Україна наприкінці 1918 — у першій половині 1919 р.
- 29-06-2022, 23:30
- 468
10 Клас , Історія України 10 клас Сорочинська, Гісем (рівень стандарту, нова програма)
§ 12. Україна наприкінці 1918 — у першій половині 1919 р.
За цим параграфом ви зможете:
- розповідати про антигетьманське повстання і відновленння УНР;
- характеризувати політичний курс Директорії УНР;
- пояснювати перебіг Другої війни більшовицької Росії з УНР;
- з’ясувати особливості військової присутності Антанти на Півдні України;
- розкрити особливості отаманщини як історичного явища;
- аналізувати перебіг бойових дій на Правобережжі в першій половині 1919 р.;
- визначати характерні риси державної системи УСРР і політики «воєнного комунізму».
Пригадайте:
1. Яким був політичний курс, здійснюваний Центральною Радою за доби УНР?
2. Коли відбулася Перша війна більшовицької Росії проти УНР? Якими були її причини, перебіг і результати?
3. Яку політику здійснювали більшовики після першого приходу до влади в Україні?
1. Антигетьманське повстання і відновлення УНР
В умовах загострення кризи гетьманського режиму П. Скоропадського в Україні активізувалися сили, які виступали за відновлення УНР. У серпні 1918 р. в Києві створили Український національний союз (УНС), на чолі якого став В. Винниченко. Союз виступав за утвердження демократичної суверенної української держави парламентського типу. Він погоджувався визнати гетьмана главою держави за умови обрання нового складу уряду, за своєю участю, й обрання на Всеукраїнському конгресі вищого законодавчого органу — Державної Ради.
Поміркована частина членів УНС схилялася до порозуміння з гетьманською владою, радикальна — наполягала на повстанні та її поваленні.
Проте створення 24 жовтня 1918 р. гетьманом коаліційного уряду, до якого увійшло п’ять представників УНС, не сприяло консолідації суспільства, а «федеративна грамота» остаточно поховала всі сподівання на порозуміння.
У відповідь УНС оголосила про початок повстання проти влади гетьмана. Для керівництва ним у ніч із 13 на 14 листопада 1918 р. було створено тимчасовий орган — Директорію.
Директорія — тимчасовий революційний орган, створений для керівництва антигетьманським повстанням, а після його перемоги верховний орган влади відновленої УНР.
До складу Директорії увійшли представники українських соціал-демократів — В. Винниченко (голова Директорії), С. Петлюра, А. Макаренко; українських есерів — Ф. Швець; соціалістів-самостійників — П. Андрієвський.
Центром антигетьманського повстання стала Біла Церква, а головною ударною силою — бригада Січових стрільців. Головним отаманом військ, що рушили на Київ, було призначено С. Петлюру. Вирішальною подією в боротьбі Директорії з П. Скоропадським став бій 18 листопада 1918 р. коло станції Мотовилівка, де війська гетьмана зазнали поразки.
14 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади та виїхав до Німеччини. 19 грудня Директорія на чолі з Володимиром Винниченком урочисто в’їхала до столиці. 26 грудня вона проголосила відновлення Української Народної Республіки та створення уряду, головою якого став Володимир Чеховський. Директорія досить швидко встановила свою владу на всій території України.
С. Петлюра і В. Винниченко повертаються до Києва, грудень 1918 р.
Перші дні перебування Директорії в Києві показали, що до влади прийшла сила набагато радикальніша за Центральну Раду. У місті була проведена перевірка сейфів і вилучення цінностей. Значна частина конфіскованого не потрапила до державної скарбниці. До повстанської армії приєдналися авантюристи та просто грабіжники, які хотіли поживитися, скориставшись ситуацією. Від імені Директорії вони здійснювали відверті пограбування. Повна державна скарбниця, що дісталася новій владі у спадок від П. Скоропадського, була розкрадена в перші ж місяці.
Своє бачення розвитку України Директорія сформулювала на двох Державних нарадах. На першій оприлюднили «Трудовий принцип» державотворення, за яким експлуататорські класи усувалися від управління. На другій нараді В. Винниченко сформулював три принципи державного будівництва Директорії:
• скликання Трудового конгресу;
• встановлення диктатури пролетаріату у формі рад;
• запровадження військової диктатури.
