Особи, які сприяють розгляду цивільних справ

До осіб, які сприяють розгляду і вирішенню цивільної справи по суті, належать свідок, експерт, спеціаліст; перекладач і особа, яка надає правову допомогу.

Відповідно до ст. 50 ЦПК України свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Свідок - це важливий учасник цивільного процесу, основна функція якого полягає у наданні правдивих показань щодо відомих йому обставин.

Свідком може бути виключно фізична особа, яка правильно сприймає обставини, що мають значення для справи та дає про ці обставини достовірні показання. При цьому слід зауважити, що обмежень щодо віку особи, яка може бути допитана як свідок, чинний ЦПК України не містить.

Особа набуває процесуального статусу свідка у зв'язку із залученням її у процес, який розпочався, оскільки існує припущення того, що цій особі відомі обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, який виник між сторонами.

Суд залучає свідка до участі у справі шляхом винесення ухвали, яка оскарженню не підлягає. В позовному провадженні ініціатива щодо виклику свідків належить особам, які беруть участь у справі, суд викликає свідків, задовольняючи їх клопотання. Надання свідком показань з власної ініціативи не допускається. В окремому провадженні свідки викликаються як за клопотанням учасників, так і за власною ініціативою суду.

Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. У випадку неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд.

Обов'язок щодо повідомлення покладений саме на свідка, а не на сторону у справі, за клопотанням якої свідок викликаний. Належним чином викликаний свідок, який без поважних причин не з'явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, може бути підданий приводу через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення.

Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, установлених законом, а також на компенсацію витрат; пов'язаних з викликом до суду.

Не підлягають допиту як свідки:

• 1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;
• 2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, - про такі відомості;
• 3) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;
• 4) професійні судці, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Заборона допиту цих осіб є безальтернативною, оскільки вони не можуть бути допитані як свідки навіть за їхньою згодою.

Оскільки така заборона є імперативною, докази, отримані у результаті допиту таких осіб є недопустимими з усіма наслідками, передбаченими ст. 59 ЦПК України.

Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника (ст. 51 ЦПК України). У відповідності до ст. 52 ЦПК України фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї чи близький родич цих осіб). Особа, яка відмовляється давати показання, зобов'язана повідомити причини відмови.

Заборона допиту цих осіб не є безальтернативною, оскільки за наявності відповідного дозволу або згоди дані особи можуть дати показання у якості свідків. Відповідний дозвіл або згода мають бути оформлені з урахуванням вимог Закону України "Про дипломатичну службу" від 20.09.2001 року, або з урахуванням особливостей справи.

У разі, якщо свідок має законні підстави відмовитися від дачі показань, суд приймає дану відмову шляхом винесення ухвали.

Обов'язок свідка давати правдиві показання щодо відомих йому обставин забезпечуються встановленням кримінальної відповідальності. Так, за 384 КК України передбачає відповідальність свідка за завідомо неправдиве показання, а ст. 385 цього ж кодексу - за відмову без поважних причин від давання показань.

Окрім повідомлення про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань і відмову від давання показань, свідок має бути приведений до присяги наступного змісту: ""Я, (ім'я, по батькові, прізвище), присягаю говорити правду, нічого не приховуючи і не спотворюючи"". Дана присяга зачитується вголос безпосередньо свідком та підписується ним. Підписаний свідком текст присяги та розписка приєднуються до справи.

Слід зауважити, що суд не попереджує про кримінальну відповідальність і не приводить до присяги неповнолітніх свідків.

Окрім кримінальної відповідальності, можливості примусового приводу, свідок також може бути притягнутий до адміністративної відповідальності відповідно до вимог ст. 185-3 КУпАП. Згідно з названою нормою свідок несе відповідальність за неповагу до суду, яка полягає у злісному ухиленні від явки в суд" а також вчинення дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суді правил.

Експерт (від латинського - досвідчений). Відповідно до ст. 53 ЦПК України експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань. Таким чином перед експертом завжди стоїть завдання: на підставі особистих досліджень із використанням певних технологій і методик створити експертний висновок, який за своїм змістом і формою має сприйматись судом як доказ.

Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, установленим Законом України "Про судову експертизу", і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про судову експертизу" судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства.

Судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань.

Судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вишу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності.

До проведення судових експертиз, крім тих, що проводяться виключно державними спеціалізованими установами, можуть залучатися також судові експерти, які не є працівниками цих установ, за умови, що вони мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих установах Міністерства юстиції України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності у порядку, передбаченому законом.

Не можуть залучатися до виконання обов'язків судового експерта особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а також особи, які мають судимість.

Інші обставини, що забороняють участь особи як експерта в судочинстві, передбачаються процесуальним законодавством.

Виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних і судово-психіатричних експертиз.

Для проведення деяких видів експертиз, які не здійснюються виключно державними спеціалізованими установами, за рішенням особи або органу, що призначили судову експертизу, можуть залучатися крім судових експертів також інші фахівці з відповідних галузей знань.

Експерт зобов'язаний з'явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обґрунтований та об'єктивний письмовий висновок на задані йому питання, а в разі необхідності - роз'яснити його.

Під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити збереження об'єкта експертизи. Якщо дослідження пов'язане з повним або частковим знищенням об'єкта експертизи або зміною його властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформляється ухвалою.

Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріали для проведення експертизи; спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також іншими учасниками цивільного процесу, за винятком дій, пов'язаних з проведенням експертизи; розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв'язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, про результати експертизи. Експерт не має права передоручати проведення експертизи іншій особі.

Експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів. У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт невідкладно заявляє суду клопотання щодо його уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями.

У разі постановлення ухвали суду про припинення проведення експертизи експерт зобов'язаний негайно подати матеріали справи та інші документи, що використовувалися для проведення експертизи.

Експерт має право:

• 1) знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;
• 2) заявляти клопотання про надання йому додаткових матеріалів і зразків;
• 3) викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання;
• 4) бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження;
• 5) задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам;
• 6) користуватися іншими правами, встановленими Законом України "Про судову експертизу".

Експерт має право на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з проведенням експертизи і викликом до суду.

Експерт може відмовитися від надання висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов'язків. Заява про відмову повинна бути мотивованою.

За завідомо неправдивий висновок або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків експерт несе кримінальну відповідальність, передбачену ст. 384 КК України, а за злісне ухилення від явки в суд, а також вчинення дій, які свідчать про явну зневагу до суду або встановлених у суці правил, експерт підлягає адміністративній відповідальності відповідно до ст. 185-3 КУпАП.

Спеціаліст. Згідно зі ст. 54 ЦПК України спеціалістом може бути особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може давати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок.

З аналізу норм чинного ЦПК України вбачається, що спеціаліст може бути залучений до процесу для наступних цілей: надання консультації (усної чи письмової) суду під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок; надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складання схем, планів, креслень, відбору зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій.

В залежності від цілей залучення спеціаліста до процесу можемо виділити дві форми участі спеціаліста в цивільному судочинстві: спеціаліст-консультант і спеціаліст - технічний помічник суду.

Процесуальний статус спеціаліста-консультанта має деякі подібні риси з процесуальним статусом окремих суб'єктів цивільного судочинства, а саме: експерта, свідка, а також органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які беруть участь у справі для подання висновку. У зв'язку з цим постає проблема розмежування їх компетенції.

Так, ряд спільних рис мають спеціаліст і експерт: обидва суб'єкти - носії спеціальних знань, належать до так званих "обізнаних осіб", а також до однієї групи учасників цивільного процесу. Процесуальною підставою залучення в процес і спеціаліста, і експерта є ухвала суду відповідно про залучення спеціаліста та про призначення експертизи: Як експерт, так і спеціаліст мають самостійний, нормативно відокремлений процесуальний статус, тобто кожен із цих суб'єктів має окремі, лише для нього визначені функції. Спільними рисами експерта і спеціаліста також є наступне: діяльність названих суб'єктів заснована на нормах цивільного процесуального права, ними можуть бути лише громадяни, тобто фізичні особи, вони не мають юридичної зацікавленості у справі, і, нарешті, ні експерт, ні спеціаліст не можуть самостійно вступити до процесу, а залучаються за ініціативою суду і осіб, які беруть участь у справі. Незважаючи на очевидну схожість, експерт і спеціаліст є різними процесуальними суб'єктами, про що свідчить ряд відмінностей їх процесуального статусу. Як експерт може залучатися лише особа, внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів, стосовно спеціаліста закон такої вимоги не висуває. Спеціаліст не проводить спеціального дослідження для встановлення нового спеціального факту, натомість факти встановлюються спеціалістом шляхом безпосереднього спостереження. Відмінною рисою цих двох суб'єктів є різне правове значення результатів їх діяльності: висновок експерта є засобом доказування, висновок спеціаліста засобом доказування не є. Експерт, на відміну від спеціаліста, наділений більш широким колом процесуальних прав і обов'язків, приводиться до присяги, попереджається про кримінальну відповідальність.

