§ 6. ПОЧАТОК УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ У НАДДНІПРЯНЩИНІ

За цим параграфом ви зможете:

• пояснювати, як відбувалося формування української національної ідеї;

• аналізувати особливості початку українського національного відродження на Лівобережжі та Слобожанщині;

• визначити значення для українського національного відродження «Енеїди» І. Котляревського та «Історії Русів»;

• розкрити зміст та основні ідеї програми і діяльності Кирило-Мефодіївського братства;

• характеризувати внесок Тараса Шевченка в українське національне відродження.

1. Як козацька старшина боролася за відновлення державних прав України у XVIII ст.? 2. Яким був національний склад населення Наддніпрянської України? 3. Що таке національне відродження? На які етапи його поділяють?

1. Початок формування української національної ідеї

Наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст. у Наддніпрянщині розвивалися і взаємодіяли кілька визвольних рухів, опозиційних політиці російського царизму.

Польський напрямок визвольного руху об’єднував польських патріотів, які боролися за відновлення Речі Посполитої в кордонах від Балтійського до Чорного морів. Прибічники цих поглядів переважали в середовищі польської шляхти на Правобережжі. Серед українського населення краю прибічників цього напряму було мало. Самовіддана боротьба поляків за свої національні права ставала гідним прикладом для українців.

Російський напрямок ототожнювався з тими представниками російського дворянства, які домагалися лібералізації імперських порядків. Переважну більшість членів таємних організацій, утворених ними у Наддніпрянщині, становили офіцери розташованих тут частин російської армії. Проте серед них були також українці, які вступали до цих товариств із власних патріотичних почуттів. Однак представники російського напряму здебільшого не визнавали за народами, які населяли імперію, права на окреме державне існування.

Український напрямок об’єднував прихильників ідеї боротьби проти імперського панування за права українського народу. На його розвиток впливали історична пам’ять народу, тогочасні європейські суспільно-політичні ідеї, а також діяльність представників польських та російських опозиційних організацій у Наддніпрянщині. У середовищі українських патріотів формувалися основи національної ідеї українців.

Історична пам’ять — спільні уявлення про минуле, які передаються з покоління у покоління у вигляді узагальнених образів певним народом.

Національна ідея — сукупність найзагальніших уявлень про сучасний розвиток і перспективи на майбутнє певного народу, що підтримуються його переважною більшістю.

Упродовж кінця XVIII — першої половини XIX ст. українська ідея у Наддніпрянщині еволюціонувала від спроб відновлення автономії України нащадками козацької старшини до першої спроби висунути програму національного визволення українського народу, здійсненої представниками Кирило-Мефодіївського братства, в Що таке національна ідея?

Василь Капніст (1758-1823)

2. Боротьба за відновлення автономії України

На Лівобережжі після ліквідації російським урядом Гетьманщини серед колишньої козацької старшини було чимало незадоволених цим рішенням. Демонстративним виявом протесту став учинок вихідця з Полтавщини Василя Капніста (1758-1823), який 1782 р. залишив державну службу на високій посаді в Петербурзі й повернувся до України. Того ж року з’явилася його «Ода на рабство», де він засудив політичне поневолення Батьківщини й кріпосне право, яке імперський уряд поширив на українські землі.

Коли 1785 р. імператриця Катерина II поширила на колишню козацьку старшину права й привілеї російського дворянства, опозиційні настрої серед української еліти почали спадати. Проте залишалося чимало опозиційно налаштованих малоросійських дворян, яких за їхні погляди називали автономістами. На території колишньої Гетьманщини вони засновують патріотичні гуртки. Найвідомішим був гурток у Новгороді-Сіверському. Гуртківці поширювали публіцистичні твори антиімперської спрямованості (так звані промови гетьманів П. Полуботка та І. Мазепи), розробляли проекти створення в Новгороді-Сіверському університету та академії наук («Академічне зібрання»), допомагали збирати матеріали до перших праць з історії України.

У 1791 р. Капніст, за дорученням дворян-автономістів, поїхав до Берліна. Він намагався знайти підтримку для боротьби проти імперського панування в Україні. Однозначної відповіді не отримав, але цей учинок став свідченням його рішучості боротися за долю своєї Батьківщини.

Якою була мета міси В. Капніста до Берліна?

