Застава

Застава - це традиційний майновий вид забезпечення виконання зобов'язання, при якому кредитор-заставодержатель має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (ст. 572 ЦК).

Будучи одним із найпоширеніших забезпечень, застава ефективно стимулює боржника до належного виконання своїх зобов'язань (можливістю втрати майна), а в разі їх невиконання є дієвим способом задоволення інтересів кредитора. Згідно з ч. 2 ст. 589 ЦК застава забезпечує вимоги кредитора-заставодержателя у повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку з пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Забезпечувальна сутність застави полягає в тому, що, по-перше, заставляється боржником або майновим поручителем конкретне майно, і на нього у разі порушення боржником зобов'язання кредитор може звернути стягнення; і, по-друге, кредитору-заставодержателю надається можливість задовольнити свої вимоги переважно перед іншими кредиторами боржника.

Термін "застава" використовується і в інших галузях права. Поряд з цивільно-правовою заставою існує "податкова", "кримінально-процесуальна", "митна", "виборча" застави. Безумовно, інститути застави галузей публічного права мають свою специфіку та свою сферу застосування. Використання ж єдиного терміна різними галузями права може бути пояснене лише змістовністю самого слова "застава". У словнику С. І. Ожегова1 виділяється три його значення: І) передача майна у забезпечення зобов'язання (під позику); 2) річ, яка надана під забезпечення; 3) доказ, забезпечення будь-чого. Саме підхід до застави як до забезпечення будь-чого дозволяє використовувати термін застава в різних галузях права. Отже, і в приватному, і в публічному праві цей інститут виконує одну й ту ж саму забезпечувальну функцію, різниця полягає лише в тому, що в першому випадку забезпечуються інтереси приватної особи (нею може бути і суб'єкт публічного права, що вступає у приватноправові відносини), а в другому - інтереси держави та суспільства в цілому.

Цивільно-правова застава може виникати на підставі закону, договору та судового рішення (ст. 574 ЦК). Стосовно "законної" застави слід зазначити, що закон як такий не може бути підставою для виникнення будь-якого зобов'язання. Правові норми самі по собі не породжують, не змінюють і не припиняють цивільних правовідносин. Для цього необхідне настання передбачених правовими нормами обставин - юридичних фактів. У свій час О. А. Красавчиков справедливо зауважував, що поняття правовідносин із закону має бути викоренене в науці цивільного права: закон не є безпосередньою підставою руху конкретних правовідносин у спеціальному сенсі. Він стоїть над кожним правовідношенням, визнаючи ті чи інші факти за підстави руху правовідносин. Закон - це загальна і обов'язкова передумова динаміки правових зв'язків, але не окрема їх основа подібно договору чи делікту1. Отже, "законна" застава виникає не з закону як такого, а у зв'язку із настанням певних юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення права застави. Так, наприклад, у разі продажу товару в кредит з моменту передання товару і до його оплати продавцю належить право застави на цей товар (ч. 6 ст. 694 ЦК); у разі передання земельної ділянки або іншого нерухомого майна під виплату ренти одержувач ренти набуває право застави на це майно ( ч. 1 ст. 735 ЦК); морський перевізник набуває право застави на вантаж, переданий йому у забезпечення провізних платежів (ст. 164 Кодексу торговельного мореплавства від 23.05.95 Правил ).

До "законної" застави застосовуються положення ЦК щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлене законом.

Згідно зі ст. З Закону "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р.3 заставою може забезпечуватися будь-яке зобов'язання (за договором позики, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.). Законодавець не надає виключного переліку таких договірних зобов'язань, а лише підкреслює, що воно повинно бути дійсним, не фіктивним і не погашеним давністю.

Заставою можуть забезпечуватися і вимоги, які виникнуть у майбутньому (ст. 573 ЦК). Коли мова йде про забезпечення майбутніх вимог, мається на увазі 1) забезпечення умовних (з відкладальною умовою) правочинів, в яких права та обов'язки сторін виникають або припиняються залежно від настання певної обставини, стосовно якої невідомо настане вона чи ні; 2) забезпечення зобов'язань, які можуть виникнути між заставодержателем і заставодавцем, за умови визначення їх суті, розміру і строку виконання.