Окрім експерта, певну схожість із процесуальним статусом спеціаліста-консультанта має такий суб'єкт цивільного судочинства як органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які беруть участь у справі для подання висновку. Обидва суб'єкти залучаються до процесу шляхом постановлення відповідної ухвали для консультування суду. Результатом діяльності і спеціаліста, і органу державної влади та місцевого самоврядування є висновок, що не визнається законом як засіб доказування. Поряд із схожими рисами ці два суб'єкти мають відмінності: спеціаліст є носієм спеціальних знань на відміну від органу державної влади чи місцевого самоврядування, спеціаліст і орган влади належать до різних груп суб'єктів цивільного процесу, через що мають різний обсяг процесуальних прав і обов'язків. Органи державної влади і місцевого самоврядування мають юридичну зацікавленість у результаті розгляду справи, у разі ж наявності такої зацікавленості у спеціаліста він підлягає самовідводу або відводу. Спеціаліст завжди є фізичною особою, орган державної влади і місцевого самоврядування - юридична особа.

Спеціаліст має право на оплату виконаної роботи та на оплату витрат, пов'язаних із викликом до суду. Орган державної влади і місцевого самоврядування таким правом не наділений. Органи державної влади і місцевого самоврядування можуть вступати до процесу за власною ініціативою на виконання повноважень, покладених на них законом, ініціатива спеціаліста щодо вступу до процесу не допускається. Істотною відмінністю між цими двома суб'єктами є те, що органи державної влади і місцевого самоврядування мають право висловлювати свою думку щодо вирішення справи по суті, тобто їх висновок повинен мати правовий характер. Спеціаліст позбавлений права на юридичну оцінку наданих ним доказів і висловлювання думки щодо вирішення справи по суті.

Певну схожість статус спеціаліста також має із статусом "обізнаного свідка". Чинний ЦПК України і спеціаліста, і свідка відносить до інших учасників процесу. Обидва суб'єкти є носіями спеціальних знань, проте для спеціаліста володіння ними є обов'язковою ознакою, для свідка володіння спеціальними знаннями законом не вимагається. Відмінністю обізнаного свідка від спеціаліста є те, що спеціаліста можна замінити в процесі, свідка замінити не можна. Цінність спеціаліста в процесі визначається його володінням спеціальними знаннями, цінність свідка - володінням відомостями щодо обставин справи. Висновки спеціаліста можуть мати як усну (консультації), так і письмову (роз'яснення) форму, у той час як показання свідків можуть бути лише усними. Пропонується критерій визначення процесуального статусу для особи - носія спеціальних знань: спеціаліст чи обізнаний свідок. Особа, яка була очевидцем обставин, що досліджуються судом, має набути статусу свідка, особа, яка не є очевидцем обставин, набуває статусу спеціаліста.

Дещо схожий процесуальний статус у спеціаліста і перекладача. Проте, незважаючи на наявність спеціальних знань, до яких слід відносити іноземні мови, перекладач і спеціаліст мають абсолютно різні процесуальні завдання, отже, об'єднувати статуси цих двох учасників процесу немає жодної потреби, оскільки їх нормативне розділення є зручним у правозастосуванні.

Таким чином, серед суб'єктів - носіїв спеціальних знань - спеціаліст займає окремо визначене місце, має належні лише йому функції, завдання, процесуальні права і обов'язки, що відрізняють його від інших учасників цивільного процесу.

Спеціаліст може бути залучений судом під час проведення таких процесуальних дій: дослідження доказів, призначення експертизи, забезпечення доказів, опитування сторін і осіб, які беруть участь у справі, підготовка судових доручень, забезпечення позову. Основною процесуальною функцією спеціаліста є сприяння судові в дослідженні доказів. Допомога спеціаліста під час проведення дослідження письмових і речових доказів можлива у двох формах: технічна допомога, тобто застосування техніко-криміналістичних засобів, покликаних сприяти покращенню чуттєвого сприйняття суддями інформації, яку містить доказ; надання консультативно-довідкової допомоги з метою сприяння більш повному і якісному сприйняттю даних, що містить досліджуваний доказ.

Чинний ЦПК України визначає, що допомога спеціаліста не може стосуватися правових питань.

Спеціаліст зобов'язаний з'явитися за викликом суду, відповідати на задані судом питання, давати усні консультації та письмові роз'яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, у разі потреби надавати суду технічну допомогу.

Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду, відмовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навичками, з дозволу суду задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

Таким чином, спеціалістом у сучасному цивільному судочинстві є фізична особа - суб'єкт цивільного процесу, яка має спеціальні знання або технічні навички, не має юридичної зацікавленості у результаті розгляду справи, залучається до процесу шляхом постановленім ухвали за власної ініціативи суду або ініціативи осіб, які беруть участь у справі, для надання судові консультативно-довідкової або технічної допомоги.

Учасником, який володіє спеціальними знаннями з іноземної мови або мови глухонімих є перекладач. Згідно зі ст. 55 ЦПК України перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України у справі № 1-6/99 щодо офіційного тлумачення положень статті 10 Конституції України (справа про застосування української мови) від 14 грудня 1999р. "... українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом".

Враховуючи таку позицію Конституційного Суду, суд зобов'язаний, здійснюючи правосуддя, користуватися виключно українською мовою. Разом з тим залучення до розгляду справи перекладача може суттєво ускладнити її розгляд. По-перше, встановлюючи право осіб, які беруть участь у справі та не володіють або недостатньо володіють державною мовою користуватися послугами перекладача, ст. 7 ЦПК України не визначає, чиїм клопотом є пошук відповідного фахівця з іноземної мови - суду чи особи, яка має потребу в послугах перекладача.

По-друге, пошук перекладача може потребувати тривалого часу, особливо у випадках, коли є потреба в перекладачеві, який володіє рідкісною мовою, що у свою чергу може значно затягнути розгляд справи.

По-третє, перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими (ч.1 ст. 55 ЦПК України). Факт вільного володіння іноземною мовою повинен бути підтверджений у суді шляхом надання відповідного документу про освіту та кваліфікацію перекладача.

По-четверте, оскільки участь перекладача у справі є необхідною, він повинен бути присутній в кожному судовому засіданні, а його неявка повинна бути обов'язковою підставою для відкладення розгляду справи. На сьогодні ж цю ситуацію законом не врегульовано.

По-п'яте, законодавець не регламентує часу, протягом якого перекладач повинен зробити письмовий переклад документів, а отже, враховуючи незначний розмір винагороди, який має право отримати перекладач відповідно до "Інструкції про порядок і розміри компенсації (відшкодування) витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів досудового розслідування, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним спеціалізованим установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів", затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 1.07.96р. № 710, переклад документів за дорученням суду буде здійснюватися в останню чергу, що може негативно вплинути на строк розгляду справи.

Враховуючи вимоги ст. 55 ЦПК України, перекладачем не може бути особа, яка не володіє українською мовою, тобто "подвійний" переклад законом не допускається. Така вимога може встановлювати додаткові перешкоди для залучення перекладача, особливо у випадках, коли є потреба у перекладі з рідкісних іноземних мов (наприклад, учасником процесу є особа, яка володіє рідкісною іноземною мовою, переклад з якої на українську, за браком відповідних перекладачів, може бути здійснено тільки наступним чином: переклад з цієї мови на іншу іноземну з подальшим перекладом іншим перекладачем на українську).

Перекладач допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі. При цьому участь перекладачів у справі не означає, що законодавець вводить додатковий ланцюг у процесуальні правовідносини. Переклад - це об'єктивне відтворення думки учасника процесу обумовленою мовою і відтворення іншою мовою безпосередньо перед судом в режимі реального часу. В зв'язку з цим, участь перекладача полягає у рушенням принципу безпосередності.

Перекладач має право задавати питання з метою уточнення перекладу, відмовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє достатніми знаннями мови, необхідними для перекладу, а також на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

Перекладач зобов'язаний з'являтися за викликом суду, здійснювати повний і правильний переклад, посвідчувати правильність перекладу своїм підписом у процесуальних документах, що вручаються сторонам у перекладі на їх рідну мову або мову, якою вони володіють. Відповідно до ч. 1 ст. 164 ЦПК України, головуючий роз'яснює перекладачеві його права та обов'язки, встановлені ЦПК України і попереджає під розписку про кримінальну відповідальність передбачену ст. ст. 384-385 КК України за завідомо неправильний переклад та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків перекладач підлягає кримінальній відповідальності та приводить перекладача до присягти. Текст присягти підписується перекладачем і приєднується до справи. Разом з тим, участь перекладача у цивільному процесі пов'язана з правом позивача, відповідача, третіх осіб на його відвід. Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦПК України перекладач не може брати участі у розгляді справи та підлягає відводу з підстав, передбачених ст. 20 ЦПК України.

