§ 4. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО

1. Виникнення козацтва

Зародження й виникнення козацтва було зумовлене тим, що через Україну проходив Великий Кордон, який розділяв християнський і мусульманський світи.

Землі, що знаходилися вздовж Великого Кордону, з колись уже добре загосподарених русинами-українцями, перетворилися на Дике поле. Наприкінці XV ст. степи стали джерелом нової смертельної загрози. Звідти на українські землі нападали турецькі й татарські загони. Вони нищили й грабували, виловлювали людей, щоб продати в рабство. Протягом XV — середини XVII ст. з України було виведено 2-2,5 млн невільників.

Оборона від нападників перетворилася на головну турботу Великого князівства Литовського. Для охорони степового кордону було відновлено Київський, укріплено Канівський, Черкаський, Вінницький, Брацлавський замки. Упродовж 50-70-х років XV ст. в широкій передстеповій смузі від річки Мурафи на Поділлі до річки Сули на Лівобережжі тисячі бояр-шляхтичів отримали земельні наділи за умови, що нестимуть військову службу, споруджуватимуть та укріплюватимуть замки. Одночасно на прикордонну службу брали заможних селян і міщан. На цих родючих, але небезпечних землях кожен мешканець, щоб не стати легкою здобиччю людоловів, мусив добре володіти зброєю.

Історичний факт

Як розповідав наприкінці XVI ст. австрійський посол Е. Лясота, кожний хлібороб, «їдучи в поле, вішає на плече рушницю, а до боку — шаблю чи тесак: татари нападають дуже часто й спокою від них майже ніколи немає».

Із селян і міщан набирали так званих «слуг військових». «Слуги ординські» супроводжували послів і гінців. «Слуги путні» займалися кур’єрською службою й наглядали за шляхами. «Слуги замкові» несли службу в замках. «Слуги панцирні» стояли на варті поблизу замків чи в Дикому полі.

Усі вони займалися військовою справою — справою вільних людей, і щоб наголосити на цьому, почали називати себе козаками. На татарські напади й пограбування вони відповідали воєнними походами на ворожі кочовиська, улуси й фортеці. Ці походи в степ називалися козакуванням.

Суперечності з прикордонними старостами. Поступово мешканці пристепової зони все більше потрапляли під владу прикордонних старост Вишневецьких, Острозьких, Дашковичів та ін. Організовуючи захист південних рубежів, вони допускали й свавілля: половинили козацьку здобич (хоча закон вимагав віддавати державі лише 1/8), занижували ціни на товари, відбирали угіддя, навіть приневолювали до панщини.

Не всі з цим мирилися. Багато міщан і служилих охоронців — боярів, слуг військових — ішли «на низ», за Дніпрові пороги — у край, що вабив природними багатствами та свободою.

Козаки-уходники. На багатих низових землях протягом весняно-осіннього сезону люди займалися уходництвом — рибними та мисливськими промислами, видобуванням солі. З весни уходники напружено господарювали, а восени везли товари в прикордонні міста на продаж. Уже на початку XVI ст. на Запорожжі з’явилися перші зимівники (хутори), де козаки розводили худобу та коней, заводили пасіки. Для самозахисту уходники об’єднувалися в загони, очолювані отаманами, будували перші укріплення (засіки, городці, острожки), у яких на зиму залишали промислове приладдя й сторожу.

Покозачення. Із середини XVI ст. до козаків стали масово долучатися селяни. Одні тікали «на низ» від кріпацтва, інших на прикордонні землі, «на слободи», запрошували магнати й шляхтичі, звільняючи їх від будь-яких повинностей на 5-15 і навіть 30 років. Не бажаючи поневолення, селяни перед завершенням терміну «слобід» переходили на нові місця або проголошували себе козаками й не визнавали влади польських урядовців. На початку XVII ст. на сході Поділля, у Центральній і Південній Київщині такі «непослушні» мешканці становили більшість населення.

До лав козацтва влилося чимало представників православного духовенства й дрібної шляхти. Не витримуючи свавілля магнатів, не бажаючи зрікатися батьківської віри, такі люди шукали свободи на вільних землях. Маючи ґрунтовну освіту, досвід управління, вони ділилися своїми знаннями й світоглядом з основною масою козацтва.

Так козацтво перетворилося на силу, що на українській ділянці Великого Кордону захищала свій та сусідні народи. Одночасно козацтво власним прикладом засвідчило, що можна успішно господарювати без феодалів і підтримувати громадський порядок, обравши старшин із свого середовища.

Козак — в Україні в XV—XVIII ст. — вільна людина із селян і містян, шляхетства й духовенства, яка поселилася на південних землях України та брала участь у визвольній боротьбі проти загарбників.

Покозачення — історичний процес переважно самовільного набуття козацьких прав представниками інших суспільних станів і верств наприкінці XVI—XVIII ст.