На виборах до Трудового конгресу виборчі права надавалися лише «трудовим верствам» населення. Як результат, права голосу були позбавлені промисловці, поміщики, комерсанти, частина інтелігенції (міська), духівництва та інших «нетрудових» прошарків суспільства.
Трудовий конгрес засідав 23-28 січня 1918 р. та ухвалив такі рішення:
• Вища влада передається Директорії.
• Виконавчі функції має здійснювати Рада народних міністрів, яка підзвітна Трудовому конгресу, а спочатку між його засіданнями — Директорії.
• Влада на місцях переходила під контроль губернських і повітових трудових рад, що обиралися пропорційно від селянства та робітництва.
• Конгрес доручив Директорії та Раді народних міністрів: а) здійснити земельну реформу через передачу землі трудящим селянам без викупу; б) ліквідувати безробіття серед пролетарських верств, відновивши роботу промислових підприємств; в) організувати оборону незалежності республіки.
Крім розв’язання питання про легітимність влади, Директорія скасовувала всі закони й постанови гетьманського уряду й відновила дію усіх законів Центральної Ради. Так, у сфері робітничої політики поновлювався 8-годинний робочий день.
У земельному питанні Директорія повернулася до конфіскації землеволодінь більше 15 десятин і ліквідації приватної власності на землю. Однак, пішовши на такий крок, Директорія не повідомила, коли селянство отримає свої наділи. Це зменшило число її прибічників.
Важливим здобутком Директорії стало проголошення Акта Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. За ним Західноукраїнська Народна Республіка перетворювалася на Західну область Української Народної Республіки, зберігаючи при цьому свою систему влади. Президент ЗУНР Є. Петрушевич ставав членом Директорії. Проте реальне об’єднання, через складність ситуації в обох державах, відкладалося на майбутнє. Реалії того часу спонукали кожну державу й надалі проводити самостійну політику.
Директорія зуміла за короткий час розширити міжнародні зв’язки України. Дипломатичні відносини було встановлено з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Однак їй не вдалося налагодити необхідний рівень зв’язків із тими країнами, від яких значною мірою залежала доля України, тобто країнами Антанти, Польщею та радянською Росією.
• Як Директорія встановила свою владу?
2. Друга війна більшовицької Росії з УНР
Революція в Німеччині та поразка країни в Першій світовій війні дали змогу Раднаркому РСФРР 11 листопада 1918 р. скасувати умови Брестського миру й видати директиву про надання військової допомоги «трудящим України».
28 листопада 1918 р. на території РСФРР створили Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, очолюваний Г. П’ятаковим. Наступного дня цей уряд видав маніфест про відновлення радянської влади в Україні. УНР знову опинилася перед лицем збройної агресії радянської Росії.
На кордоні з Україною Москва зосередила 86-тисячну армію, до якої входили регулярні російські війська, українські більшовицькі повстанські частини й національні підрозділи з угорців, татарів, китайців, латишів. За планом більшовиків ці сили мали завдати удари на харківському та київському напрямках.
Збройні сили УНР, що протистояли їм, у цей час налічували 40 тис. осіб. У грудні 1918 р. 1-ша і 2-га українські повстанські дивізії більшовицької армії з нейтральної зони перейшли у наступ.
Уже 3 січня 1919 р. радянські війська зайняли Харків, куди й переїхав Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 6 січня 1919 р. тут було проголошено створення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР).
Неспроможність Директорії сформувати авторитетний і сильний політичний режим позначалася й на армії. Створити боєздатне військо із збройних формувань, що виникли під час антигетьманського повстання, не вдалося. Директорія опинилася фактично без армії.
Відбувався процес «більшовизації» збройних сил Директорії. Так, більшовиків підтримали Дніпровська дивізія на чолі з отаманом Зеленим (Д. Терпило), частини Задніпровської дивізії у складі отаманів М. Григор’єва, Ю. Тютюнника, С. Савицького. Загальна чисельність більшовицьких сил, що розгорнули наступ на УНР, становила близько 75 тис. осіб.
Бійці корпусу Січових стрільців. Посередині — Є. Коновалець
У підпорядкуванні С. Петлюри станом на кінець січня 1919 р. залишився Запорізький корпус (отаман П. Болбочан) і корпус Січових стрільців (командир Є. Коновалець), які налічували до 21 тис. осіб.
Уряд Директорії почав шукати вихід із цього становища. До Москви вирушила дипломатична місія із пропозицією, що Директорія погоджується на радянську формувлади в УНР за умови пропорційного представництва в радах селян і робітників.
