|
У передмові, яку написав М. Шашкевич, чітко простежується заклик до відродження української літератури в Галичині. Йому сумно від усвідомлення занедбаності рідної культури, яка гине «в густій студеній мраці», в умовах національного поневолення українців. Шашкевич вбачав у національному відродженні життєдайний порятунок для української нації, її право на самостійне духовне, культурне, політичне й державне життя. Шашкевич розумів, що своєю активністю, організаційною та творчою діяльністю сприяє падінню старого світу. Передмова є свідченням того, що Шашкевич у своєму баченні стоїть на романтичних позиціях: він нагадує сучасникам, що «мали і ми наших півців і наших учителів», що українське письменство було живим і має свою історію, а теперішній розквіт письменства слов’янських народів дає можливість і українцям усвідомити свою самобутність як одного зі слов’янських суверенних народів. Спираючись на це, автор передмови закликає творити нову українську словесність. «Зволила добра доля появитися і у нас збірками народних наших пісень й іншими хорошими і ціловажними ділами» (він перелічує «Енеїду» І. Котляревського, байки Є. Гребінки, повісті Г. Квітки-Основ’яненка, поезії П. Гулака-Артемовського тощо). Таким чином М. Шашкевич українську культуру розглядає у єдиному просторовому полі України, що засвідчує розуміння ним історичної нероздільності українського народу, який перебував тоді під владою Австрійської та Російської імперій....
|