2. Перші Січі

Перші Січі почали виникати із сторожових постів: січей і засік, острогів та острожків, городків і городців, які споруджували мешканці прикордонної смуги в «нічийних степах» Великого Кордону. їх будували насамперед ватаги козаків-уходників, щоб захистити себе від татарських чамбулів, які снували степами в пошуках здобичі. Узимку в укріпленнях зберігали човни, сіті — усіляке знаряддя для рибного, мисливського й інших промислів. Там же на зиму «для сторожі» залишалося кілька сотень козаків, озброєних навіть гарматами. Так для значної частини уходників козакування перетворювалося на постійну справу.

Роль постійної сторожі найчастіше відігравали бояри, які не отримали документи на шляхетство, слуги військові, драби (наймані воїни-піхотинці) — усі ті військові, які не бажали коритися свавільним прикордонним старостам і відступили за Дніпрові пороги. Козаків, котрі постійно мешкали за порогами, «на низу», називали низовим козацтвом.

Використовуючи перші засіки, козаки розширювали й військовий промисел — добичництво. Вони часто здійснювали походи за здобиччю на татарські улуси, водночас рятуючи з неволі співвітчизників. Своїми сміливими діями козаки стримували турецько-татарський наступ на Україну.

Коли «низовики» стали помітною військовою силою, на них почали звертати більшу увагу прикордонні старости. У литовського уряду визріли проекти побудувати нижче від порогів міцну фортецю та найняти низових козаків на державну прикордонну службу.

Цю ідею втілив у життя князь Дмитро Вишневецький (Байда). На острові Мала Хортиця він спорудив фортецю. Вона простояла лише 3 роки (1555-1557), але справила значний вплив на свідомість козаків. Ідея створення низової твердині припала їм до душі. У 60-х роках XVI ст. на о. Томаківка вони спорудили власне укріплення, що отримало назву Запорозька Січ.

Січову фортецю козаки захищали глибоким ровом і високим земляним валом. На його вершині встановили дерев’яний частокіл, спорудили високі сторожові вежі з бійницями для гармат, добре укріпили вхідні ворота та вихід до річки.

Центром Січі був майдан із церквою. Навколо майдану стояли великі довгі приміщення — курені, у яких жили рядові січовики. У менших жили кошовий отаман і січова старшина. Поряд знаходилася канцелярія, а трохи далі — комори, арсенали, ремісничі майстерні й крамниці. Слово курінь означало й військову одиницю. У XVI ст. нараховувалося 7 куренів, у яких мешкали, як правило, козаки-земляки — вихідці з однієї чи сусідніх місцевостей. їх очолювали курінні отамани.

Низове козацтво (іст.) — запорозькі козаки, які жили в нижній течії Дніпра.

Запорозька Січ — козацька фортеця за Дніпровими порогами, політичний, адміністративний і духовний центр козацької республіки — Війська Запорозького (Низового); форпост боротьби з турецькою та татарською загрозою.

Курінь — приміщення, у яких жили січовики; військова одиниця Війська Запорозького.

Невідомий художник. Князь Дмитро Вишневецький (Байда). Перша половина XVIII ст.

Малиновий одяг Байди на портреті — не випадковість. Особистий штандарт князя: на насиченому малиновому тлі зображено срібний хрест, золоті півмісяць і зірка, що супроводжували козаків у багатьох успішних походах і боях. Тому малиновий прапор став однією з традицій козацтва.

Князь Дмитро Вишневецький (Байда) (? — 1563) — один із перших гетьманів в історії українського козацтва. Походив із давнього князівського роду на Волині.

Брав активну участь у боротьбі проти Османської імперії та Кримського ханства. З 40-х років XVI ст. обіймав посаду черкаського й канівського прикордонного старости, опирався у своїй діяльності на запорозьке козацтво. У 1555 р. керував спорудженням на о. Мала Хортиця фортеці, звідки здійснив ряд успішних походів на турецьку фортецю Очаків, татарську фортецю Іслам-Кермен та ін. Князь прославився хоробрістю й мужністю в боях.

На початку 1557 р. кримський хан провів спільний похід кримських татар, ногайців, турецьких і молдовських військ проти Д. Вишневецького. Хортиця витримала 24-денний штурм ворогів. Отримавши значну допомогу султана, хан того ж року прийшов знову. Князь змушений був покинути фортецю, але не залишив боротьби з мусульманськими завойовниками. У наступні роки він ходив у походи на неприступну турецьку фортецю Азов, воював у пониззі Дону, під Керчю.

У 1563 р. Д. Вишневецький очолив свій останній військовий похід до Молдови. В одній із битв, отримавши поранення, потрапив у полон і був привезений до Стамбула. Султан запропонував князю перейти до нього на службу, але Байда відмовився й був страчений. У пам’яті українського народу він назавжди залишився героєм-захисником.