Проте під час переговорів більшовицькі війська продовжували свій наступ в Україні. На протести української делегації представники російської відповідали, що «ніякого війська Російської Соціалістичної Радянської Республіки в Україні немає. Військова акція на українській території на цей момент проводиться поміж військом Директорії та військами Українського Радянського Уряду, який є цілком незалежним».
Розуміючи, хто діє разом з українськими більшовиками, Директорія УНР 16 січня 1919 р. оголосила війну радянській Росії. Однак сил зупинити більшовицький наступ у неї не було. 5 лютого росіяни зайняли Київ.
Становище Директорії стало критичним. З 2 лютого вона переїхала до Вінниці й намагалася встановити контакти з Антантою, сподіваючись отримати від останньої визнання суверенітету України, допомогу у боротьбі з більшовиками й можливість делегації УНР брати участь у Паризькій мирній конференції. Антанта висунула Директорії ультимативні вимоги: реорганізувати Директорію та її уряд, вивівши зі складу представників соціалістичних партій; відмовитися від «більшовицької» соціально-економічної політики; реорганізувати Армію УНР і підпорядкувати її союзному командуванню. Виконання цих вимог, по суті, означало не що інше, як ліквідацію суверенності УНР.
У відповідь на це й на вимогу Антанти В. Винниченко і В. Чеховський подали у відставку, С. Петлюра вийшов із соціал-демократичної партії та очолив Директорію. Був створений новий уряд на чолі із С. Остапенком, схильним до союзу з Антантою. Але ці кроки нічого не дали. Допомоги з боку Антанти не надійшло. Директорія втратила контроль над більшою частиною України.
• Як спалахнула Друга війна між радянською Росією і УНР?
3. Військова присутність Антанти на Півдні України (листопад 1918 — квітень 1919 р.).
16 листопада 1918 р. війська Антанти пройшли Чорноморські протоки Дарданелли й Босфор і вирушили в усі порти від Одеси до Новоросійська. На початок 1919 р. тут висадилося дві французькі дивізії, а також англійські, грецькі, румунські й польські частини загальною кількістю до 60 тис. осіб. Вони зайняли прибережну смугу по лінії Тирасполь — Бірзула — Вознесенськ — Миколаїв — Херсон, відмовившись від просування в глиб території України. Та надовго вони не затрималися.
Повстання моряків на французькому флоті, котрі піддалися більшовицькій агітації, поразка під Вознесенськом від військ Червоної армії, якими командував М. Григор’єв, змусили країни Антанти евакуювати свої війська з Півдня України (квітень 1919 р.). Проте флот Антанти продовжував здійснювати морську блокаду і підтримувати дії російських білогвардійців.
• Чому війська Антанти не змогли опанувати територію України?
4. Реорганізація Директорії УНР. Отаманщина
Під натиском більшовиків війська Директорії відступили на захід. Директорія та уряд із Вінниці переїхали до Проскурова (Хмельницький), де в середині березня 1919 р. відбулося останнє засідання Директорії в повному складі. На початку квітня в Рівному провели реорганізацію Директорії. Тепер вона складалася з Петлюри, Макаренка, представника ЗУНР і двох представників соціалістичних партій. Новий уряд очолив Б. Мартос. Він звернувся до народу з «програмною декларацією», у якій зазначалося, що суверенному життю українського народу заважають два вороги — «російське комуністичне більшовицьке військо» та «польське панство». Всі українські політичні та соціальні сили повинні стати на боротьбу з ними за вільну й незалежну Україну.
Щоб організувати опір більшовикам, Головний отаман С. Петлюра почав призначати або визнавати отаманами будь-кого, хто міг командувати, мав зброю, виказував лояльність до Директорії та заявив про своє прагнення боротися з більшовиками. Кожен такий ватажок отримував грамоту від Петлюри та кілька мільйонів українських карбованців. Ніякого контролю над отаманами не було. Україну дедалі більше захоплювала неконтрольована стихія отаманщини.
Отаманщина — боротьба за владу різноманітних неконтрольованих збройних формувань, як правило, із селян, в умовах відсутності або слабкості державних інституцій в Україні у 1918-1923 рр.
