спростування недостовірної інформації щодо захисту честі, гідності та ділової репутації фізичних та юридичних осіб
Свобода вираження поглядів та свобода поширена інформації є суттєвим чинником сучасного демократичного суспільства. Сьогодні це розглядається як одна із умов для прогресу і розвитку кожної людини. При цьому це стосується не лише інформації, яка є позитивною для суспільства, але і тої негативної інформації, з якою час від часу мають справу як фізичні, так і юридичні особи. Такий плюралізм думок і формує демократію в суспільстві. В той самий час це не означає, що суспільство позитивно сприймає поширення негативної інформації, ким би вона не поширювалась, і відносно кого б це не стосувалося. Найчастіше негативна інформація в тій чи іншій формі поширюється фізичними особами і стосується вона більше приватного життя особи, її відносин, професійних якостей, тощо. При цьому такий колективний переказ часто спотворює дійсну інформацію, яка стає не лише розширеною, але і змістовно іншою. Отже, кожна інформація не є самозбереженою категорією, тому свідомо чи не свідомо, але кожна людина, переказуючи одні й ті самі обставини, не робить їх з фотографічною точністю, а це означає, що кожного разу, інформація отримує все нову і нову інформаційну енергію. Даному питанню можна було б і не приділятися великої уваги, якби сьогодні інформаційні війни не перетворилися в потужну зброю, яка без жодного пострілу змітає уряди, приводить особу до політичного чи економічного краху. Саме інформація робить людину знаменитою і в той самий час вона руйнує сім'ї, доводячи людину до самогубства.
Таким чином, перед суспільством гостро стоїть проблема щодо збереження і захисту інформації, з одного боку, а з іншого - ще більш гостро стоїть проблема щодо оперативного захисту від поширення неправдивої інформації, і особливо тієї, яка принижує честь, гідність та ділову репутацію як фізичної, так і юридичної особи. На сьогодні суспільство досягло такого розвитку, коли збереження і захист державної, політичної, військової, банківської, економічної інформації, інформації, яка безпосередньо стосується особистості її приватного життя, вже не є проблемою окремої людини, це є проблемою всього світу, а отже, це вже є глобальною проблемою.
Якщо збереження інформації чи то державної, чи військової, чи фінансової досягається різними ступенями грифів таємності і це є по суті вже історичною категорією, то захист від уже поширеної негативної інформації сьогодні є проблемою у всіх державах, у тому числі і в Україні. Складність такої проблеми полягає в тому, що інформація, яка принижує честь і гідність особи, як правило, поширюється водночас по декількох інформаційних каналах: Інтернет, засоби масової інформації, людське спілкування тощо. Якщо на рівні письмових ЗМІ інформація, яка подається до друку все-таки перевіряється, і автори такої інформації, як правило, відомі, а це дає можливість при необхідності звернутися до суду з позовом про захист честі і гідності, як до газети чи журналу, так і окремого автора, то інформація в Інтернеті поширюється миттєво, без будь-яких на те перевірок. Це саме стосується і усних пересудів, які не лише ображають особу, але і часом принижують її честь і гідність, спотворюючи при цьому ділові якості особи. Ось чому захист честі і гідності та ділової репутації як фізичної, так і юридичної особи є доволі складним завданням, бо воно полягає не лише у розшуку справжнього "автора", що дуже складно зробити, особливо в умовах Інтернету, але і оперативного спростування такої інформації. Таким чином, перед юристами стоїть нелегке завдання, яке полягає в тому, як віднайти такий уніфікований процесуальний механізм, який би дав можливість своєчасно і оперативно захиститися від розповсюдження неправдивої інформації, не вдаючись в складних пошуки авторів, які поширили таку інформацію. При цьому такі судові рішення могли б стати тим уніфікованим документом, який би спростовував усі подальші можливості щодо розповсюдження такої інформації в інших ЗМІ чи поширення такої інформації в усній формі.
Уперше питання захисту честі і гідності отримало своє законодавче закріплення у ст. 70 Основ Цивільного законодавства Союзу PCP і союзних республік, які були прийняті 8 грудня 1961 року (далі - основи). Відповідно до даної норми громадянин або організація мали право вимагати у судовому порядку спростовування відомостей, що ганьблять їх честь і гідність. Разом з тим це мало місце тоді, коли особа, яка поширені такі відомості, не докаже, що такі відомості відповідають дійсності. Якщо відомості, які ганьблять честь і гідність громадянина або організації, розповсюджені в засобах масової інформації і не відповідають дійсності, вони повинні бути спростовані також у пресі. У разі, якщо такі факти містяться в документі, який видано організацією, такий документ підлягає заміні.
Цивільний кодекс Української PCP, який було ухвалено в 1963 році, фактично продублював зміст ст. 7 Основ, де особі надавалася можливість в судовому порядку захистити свою честь і гідність.