Історичний факт

Обставини смерті Байди-Вишневецького сучасник князя польський хроніст М. Бєльський описує так: «Вишневецький і П’ясецький (інший полонений) були скинуті з вежі на гаки, умуровані в стіну, біля морської затоки на шляху з Константинополя до Галати. П’ясецький помер одразу, а Вишневецький, зачепившись ребром за гак, ще прожив три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що глузував з ворогів і лаяв їхню віру».

• Пригадайте відому «Пісню про козака Байду». Чи узгоджується розповідь хроніста з народною пам’яттю? Про що це може свідчити?

Замок-фортеця на о. Мала Хортиця. Реконструкція

Національний заповідник «Хортиця». Сучасне фото

Землі Війська Запорозького поділялися на паланки. Це турецьке слово фортеця в запорожців означало і фортецю, і територію, яка прилягала до неї, й адміністрацію, яка здійснювала управління на цій території. Чисельність козаків у Січі рідко перевищувала кілька тисяч. Основна частина запорожців проживала за межами фортеці, у зимівниках. Вони збиралися разом лише для виборів козацької старшини або підготовки до воєнного походу. Тоді невеликий загін січовиків перетворювався на багатотисячну армію.

Історичний факт

Запорозька Січ із 60-х років XVI ст. до 1593 р. знаходилася на о. Томаківка, у 1593-1638 рр. — на о. Базавлук, у 1639-1652 рр. — на мисі Микитин Ріг, у 1652-1709 рр. — на річці Чортомлик, у 1709-1711 рр., 1730-1734 рр. — на річці Кам’янці; 1711—1728 рр. — в урочищі Олешки на березі Дніпровського лиману, 1734-1775 рр. — на річці Підпільній (Нова Січ).

Переважна більшість січей знаходилася в місцевості Великий Луг — території завдовжки майже 100 км і завширшки 20 км, що простягнулася вздовж Дніпра нижче Хортиці. У плавнях, порослих лісом, на численних луках, помережаних протоками, рибними озерами й болотами, було багато зайців, лисиць, оленів, диких свиней, куниць і вовків. Великий Луг був одним із давніх осередків козацьких промислів, тому став символом вольності запорожців.

3. Запорозька Січ — козацька республіка

Вирішення справ січовим товариством засвідчує, що Січ була козацькою республікою.

Найважливіші зі справ: вибори старшин, прийом іноземних послів, оголошення бойового походу, розподіл угідь тощо — розглядала й вирішувала загальна січова рада (коло).

Козацька старшина — військовий та адміністративний керівний склад козацтва, до якого входили: кошовий отаман, суддя, писар, осавул, курінні отамани, гармаш, товмач та ін.

Т. Калинський. Козацька рада на Січі. Гравюра. Кінець XVIII ст.

Козацька рада скликалася за потребою, але традиційні відбувалися на Різдво, Великдень і Покрову. Після церковної служби, розговівшись, козаки шикувалися на майдані, вітали старшин, а ті вклонялися товариству. Рішення приймали не голосуванням, а вигуками й підкиданням шапок.

Найважливіші моменти ради супроводжувалися пострілами з гармат чи мушкетів, звуками сурм і биттям у литаври.

Для вирішення поточних військових, адміністративних, господарських і судових справ січова рада обирала терміном на один рік Запорозький Кіш — центральний орган управління Січі — і кошового отамана, який зосереджував у своїх руках владу й проводив внутрішню та зовнішню політику Запорозької Січі.

Історичне джерело

Обрання кошового описав французький інженер Г. Л. де Боплан. «Коли зберуться всі старі полковники й старі козаки, які користуються серед них пошаною, кожен із них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний нехоче приймати посади, відмовляючись невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допомагає... якщо обраний козак приймає на себе обов’язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча [додає, що] недостойний і для такої посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно послужити як усім узагалі, такі кожному зокрема, і що завжди готовий покласти своє життя за своїх братів (так вони називають між собою один одного). Наці його слова кожен плеще в долоні, вигукуючи: „Слава! Слава!" Потім усі, один за одним, відповідно до свого рангу йдуть поклонитися йому».

• Який принцип, відомий ще з античних часів, узятий за основу процедури обрання кошового в Запорозькій Січі?

Разом із кошовим отаманом обирали суддю, осавула, писаря й курінних отаманів. Усім урядовцям вручали козацькі клейноди — символи старшинської влади.

Козацька рада — вищий орган влади на Січі. Право участі в ній мали всі без винятку козаки.

Кіш (Запорозький) — назва центрального органу управління січової громади.

Кошовий отаман — особа, яка зосереджувала у своїх руках найвищу військову, адміністративну та судову владу в Запорозькій Січі, очолювала Кіш Запорозької Січі.

