Політика коренізації в УСРР
- 29-06-2022, 23:48
- 361
10 Клас , Історія України 10 клас Сорочинська, Гісем (рівень стандарту, нова програма)
§ 22. Політика коренізації в УСРР
За цим параграфом ви зможете:
- визначати суть радянської національної політики;
- характеризувати політику українізації та її наслідки;
- пояснювати, як і з якою метою були створені Кримська АСРР і Молдавська АСРР;
- розповідати про релігійне життя у 1920-ті рр.
Пригадайте:
1. Чому встановити радянську владу в Україні більшовикам вдалося лише з третьої спроби?
2. Чи входив Крим до складу УСРР?
1. Національна політика радянської влади в УСРР
Захопивши владу, більшовики намагалися радикально вирішити не тільки питання влади, власності, а й національні питання. В основу своєї національної політики більшовики поклали концепцію «титульної нації», котра набула значного поширення з кінця ХІХ ст. Титульною нацією називали ту частину населення, національність якої визначала назву держави. Проте більшовики надали цьому поняттю дещо іншого змісту. Титульними націями оголосили всі етноси, які становили більшість населення в кожній адміністративно-територіальній одиниці. Але в реальному житті усе звелося до встановлення ієрархії етносів, визначеної політико-адміністративним поділом держави. На чолі ієрархії, як слід було чекати, опинилися росіяни. Вони неофіційно розглядалися як титульна нація загальносоюзного масштабу і користувалися перевагами титульної нації на всій території СРСР. Титульними націями другого порядку вважали тих, хто дав своє ім’я союзним республікам (українці, білоруси, грузини, вірмени тощо), третього порядку — автономним республікам (зокрема кримські татари), четвертого порядку — національним округам, п’ятого порядку — національним районам.
Національна політика більшовиків мала три складові:
• визнання за етносом, який чисельно переважав у кожній ланці адміністративно-територіального поділу, прав і переваг титульної нації;
• сприяння такій титульній нації в культурному зростанні й кар’єрному просуванні її представників щаблями компартійної та радянської вертикалей;
• фіксація національної належності в анкетах і документах, які засвідчували особу («п’ята графа»).
• Що таке «титульна нація»?
2. Політика коренізації (українізації)
Після здобуття більшовиками влади в Україні, як і в інших радянських республіках, активізувався курс на комуністичні перетворення. Для їх здійснення першочерговим було здобути прихильність населення. Із цією метою більшовики розгорнули ідеологізацію й політизацію всіх сторін життя, насильницьки запроваджуючи «єдино правильну» марксистську ідеологію. Надбання народів за попередні часи розглядалися на предмет відповідності їй і переважно відкидалися як прояви смаків експлуататорів і гнобителів пролетаріату. Але без врахування національної специфіки надалі просувати свої ідеї було неможливо.
У 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) затвердив офіційним курсом партії в національному питанні політику коренізації. Вона здійснювалася більшовиками в СРСР у 1920-х — 1930-х рр. і була спрямована на утвердження радянської влади, комуністичної ідеології в національних республіках і районах країни силами підготовлених національних кадрів у доступних для місцевого населення формах. В УСРР коренізація реалізовувалася у формі українізації і коренізації національних меншин (поляків, німців, євреїв тощо).
Завдяки коренізації більшовики прагнули збільшити соціальну базу в національних регіонах, оскільки за походженням більшовизм був явищем переважно російського політичного життя.
Україномовний плакат
Коренізація — назва політики, здійснюваної в 1920-х — на поч. 1930-х рр. в СРСР правлячою партією більшовиків з метою зміцнення впливу центральної влади в національних окраїнах через поступки у вживанні там національних мов у сферах освіти, культури, державного управління. Така політика, на думку більшовиків, повинна була повсюдно зробити рад. владу «рідною», «народною» і «зрозумілою» — такою, що сприймається не як нав'язана ззовні, а як корінна. На місцях така політика набувала відповідних національних форм — «українізації», «білорусизації», «татаризації» тощо.
Складовими коренізації, за рішеннями ХІІ з’їзду РКП(б), стали: підготовка, виховання та висування керівних кадрів корінної національності; урахування національних чинників при формуванні партійного та державного апаратів; організація мережі навчальних і виховних закладів, закладів культури, преси, книговидавничої справи мовами корінних національностей; вивчення національної історії, відродження та розвиток національних традицій і культури.
