Брестський мир. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського
- 2-07-2022, 15:16
- 392
10 Клас , Історія: Україна і світ 10 клас Гісем (інтегрований курс, рівень стандарту, нова програма)
§ 19. Брестський мир. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського
МЕТА
• з'ясувати значення Брестського мирного договору для подальшого перебігу подій Української революції
• характеризувати гетьманський режим П. Скоропадського
ДАТИ
9 лютого 1918 р. — укладення Брестського мирного договору між УНР та Центральними державами
29 квітня 1918 р. — гетьманський переворот
14 листопада 1918 р. — «федеративна грамота» гетьмана П. Скоропадського
14 грудня 1918 р. — зречення П. Скоропадського влади
Брестський мир містив десять статей: 1 стаття визнавала самостійність України; 2 — визначала її кордони; 3 — встановлювала порядок евакуації військ Антанти; 4 — засвідчувала дипломатичні зв'язки України із Центральними державами; 5 — вирішувала питання про відмову сторін від військових контрибуцій; 6 — регулювала питання військовополонених; 7 — регулювала господарські справи (взаємні поставки сільськогосподарських і промислових «надлишків»; зокрема, Україна до липня 1918 р. мала поставити 1 млн т зерна, м'яса та круп); 8 — встановлювала правові відносини між сторонами; 9 — визначала, що всі умови договору становлять єдине ціле; 10 — підтверджувала автентичність (непідробність) усіх текстів договору.
Вихід із Першої світової війни був одним із головних питань революції, що охопила Російську імперію. Підписання миру означало підтримку народу, а зволікання — втрату популярності. Ініціатива в проведенні мирних переговорів належала більшовикам, які, здобувши владу, проголосили Декрет про мир і звернулися до всіх воюючих сторін із пропозицією розпочати мирні переговори. На це відгукнулися лише Німеччина та її союзники. Переговори розпочалися в Брест-Литовську. 15 грудня 1917 р. було укладено перемир’я.
Керівники УЦР, не бажаючи бути заручниками російсько-німецької змови, вирішили також приєднатися до процесу переговорів. 24 грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат звернувся до всіх воюючих і нейтральних країн із нотою (заявою), у якій ішлося, що УНР здійснюватиме міжнародні відносини самостійно. У відповідь на звернення делегацію УНР було запрошено до участі в переговорах. Напередодні від’їзду делегації, яку очолив В. Голубович (згодом О. Севрюк), її докладно інструктував М. Грушевський. Делегація мала домагатися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а в разі відмови — утворення із цих земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю.
Переговори розпочалися 9 січня 1918 р. Російську делегацію очолював Л. Троцький, який був змушений визнати делегацію УНР. У переговорах оголосили перерву із 18 до 29 січня. Раднарком вирішив скористатися цим для захоплення влади в Україні. До складу російської делегації було включено представників «радянської УНР». Однак її повноваження не було визнано. До того ж голова делегації УНР О. Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу та запропонував визнати УНР як незалежну державу. 1 лютого 1918 р. УНР було визнано як суверенну державу.
9 лютого 1918 р. між УНР і Центральними державами було укладено Брестський мирний договір. Головним для України в договорі було те, що вона визнавалася незалежною державою в кордонах, визначених III Універсалом. Договір не містив пункти, які були принизливими й обтяжливими для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій і відшкодувань збитків. Відповідно до договору, УНР зобов’язалася постачати Німеччині та Австро-Угорщині сільськогосподарську продукцію й сировину. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини підписанням воєнного протоколу погодилися на приєднання Холмщини й Підляшшя до УНР, де проживало українське населення, а також утворення коронного краю на правах автономії у складі Австро-Угорщини на землях Галичини, Буковини й Закарпаття. Проте цей протокол так і не був реалізований через протести поляків в Австро-Угорщині.
Після підписання мирного договору делегація УНР оголосила, що Україна перебуває у важкому становищі й потребує негайної допомоги. Центральні держави погодилися її надати (збройними силами й позикою в розмірі 1 млрд карбованців). У лютому 1918 р. їхні війська перейшли в наступ. На території України попереду них просувалися українські частини Армії УНР, а також Синьожупанна й Сірожупанна дивізії, сформовані із солдатів-українців, які перебували в німецькому та австрійському полоні. 2 березня 1918 р. до міста увійшли гайдамаки під командуванням С. Петлюри та організували урочистий парад. Наступного дня до Києва вступили німецькі підрозділи.