Козацькі клейноди (від нім. Kleinod — скарб, дорогоцінність) — символи самоврядування Запорозької Січі (корогва, литаври, сурми, гармати). Знаки розрізнення та символи влади козацької старшини: булава й бунчук кошового отамана, пернач полковника, срібна печатка та каламар писаря, палиця судді, оздоблена срібними кільцями й срібним круглим навершям.

Козацькі клейноди: 1) печатка гетьмана; 2) булава; 3) пернач; 4) литаври. XVII ст.

Вагоме місце займала почесна когорта «отаманії» «батьків», «сивовусих дідів», «знатних радців» — колишніх запорозьких старшин. Це були моральні «стовпи» усього низового війська, носії його переказів і звичаїв, найавторитетніші порадники запорозького братства.

Оскільки Запорозький Кіш управляв територією, що у XVIII ст. сягала розмірів острівної Англії, на допомогу військовим старшинам обирали «військових служителів» — довбиша, гармаша, товмача, кантаржія, шафаря, канцеляристів, шкільних отаманів. Територія Запорожжя поділялася на паланки. Кожна паланка обирала паланкового полковника та паланкових старшин.

З огляду на те, що в Запорозькій Січі всі громадські й військові справи вирішували козацьким товариством, самі козаки, а також європейські держави й політики визнавали Запорожжя як козацьку річ посполиту, республіку.

Правова система Запорожжя. У Запорозькій Січі діяло самобутнє козацьке право. Воно поєднало звичаєве право, елементи магдебурзького права й вимоги Литовських статутів.

Найважчими злочинами вважали зраду, порушення військової дисципліни, крадіжку майна. За це карали розстрілом, побиттям киями до смерті. За незначні правопорушення винуватців на певний час приковували до ганебного стовпа або гармати на майдані для осуду товариством. Такої кари зазнавали ті, хто проявив непокору чи зневагу до старшини, не повернув борг тощо. Часто за незначні провини порушників шмагали нагаями й тут же відпускали.

Як записав академік Д. Яворницький із вуст старого козака Н. Коржа, суд і покарання за дрібну провину могли проходити так: кошовий виносив вирок, і тут же його охорона приносила киї, примовляючи: «Ну, лягай, братчику! Ось ми тебе проучимо, як неправду робити». А на вмовляння винуватця кошовий відповідав: «Ні, братчику, немає вже помилування, коли ти такий упертий. Козаки, на руках і на ногах станьте ! Сторожа, бийте його добре киями, щоб знав, по чім ківш лиха!»

Ганебний стовп на Січі. Реконструкція

Демократичні засади управління козацьким товариством, участь широких кіл козацтва у вирішенні майже всіх громадських і військових питань перетворили Запорозьку Січ на стійку самостійну військово-політичну організацію, яка дістала міжнародне визнання.

Працюємо з джерелами

• Прочитайте уривок із хроніки М. Бєльського. Про який період формування Запорозької Січі розповідає хроніст? Які козацькі промисли він визначає?

«Козаки — це посполиті люди, які на низу Дніпра займаються ловлею риби й там же сушать її на сонці, без солі, проживають там лише влітку, а на зиму розходяться в ближчі міста, як Київ, Черкаси й інші, попередньо заховавши свої човни в безпечному місці на одному з дніпровських островів і залишивши там кілька сотень чоловік на кошу, як вони кажуть, на сторожі, мають вони й власні гармати, які здобули в турецьких фортецях або ж у татар. Раніше їх було небагато, але тепер збирається по декілька тисяч, особливо їхня чисельність зросла в останній час, і неодноразово вони туркам і татарам немалі шкоди чинили, нападаючи на Очаків, Тягиню, Акерман та інші фортеці».

СУСПІЛЬНІ ГРУПИ, ЯКІ УТВОРЮВАЛИ КОЗАЦТВО

Завдання та запитання

1. Розкажіть, як частина мешканців українського відрізка Великого Кордону зайнялися козакуванням як постійною справою.

2. Як виникла в козаків ідея створення Запорозької Січі — постійної міцної фортеці низових козаків?

3. Користуючись схемою, дайте характеристику суспільним групам, які утворювали козацтво.

4. Покажіть на мапі Великий Луг — місця розміщення Запорозьких Січей.

5. Скориставшись словником, з’ясуйте, якими справами на Січі займалися довбиш, гармаш, товмач, кантаржій і шафар.

6. Порівняйте козацькі промисли — уходництво й добичництво.

7. У яких значеннях використовувалося слово курінь?

8. Опишіть історичний портрет Д. Вишневецького (Байди).

9. Доведіть, що Запорозька Січ була республікою, використавши для цього особливості прийняття рішень січовим товариством і правової системи Запорожжя.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно