Визначення підсудності за домовленістю сторін

Підсудність за домовленістю сторін, за участю іноземного елементу визначається відповідно до окремих договорів України з іншими державами про надання правої у допомогу.

В таких договорах зазвичай містяться спеціальні норми, спрямовані на розмежування підсудності - вибір компетентного суду або іншої компетентної установи у справах з іноземним елементом. У сучасній світовій системі міжнародна підсудність визначається за ознакою громадянства сторони чи сторін у справі (Франція), місця проживання відповідача (ФРН), особистої участі відповідача або наявності належного йому майна на території даної держави (Англія, США), за місцем знаходження спірної речі, тощо.

В Україні підсудність судам цивільних справ з іноземним елементом визначається її законодавством або відповідним міжнародним договором (ст. 414 ЦПК).

Враховуючи дані обставини, можна зазначити, що питання підсудності у цивільних справах з іноземними особами визначаються у першу чергу статтями 109-114 ЦПК України. І в цій частині законодавець не робить якихось розмежувань між громадянами України і іноземцями. В той же час питання підсудності для іноземців більш детально розкривається у ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право". Відповідно до даної норми, суди України можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках: 1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України; 2) якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місце знаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення; 3) якщо у справі про сплату аліментів або про встановлення батьківства позивач має місце проживання в Україні. Крім того, до виключної підсудності у справах сімейних правовідносин, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 77 ЗУ "Про міжнародне приватне право" відносяться справи щодо правовідносин, які складаються між дітьми та батьками, якщо обидві сторони мають місце проживання в Україні.

Загальні правила міжнародної підсудності широко окреслені в Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (її ще називають Мінською, далі - Конвенція), яку було ратифіковано в Україні 10 листопада 1994 року. Відповідно до даної Конвенції позов до осіб, які мають місце проживання на території, однієї з договірних сторін, пред'являються, незалежно від їх громадянства, до судів цією договірною сторони, а позови до юридичних осіб - до судів договірної сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, його представництва або філіал. Якщо у справі беруть участь декілька відповідачів, які проживають (знаходяться) на території різних договірних сторін, спір розглядається за місцем проживання (місцезнаходженням) будь-якого відповідача на вибір позивача. Суди договірної сторони компетентні також у випадках, коли на її території виконано або повинно бути виконано зобов'язання, що виникає з договору, який є предметом спору; проживає позивач за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації, чи знаходиться спірне нерухоме майно.

Суди договірних сторін можуть розглядати справи в інших випадках, якщо є письмова угода про передачу спору цим судам.

Поряд із цим, слід зазначити й те що загальне правило Конвенції про визначення підсудності за місцем проживання відповідача не поширюється на справи про розірвання шлюбу, визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною, поновлення дієздатності, оголошення особи померлою чи безвісно відсутньою, а також про встановлення факту смерті, у яких вирішення даного питання має свої особливості, про що йде мова у статтях 24,25,29 Конвенції.

У той же час визначення підсудності в міжнародних договорах України не виключає можливості порушення тотожної справи в судах обох договірних сторін.

Однією з таких угод є договір між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах. Так ч. 4 ст. 25 даного договору зазначає: "Якщо один з подружжя має місце проживання на території однієї договірної сторони, а другий - на території іншої, то компетентними є суди обох договірних сторін". Вони також компетентні у вирішенні питань про батьківські права та аліменти на неповнолітніх дітей.

У зв'язку з цим виникає проблема, яка в міжнародному цивільному процесі називається щодо права суду залишити заяву без розгляду, якщо у провадженні суду іншої держави є аналогічна справа. Такі випадки в Україні передбачені п. 4 ч.1 ст. 207 ЦПК. Проте, застосування цього правила можливе тоді, коли справа порушена в суді такої іноземної держави з якою Україна має угоду про правову допомогу.

Так, ст. 22 Мінської конвенції надає право судам договірних сторін припиняти договірне провадження. При цьому, такі провадження припиняються тим судом, який відкриває судове провадження. При цьому, такі провадження припиняються тим судом, який відкриває судове провадження пізніше. Таким чином, суд який відкрив провадження раніше розглядає справу по суті.

