Судові рішення та їх особливості у справах окремого провадження

Відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК України "судові рішення викладаються у двох формах: 1) ухвали і 2) рішення". Так, питання, пов'язані із рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, припинення або закриття провадження справи, залишення заяви без розгляду вирішується судом шляхом постанови ухвали. Судовий же розгляд справи по суті закінчується ухваленням рішення суду. Відсутність такого рішення залишає розпочату цивільну справу незакінченою.

Таким чином, законодавець не робить розмежувань між ухвалами і рішеннями. Це означає, що за формою судові рішення і ухвали є однозначними в усіх видах сьогоднішнього судочинства. На підтвердження даного висновку у ч. 1 ст. 209 ЦПК України зазначено: "суди ухвалюють рішення іменем України негайно після закінчення судового розгляду". Рішення суду, а також ухвали, які оформляються окремими процесуальними документами (ч. 4 ст. 209 ЦПК України), ухвалюються, оформляються і підписуються в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду - суддями, які розглядали справу. Такі вимоги закону до процедури ухвалення судових рішень та ухвал є однаковими як для позовного, так і окремого провадження. Однакові вимоги законодавець ставить і до змісту ухвал і рішень суду. Так, у ст. 210 ЦПК України (зміст ухвали суду) і у ст. 215 ЦПК України (зміст рішення суду) зазначено, що вони мають вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

З урахуванням цих обставин та специфіки справ окремого провадження законодавець для кожної із таких справ зазначає свої особливості, закріплюючи їх в кожній главі таких справ з однаковою назвою: "Рішення суду".

Разом з тим ці норми хоча і не характеризують структуру судових рішень, але вони уточнюють та доповнюють зміст їх резолютивної частини, а також зазначають особливості їх виконання. Так, в ч. 1 ст. 241 ЦПК України зазначено: "Суд, ухвалюючи рішення про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною, встановлює над нею відповідно піклування або опіку, і за поданням органу опіки чи піклування призначає їй піклувальника чи опікуна".

У ч.1 статті 245 ЦПК України законодавець зазначає: "Суд, розглянувши заяву про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності, по суті, ухвалює рішення, яким задовольняє або відмовляє у задоволенні вимоги заявника". "Рішення суду про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності після набуття ним законної сили надсилаються органу опіки і піклування".

У ч. 2 статті 255 ЦПК України зазначено: "У разі задоволення заяви суд у резолютивній частині рішення про усиновлення дитини або неповнолітньої особи заявником (заявниками). За клопотанням заявника (заявників) суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та по батькові, дати і місця народження усиновленої дитини, про зміну імені, прізвища, по батькові усиновленої повнолітньої особи, про запис усиновлювачів батьками".

У змісті рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, повинно бути зазначено відомості про факт, встановлений судом, мету його встановлення, а також докази, на підставі яких суд встановив цей факт (ч. 1 ст. 259 ЦПК України).

Таким чином, ця норма звертає увагу суду, на викладення описової, мотивувальної та резолютивної частини судового рішення.

У статті 273 ЦПК (про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність), ст. 278 ЦПК (про визнання спадщини відумерлою) слід звернути увагу на те, щоб в описовій і мотивувальній частинах судового рішення повинні бути викладені і досліджені умови щодо передачі безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність та визнання спадщини відумерлою.

У рішеннях щодо надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку (ст. 282 ЦПК України) та про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу (ст. 286 ЦПК України) повинно бути зазначено, задоволено чи відхилення заяву. Таким чином, закон приділяє особливу увагу резолютивній частині судових рішень у справах окремого провадження.

У резолютивній частині судового рішення про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб (ст. 290 ЦПК України) повинно бути зазначено: ім'я (найменування) одержувача; його місця проживання або місця знаходження, а також ім'я одержувача, коли інформація надається представникові; ім'я (найменування) особи, щодо якої банк має розкрити інформацію, яка містить банківську таємницю; місце проживання або місце знаходження цієї особи; найменування та місцезнаходження банку, що обслуговує особу, щодо якої необхідно розкрити банківську таємницю; обсяги (межі розкриття) інформації, яка містить банківську таємницю, що має бути надана банком одержувачу, та мету її використання.

Такі уточнення щодо резолютивних частин судового рішення, в справах окремого провадження є необхідністю, виходячи із специфіки кожної справи. Разом з тим судові рішення є аналітично-психологічною працею судді і являють собою висновок з тих питань, які через відповідну судову процедуру були предметом відкритого дослідження доказів у судовому засіданні. Тому суд не має можливості звідки-то списати судове рішення чи взяти таке, яке вже кимось написане. Таке рішення може бути створене лише на основі логічної діяльності конкретного судді, який, враховуючи вимоги процесуального законодавства, сприймає докази шляхом осмислення їх інформаційного змісту, логічно пов'язуючи їх в систему, яка дає можливість робити логічні висновки. При цьому лише досліджені судом докази можуть бути покладені в основу письмового рішення. В цьому зв'язку К.С. Юдельсон справедливо зазначав, що суть судового рішення може бути зрозумілою лише у зв'язку із всією діяльністю суду. Таким чином, сьогодні мова в судовому рішенні йде не про відображення абсолютної істини, а встановлення відносної істини в судовому рішенні.

Отже, виникає питання, що ж таке судове рішення? Якщо це логічна побудова висновку самого судді як відображення його внутрішнього переконання, яке сформоване на досліджених судом доказах та життєвому досвіді судді, його знаннях, тоді судове рішення є суб'єктивно-аналітичним судженням особи, яка наділена державою відповідними повноваженнями. Якщо це акт, який складається із юридичних фактів, встановлення яких повинно проводитись відповідно до норм матеріального і процесуального права, то тоді виникає питання, а яким чином здійснюється аналітична його складова. Враховуючи дані обставини можливо зробити висновок, що поняття "судове рішення" повинно формуватися за трьома його складовими: формою, змістом і спрямованістю (значенням).

Так, за своєю формою судове рішення є письмовим, структурованим процесуальним документом, який створює суд на підставі процесуального закону. За своїм змістом судове рішення є аналітичним документом, пов'язаним із правозастосування матеріального права, на основі того доказового матеріалу, який був предметом судового дослідження. У цій частині М. Й. Штефан зазначав, що рішення, ухвали судів є процесуальною формою діяльності щодо застосування права. У той самий час за своїм значенням - це процесуальний документ, який ухвалюється судом від імені держави і є її офіційним волевиявленням, яке має обов'язковий характер для всіх без винятку як фізичних, так і юридичних осіб. Таким чином, при ухваленні судового рішення воля суду трансформується у волю держави, набуваючи в такому вигляді не лише обов'язковості його виконання, але і відповідальності за її невиконання.

Отже, судові рішення в ідеалі повинні бути не лише законними але і обгрунтованими. У зв'язку з цим у Постанові №14 "Про судове рішення у цивільній справі" від 18 грудня 2009 р. Пленуму Верховного Суду України зазначено, що рішення суду є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства. Вирішив справу згідно з нормами матеріального права, а також правильно витлумачив ці норми. Незважаючи на це, в ідеалі досягти цього неможливо, оскільки суд в особі конкретного судці, оцінюючи докази в їх логічній послідовності, дає їм свою індивідуальну оцінку, яка залежить від рівня правових знань, життєвого досвіду, його інтелектуальної складової, логіки мислення, психологічної рівноваги, загального робочого навантаження тощо.

Таким чином, судове рішення завжди буде пов'язане з його аналітично-психологічною складовою, яка визначається лише суддею.

Разом з тим вольова позиція суду є, по суті, вольовою позицією держави, оскільки судове рішення завжди повинне грунтуватися на законі, який приймає держава. Суд же розглядає цивільну справу, використовуючи як матеріальну, так і процесуальну складову закону, яку втілює в судове рішення, надаючи йому властивостей імперативності.

Отже, ми можемо говорити про те, що судове рішення в справах окремого провадження характеризується своєю:

• а) індивідуальною конкретністю (п.4 ч.1 ст.210, п.4 ч.1 ст. 215; 241; 245; 250; 255; 259; 267; 273; 278; 282; 286; 290 ЦПК України);
• б) остаточністю (п.2 ч.1 ст. 205 ЦПК України; ч.1 ст. 13 ЗУ "Про судоустрій та статус суддів");
• в) обов'язковістю (ст. 14 ЦПК України; ч.2 ст. 13 ЗУ "Про судоустрій та статус суддів");
• г) законністю (ч.3 ст. 213 ЦПК України);
• д) обґрунтованістю (ч.3 ст. 213 ЦПК України); є) незмінність судового рішення з часом (ч. 1 ст. 13 ЗУ "Про судоустрій та статус суддів");
• ж) можливою інстанційною оскарженістю (ст. 14 ЗУ "Про судоустрій та статус суддів").

Отже, судове рішення в справах окремого провадження не є процесуальною формальністю, оскільки воно наділене більшістю ознак, які характерні для закону, оскільки закон має ті ж характерні ознаки, що і судове рішення: обов'язковість, незмінність, обґрунтованість, законність.

Таким чином, судове рішення - це індивідуалізований процесуально-правовий документ, який ухвалюється судом від імені держави, на підставі норм цивільного процесуального права, зміст якого спрямований на захист прав, свобод чи інтересів як юридичних, так і фізичних осіб, і повинне бути загальнообов'язковим, безумовним, законним, обґрунтованим та остаточним, з можливою інстанційною оскарженістю.

Таким чином, судове рішення є спеціальним процесуально-правовим документом, процесуальний зміст якого закріплено в ст. 210,215 та 220 ЦПК України його ж матеріально-правовий зміст, спрямований на розгляд справи, по суті, вносячи стабільність у сферу цивільного обороту. Судове рішення має: імперативний характер, оскільки набуває ознак нормативного документа, умисне невиконання якого передбачає кримінальну відповідальність. Воно має законодавчі риси, оскільки ухвалюється від імені держави, є обов'язковим до виконання на всій території України (ст. 14 ЦПК України); встановлює конкретні однотипні правила поведінки для сторін, заявників, зацікавлених осіб у сфері конкретних цивільних правовідносин. Воно є забезпеченим, оскільки судове рішення, яке набрало чинності, забезпечується примусовим виконанням. Воно діє як нормативно-правовий акт профілактично-виховного характеру.

У той самий час усі судові рішення окремого провадження мають не лише юридичну, а. перш за все, соціальну значущість, оскільки за своїм змістом вони значно виходять за межі простого встановлення юридичних фактів, дій, подій чи часу.