Таким чином, незважаючи на те, що як Основи, так і ЦК України 1963 року вперше закріпили можливість звернення особи до суду у разі посягань на її честь і гідність, все ж у них не ставилися питання щодо захисту особи, а лише стояло питання щодо спростування відомостей. Тобто законодавець давав можливість встановлення лише певного факту. Спростовування ж відомостей на основі судового рішення було правовою вказівкою супу про те, що ті чи інші відомості не відповідають дійсності і є такими, що порочать честь і гідність особи. Правовий захист особи пов'язується не лише з встановленням певного факту, який має юридичне значення, але і наявністю можливостей щодо відшкодування, як матеріальної так і моральної (немайнової) шкоди. У науково - практичному коментарі Цивільного кодексу Української PCP того часу зазначено: "потерпілому надається можливість захистити свою честь і гідність шляхом заявлення цивільного позову до суду".
Таким чином, на науковому рівні прийшло розуміння того, що честь і гідність особи можна захистити в суді, а не лише спростувати ті чи інші відомості щодо цієї людини.
Поширення відомостей, які ганьблять честь і гідність громадянина чи організації, необхідно розуміти опублікування такої інформації в пресі чи повідомлення в іншій, у тому числі й усній формі, невстановленому колу осіб, декільком особам чи хоча б одній особі. Ганебними є такі відомості, які принижують честь і гідність громадянина чи організації в суспільній думці, чи думці окремих громадян, з точки зору дотримання законів, правил соціального буття та принципів комуністичної моралі.
За відповідача, якщо відомості такого характеру було опубліковано в пресі, притягується автор та орган преси. Коли ж такі відомості опубліковано під умовним іменем чи без зазначення імені автора, чи його ім'я редакцією чи виданням не названо, відповідачем у справі є орган преси - юридична особа. Таким чином, як законодавець так і судова практика передбачили розгляд справ про захист честі і гідності як фізичних, так і юридичних осіб лише в порядку позовного провадження.
Така практика передбачала обов'язкове встановлення особи відповідача, який вважався автором поширення неправдивої інформації про іншу особу, яка за своїм змістом ганьбить честь і гідність такої особи чи її ділову репутацію незалежно від того, що така особа є фізичною чи юридичною. Якщо редакція чи видавництво не називає таку особу або публікація вийшла під псевдонімом, то відповідачем у такій справі є орган преси чи видання, які є юридичними особами. Разом з тим, ні законодавець, ні судова практика того часу не давали відповіді на питання: яким чином повинна діяти особа в разі поширення про неї неправдивих відомостей невстановленою особою, якщо такі відомості ганьблять честь і гідність такої особи чи принижують її ділову репутацію?
Прийнята у 1996 році Конституція України визнала честь і гідність кожної людини соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). На основі даного конституційного принципу та норм ст. 7 ЦК України 1963 року було сформовано право людини щодо поваги до її честі і гідності в новому ЦК України, який було прийнято у 2003 році. Так, у ч.1 ст. 297 ЦК України зазначається, "що кожен має право на повагу до його гідності та честі". "Такі права є недоторканними" - стверджується у частині другій цієї норми. У разі ж порушення такого права "фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі" (ч.3 ст. 297 ЦК України). Таким чином, новий ЦК України "взяв" за основу такі самі процедурні можливості для захисту честі і гідності та ділової репутації особи, які мали місце в ЦК України 1963 року. Сьогодні судова практика і формується таким чином. Так, рішенням Керченського міського суду від 19 квітня 2010 року було відмовлено в позові особі щодо захисту честі, гідності та ділової репутації та стягненні моральної шкоди в зв'язку з якби то розповсюдженою недостовірною інформацією про неї на ринку "Блискавка", де вона працює. Відповідач позов не визнав і пояснив, що він не ображав позивачку і не розповсюджував про неї недостовірні відомості. Суд відмовив позивачці в позові, зазначивши, що в судовому засіданні позивачкою не надано доказів, що саме відповідач розповсюджував про неї недостовірну інформацію. Разом з тим така особа може звернутись до суду із заявою в порядку окремого провадження про встановлення факту щодо недостовірності інформації, яка принижує честь, гідність та ділову репутацію особи. За загальним правилом, справи щодо захисту честі, гідності та ділової репутації особи розглядаються лише в позовному провадженні, але для цього повинен бути встановлений відповідач, як зазначив Пленум Верховного Суду України в своїй Постанові № 1 "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" від 27 лютого 2009 р., відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації. Таким чином, за зазначеним правилом Пленум знову пропонує всі справи даної категорії розглядати в порядку позовного провадження. Остання позиція явно затрудняє, а при умовах не виявлення відповідача - унеможливлює захист честі, гідності та ділової репутації особи в суді в порядку позовного провадження, бо в такому випадку позивач не може розпочати спір перед судом із відповідачем щодо доведення того, що та чи інша інформація є недостовірною і за цими підставами принижує честь і гідність особи, оскільки останній не відомий. Якщо особа не може таким способом захистити своє право, то чи може вона захистити своє право в порядку окремого провадження? Щоб зрозуміти, який інтерес може бути захищено в порядку цивільного судочинства за даною категорією справ, необхідно визначити, що саме розуміється під поширенням відомостей, які ганьблять честь і гідність та ділову репутацію як фізичної, так і юридичної особи, та під неповагою до честі і гідності людини.