3. «Історія Русів»

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у середовищі дворян-автономістів було створено історико-політичний твір «Історія Русів». Точна дата написання й ім’я автора невідомі. Написано його було, імовірно, на Новгород-Сіверщині. Віднайшли рукопис «Історія Русів» 1828 р. в одному з родинних архівів на Чернігівщині й тривалий час поширювали в рукописних копіях. У 1846 р. твір було надруковано в Москві з ініціативи українського історика О. Бодянського.

У напівхудожній формі автор твору пропонує огляд історії українського народу та його державності від найдавніших часів до 1769 р. Провідною ідеєю «Історії Русів» є ствердження невід’ємного права українського народу на самостійний розвиток, вважає свободу одним із природних прав людини й застосовує цей принцип до українського народу. У творі стверджувалося, що, ліквідувавши автономію Гетьманщини, російська влада порушила умови Переяславської угоди 1654 р. У цьому відображалася обмеженість поглядів дворян-автономістів, які виступали лише за дотримання Російською імперією Переяславської угоди.

Титульна сторінка друкованого видання «Історії Русів»

Якою була провідна ідея «Історії Русів»?

4. Початок українського національного відродження на Лівобережжі

Поштовхом до національного відродження на Лівобережжі стали пошуки нащадками козацької старшини історичних документів, які могли підтвердити їхні претензії на отримання привілейованого статусу російського дворянства. Оскільки набути його прагнуло чимало купців, міщан і козаків Лівобережжя, то питання надання дворянства українцям розглядав вищий в імперії сенатський департамент «Геральдія» у Санкт-Петербурзі на підставі представлених претендентами документів.

Чимало колишніх українських шляхтичів і козацьких старшин почали відшукувати необхідні документи в родинних архівах: грамоти литовських князів, укази польських королів, універсали українських гетьманів та їхні договори з московськими царями. Українські дворяни-автономісти В. Полетика, Р. Маркович, А. Чепа, М. Милорадович, Т. Калинський, В. Черниш та інші не мали потреби доводити власне походження, але «по усердію й любові до своєї нації» охоче допомагали в цьому іншим.

Боротьба лівобережної шляхти й старшини за визнання прав на російське дворянство, що тривала до 1835 р., мала далекосяжні наслідки. Необхідність звернення до власної історії сприяла пробудженню національної самосвідомості українців Лівобережжя.

Національна самосвідомість — сукупність поглядів, оцінок і думок, що відображають рівень уявлень представників певного народу про свою історію, сучасний стан, перспективи розвитку й відносини з іншими народами.

З’являються перші етнографічні та історичні твори, написані дослідниками-аматорами. Серед перших праць з історії України були «Літописна розповідь про Малоросію» О. Рігельмана, «Записки про Малоросію, її мешканців і твори» Я. Марковича, «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського. Першу збірку українських історичних пісень видав 1819 р. у Петербурзі князь Д. Цертелєв. Величезне значення для розвитку української мови мала здійснена І. Котляревським переробка «Енеїди» Вергілія. Він першим наважився написати й видати у 1798 р. літературний твір українською народною мовою.

Титульна сторінка першого видання «Енеїди» І. Котляревського

Великий талант автора сприяв популяризації народної мови в освічених колах Лівобережжя.

Що стало поштовхом до національного відродження на Лівобережній Україні?

5. Початок українського національного відродження на Слобожанщині

На Слобожанщині розгортання українського національного відродження пов’язане з відкриттям у 1805 р. Харківського університету. Це був перший вищий навчальний і науковий заклад європейського типу на українських землях, підвладних Російській імперії. Ініціатором його створення став слобідський дворянин, учений, громадський діяч і просвітитель Василь Каразін (1773-1842).

Василь Каразін (1773-1842)

Слобідський дворянин В. Каразін був одним із друзів імператора Олександра І і завдяки цьому отримав його особисту згоду на створення університету в Харкові. Його відкриття стало головною справою життя Каразіна. Крім того, він написав близько 60 наукових праць з агрономії, гірничої справи, метеорології тощо. В. Каразін був винахідником різноманітних сільськогосподарських машин, парового опалення, технології видобутку селітри, сушильних апаратів тощо. Склав кілька проектів суспільно-економічних реформ у Російській імперії, що викликало незадоволення у правлячих колах. Каразіна було ув’язнено до Шліссельбурзької фортеці (1820-1821 рр.), а потім відправлено доживати віку під наглядом поліції до родинного маєтку.