Предметом застави може бути будь-яке майно (речі, гроші, цінні папери, майнові права) за винятком тих обмежень, що встановлюються законом. Зокрема, не може бути заставлене: 1) майно, вилучене з цивільного обороту; 2) національні культурні та історичні цінності, які є об'єктами державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини; 3) інше майно, застава якого прямо заборонена законом. Крім того, не можуть бути заставлені вимоги, що мають особистий характер, наприклад вимоги про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадянина. Закон передбачає можливість застави так званого "майбутнього майна" - речей та майнових прав, які заставодавець набуде після укладення угоди про заставу (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Права заставодержателя на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлене договором. І навпаки, за загальним правилом право застави не поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна.

Іноземна валюта може бути закладена з урахуванням чинного законодавства про валютне регулювання і валютний контроль. Згідно із п. "г" ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19.02.1993 р.1 використання резидентами та нерезидентами іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави вимагає надання Національним банком індивідуальної ліцензії на період, необхідний для здійснення такої разової валютної операції.

Майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою всіх співвласників (ст. 578 ЦК). Застава частки у спільній частковій власності взагалі забороняється: майно, яке перебуває у спільній частковій власності, може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі (ч. 2 ст. 6 Закону "Про заставу" та ч. 2 ст. 6 Закону "Про іпотеку").

Сторонами договору застави є заставодержатель - кредитор за основним зобов'язанням, та заставодавець - особа, яка надає майно у заставу. Кредитор-заставодержатель набуває заставне право на заставлене майно, отже, річ, яка є власністю однієї особи, стає обтяженою на користь іншої особи. Тому кредитора-заставодержателя інакше називають обтяжувач, а право застави, яке йому належить, забезпечувальним обтяженням.

Укладати договір застави можуть фізичні особи, юридичні особи, держава, інші суб'єкти публічного права. Законом можуть бути встановлені обмеження щодо можливості певних суб'єктів виступати заставодержателями чи заставодавцями майна. Наприклад, у договорі застави земельної ділянки заставодержателем має бути лише банк, що відповідає вимогам, які встановлені законом, а заставодавцями - фізичні та юридичні особи, яким земельні ділянки належать на праві власності (ст. 133 Земельного кодексу). Не можуть бути заставодавцями також благодійні організації (ст. 19 Закону "Про благодійництво та благодійні організації" від 16.09.97 р.1).

Надати майно у заставу відповідно до ч. 2 ст. 583 ЦК може: 1) власник речі або особа, якій належить майнове право; 2) особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право і право заставити майно (зокрема, до категорії невласників, які можуть заставити майно, належать державні та комунальні підприємства, що володіють, користуються та розпоряджаються майном на праві повного господарського відання2).

Заставодавцем може бути як боржник за основним зобов'язанням, так і третя особа-майновий поручитель (ч. 1 ст. 583 ЦК). Будь-яких додаткових вимог до майнового поручителя законодавець не ставить, отже, він повинен бути власником майна і мати право його відчужувати. Як вже вказувалося, ЦК передбачає поруку як окремий вид забезпечення виконання зобов'язань. Забезпечувальна дія поруки полягає в тому, що поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останнім його зобов'язання у повному обсязі або у певній частині усім своїм майном без виділення конкретної речі. Причому поручитель несе солідарну з боржником відповідальність за основним зобов'язанням, якщо інше не встановлене договором.

Коли ж мова йде про майнового поручителя, то мається на увазі, що заставодавцем у заставному зобов'язанні буде виступати не боржник за основним зобов'язанням, а третя особа. І ця третя особа зобов'язується відповідати за боржника за основним зобов'язанням не всім своїм майном, а певною конкретною спеціально виділеною річчю. Солідарної відповідальності боржника і майнового поручителя перед заставодержателем не виникає. Майновий поручитель має право виконати основне зобов'язання в разі невиконання його боржником з метою запобігання зверненню стягнення на предмет застави. Специфіка відносин полягає в тому, що третя особа може виконати зобов'язання всупереч бажанням як кредитора, так і боржника (ч. З ст. 528 ЦК). Але це право у майнового поручителя виникає лише за умови, що склалися підстави для звернення стягнення на предмет застави.