В УСРР суттю політики українізації як форми здійснення коренізації радянської влади серед населення стало передусім освоєння й поширення на державному рівні української мови.
Зацікавленість влади в розгортанні українізації сприяла певним досягненням у її здійсненні. У 1930 р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила 85 %, на українську мову перевели 75 % діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше половини книжок та журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 % до 54 %. Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський.
Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким творчим особистостям, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Яловий, В. Сосюра, Лесь Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка та ін.
Частина керівництва і населення почали сприймати українізацію не як перетворення українців на титульний етнос, а як формування справжньої української нації і власної держави. Поступово політика українізації стала виходити за дозволені центром межі. Вона охопила все суспільно-культурне життя республіки. Зростав прошарок української інтелігенції. Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що український народ повинен іти до комунізму своїм шляхом. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком освіти (з 1924 до 1926 р.) О. Шумський, економіст М. Волобуєв.
Микола Хвильовий
У 1925-1929 рр. в Україні розгорнулася дискусія, які зразки закласти в основу подальшого розвитку української культури. Перед українською творчою інтелігенцією постала дилема: орієнтуватися на Європу чи Росію. М. Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського. Популярним в його час було гасло: «Геть від Москви! Дайош Європу!».
Проф. Грушевський: Ох, їхати, так їхати. І так запізнився...
Прокоментуйте карикатуру з емігрантської преси на М. Грушевського.
О. Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації. М. Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.
Такий розвиток подій не входив у плани більшовиків. З початку 1930-х рр. українізація набуває всіляких обмежень. Так, розгорнулись репресії проти української інтелігенції та інших прошарків суспільства. Постановою ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932 р. кампанія українізації була припинена всюди за межами України. «Хвильовізм», «шумськізм» і «волобуєвщина» були оголошені проявами «буржуазного націоналізму».
Попри наполегливість у здійсненні українізації, у партійному керівництві було чимало і її противників. 19 квітня 1927 р. постановою ЦК КП(б)У зобов’язувалося «визнати особливе значення російської мови». Починаючи з 1930-го, в партійних колах посилюється активне протистояння українізації. У 1932-1933 рр. вона була фактично згорнута. Радянська влада повернулася до русифікаторської політики.
Остаточно політику коренізації в Україні згорнули у 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про реорганізацію національних шкіл в Україні», в якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження особливих національних шкіл — вогнищ «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей».
3. Молдавська АСРР. Утворення Кримської АСРР у складі РСФРР
На Лівобережжі Дністра в межах УСРР, де мешкала невелика частина молдавського населення, партійно-державне керівництво СРСР з ідеологічно-пропагандистських міркувань вирішило створити у складі УСРР Молдавську Автономну Республіку. Ініціатором такого кроку був Г. Котовський. 12 жовтня 1924 р. ІІІ сесія ВУЦВК ухвалила постанову про утворення Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки, до якої були включені ряд районів з переважаючим українським населенням Подільської та Одеської губерній, розташованих на лівобережжі Дністра. У Молдавській АСРР тоді проживало 545500 осіб. Молдаван налічувалося 30,1%, українців — 48,5%, росіян — 8,5%, євреїв — 8,5%, представників інших національностей — 4,4%. У зазначених вище межах Молдавська АСРР перебувала в складі Української СРР до кінця червня 1940 р., коли Бессарабію включили до складу СРСР.
Після розгрому П. Врангеля, наприкінці 1920 — на початку 1921 р., у Криму впродовж кількох місяців не існувало ані дієздатних державних структур, ані впливових партійних організацій. У січні 1921 р. на спільному засіданні обкому РКП(б) і Кримського ревкому ухвалили рішення про створення на півострові автономії.
Постанову ВЦВК і РНК про заснування автономної Кримської Радянської Соціалістичної Республіки В. Ленін та М. Калінін підписали 18 жовтня 1921 р. Кримська АСРР утворювалася як частина РСФРР. Це рішення було проголошене на установчому з’їзді у Сімферополі, який проходив 7-11 листопада 1921 р. Він затвердивконституцію автономії, яку перед тим схвалила V Кримська партконференція, обрав ЦВК рад (КримЦВК) та голову РНК. Конституція республіки містила положення про фінансову квоту для кримських татар в органах влади та про дві (російську та кримськотатарську) державні мови.