Захисту від поширення недостовірної інформації потребує честь, гідність та ділова репутація як фізичних, так і юридичних осіб.
Так, М. Н. Малеїна зазначає, що "честь" - це суспільна оцінка особистості, міра її духовних, соціальних цінностей. Гідність є внутрішньою самооцінкою громадянина - його властивостей, здатностей, світогляду, суспільного значення. І.Л. Петрухін поняття "честі" пов'язує з оцінкою суспільством моральних та інтелектуальних особливостей людини, "гідність" - із моральними та інтелектуальними якостями. У зв'язку з цим H.A. Придворов зазначає, що під "гідністю" людини визначається її репутація в суспільстві О. В. Кохановська під "гідністю" людини розуміє ту її цінність, якої вона набуває і яку зберігає в суспільстві.
Під поширенням відомостей, які ганьблять честь і гідність та ділову репутацію як фізичної, так і юридичної особи, необхідно розуміти будь-яке як публічне, так і не публічне поширення неправдивої інформації в письмовій, усній чи електронній формі як невстановленому колу осіб, так і конкретним особам чи особі. Так, рішенням Долинського районного суду Кіровоградської області від 22 жовтня 2010 особі було відмовлено в позові щодо захисту честі, гідності та ділової репутації та стягнення моральної шкоди, оскільки відповідачка при перевірці інформації працівниками правоохоронних органів давала пояснення щодо відомих їй обставин, які їй стали відомі від інших осіб. Отже, в її діях відсутні ознаки поняття "поширення недостовірної інформації" щодо неповаги до честі та гідності позивачки. В той же час рішенням Замостянського районного суду м. Вінниці від 17 травня 2010 року було задоволено позов жінки до свого колишнього чоловіка щодо захисту її честі та гідності та відшкодування моральної шкоди, оскільки в судовому засіданні з достовірністю було встановлено, що саме відповідач розвісив листівки біля будинку позивачки із змістом яким принижувалися честь та гідність позивачки.
Під неповагою до честі та гідності людини необхідно розглядати не лише образу чи грубе поводження особи індивідуально чи в групі осіб, але і як надання особою негативної оцінки щодо іншої особи чи її близьких, висловлювання на її адресу нецензурних слів, негативного змісту прізвиськ, демонстрацію непристойних жестів тощо.
Таким чином, у разі не встановлення особи, винної у поширенні неправдивої інформації, яка ганьбить честь і гідність та ділову репутацію особи, її інтерес можна захистити в порядку окремого провадження. Що саме у такому разі буде становити об'єкт захисту? Це питання є складним, оскільки поняття честі, гідності та ділової репутації не є правовою категорією, а є категорією морально - етичного характеру, а тому вона є об'єктом самостійного судового захисту. Об'єктом захисту честі, гідності та ділової репутації особи в окремому провадженні є її моральність та порядність, що формує довіру до особи.
Таким чином, з одного боку, в порядку окремого провадження може бути спростовано не просто будь-який недостовірний факт, а лише той факт, з яким пов'язане приниження честі, гідності та ділової репутації як фізичної так і юридичної особи.
Крім того, для розгляду справ цієї категорії в порядку окремого провадження необхідна наявність об'єктивної умови, відповідно до якої поширення недостовірної інформації здійснено невідомою особою. Таке поширення можливе, наприклад, шляхом анонімних листів, телефонних дзвінків, псевдо-анонімних звернень. Це ж стосується і поширення інформації про зникнення людини безвісти або її смерті чи банкрутство юридичної особи, поширеної в мережі Інтернет особою, яку неможливо ідентифікувати.
Разом з тим такі звернення до суду із заявами зацікавлених осіб про встановлення факту поширення про них неправдивої інформації та спростування такої інформації повинно бути підтверджено доказами про те, що особу, яка поширила недостовірну інформацію, встановити немає можливості. Аналогічну позицію щодо цього займає і Верховний Суд України.
З процесуальної точки зору у ст. 256 ЦПК України не міститься позиції щодо встановлення фактів неправдивості поширення інформації та її спростування в порядку окремого провадження. Разом з тим у частині другій цієї норми зазначено, що в порядку окремого провадження можуть бути встановлені й інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, якщо чинне законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення.
У частині 4 ст. 277 ЦК України з цього приводу зазначено: "Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування".
Таким чином, випадку, коли суд встановить, що поширена невідомою особою інформація відносно фізичної чи юридичної особи є неправдивою, то суд спростовує її. Разом з тим, коли при розгляді справи в порядку окремого провадження буде встановлено особу, яка поширила таку неправдиву інформацію, справа переходить до розряду позовного провадження і відповідно до ч. 6 ст. 235 ЦПК України суд залишає таку справу без розгляду, пояснюючи зацікавленій особі, що вона має право подати позов до суду на загальних підставах.
