці Іраку. До організації долучилися близько 1 тис. професійних бойовиків, що втекли із в'язниць.
Тим часом сирійське відділення організації отримало серйозну фінансову і збройну підтримку з Кувейту, Саудівської Аравії, Катару. У 2013 р. організація зробила місто Ракка в Сирії своєю столицею.
В Іраку А. Б. аль-Багдаді у квітні 2013 р. оголосив про утворення ІДІЛ. 10 червня 2014 р. ІДІЛ розпочала наступ, у результаті якого до 2015 р. було взято під контроль територію, де проживало понад 10 млн осіб. Найбільшим успіхом операції було захоплення 800 бойовиками міста Мосул (друге за розміром місто в Іраку), у якому розміщувалося 30-тисячне військо Іраку. Бойовики захопили величезний арсенал сучасної зброї. За наступні два дні бойовики ІДІЛ оволоділи основними сунітськими північно-західними і центральними провінціями Іраку й наблизилися до Багдада.
29 червня 2014 р. ІДІЛ оголосила про створення халіфату, тобто ісламської теократичної держави.
Після захоплення територій ІДІЛ у першу чергу змінювала судову систему й ліквідовувала світський суд, заміняючи його на шаріатський. Було сформовано чітку ієрархію державного правління, створено кіностудії, інформаційне агентство тощо, запроваджено систему податків.
Одним із проявів релігійного фанатизму бойовиків ІДІЛ стало знищення пам'яток культури, які не належали до ісламу. Так, було підірвано комплекс споруд у місті Пальміра. Здійснювалися показові страти іноземців. Процвітала работоргівля. Основний дохід ІДІЛ отримувала від контрабанди нафти (приблизно 40 млн доларів на місяць). Створення ІДІЛ та її успіхи стали викликом для світової системи безпеки.
У серпні 2014 р. ІДІЛ здійснила вторгнення в Іракський Курдистан і швидко просунулася до його столиці міста Ербіль. Вона також почала геноцид проти меншини, відомої як єзиди (етнічно є курдами). Це втягнуло у війну збройні сили курдів — пешмерга. У ході протистояння ІДІЛ зазнала низки важких поразок.
Ці події змусили втрутитися у війну США: організована президентом Б. Обамою кампанія авіаударів проти ІДІЛ спочатку починалася як обмежена інтервенція для захисту американського особового складу в Ербілі та припинення знищення єзидів.
Тим часом іракська армія була зміцнена шиїтським ополченням, керованим добровольцями з Ірану. За допомогою американської авіації у квітні 2015 р. іракські сили відвоювали важливе місто Тікрит. У цей самий час у Сирії курди теж перейшли в наступ, потіснили ІДІЛ і зрештою наблизилися до Ракки. У відповідь ІДІЛ розширила свої дії у світі. Було офіційно проголошено про створення відділень у Лівії, Єгипті (Синайський півострів), Саудівській Аравії, Ємені, Алжирі, Афганістані, Пакистані, Нігерії та на Північному Кавказі. Проте реально взяти під контроль вдалося лише незначні території на Синаї, в Афганістані й Лівії.
Восени 2015 р. ІДІЛ здійснила терористичні акти в Європі та на Близькому Сході. Найбільш масштабний із них відбувся в Парижі (Франція) 13 листопада 2015 р. Унаслідок дій терористів-смертників загинуло понад 130 і було поранено більш ніж 380 осіб. Згодом сталися теракти в Ніцці (Франція, 2016 р.), Барселоні (Іспанія, 2017 р.).
Теракт у Парижі. 2015 р.
Терористичні акти лише посилили дії міжнародної коаліції, спрямовані на розгром ІДІЛ. Ключова битва розгорілася за місто Мосул в Іраку (жовтень 2016 — липень 2017 р.). Сили терористичної організації були розбиті. У жовтні 2017 р. бойовики ІДІЛ залишили Ракку.
Також було завдано поразки ІДІЛ у Лівії та Нігерії. У березні 2019 р. було звільнено останнє місто, що перебувало під контролем терористів. Проте окремі загони ІДІЛ продовжують діяти на території Сирії та Іраку.
Висновки
• Після Другої світової війни було завершено процес деколонізації арабського Сходу.
• Самостійний шлях розвитку країн регіону виявився непростим. Економічні й політичні експерименти з побудовою «арабського» соціалізму, кровопролитні війни, політична нестабільність, тероризм перетворили регіон на найбільш болючу точку планети. У той самий час деякі країни регіону, спираючись на величезні прибутки від експорту нафти, зуміли досягти рівня життя провідних країн світу, проте відносини в політичній сфері, культурі, моралі в цих країнах не розвивалися.
• Початок XXI ст. не приніс миру в регіон. У результаті «Арабської весни» було повалено авторитарні режими, які здавалися непорушними. Проте в деяких країнах це призвело до громадянських війн і спалаху терористичної діяльності.
• Серйозним випробуванням для світового порядку стала поява терористичного утворення ІДІЛ. Проте завдяки міжнародним зусиллям воно було розгромлене. Незважаючи на це, проблеми регіону так і не були вирішені. Залишається відкритим арабо-ізраїльський конфлікт, триває протистояння між Іраном і Саудівською Аравією тощо.
Запитання та завдання
1. Коли було створено Державу Ізраїль? 2. У результаті якої війни Ізраїль створив «зону безпеки» навколо своєї території? 3. Яку війну називають Війною Судного дня? 4. Із якою метою ізраїльські війська вторглися в ліван у 1982 р.? 5. Що таке «Інтифада»? 6. Коли Ізраїль надав Палестині автономію? 7. Які події в Ірані отримали назву «біла революція»? 8. Хто став на чолі ісламської революції в Ірані? 9. Події в якій країні започаткували «Арабську весну»? 10. У яких країнах «Арабська весна» призвела до розгортання громадянських війн? 11. На території яких держав була створена ІДІЛ?
12. У чому полягає сутність близькосхідного конфлікту? 13. Чому при поділі Палестини згідно з резолюцією ООН не було створено палестинську державу? 14. Чому близькосхідний конфлікт став складовою «холодної війни»? 15. Як виникла й розвивалася палестинська проблема? 16. Охарактеризуйте близькосхідний мирний процес. 17. Визначте мету, причини та рушійні сили ісламської революції в Ірані. 18. Чому революційні події в Ірані набули релігійного забарвлення? 19. Чому «Арабська весна» охопила більшість арабських країн? 20. Якими були причини виникнення ІДІЛ?
21. Складіть перелік арабо-ізраїльських війн. 22. Проведіть дискусію за проблемним питанням: «Чому конфлікт на Близькому Сході до сьогодні не розв'язаний?». 23. Визначте основні етапи близькосхідного конфлікту й мирного процесу. Складіть схему. 24. Складіть порівняльну таблицю «"Біла” та ісламська революції».
25. Складіть таблицю «Арабська весна».
26. Аятола Хомейні так оцінив події 1978—1979 рр. в Ірані: «Наша велика ісламська революція є перш за все моральною й духовною, ніж політичною і суспільною революцією». Чи згодні ви з такою оцінкою ісламської революції в Ірані? Обґрунтуйте свою відповідь. 27. Як події «Арабської весни» вплинули на міжнародні відносини? Складіть есе за цим питанням. 28. Обговоріть у групах, чи можливе відродження ІДІЛ.
Коментарі (0)