• Молебень на Софійській площі. 1918 р.
Сепаратний мир — у міжнародному праві договір про мир або перемир'я у війні, укладений однією державою або групою держав із противником окремо від своїх союзників.
• Важкий бронеавтомобіль «Гайдамака», який використовували в поході на Крим навесні 1918 р.
Зацікавленість у приєднанні Криму до УНР проявила й УЦР. Командувач українських військ П. Болбочан отримав таємний наказ випередити німців і захопити Крим, що він блискуче й виконав. 29 квітня 1918 р. УЦР проголосила Чорноморський флот флотом УНР. Однак під тиском Німеччини українські частини були змушені залишити Крим.
Щоб зупинити німецький наступ, 3 березня 1918 р. РСФРР також підписала мир. Крім інших умов (Росія втрачала Польщу, Прибалтику, Фінляндію, Білорусію, Закавказзя), вона зобов’язувалася визнати право українського народу на самовизначення, законність влади УЦР на території України, договір держав австро-німецького блоку з УНР; укласти з УНР мирний договір, вивести з її території частини Червоної армії, припинити будь-яку агітацію та пропаганду проти уряду й громадських установ УНР.
Країни Антанти вважали цей договір сепаратним, що згодом негативно позначилося на долі Української держави. Незважаючи на підписання Брестського миру, більшовики не бажали втрачати Україну. 9 лютого 1918 р. у Харкові відбувся обласний з’їзд рад, на якому було проголошено Донецько-Криворізьку республіку як складову РСФРР. Більшовики сподівалися цим кроком не допустити окупації промислово розвинених регіонів України на тій підставі, що це не Україна. Республіки також були проголошені в Одесі (Одеська радянська республіка) та Криму (Радянська соціалістична республіка Тавриди). Проте Німеччина на це не зважала. До того ж і В. Ленін виступив проти розчленування України.
Участь військ Росії у бойових діях в Україні дала привід німецькому командуванню просунути свої війська значно далі за кордони України, захопивши Бєлгород, Ростов тощо. Щоб зупинити наступ німецької армії, було підписано угоду про припинення воєнних дій та утворено «нейтральну зону» на ділянці від Рильська до Суджі. Більшовицький режим в Україні було ліквідовано.
Повернення до Києва зустріли без ентузіазму. Політика УЦР не викликала захоплення в населення і не влаштовувала Німеччину. Німецьке командування підтримало усунення УЦР від влади.
29 квітня 1918 р. відбувся Всеукраїнський хліборобський конгрес, на якому зібралося 6432 делегати з Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської, Волинської, Херсонської та Харківської губерній. Це були заможні селяни й великі землевласники. На конгресі генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом. Київський єпископ Никодим благословив гетьмана в Софійському соборі. Тим часом прихильники гетьмана, підтримувані німецькими підрозділами, оволоділи державними установами й розігнали УЦР. Останнім її рішенням стало прийняття Конституції. Ні в Києві, ні в провінції не стали на захист УЦР. У день перевороту П. Скоропадський видав маніфест — «Грамоту до всього українського народу», у якому повідомлялося про розпуск УЦР і земельних комітетів, проголошувалося право приватної власності. Також було видано закон «Про тимчасовий державний устрій України», відповідно до якого назву «УНР» було замінено на Українська Держава. Тимчасово до скликання парламенту вся влада зосереджувалася в руках гетьмана. Визначалися права й повноваження Ради Міністрів, структура й компетенція судової влади. Проголошувалися демократичні права й обов’язки козаків і громадян.
Внутрішня політика гетьмана характеризувалася широкою реформаторською діяльністю. Одним із найважливіших став закон про громадянство, згідно з яким громадянами України визнавали всіх російських підданих, що перебували на її території на час ухвалення документа. Було ліквідовано закон про національно-персональну автономію національних меншин.
Україна фактично опинилась у німецько-австрійській окупації. Австро-Угорщина зайняла південь — Західну Волинь, Подільську, Херсонську й Катеринославську губернії, а Німеччина — решту території. Управління залізницями й водним транспортом контролювало німецьке командування, кам'яною і залізорудною промисловістю союзники управляли спільно. Командувач збройних сил Німеччини Е. Людендорф пізніше так визначив їхні головні цілі: «В Україні треба було придушити більшовизм і створити такі умови, щоб мати можливість видобувати з неї військові вигоди й вивозити хліб і сировину».