Викладати у новоствореному університеті Каразін запросив найвідоміших тогочасних європейських учених. У перше десятиліття його діяльності тут працювали 29 професорів західноєвропейського походження. Вони знайомили студентів із поширеними тоді в Європі суспільно-економічними та ідейно-політичними течіями. Зокрема, німецький професор Йоганн Шад (1758-1834) викладав курс «Природного права». Він уперше з лекторської трибуни на українських землях виступив із критикою монархій, стверджуючи, що їх існування перешкоджає виникненню національних держав. Із випускників Харківського університету сформувалося нове покоління патріотів, яке наприкінці 20-х рр. XIX ст. посіло чільне місце в українському національному русі у Наддніпрянщині. Серед «харківських романтиків», як їх тоді називали, були І. Срезневський, О. Шпигоцький, О. Євецький, І. Розковшенко та інші. Вони вивчали українські звичаї, історію, займалися літературною діяльністю. Так, результатом діяльності харківських романтиків став виданий 1831 р. І. Срезневським «Український альманах», де містилися народні пісні й твори, написані харківськими поетами. Перетворенню Харківського університету на колиску нової української культури сприяла його видавнича діяльність. Упродовж першої половини XIX ст. університетська друкарня випустила 646 найменувань книг, серед яких були наукові праці, підручники, твори художньої літератури тощо. Університет сприяв появі на Слобожанщині перших українських періодичних видань — газети «Харьковский еженедельник» (1812 р.) та журналу «Украинский вестник» (1816 р.). На сторінках останнього було вперше надруковано українською мовою твори П. Гулака-Артемовського та П. Квітки-Основ’яненка.

Коли було відкрито Харківський університет? Хто відіграв вагому роль у його заснуванні?

6. Українське національне відродження в 30-40-х рр. XIX ст.

У 30-40-х рр. XIX ст. продовжувався розвиток українського національного руху у Наддніпрянщині. На Харківщині в цей період видавали літературні альманахи й збірки. Спричинено це було тим, що з кінця 20-х рр. до 1861 р. видання власних періодичних журналів у Наддніпрянщині було заборонено. У цих альманахах і збірках друкував свої твори й переклади українською мовою Петро Рулак-Артемовський. Українське народне життя описував у своїх повістях Григорій Квітка-Основ’яненко.

У 30-х рр. XIX ст. українські літературні гуртки з’явилися в імперській столиці — Петербурзі. Під впливом «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» Миколи Гоголя, який там жив і працював, багато прихильників серед місцевої еліти ознайомилися з українськими народними піснями. У 1831-1845 рр. тут перебував також Тарас Шевченко. 1840 р. у Петербурзі вийшло перше видання його «Кобзаря». В імперських салонах Україну уявляли земним раєм, де «чуден Днепр при тихой погоде», доки не пролунало пристрасне слово Шевченка: «У тім раю я бачив пекло — там неволя». Велике значення мало видання в Петербурзі 1841 р. письменником Євгеном Гребінкою альманаху «Ластівка», у якому вперше всі твори було написано українською мовою.

«Кобзар» 1840 року видання

Т. Шевченко серед приятелів. На фото Тарас Шевченко з Г. Честахівським, братами О. та М. Лазаревськими і П. Якушкіним. 1859 р.

Відкриття в Києві університету Св. Володимира сприяло тому, що на початку 40-х рр. XIX ст. сюди перемістився центр українського національно-культурного життя. Навколо університету згуртувалися молоді українські патріоти, серед яких були В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак та інші. У 1845 р. посаду викладача університету отримав Т. Шевченко. На відміну від попередників, серед яких переважали дворяни, представники нової хвилі українського національного руху належали до різних соціальних верств.

До якого регіону України перемістився центр українського руху в 40-ві роки XIX ст.?

7. Кирило-Мефодіївське братство

Уособленням нового покоління українських діячів 40-х рр. стало Кирило-Мефодіївське товариство (братство).

Історія братства пов’язана з появою в Київському університеті Миколи Костомарова. Він згуртував навколо себе молодь, захоплену ідеями романтизму. На початку 1846 р. гурток перетворився на таємне товариство з метою пропаганди ідей слов’янської єдності. Ініціаторами створення братства стали полтавський учитель В. Білозерський, державний службовець П. Гулак, історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, етнограф О. Маркович. Названо товариство було на честь проповідників християнства серед слов’янських народів, братів Кирила і Мефодія.

У квітні 1846 р. до братства приєднався Т. Шевченко. Кількість членів братства на той час становила 12 осіб.

Кирило-мефодіївці провадили наукову діяльність, виступали з лекціями у навчальних закладах Києва, поширюючи завдяки цьому свої ідеї. Значну увагу приділяли вони просвітницькій діяльності, збирали кошти на відкриття народних шкіл, писали шкільні підручники. Зокрема, П. Куліш створив перший підручник з історії України «Повість про український народ» (1846 р.).

Діяльність Кирило-Мефодіївського братства тривала 14 місяців і припинилася через арешти його членів. Подальше слідство у діяльності товариства шкоди не виявило, але найбільше збентежили імперських урядовців програмні цілі товариства, викладені в його документах. За це, власне, братчиків і покарали.

У палких суперечках між братчиками народжувалися програмні документи товариства. Шевченко наполягав на першочерговості знищення кріпацтва і визволенні з-під російської влади. Костомаров вважав головними християнські ідеали і створення спілки слов’янських народів. Куліш віддавав пріоритет ідеї національного визволення.

Розгляньте картину і складіть розповідь про засідання Кирило-Мефодіївського братства.

Усі ці погляди знайшли відображення у «Книзі буття українського народу» і «Статуті слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», написаних лідером братчиків Миколою Костомаровим (1817-1885). Викладена в документах товариства програма перебудови суспільного життя була спробою поєднати національну, християнську і соціальні ідеї.

Микола Костомаров (1817-1885)

Людина непересічної долі, письменник і публіцист, історик і етнограф, громадсько-політичний діяч і поет, Микола Костомаров народився в сім’ї воронезького поміщика І селянки-кріпачки. Після закінчення гімназії вступив до Харківського університету. Там, спілкуючись із такими яскравими особистостями, як А. Бекетов, П. Гулак-Артемовський, І. Срезневський, формувався його світогляд. Десять років після закінчення університету він присвятив науковій праці, написав свій перший художній твір — драму «Сава Чалий», а 1846 р. став професором кафедри російської історії Київського університету.

Костомаров відіграв роль ідейного провідника Кирило-Мефодіївського товариства, за що й поплатився ув’язненням та семирічним засланням. Основні дослідження Костомаров присвячував українській історії XVI-XVIII ст. Найвідомішими з них є праці «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці».

Реалізація національної ідеї пов’язувалася зі створенням слов’янської спілки християнських республік з Україною на чолі. Український народ завдяки своєму традиційному волелюбству мав відіграти вирішальну роль у створенні цього союзу.

У вірі в можливість і потребу перебудувати все суспільне життя на основі християнських ідеалів знайшла відображення християнська ідея. «Форми правління, законодавство, право власності й освіта в усіх слов’ян, — зазначалось у «Статуті...», — повинні спиратися на святу релігію Господа нашого Ісуса Христа». З християнським змістом пов’язувалася також ідея українського месіанства: визволяючи слов’янські народи, українці виконують волю Божу.

Здійснення соціальної ідеї пов’язувалося, насамперед, із ліквідацією кріпацтва та станової нерівності. У «Статуті...» висувалися вимоги дотримання повної рівності всіх громадян, незалежно від їхнього «народження, християнського віросповідання та майнового стану». Також ставилися вимоги здійснення демократичних свобод — слова, друку, свободи совісті, отримання освіти та заміни постійних армій народною міліцією.

Головними засобами для досягнення своєї мети братчики вважали поширення освіти серед народу та мирну проповідь. Неморальні засоби для здійснення своїх планів, такі як визвольні війни та соціальні революції, вони рішуче засуджували. У скороченому вигляді програмні ідеї братства було викладено у прокламаціях «До братів українців» та «До братів великоросів і поляків». їхньою метою були пропаганда і поширення своїх ідей серед інших слов’янських народів.

Василь Білозерський

У березні 1847 р. за доносом провокатора О. Петрова членів товариства було заарештовано. Слідство у справі братчиків тривало в Петербурзі впродовж трьох місяців. Про його результати шеф жандармів граф Орлов доповів імператорові таке: «Товариство св. Кирила і Мефодія було не більше ніж ученим маячінням трьох молодиків. Його засновники М. Гулак, В. Білозерський і М. Костомаров не були спроможними ні залучити до товариства військових чи народ, ні зробитися причиною повстання». Братчики понесли відносно незначні покарання. Натомість Т. Шевченко зазнав найбільших переслідувань. Його відіслали у солдати окремого Оренбурзького корпусу із забороною писати і малювати. Проте суворість покарання поета визначалася не належністю до товариства, зазначав граф Орлов, а тим, що «за бунтівним духом і зухвалістю, які не мають межі, він повинен бути визнаним одним із головних злочинців».

