Країни Африки
- 10-02-2022, 17:53
- 625
11 Клас , Всесвітня історія 11 клас Гісем, Мартинюк (рівень стандарту)
§ 17. Країни Африки
1. Які країни мали колоніальні володіння в Африці? 2. Які держави Африки мали статус незалежних держав станом на 1945 р.?
1. Деколонізація Африки. Під деколонізацією розуміють процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Цей процес в Африці відбувався за допомогою як мирних, так і збройних засобів.
Передумовами й причинами деколонізації Африки були: розгром Німеччини, Італії та Японії в Другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією і Нідерландами); зростання впливу й потенціалу колоній (особливо англійських домініонів); розгортання масових національно-визвольних рухів, які в більшості країн набули збройного характеру; «холодна війна», що давала можливість лідерам національних рухів маневрувати між великими державами, шукаючи підтримки в боротьбі проти колоніальних держав. Важливим чинником було негативне ставлення до колоніалізму в країнах-метрополіях і загалом у світі.
У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів.
На першому етапі (1943—1956 рр.) процес деколонізації охопив переважно Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовилися від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Велика Британія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній та підмандатних територій. Велика Британія надала незалежність Індії (1947 р.), попередньо розділивши її на дві держави — Індію й Пакистан, острову Цейлон (Шри-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 р.), В'єтнам (2 вересня 1945 р.), відстоявши її у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам. Після провалу агресії проти Єгипту в 1956 р. Велика Британія визнала повний суверенітет Судану, а Франція — незалежність Тунісу й Марокко.
На першому етапі колонізатори намагалися зберегти під своєю владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті держави, які утримати в колоніальному стані стало неможливо. Проте після 1956 р. Велика Британія і 1958 р. Франція пішли шляхом відмови від своїх колоніальних володінь.
На другому етапі (кінець 1950-х — 1960-ті рр.) процес деколонізації охопив здебільшого Африку. У 1957 р. Велика Британія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. — Гвінеї. Переломним став 1960 р., який назвали «роком Африки». Цього року на карті з'явилися 17 нових незалежних країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кістки, Чад, Центральноафриканська Республіка, Конго, Бельгійське Конго, Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того, Нігер. У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, у 1962 р. — Уганда, у 1963 р. — Кенія, Занзібар, у 1964 р. — Замбія, Малаві, у 1965 р. — Гамбія. Таким чином, до середини 1960-х рр. більшість країн Африки на південь від Сахари звільнилися від колоніального гніту.
Монумент свободи і незалежності Замбії. Лусака
Під час третього етапу (1970-ті рр.) впала остання найстаріша колоніальна імперія — Португальська. Першою після тривалої збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973 р.). Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті «революції гвоздик» (квітень 1974 р.) незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Прінсіпі.
На цьому деколонізація не завершилася. Під час четвертого етапу (1980—1990-ті рр.) здобули незалежність останні території колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Велика Британія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії. У 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. — над Макао.
Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли в минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою залишилася відсталість, із якою більшість не можуть впоратися. Тут панують збройні конфлікти, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми.
В Африці залишилася єдина територія, статус якої досі не визначений. Це колишня іспанська колонія Західна Сахара. На цю територію претендує Марокко. Проти окупації виступає рух ПОЛІСАРІО, який веде партизанську боротьбу.
2. Країни Південної африки. Найбільш розвиненою країною Південної Африки і загалом континенту є Південноафриканська Республіка (ПАР). Вона була створена в 1961 р. Основою державної політики країни став апартеїд. Біла меншість ПАР мала виключне право на владу в країні, а люди іншої раси вважалися людьми другого ґатунку. Деколонізація Африки суттєво змінила становище ПАР. Творці апартеїду зрозуміли, що нові незалежні держави не миритимуться з існуючим на півдні Африки расистським режимом і мобілізують світову громадськість на боротьбу з ним. Щоб зберегти режим, було здійснено такі заходи:
• створювалися автономне господарство й військова промисловість, що в умовах міжнародної ізоляції зумовлювало неефективність деяких галузей господарства та штучне завищення цін тощо;
• робилися спроби створити на північ від ПАР «пояс безпеки» з таких країн, як Ангола, Мозамбік, португальські колонії;
• розроблялася власна атомна зброя.
Апартеїд — офіційна політика расової дискримінації, сегрегації та гноблення, яку протягом 1948—1991 рр. проводили правлячі кола ПАР проти місцевого темношкірого населення, а також переселенців з Азії.
Режим набув ознак поліцейського. Уряду було дозволено виселяти темношкірих із будь-якої місцевості країни. Були заборонені шлюби темношкірих із білими. Заборонялися антирасистські організації, у тому числі Африканський національний конгрес (АНК), лідер якого в 1963 р. був засуджений на довічне ув'язнення. Уряд намагався відділити біле й темношкіре населення. Із цією метою в ПАР створювалися бантустани — ізольовані території для темношкірого населення із власними органами самоврядування. Станом на 1981 р. у бантустанах, які займали 13 % території країни, проживало 75 % населення.
Проте всі ці заходи не дали бажаних результатів: не вдалося створити «пояс безпеки», темношкіре населення не проявляло покори й використовувало всі засоби боротьби. У білій громаді намітився розкол: більшість почала виступати за політичні реформи й створення багаторасової демократичної держави. Першим кроком у цьому напрямі стало прийняття нової Конституції 1984 р. У 1989 р. до влади в ПАР прийшов Фредерік де Клерк. Він здійснив реформи, які призвели до падіння расистського режиму. У 1993 р. в ПАР уперше було проведено вільні вибори. Президентом країни став лідер АНК Нельсон Мандела. Проте прихід до влади лідерів корінного населення не сприяв економічному розвитку держави. У країні зросли злочинність і насильство. Біла громада, яка зберегла основні важелі в економічному житті, не бажала поступатися своїми позиціями. Проте темношкіра більшість, перебравши контроль над владними іституціями, намагалася законодавчими актами та адміністративними заходами потіснити білих навіть ціною занепаду цілих галузей економіки. У 2018 р. було ухвалено закон про конфіскацію земель у білих фермерів.
Н. Мандела — перший темношкірий президент ПАР. 1990-ті рр.
15 січня 1975 р. лідери основних угруповань, які вели боротьбу проти колонізаторів в Анголі (Народний рух за визволення Анголи, МПЛА; Національний союз за повну незалежність Анголи, УНІТА; Національний фронт за звільнення Анголи, ФНЛА), підписали договір про створення перехідного уряду та проведення загальних виборів. 31 січня 1975 р. такий уряд було сформовано. Проте, не задовольнившись розподілом влади, УНІТА спровокував громадянську війну. У боротьбі за владу УНІТА і ФНЛА об'єднали свої зусилля та звернулися до ПАР. У жовтні 1975 р. об'єднані війська УНІТА, ФНЛА і ПАР почали наступ на столицю Анголи місто Луанда. За цих складних умов лідери МПЛА звернулися до Куби. У ніч із 4 на 5 листопада 1975 р. Ф. Кастро прийняв рішення направити до Анголи війська, які зуміли зупинити наступ і розгромити агресора. 11 листопада 1975 р. лідер МПЛА Агостіньйо Нето проголосив незалежність Анголи. Країна обрала соціалістичний шлях розвитку. СРСР надав їй економічну й особливо військову допомогу, але вона виявилася малоефективною. Тривала війна й періодичні рейди військ ПАР із глибини території країни поставили Анголу на межу катастрофи. У 1988 р. було підписано «Принципи мирного врегулювання в Південно-Західній Африці», згідно з якими ПАР надавала незалежність Намібії, а Куба виводила війська з Анголи.
Проте угода не принесла миру на землю Анголи. Громадянська війна між прихильниками МПЛА й УНІТА тривала до 2002 р. Після загибелі лідера УНІТА Ж. Савімбі, який домагався лише абсолютної влади, країна нарешті перейшла до мирного життя. Завдяки значним природним багатствам Ангола досить швидко посіла вагоме місце серед держав Африки.
Деколонізація спричинила складну ситуацію в Південній Родезії. Там проживала значна біла меншина, переважно фермерство. У 1965 р. вона проголосила незалежність Родезії і намагалася створити державу на зразок ПАР. Тобто біла меншина проголосила своє виключне право на владу — режим апартеїду (расової дискримінації). Ні Велика Британія, якій колись належала Родезія, ні ООН не визнали цієї незалежності, темношкіра більшість розпочала збройну боротьбу проти білої громади. У 1979 р. сторони сіли за стіл переговорів. Була розроблена нова Конституція, яка визнавала рівність рас, на її основі було проведено вибори та проголошено незалежність нової держави — Зімбабве. Проте влада на чолі з Робертом Мугабе, який став диктатором, довела колись економічно процвітаючу країну до повного зубожіння й занепаду. У 2017 р. Р. Мугабе подав у відставку.
Жителі Зімбабве святкують відставку Р. Мугабе. 19 листопада 2017 р.
3. Країни Африки на південь від Сахари. Розвиток країн регіону виявився найбільш складним. На час завоювання цими країнами незалежності основна частина населення була зайнята в традиційних галузях господарства, у суспільстві панували родоплемінні відносини. Спроби зруйнувати ці устої мали серйозні негативні наслідки. Домагаючись повної незалежності, лідери прагнули зменшити роль сільськогосподарського та сировинного експорту, що остаточно підривало економіку цих країн і позбавляло їх єдиного стабільного джерела прибутків. Єдине, у чому мали успіх країни регіону, — створення режимів тиранії — як прорадянських, так і прозахідних. Жодна з них не уникла цієї долі.
Значні темпи зростання кількості населення зводили нанівець усі зусилля, спрямовані на подолання відсталості. Виробництво продуктів харчування не встигало за зростанням кількості населення, що час від часу призводило до голоду, який забирав мільйони життів. Крім голоду, у країнах Африки постійно спалахували епідемії тяжких хвороб. Ці проблеми не подолано й досі.
Нестабільність регіону посилювалася через штучність африканських кордонів. Щоб запобігти прикордонним суперечкам, країни Африки домовилися дотримуватися принципу поваги до існуючих кордонів, закріпленому в Статуті Організації Африканської Єдності (ОАЄ, утворена у травні 1963 р.). Проте це не змогло запобігти внутрішнім і міждержавним конфліктам.
У результаті колоніальних поділів Африки 44 % державних кордонів проходять по меридіанах і паралелях, 30 % — по прямих і заокруглених лініях і лише 26 % — по кордонах розселення етнічних груп. 13 держав не мають виходу до моря, а це означає, що в них відсутні надійні шляхи сполучення із зовнішнім світом. Через такі штучні кордони в Африці немає однонаціональних і моноетнічних держав (крім Сомалі, але й вона поділяється на клани). Така ситуація призводить до міжетнічних конфліктів. Один із найкривавіших конфліктів відбувся в Руанді, де геноциду зазнала народність тутсі. Його жертвами лише за 100 днів стали 800 тис. осіб.
Людські черепи в Меморіальному центрі геноциду. Руанда
Суперечності виникали і на релігійному ґрунті між християнською й мусульманською общинами. В Ефіопії після тривалої громадянської війни й жахливого голоду 1983—1985 рр., організованого владою для придушення повстанського руху, на частині території було проголошено незалежну державу Еритрею. Мирний договір між двома державами було підписано лише у 2018 р.
Конфлікти нерідко виходили за межі державних кордонів, переростали в міждержавні сутички. Так, Сомалі в 1977 р. висунула територіальні вимоги до Ефіопії, претендуючи на райони, заселені племенами, етнічно близькими до сомалійців. Війна тривала майже рік. СРСР напередодні війни підтримував як режим Менгісту Хайле Маріама в Ефіопії, який прийшов до влади в результаті перевороту в лютому 1974 р., так і Сіада Барре в Сомалі. Під час війни СРСР відкрито став на бік Ефіопії і надав їй допомогу. Сомалі потрапила до сфери впливу США, але зазнала поразки, а режим С. Барре був повалений. Проте мир у країні не настав. Тут спалахнула громадянська війна. Сомалі фактично розвалилася на ворогуючі угруповання. Країну охопили голод та епідемії. Навіть втручання ООН та великих держав не виправило становище.
У 1980-ті рр. Лівія відкрито втрутилася в етнічний і релігійний конфлікт у Чаді. Вона претендувала на частину території країни. Щоб не допустити поширення впливу Лівії, Франція направила в Чад свої війська. Лівійські війська зазнали поразки, а Міжнародний суд визнав територіальні претензії Лівії безпідставними.
Схожий конфлікт відбувся в Судані, де в провінції Дарфур та на півдні населення зазнало геноциду. Зрештою країна була поділена навпіл. У 2011 р. була проголошена республіка Південний Судан.
Досить різноманітний етнічний склад за умови збереження родоплемінних відносин став причиною появи ще однієї особливості політичного життя країн Африки — трайбалізму.
Трайбалізм — племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На практиці він означає, що всі соціально-економічні відносини обумовлені родоплемінними, етнічними відносинами. Політичні партії створюються за етнічною ознакою, справи прагнуть вести лише з представниками свого племені.
4. Військово-диктаторські режими в державах Африки. Однією із характерних рис розвитку Африканського континенту стало існування військово-диктаторських режимів і домінування військових у суспільно-політичному житті. Внутрішніми причинами цього явища були:
• незавершеність процесів формування суспільства;
• відносно короткий період незалежного розвитку країн Африки;
• складний взаємозв'язок різних типів економічних відносин;
• слабка соціально-класова диференціація суспільства;
• залишки родоплемінних відносин;
• широкий спектр ідеологічних поглядів населення;
• економічна й політична залежність від розвинених країн;
• наявність таких негативних соціальних явищ, як голод, бідність, епідемії, неграмотність, низька політична культура.
Зовнішні причини пов'язані з протиборством СРСР—США в період «холодної війни», а зараз вони зумовлені спробами провідних країн світу заручитися лояльними режимами, які б давали пріоритетний доступ до природних багатств.
Військово-диктаторські режими в Африці характеризуються політичною та економічною нестабільністю, насильством, низкою державних заколотів, міжетнічними суперечностями, війнами, гонкою озброєнь (в Африці на озброєння витрачається 5 % ВВП, у Південній Азії — 3,6 %, у Латинській Америці — 1,6 %), зростанням політичної ролі армії в суспільстві, диктаторськими методами правління, корупцією.
Диктаторські режими перешкоджали демократичним перетворенням у суспільстві й гальмували соціальний прогрес у країнах Африки.
Військово-диктаторські режими в Африці 1960—1980-х рр. можна поділити на правоавторитарні та лівоавторитарні.
Правоавторитарні режими утвердилися в Заїрі, Центральноафриканській Республіці (ЦАР), Сьєрра-Леоне, Чаді, Ліберії, Руанді; лівоавторитарні — в Ефіопії, Лівії, Малі, Анголі, Мозамбіку. Існували й такі, які змінювали свою орієнтацію залежно від міжнародної ситуації (Нігерія, Сомалі, Судан, Уганда, Конго тощо).
Диктатор Жан-Бедель Бокасса прийшов до влади в ЦАР у 1966 р. в результаті державного заколоту та правив країною протягом 13 років. Він назвав себе маршалом і довічним президентом, а згодом проголосив республіку імперією, а себе — імператором. За роки правління він усував із посад усіх потенційних конкурентів (висилав із країни, заарештовував, піддавав тортурам).
Коронація Ж.-Б. Бокасси в 1976 р. була копією інтронізації Наполеона Бонапарта 200 років тому
Іді Амін в Уганді відомий масовим знищенням людей. За вісім років його правління в 1970-ті рр. в країні було вбито 800 тис. осіб. Зрештою його влада була повалена в результаті агресії сусідніх держав.
Бельгійське Конго здобуло незалежність у 1960 р. Проте в країні одразу спалахнула громадянська війна. Лідера національно-визвольної боротьби Патріса Лумумбу було вбито. На початку 1960-х рр. після кривавої громадянської війни, в яку були втягнуті сусідні держави, провідні країни світу та ООН, у країні утвердився при владі Жозеф-Дезіре Мобуту. Понад 30 років він правив країною (перейменував її на Заїр). Згідно зі складеною ним Конституцією в країні існує лише одна політична партія, до якої автоматично зараховано все населення країни. За роки його правління Заїр із багатої країни перетворився на одну з найбідніших: зовнішній борг досяг 8 млрд доларів США. Проте сам Ж.-Д. Мобуту тримав у швейцарських банках 5 млрд доларів. Наприкінці 1990-х рр. становище в країні загострилося, проти режиму Ж.-Д. Мобуту розгорнувся масовий повстанський рух. У 1998 р. його режим було повалено, сам диктатор утік (невдовзі помер від хвороби). До влади прийшли опозиційні сили на чолі з Лораном Кабілою. Було повернено попередню назву країни — Демократична Республіка Конго (ДРК), почалося проведення реформ, проте вони перетворилися на новий перерозподіл власності на користь тих сил, що прийшли до влади. У країні знову спалахнула громадянська війна, яка переросла в загальноафриканську за контроль над природними багатствами ДРК. У ній узяли участь війська десяти країн. Становище в країні залишається нестабільним. Конфлікт, що триває з 1998 р. і в який були втягнуті всі сусідні держави, забрав життя понад 2,5 млн осіб. Його називають Першою африканською війною (1998—2002 рр.). Новий спалах насильства стримується військами ООН.
В Ефіопії в результаті державного перевороту 1974 р. до влади прийшов «червоний диктатор» Менгісту Хайлі Маріам. У країні було ліквідовано монархію і проголошено Демократичну Республіку Ефіопію. Режим М. Х. Маріама не мав соціальної опори. Утримати владу йому вдалося завдяки згуртованості суспільства перед агресією Сомалі та активній допомозі СРСР і Куби. Перемога у війні із Сомалі (1977—1978 рр.) не врятувала режим. Будівництво соціалізму викликало масовий збройний антиурядовий рух, особливо у провінціях Тігре та Еритрея. Придушити рух Опору ні силою, ні голодом (загинуло 400 тис. осіб) не вдалося. Після поразки армії в операціях проти повстанців диктатор втратив підтримку серед армійського керівництва й населення. У травні 1991 р. він втік із країни.
Однією з найбільш розвинених країн Африки є Нігерія, яка намагається відігравати провідну роль на західному узбережжі Африки. Основне джерело прибутку країни — поклади нафти. У країні проживають народи, що різняться за віросповіданням: на півночі — переважно мусульмани, на півдні — переважно християни. У 1960 р. колишня британська колонія здобула незалежність. Найбільш розвинений, багатий на нафту південний район Нігерії, заселений здебільшого народом імбо, проголосив свою незалежність і створення республіки Біафра. Проте центральна влада не бажала миритися з такою втратою, наслідком чого стала війна (1967—1970 рр.). Сепаратистський рух було придушено, у війні загинуло близько 1 млн осіб. Щоб запобігти черговим проявам сепаратизму, Нігерія стала федеративною республікою. За роки незалежності більшу частину часу в країні панував військовий режим. Спроба в 1993 р. генерала Ібрагіма Бабангіди передати владу цивільним не вдалася. Країна перебуває у стані постійного внутрішнього конфлікту між племенами й прихильниками різних релігій.
Партизан під час війни в Біафрі. Нігерія. Квітень 1968 р.
Наприкінці 1980-х рр. для військово-диктаторських режимів настала смуга гострих криз, пов'язаних із розпадом соціалістичної системи й закінченням «холодної війни». Диктатори втратили економічну й політичну підтримку з боку США та СРСР.
МВФ і МБРР розробили план економічного відновлення Африки. Пропонувалося проведення ринкових реформ в обмін на пільговий кредит, скорочення державних витрат. Проте цей план не спрацював, заборгованість держав Африки перевищила їхні доходи. У той самий час тривають конфлікти й громадянські війни. На початку XXI ст. центром напруженості стали країни Західної Африки: Сьєрра-Леоне, Ліберія, Кот-д'Івуар, Буркіна-Фасо тощо.
Проблеми, які постали перед країнами Африки, багатопланові, і розв'язати їх нелегко. Це можливо лише за умови участі світового співтовариства і у формах, придатних для народів Африки.
Африка залишається одним із найнестабільніших і найменш розвинених регіонів світу. Проблеми регіону із внутрішніх перетворилися на глобальні.
Висновки
• Африка на південь від Сахари в другій половині XX ст. стала осередком найбільш гострих проблем і суперечностей сучасного світу.
• Після визволення від колоніальної залежності країни континенту перетворилися на арену боротьби між наддержавами, полігон для проведення соціально-економічних експериментів. Усі моделі розвитку (соціалістична орієнтація, індустріалізація, інтеграція у світову економіку тощо), яким намагалися слідувати країни Африки, виявилися малоефективними.
• На сьогодні проблеми континенту все більш проявляються як глобальні. Країнам Африки самостійно їх вирішити неможливо.
Запитання та завдання
1. Які країни Африки були незалежними наприкінці Другої світової війни? 2. Який рік став «роком Африки»? 3. Яка країна Африки найбільш економічно розвинена? 4. Що таке апартеїд? 5. Назвіть найвідоміших диктаторів країн Африки. 6. Коли Намібія здобула незалежність?
7. Як відбувався процес деколонізації в Африці? 8. Які проблеми постали перед молодими державами Африки? 9. Охарактеризуйте розвиток ПАР на сучасному етапі. 10. У 1970—1990-х рр. в Анголі тривала громадянська війна. Якими були її причини та наслідки? 11. Охарактеризуйте особливості політичного життя країн Африки. 12. Що таке трайбалізм і як він вплинув на життя країн Африки?
13. Назвіть причини тривалих і запеклих конфліктів між державами Африки. 14. Підготуйте розгорнутий план розповіді про один із конфліктів, що відбувалися в країнах Африки.
15. Проведіть дискусію за проблемним питанням: «Чому внутрішні проблеми Африки стали глобальними проблемами людства?».
Коментарі (0)