У міждержавних відносинах основною турботою гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Так, до Української Держави були приєднані Гомельський, Путивльський, Суджанівський, Гайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим був приєднаний на правах автономії. Розроблялися проекти федеративного входження до України Кубані. Велися українсько-румунські переговори про повернення окупованих етнічних українських земель.
• Загін махновців під командуванням Ф. Щуся (у центрі) у період боротьби з австро-німецькими військами й гетьманцями. Осінь 1918 р.
Вигнання більшовицьких військ з України створило передумови для переходу Чорноморського флоту, що перебував під контролем більшовиків, під владу УНР. Цьому сприяло те, що більшість моряків на кораблях були українцями і активно діяла Українська чорноморська громада. 22 квітня 1918 р. на вимогу моряків українців було видано прокламацію Центрофлоту про належність Чорноморського флоту УНР. Тоді ж було оприлюднено наказ адмірала М. Сабліна: «Усі кораблі, портове майно і укріплення, які розташовані на узбережжі, є власністю Української Народної Республіки. Тому скрізь де треба, наказую підняти український прапор». 29 квітня о 16 годині адмірал офіційно оголосив весь Чорноморський флот Флотом УНР та підняв український прапор. Проте вже в ніч із 30 квітня на 1 травня 1918 р. 600 кораблів і суден Чорноморського флоту (близько половини) зали шили Севастополь, узявши курс на Новоросійськ. Більшовики намагалися не допустити, щоб флот потрапив до рук Німеччини. Більшість суден було затоплено в Новоросійську, частина повернулась у Севастополь. Частина кораблів під командуванням капітана 1-го рангу М. Остроградського залишилися в Севастополі з піднятими українськими прапорами. За кілька днів їх взяли під контроль німецькі війська. У вересні—листопаді 1918 р. ці кораблі були передані Українській Державі, із них і було створено український флот. У листопаді 1918 р. війська Антанти, що прибули до Криму, узяли на себе контроль над суднами.
Важливим стало формування дієвої вертикалі влади. Уряд гетьмана очолив полтавський поміщик Ф. Лизогуб. Уряд формувався не за партійною, а за професійною ознакою. Владу на місцях передавали призначеним старостам. Для виконання поліцейських функцій створювалася Державна варта (травень 1918 р.). На місцях зберігалися земські міські органи самоврядування. Проте вони досить часто саботували дії центральної влади.
Німецькі військові, які забезпечили встановлення гетьманського режиму, тепер не мали перешкод для отримання продовольчих ресурсів. За мовчазної згоди великих землевласників німецька армія проводила каральні акції проти селянства. Як наслідок почалися селянські повстання, підбурювані діями більшовиків і лівих українських партій. Ситуація на селі стала загрозливою для гетьманського режиму. До того ж вирішення аграрного питання було однією з головних причин революції. Виходячи із цього й керуючись прагненням створити на селі прошарок землевласників середньої руки, які мали стати опорою режиму, П. Скоропадський намагався реалізувати аграрну реформу. У її основу було покладено прагнення відновити приватну власність і розвинути товарно-грошові відносини.
Розмір приватного землеволодіння не мав перевищувати 25 десятин. Після жнив 1918 р. передбачалося провести перерозподіл землі, щоб у 1919 р. кожен господар уже працював на власній ділянці. До проведення реформи земля залишалася власністю колишніх господарів. Землю, яку селяни отримали восени 1917 — взимку-навесні 1918 р., вони сприймали вже як свою і не бажали повертати колишнім власникам. Селянство вкрай вороже поставилося до спроб поміщиків повернути свої володіння і до заходів окупаційних військ щодо реквізиції продовольчих ресурсів.
Зрештою Україну охопив вир селянських повстань, які в серпні-вересні 1918 р. німецькі й гетьманські війська зуміли придушити. Проте повстанський рух не припинявся. На Катеринославщині в районі Гуляйполя почала формуватися повстанська армія на чолі з майбутнім провідником селянства Н. Махном, на Єлисаветградщині та Херсонщині розгорнув свою діяльність отаман М. Григор’єв. Влада фактично не контролювала село.
Усе це зірвало постачання продовольства до Німеччини та її союзників. До листопада 1918 р. було вивезено лише 20 % від запланованого. Таким чином, ані УЦР, ані уряд П. Скоропадського не змогли забезпечити Центральні держави продовольчими ресурсами.