Коли існувало Кирило-Мефодіївське братство?

Який твір став програмним документом братства?

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало недовго, одначе справило значний вплив на подальший розвиток українського національного руху. У програмних документах товариства вперше було здійснено спробу поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слов’янської єдності. За своїми світоглядними позиціями товариство було схоже на такі тогочасні європейські націоналістичні організації, як «Молода Італія», «Молода Ірландія» тощо. Як і вони, Кирило-Мефодіївське братство поєднувало ідею національного визволення зі здійсненням загальнодемократичних перетворень. Проте, на відміну від них, братство було єдиною організацією, яка категорично відкидала насильство як засіб досягнення мети.

Пропозиції графа О. Орлова імператорові стосовно характеру імперської політики у Наддніпрянщині після ліквідації Кирило-Мефодіївського товариства

«Правительство... не может допустить... и мыслей украинофилов о восстановлении народности их родины, ибо это поведёт малороссиян, а за ними и другие подвластные народы к желанию существовать самобытно.

Для предупреждения вреда в этом случае надлежит действовать общими мерами, не отыскивая, кого бы обвинить или наказать... Ещё более надлежит быть осторожными по отношению к Малороссии. Хотя там от молодых украинофилов, подобных Шевченке и Кулишу, быть может, обращаются идеи об отдельном существовании даже между людьми более степенными, нежели сами украинофилы, но строгие меры сделают для них ещё дороже запрещённые мысли и могут малороссиян, доселе покорных, поставить в то раздражённое против нашего правительства положение, в коем находится, особенно после мятежа, царство Польское».

1. Чому імперія вважала прагнення українофілів відновити свою народність небезпечними? 2. Імперська верхівка офіційно проголошувала, що малоросіяни є частиною великоросійського народу. Чи розуміла вона, що це — окремий, підкорений силою, народ? Якщо так, то наведіть відповідні свідчення.

Покарання братчиків не відштовхнуло їхніх наступників від боротьби за українську справу. Навпаки, ореол мучеництва, який закріпився за ними, зробив цю боротьбу привабливішою для українських патріотів. Наступні покоління борців за визволення українського народу продовжили справу кирило-мефодіївців.

ВИСНОВКИ

Наприкінці XVIII ст. в українському русі на Лівобережжі провідні позиції посідали дворяни-автономісти. їхні спроби знайти підтримку в боротьбі за відновлення прав Гетьманщини були марними. Найвагомішим їхнім досягненням стало пробудження в тогочасному українському суспільстві зацікавленості до мови, культури та історії свого народу.

На Слобожанщині центром українського відродження став Харків. Завдяки діяльності університету він зі звичайного провінційного містечка перетворився, за висловом істориків, на «першу столицю відродження» Наддніпрянської України. У 30—40-х рр. XIX ст. в українському національному русі відбувався перехід від збирання матеріалів історії, звичаїв і культури українців до боротьби за поширення сфери вжитку української мови й набуття нею ознак літературної. Значний вплив на подальший розвиток українського національного руху мало Кирило-Мефодіївське братство, члени якого першими розробили політичну програму, що стала прикладом для нащадків.

ЗАКРІПИМО ЗНАННЯ

1. У яких умовах відбувалося формування української національної ідеї наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст.?

2. Із якими подіями пов’язаний початок українського національного відродження на Лівобережжі?

3. Чому українських дворян Лівобережжя називали автономістами?

4. Який вплив на розвиток українського руху мало заснування Харківського університету?

5. Робота в групах. Чому твір «Історія Русів» оцінюють як прояв національного руху?

6. Охарактеризуйте розвиток українського національного руху в 30—40-х рр. XIX ст.

7. Як утворилося й діяло Кирило-Мефодіївське братство? Розкрийте зміст ідей, сформульованих у програмних документах братства.

8. Підтвердьте або спростуйте за допомогою фактів наведені судження: а) новгород-сіверський патріотичний гурток став зародком українського відродження на Лівобережжі; б) Харків — центр першої хвилі українського відродження у Наддніпрянщині.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно