Вранці зайшли в порт. Вийшли ми вдвох із товаришем на берег. Усе навколо незнайоме. Сонце стоїть прямо над головою. Тінь від людини тільки під ногами, а від будинків її зовсім немає. Жарко. Йдемо, йдемо, а людей не зустрічаємо. Глянули — назустріч слон. Поряд із ним четверо дітей біжить. Я не повірив своїм очам: йде собі слон по дорозі. Слон нас побачив і зупинився. Нам страшнувато стало: а хто його знає, що він надумав? Махне зараз хоботом — і кінець. А слон, мабуть, про нас думав: ідуть якісь невідомі, що за люди? І став. Потім вигнув свій хобот, старший хлопчик став на нього, і слон обережно підняв його собі на голову. Той сів між вух, як на стільці. Потім слон іще двох відразу підняв. А четвертий був зовсім маленький, років з чотири. На ньому тільки сорочечка коротенька була. Слон йому хобот підставляє, а він крутиться, сміється, ховається. Старший брат кричить зверху, а він скаче і дражнить: «Не візьмеш!» Слон не став чекати на нього, пішов, хоботом погойдує, робить вигляд, що не хоче дивитися на хлопчика. А хлопчик крутиться біля його ніг. І коли той зазівався, слон раптом хоботом цап! — піймав його за сорочечку ззаду, підняв і обережно опустив собі на голову. Так за слоном ми і прийшли до будинку, де жили діти. Слон обережно відкрив хвіртку і протиснувся у двір. Там він спустив дітей на землю. А ми стоїмо, дивимось....
|