Севастополь у 1920-ті рр.
Автономія створювалась як територіальна. А реверанси у бік корінного населення зумовлювалися насамперед прагненням керівної партії створити поле для такого компромісу з кримськотатарським національним рухом, який на практиці означав би його нейтралізацію.
4. Релігійне життя в УСРР
Компартійно-радянське керівництво неодноразово заявляло, що релігія й комуністична ідеологія несумісні. Унаслідок цього антирелігійна робота була одним із найважливіших напрямків діяльності радянської влади. Вона виражалась у насадженні войовничого атеїзму, боротьбі з існуючими церквами та релігійними громадами на території України.
Плакат про збір церковних цінностей
Православна церква в Україні була єдиною значною легальною організацією, діяльність якої не вписувалася в межі ідеології більшовиків. Радянська влада скористалася голодом 1921-1923 pp. як приводом для нарощування репресій проти духівництва. Розгорнулася широка кампанія вилучення із храмів і культових споруд коштовностей для нібито закупівлі зерна за кордоном. Віруючі та духовенство в більшості випадків погоджувалися пожертвувати частину скарбів у фонд голодуючих. Але вони відмовлялися передати державі культові предмети, твори мистецтва, що були потрібні безпосередньо для богослужіння. Конфлікти супроводжувалися арештами й часто розстрілами священиків і вірян.
Зруйнування церкви у Харкові
Крім пограбування, влада вирішила внести розкол у церковну організацію. Для цього було використано прагнення українців відновити власну православну церкву. Як вам уже відомо, в жовтні 1921 р. створили Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ) на чолі з митрополитом Василем Липківським. Усі служби в УАПЦ велися українською мовою. У 1924 р. церква мала 30 єпископів, півтори тисячі священиків і понад тисячу парафій. Проте більшість віруючих православних українців залишилася в складі РПЦ.
Зрозумівши, що УАПЦ не виконала ту місію, яка на неї покладалася, у 1926 р. влада розпочала кампанію проти новоствореної церкви. У січні 1928 р. було введено в дію Адміністративний кодекс УСРР, який серед інших містив розділ «Правила про культи». Церкви потрапляли в залежність від держави. На межі 1920—1930-х pp., за умов різкої зміни політичної атмосфери, ставлення до релігії та церкви з боку влади стало нетерпимим. Тисячі храмів в Україні були закриті, священики репресовані. У 1930 р. УАПЦ розпустили, митрополита В. Липківського й більшість вищих священнослужителів звинуватили в пропаганді українського націоналізму.
• Коли і з якою метою було створено Українську автокефальну православну церкву?
Висновки
• Для утвердження своєї влади у багатонаціональній країні більшовики створили ієрархію «титульних народів», що формувало хибне уявлення про національне визволення й задоволення національних потреб кожного народу.
• У 1923 р. XII з’їзд РКП(б) започаткував політику коренізації. В УСРР проводилась у формі українізації. Вона сприяла збільшенню представництва українців в органах влади, культури, освіти, державних установ, розширенню сфери застосування української мови в суспільстві.
• На початку 1930-х рр. українізацію було згорнуто. Розпочалися масові репресії проти українців. У 1932-1933 рр. організовано Голодомор — геноцид українського народу.
• У 1921 р. більшовики дозволили створення УАПЦ. Проте вже незабаром і вона стала зазнавати утисків, обмежень. Влада цілеспрямовано насаджувала у суспільстві атеїзм.
Запитання і завдання
1. Які позитивні та негативні наслідки мало проголошення більшовиками українців «титульним народом» в УСРР? 2. Коли було проголошено курс на коренізацію? Що він передбачав? 3. Проведіть дискусію за питанням:«Чи досягла коренізація (українізація) своєї мети?». 4. Яку мету ставили собі більшовики, створюючи Молдавську АСРР? 5. Які фактори вплинули на створення Кримської АСРР? 6. Які явища були притаманні релігійному життю України у 1920-ті рр.? 7. З якою метою влада дала дозвіл на створення УАПЦ? 8. Обговоріть у групах. Чи забезпечувала більшовицька національна політика й українізація національне звільнення українців?
Коментарі (0)