Поряд із цим потребує чіткого роз'яснення і правило, за яким справа прийнята судом до свого провадження, повинна бути вирішена по суті, незважаючи на те, що у подальшому вона стала підсудна суду іншої договірної сторони.

У цьому плані важливим є правильне розуміння ним відносно наслідків порушення правил підсудності. Відповідно до ст. 115 ЦПК України: "Якщо суддя, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, встановить що справа не підсудна цьому суду, заява повертається позивачеві для подання до належного суду, про що встановлюється ухвала".

Таким чином, правове регулювання, а відповідно і розгляд цивільних справ за участю іноземців та осіб без громадянства починається із вирішення підсудності та того законодавства, яке повинно застосовуватись при розгляді справ даної категорії.

Визначення підсудності в міжнародних договорах України не виключає; можливості порушення тотожної справи в судах обох договірних сторін. Так, відповідно до Договору укладеного між Україною і Республікою Польща "Про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах".

Відповідно до п. 5 ст. 229 ЦПК України, згідно з яким суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і за тих самих підстав знаходиться на розгляді в іншому суді. Однак ця норма поширюється лише на суди України, які розглядають і справи з іноземним елементом. Водночас, аналіз міжнародних договорів України свідчить про те, що застосування цього правила можливе тоді, коли справа порушена в суді такої іноземної держави, з якою Україна має угоду про взаємне виконання судових рішень, тобто тоді, коли рішення іноземного суду набувають національного режиму, визнаються і виконуються на території України.

Так, відповідно до договору між Україною і КНР у визнанні й виконанні судового рішення може бути відмовлено, якщо по тому самому правовому спору між тими самими сторонами судом запитуваної договірної сторони вже винесено рішення, яке набрало чинності, або ж він перебуває там на розгляді чи вже визнано рішення третьої сторони у цій справі, що набуло чинності (п. 4 ст. 21).

Таким чином, за законодавством України та укладеними нею міжнародними договорами, компетентними у справах з іноземним елементом визнаються: суди держави за місцем подання позову (за місцем проживання чи місцезнаходження відповідача); суди держави, громадянином якої є сторона; суди держави, на території якої знаходиться спірне майно; суди держави, на території якої здійснюється торговельна, промислова чи інша господарська діяльність відповідача. Колізійні питання, які виникають в судах України при визначенні підсудності справ з іноземним елементом надається перевага нормам міжнародного договору.

В законодавстві України є п. 5 ст. 229 ЦПК, згідно з яким суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і за тих самих підстав знаходиться на розгляді в іншому суді. Однак ця норма поширюється лише на суди України, які розглядають і справи з іноземним елементом. Водночас, аналіз міжнародних договорів України свідчить про те, що застосування цього правила можливе тоді, коли справа порушена в суду такої іноземної держави, з якої Україна має угоду про взаємне виконання судових рішень, тобто тоді, коли рішення іноземного суду набувають національного режиму, визнаються і виконуються на території України.

Так, відповідно до договору між Україною і КНР у визнанні й виконанні судового рішення може бути відмовлено, якщо по тому самому правовому спору між тими самими сторонами судом запитуваної договірної сторони вже винесено рішення, яке набрало чинності, або ж він перебуває там на розгляді чи вже визнано рішення третьої сторони у цій справі, що набуло чинності (п. 4 ст. 21).

Таким чином, за законодавством України та укладеними нею міжнародними договорами, компетентними у справах з іноземним елементом визнаються: суди держави за місцем подання позову (за місцем проживання чи місцем знаходження відповідача); суди держави, громадянином якої є сторона; суди держави, на території якої знаходиться спірне майно; суди держави, на території якої здійснюється торгівельна, промислова чи інша господарська діяльність відповідача. Колізійні питання, які виникають в судах України при визначенні підсудності справ з іноземним елементом надається перевага нормам міжнародного договору.