Останнім суб'єктом, який належить до групи "інші часники процесу" є особа, яка надає правову допомогу. Згідно зі ст. 56 ЦПК України правову допомогу може надавати особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги.

Залучення особи, яка надає правову допомогу є однією із форм реалізації права на правову допомогу, закріпленого у ч. 1 ст. 59 Конституції України і ст. 12 ЦПК України.

Особа, яка надає правову допомогу, повинна відповідати двом обов'язковим вимогам:

• 1) бути фахівцем у галузі права;
• 2) мати право за законом на надання правової допомоги. Суб'єктами надання правової допомоги (правовими радниками) є: адвокати, нотаріуси, патентні повірені, аудитори, фахівці у галузі права (особи, які мають вищу юридичну освіту і не належать до інших категорій правових радників), юридичні особи приватного права. Правовими радниками не визнаються:
• 1) особи, які перебувають у трудових відносинах із юридичними особами і до трудових обов'язків яких віднесено надання послуг правового характеру цій юридичній особі;
• 2) особи, які перебувають на державній службі, на службі в органах місцевого самоврядування і до службових обов'язків яких віднесено на дання послуг правового характеру;
• 3) нотаріуси, при вчиненні нотаріальних дій.

Слід наголосити на тому, що не можна ототожнювати особу, яка надає правову допомогу, із представником, хоча в їх якості можуть виступати одні й ті ж самі особи (наприклад, адвокати).

Особа, яка надає правову допомогу, належить до інших учасників процесу, а представник - до осіб, які беруть участь у справі. Тому особа, яка надає правову допомогу, на відміну від представника, не діє від імені іншої особи, не користується правами представника і не несе його обов'язків. Вона не може мати юридичної заінтересованості у результатах розгляду справи, від її дій не залежить виникнення, розвиток і припинення цивільного судочинства.

Розмежування процесуального статусу особи, яка надає правову допомогу, і представника має важливе практичне значення. Зокрема, це впливає на можливість компенсації витрат на надання правової допомоги.

Можна виділити такі види правової допомоги:

• 1) консультації та роз'яснення з правових питань;
• 2) складання заяв, скарг та інших документів правового характеру;
• 3) правовий висновок (письмовий документ, який містить роз'яснення про необхідність вчинення або утримання від вчинення певних дій за даних обставин);
• 4) медіація (правова допомога, яка спрямована на досягнення компромісу законних інтересів та вимог двох чи більше осіб з метою припинення спору між ними);
• 5) інші послуги правового характеру, що не заборонені законом. Особа, яка надає правову допомогу, наділена обмеженим колом процесуальних прав. Вона може тільки:
• 1) знайомитися з матеріалами справи;
• 2) робити з них витяги;
• 3) знімати копії долучених до справи документів;
• 4) бути присутньою у судовому засіданні.

Крім того, виходячи із змісту ст. 84 ЦПК України, можна дійти висновку, що особа, яка надає правову допомогу, має право на оплату своїх послуг.

У разі її присутності у залі судового засідання на таку особу покладаються також і обов'язки (ст. 162 ЦПК України).

Відповідно до ст. 12 ЦПК України на правову допомогу при розгляді цивільних справ мають право тільки особи, які беруть участь у справі. Вони повинні подати до суду заяву про допущення особи, яка надає правову допомогу, до участі у цивільній справі. За результатами розгляду цієї заяви суд постановляє ухвалу.

Оскільки законом не передбачено підстав для відмови у задоволенні зазначеної заяви, то, якщо особа відповідає вимогам, передбаченим у частині першій ст. 56 ЦПК України, суд має постановити ухвалу про її допущення до процесу розгляду і вирішення цивільної справи як особи, яка надає правову допомогу.

У разі, коли особи користуються послугами фахівців без залучення їх до участі у цивільному процесі за ухвалою суду, то останні не набувають процесуального статусу особи, яка надає правову допомогу.

Слід зауважити, що на сьогодні право на надання правової допомоги мають лише адвокати відповідно до ст. 9 на підставі Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05 липня 2012 року.