Окремі загони діяли й до 1925 р. Отаманщина була одним із проявів селянської війни за землю, проти політики режимів, що встановлювалися в Україні. Загалом в Україні діяло кількасот отаманів. Якщо використовувати сучасну військово-політичну термінологію, то їх можна назвати польовими командирами, котрі номінально підпорядковуються якомусь політичному керівництву, але на практиці здійснюють власну політику, яка часто йшла врозріз із стратегічною лінією керівництва. Отамани доволі часто змінювали свою політичну орієнтацію, керуючись лише власними інтересами. Серед найвідоміших отаманів були: Зелений (за його прізвиськом селянський рух називають «зеленим»), М. Григор’єв, Н. Махно тощо.
Отаман Зелений (в центрі)
Населення тогочасної України втомилося від безвладдя і сваволі отаманів. Директорія неухильно втрачала вплив серед трудящих, особливо на півдні й сході, де був сильним авторитет більшовиків.
Революційна стихія, анархія, що панували на більшій частині території України, зумовили таке явище, як єврейські погроми. Загалом у 1917 — на початку 1921 р. зафіксовано 1236 погромів у 524 населених пунктах, під час яких, за різними оцінками, загинуло близько 30-60 тис. євреїв. Причетними до цієї трагедії були всі сили, що діяли в тогочасній Україні. Згодом у суспільній свідомості вкорінилася думка, що головними винуватцями її були українці, але реальні факти заперечують цей стереотип. Сам Головний отаман виступав проти погромів. Причетних до таких злочинних акцій притягували до суворої відповідальності. Зокрема, було страчено отамана Семененка за найжахливіший Проскурівський погром у лютому 1919 р.
Антисемітизм — одна з форм національної нетерпимості, яка виражається у ворожому ставленні до євреїв, прагненні обмежити їхні права.
Попри категоричне заперечення більшовиками антисемітизму (27,8 % керівників партії були євреями), Червона армія теж відзначилася погромами.
Постать в історії
Ключовою фігурою періоду Директорії УНР в Українській революції був Симон Петлюра (1879-1926 рр.). Із молодих років долучився до українського національно-визвольного руху.
Протягом 1916-1917 рр. С. Петлюра був заступником уповноваженого «Союзу Земств» від Західного фронту. У квітні 1917 р. на з'їзді в Мінську С. Петлюру обрали головою Української Військової Ради Західного фронту. Звідти УВР делегувала його на I Український військовий з'їзд у Києві, де його обрали головою Генерального Військового Комітету. Після більшовицького жовтневого перевороту в Росії УЦР призначає його міністром військових справ. На цій посаді він розгорнув активну роботу з розбудови української армії, але, перебуваючи в полоні соціалістичних ідей, заперечував створення регулярного війська.
У період Гетьманату С. Петлюра безуспішно намагався схилити гетьмана П. Скоропадського до більш демократичної політики. Після повалення Гетьманату знову очолив Армію УНР. 11 лютого 1919 р., після відставки В. Винниченка, С. Петлюра став головою Директорії, згодом — Головним отаманом.
Чимало суперечок у сучасників і нащадків викликала його угода з польським лідером Ю. Пілсудським про спільну боротьбу проти більшовиків (Варшавська угода, квітень 1920 р.). Після поразки Української революції разом з урядом УНР С. Петлюра емігрував до Польщі. Від кінця 1924 р. С. Петлюра жив у столиці Франції. 25 травня 1926 р., внаслідок замаху радянського агента С. Шварцбарта, загинув у Парижі, де й був похований.
• Як вплинуло явище отаманщини на перебіг подій в Україні?
5. Бойові дії на Правобережжі
У лютому 1919 р. після захоплення Києва більшовики повели наступ на півночі, намагаючись відділити Армію УНР від Української галицької армії (УГА), і на півдні — з метою ізолювати українські військові частини від десанту Антанти. На південній ділянці Армія УНР зазнала поразки, оскільки отаман М. Григор’єв, не задоволений поступливістю Директорії Антанті, перейшов на бік більшовиків. Проте завдати поразки на півночі Армії УНР більшовикам не вдалося. Реорганізовані частини корпусу Січових стрільців і сили північної групи Армії УНР несподівано в березні 1919 р. перейшли в контрнаступ, завдаючи відчутних ударів більшовикам у районі Бердичів — Козятин — Житомир, і підступили аж до Києва.
Більшовики відповіли на цей наступ українських військ ударом на Поділлі, внаслідок якого південна група Армії УНР була ізольована від решти сил і від військ Антанти. Після цієї поразки Директорія УНР контролювала лише невелику територію на Волині.
У цей час за наказом Головного отамана С. Петлюри було здійснено низку заходів, покликаних викорінити в Армії УНР отаманщину та перетворити її на регулярне військо.
Тим часом командувач Північної групи Армії УНР генерал-хорунжий В. Оскілко зі своїми прихильниками 29 квітня 1919 р. підняв заколот проти посилення режиму особистої влади С. Петлюри і просоціалістичного уряду Б. Мартоса. Оскілко проголосив себе Головним отаманом Армії УНР.
Він вважав, що всі поразки українських військ зумовлені тим, що у вищі ешелони влади проникли агенти більшовиків. Але бунт вдалося швидко придушити за допомогою Січових стрільців. Ці події ослабили фронт проти більшовиків, чим вони негайно скористалися, розпочавши наступ. Також цим скористалися і поляки, які захопили Луцьк, де розміщувалися великі запаси зброї та амуніції Армії УНР. Як наслідок — Північна група Армії УНР фактично припинила існування, Директорія та уряд переїхали до Тернополя, а залишки війська — у район міст Дубно-Броди.
Проте, у зв’язку з антирадянським повстанням Григор’єва, в травні 1919 р. більшовики ослабили тиск на залишки Армії УНР.
За таких обставин війська Директорії, уклавши наприкінці травня перемир’я з поляками, реорганізувалися й на початку червня вдалим наступом витіснили більшовиків із південно-західного Поділля, звільнивши Кам’янець-Подільський, який тимчасово став столицею УНР. На той час Директорія контролювала територію завширшки у 20 км, що простягалася між польською та Червоною арміями.
Кам’янець-Подільський у 1919 р. був столицею УНР
Наприкінці червня — на початку липня більшовики спробували захопити Кам’янець-Подільський. Однак у середині липня Армія УНР разом з підрозділами УГА захистила місто. У червневих боях відзначилися частини Армії УНР під командуванням генерала О. Удовиченка.
• Що завадило більшовикам оволодіти всією територією України?
6. Формування державної системи УСРР. Політика «воєнного комунізму»
У 1919 р. більшовики спробували вдруге утвердити свою владу в Україні. Створений ними на території Росії маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України переїхав у Харків. Дещо пізніше уряд перейменували, як і російський, в Раду Народних Комісарів (РНК). Його очолив Х. Раковський.
Постать в історії
Християн Раковський (справжнє ім'я і прізвище — Кристю Станчев) (1873-1941), партійний діяч, дипломат. Болгарин, народився в сім'ї заможного торговця, який був змушений для збереження своїх маєтностей переїхати до Румунії (Добруджа перейшла під владу Румунії). Освіту в галузі права і медицини здобував у європейських університетах. З 1889 р. брав участь у соціал-демократичному русі Болгарії, Швейцарії, Німеччини, Франції, Румунії. Після жовтневого перевороту став активним діячем більшовицької партії. Попервах, ставши головою РНК УСРР, проводив жорстку антиукраїнську політику, проте згодом його погляди і дії змінилися. Він став обстоювати права УСРР.
Радянська влада в Україні будувалася на тих самих принципах, що в радянській Росії. 6 січня 1919 р. було проголошено створення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Ця назва проіснувала до 1937 р.
Вищим органом державної влади визнавався Всеукраїнський з’їзд рад, у період між з’їздами — Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК). На місцях влада належала місцевим радам, але до їх виборів вона перебувала в руках революційних комітетів (ревкомів) та комітетів бідноти (комбідів). Столицею УСРР до середини березня 1919 р. був Харків. 10 березня 1919 р. Третій з’їзд рад ухвалив Конституцію УСРР, яка закріплювала диктатуру пролетаріату, скасовувала приватну власність і позбавляла «експлуататорські класи» виборчих прав.
Після ліквідації в лютому 1919 р. Донецько-Криворізької республіки її територія увійшла до складу УСРР. У Криму в період з 15 листопада до квітня 1919 р. діяв орієнтований на «возз’єднання єдиної Росії» Другий Кримський крайовий уряд, що спирався на підтримку білогвардійців. У квітні більшовики оволоділи півостровом й проголосили Кримську Соціалістичну Радянську Республіку, яка не увійшла до складу УСРР.
Герб УСРР, 1919 р.
Процесу радянізації України у 1919 р. були притаманні певні характерні риси: відбувався «зверху вниз» — спочатку створювалися вищі органи влади, а потім формувалися місцеві, здійснювався за зразком РРФСР та під її керівництвом, мав антинаціональний характер, відзначався суворим централізмом та значна частина вищих чиновників мала неукраїнське походження.
Сутність політичного курсу більшовиків полягала в прискореному насильницькому ламанні існуючої в Україні соціально-економічної системи, що ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах, і заміні її прямим товарообміном. Тобто передбачалося негайне впровадження елементів комуністичного суспільства в реальне життя. Така політика згодом дістала назву «воєнного комунізму».
«Воєнний комунізм» — внутрішня політика більшовиків, яка здійснювалася у 1918—1921 рр. з метою зосередження всіх ресурсів у їхніх руках, що відображало тогочасні уявлення більшовиків про негайний перехід до комуністичного будівництва. По суті стала формою державного регулювання соціально-економічними процесами з використанням масового насилля («червоний терор»). У 1919 р. заходи «воєнного комунізму» були запроваджені в Україні.
Найважливішими заходами політики «воєнного комунізму» стали: націоналізація великих і середніх підприємств, установлення державного контролю над виробництвом; мілітаризація праці (загальна трудова повинність, трудова мобілізація); скасування товарно-грошових відносин, натуралізація оплати праці (карткова система розподілу продуктів, зрівняльний розподіл); заборона приватної торгівлі, система насильного вилучення всіх надлишків (того, що не йшло на проживання й на засів) хлібних запасів на селі — продрозкладки. Фактично відбувалася реквізиція врожаю в селян спеціальними продовольчими загонами (продзагонами); ліквідація приватної власності на засоби виробництва; колективізація селянських господарств. Станом на літо 1919 р. сформовано близько 500 колективних господарств — переважно комун.
Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалося різким обмеженням її суверенітету. КП(б)У, профспілки, Комуністична спілка робітничої молоді України фактично були філіями відповідних російських організацій та контролювалися Москвою. РНК УСРР, Українська рада народного господарства діяли під безпосереднім керівництвом РНК та Всеросійської ради народного господарства РСФРР.
Щоб приховати окупаційний характер свого режиму в Україні, більшовики у травні-червні 1919 р. оформили воєнно-політичний союз маріонеткових радянських республік, у якому об’єднанню під керівництвом вищих державних органів Російської Федерації підлягали військова організація та військове командування, народне господарство, залізниці, фінанси. 14 червня ВУЦВК схвалив декрет РСФРР про створення «воєнно-політичного союзу» України та Росії, який юридично закріпив залежність УСРР від радянської Росії у воєнно-політичній сфері.
Новий прихід більшовиків супроводжувався і новою хвилею «червоного терору», який набув уже систематичного, а не стихійного, як це було першого разу, характеру. Провідником терору стала спеціально створена каральна структура — Всеукраїнська надзвичайна комісія, більш відома за російською абревіатурою ЧК (Чрезвычайная комиссия). Жертвами ЧК стали тисячі українців.
Політика більшовиків в Україні в 1919 р. спричинила розгортання антибільшовицького повстанського руху.
Висновки
• Здобуття влади Директорією привело до відновлення УНР й демократичного правління в країні.
• Однак на долю Директорії УНР випало багато важких випробувань, пов'язаних з боротьбою за незалежність й територіальну цілісність України.
• Встановлення влади більшовиків супроводжувалося формуванням нової радянської державної системи у формі УСРР та запровадженням політики «воєнного комунізму».
Запитання і завдання
1. Що таке Директорія? Хто входив до її складу? 2. Охарактеризуйте шлях до влади Директорії та її політичний курс. 3. Порівняйте Першу та Другу війни більшовицької Росії з УНР. 4. У чому полягала військова присутність Антанти на півдні України? 5. Що таке отаманщина? Які наслідки для України вона мала? 6. Як було утворено УСРР? 7. Що передбачала політика «воєнного комунізму»? Які її відмінності в УСРР? 8. Проведіть дискусію за проблемою: «Якими були прорахунки і здобутки у політиці Директорії УНР». 9. Як ви розумієте вислів, котрий того часу набув поширення у народі: «У вагоні Директорія, під вагоном територія». Коли саме він з'явився і що відображав?
Коментарі (0)