Уряд гетьмана намагався відновити роботу промисловості. Першочерговими були заходи з налагодження трудової дисципліни. Робочий день було збільшено до 12 годин, заборонялися страйки й профспілки, ліквідовувався робітничий контроль, поверталися колишні власники, фактично скорочувалася заробітна плата. Окрім цього, запроваджувалися нові норми виробітку, нові тарифи в оплаті праці, якими згодом користувалися всі наступні режими, що існували в Україні.
• Карикатура на гетьмана П. Скоропадського
Чи згодні ви з точкою зору автора карикатури? Обґрунтуйте свою думку.
• Гербова державна печатка Української Держави
Зрештою суворими заходами ситуацію в промисловості вдалося стабілізувати.
Уряд проводив вдалу валютно-фінансову політику. Було створено національну банківську систему, а грошова одиниця — карбованець — виявилася досить стабільною (основним забезпеченням карбованців був цукор, який був стратегічним товаром у воєнний час, а також інші ресурси). Гетьман залишив своїм наступникам повну державну скарбницю. Сприятливою стала й торговельна політика із Центральними державами. У вересні був укладений новий торговельний договір. Переважно з Австрії до України постачали промислові товари (щоправда, третина їх так і не доїхала до України).
Політика гетьмана майже на рік відсунула крах економіки України.
П. Скоропадський, як людина військова, виношував плани щодо створення 300-тисячної армії мирного часу, оснащеної новітньою технікою. Проте вдалося реалізувати лише незначну частину. Загалом сили гетьмана на жовтень 1918 р. налічували близько 60 тис. осіб.
Крім армії, гетьман також намагався відновити козацький стан, який мав стати головним резервом армії, опорою режиму. Формування козацтва відбувалося на основі розпущеного Вільного козацтва. У стадії формування було вісім кошів козаків.
Більш успішною була національно-культурна політика гетьмана. Діловодство переводили на українську мову. Здійснювалася українізація загальноосвітніх шкіл (до осені 1918 р. в Україні вже налічувалося близько 150 українських гімназій); було прийнято закон про обов’язкове вивчення української мови й літератури, а також історії та географії України в усіх середніх школах; народний університет у Києві було реорганізовано в державний український університет, розпочав роботу український університет у Кам’янці-Подільському; було створено національну Академію наук; започатковано Національну бібліотеку; засновано Національний архів України, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр.
У зовнішньополітичній діяльності гетьман мав значні обмеження. Союзницькі відносини із Центральними державами стримували його відносини з країнами Антанти. Незважаючи на це, «де-факто» або «де-юре» Україну визнало 30 держав світу.
Восени 1918 р. зовнішньополітична орієнтація гетьмана різко змінилася. У результаті поразки Центральних держав він почав шукати підтримки в країн Антанти. Проте всі дипломатичні зусилля не мали успіху, країни Антанти відповідали, що не визнають самостійної України, а прагнуть бачити її у федерації з Росією.
У цей самий час більшовики почали готуватися до війни з Україною, про що офіційно заявив Л. Троцький. 13 листопада більшовицькі керівники оголосили про розрив Брестського договору. У цих умовах 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський відважився на відчайдушний крок — оприлюднив грамоту про федеративні зв’язки з небільшовицькою Росією в майбутньому. П. Скоропадський сподівався перехитрити як союзників, так і проросійські сили в Україні. Проте це не врятувало режим гетьмана, і 14 грудня 1918 р. він був змушений зректися влади.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
1. Коли було підписано Брестський мирний договір між УНР та Центральними державами? Якими були умови договору? 2. Обговоріть у групах: чому Центральні держави погодилися на укладення мирного договору з УНР, а не просто захопили територію України? 3. Коли УЦР повернулася до Києва? 4. За яких обставин відбувся гетьманський переворот? Якими були причини швидкого усунення УЦР від влади? 5. Що було покладено в основу внутрішньої політики гетьмана П. Скоропадського? 6. Чому не вдалося реалізувати земельну реформу? 7. Виділіть основні напрямки зовнішньої політики гетьмана. Дайте їм характеристику. 8. Які причини спонукали гетьмана видати «федеративну грамоту»? 9. Проведіть дискусію: чи справедливим буде твердження, що Українська Держава проводила пронімецьку політику?
Коментарі (0)