Поняття та загальна характеристика припинення зобов'язань

Відносний характер зобов'язань свідчить про те, що їх існування обмежене певними часовими межами, а тому при настанні обставин, зумовлених змістом зобов'язань, діями їх учасників тощо, у конкретний момент часу дія зобов'язання припиняється. Юридичні факти, дії та події, що спричиняють припинення зобов'язань, отримали назву підстав припинення.

Отже, припиненням зобов'язання є погашення внаслідок дії правоприпиняючих юридичних фактів прав і обов'язків сторін, що становлять його зміст1.

У площині конкретного цивільного правовідношення, яким є зобов'язання, припинення призводить до того, що боржник перестає бути зобов'язаним вчинити на користь кредитора певні дії, що становлять предмет зобов'язання (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певних дій, а кредитор, у свою чергу, втрачає право вимагати від боржника виконання покладеного на останнього за договором обов'язку. Вимоги особи, у тому числі й позовні вимоги до суду, не можуть ґрунтуватися на зобов'язаннях, які припинилися, заміна кредитора (ст. 512 ЦК) або боржника (ст. 520 ЦК) у такому зобов'язанні унеможливлюється. Отже, внаслідок припинення зобов'язання зникає стан правової пов'язаності його суб'єктів, а суб'єктивні права і обов'язки, що становлять зміст зобов'язання, ними втрачаються. Залежно від обсягу зобов'язання може припинятися частково або в повному обсязі (ч. 1 ст. 598 ЦК). Однак коли припинення зобов'язання спричиняє виникнення нового, яке залежить від підстав виникнення, змісту та інших елементів первісного, мова йде про зміну зобов'язання.

Припинення зобов'язання має остаточний характер, тобто цивільне законодавство не передбачає можливості відновлення вже припиненого зобов'язання. Наприклад, зобов'язання припинено зарахуванням, однак пізніше контрагент відмовляється від зробленої ним заяви про зарахування, з посиланням на ст. 214 ЦК. У такій ситуації подальша відмова не матиме наслідком поновлення попередньо існуючих правових зв'язків між боржником і кредитором.

Настання юридично значущих обставин, що зумовлюють припинення зобов'язання, не пов'язується із динамікою відповідного зобов'язального правовідношення. Тобто певні юридичні дії та події тягнуть за собою припинення зобов'язання як виконаного частково, так і такого, виконання якого не відбулося взагалі. В останньому випадку існування прав і обов'язків припиняється лише на майбутнє.

Припинення зобов'язання також не пов'язується із досягненням його мети. Зобов'язання може бути припинено не тільки при досягненні мети, а й тоді, коли цього не відбулося, і навіть тоді, коли визначена мета нездійсненна.

Главою 50 ЦК встановлено перелік найбільш поширених підстав припинення зобов'язань, який з огляду на положення ст. 598 ЦК не може бути охарактеризований як вичерпний, оскільки договором та/або законом можуть бути передбачені й інші підстави припинення зобов'язань. В той же час зрозуміло, що закріплений у загальних положеннях про зобов'язання ЦК перелік підстав припинення має істотне практичне значення. По-перше, аналіз відповідних цивільно-правових норм свідчить, що на підставі переліку формується система підстав припинення зобов'язання. По-друге, значення переліку полягає ще й в тому, що застосування однієї підстави виключає застосування іншої. Інакше кажучи, зобов'язання припиняється лише з однієї підстави, що міститься у переліку.

Перелік підстав припинення зобов'язань ще універсальний характер, тобто поширюється на всі цивільно-правові зобов'язання, як договірні, так і недоговірні. Щодо договірних зобов'язань підстави припинення окремо не виділяються, тому до них застосовуються загальні правила про припинення зобов'язань, визначені у гл. 50 ЦК. При цьому слід враховувати, що терміни "припинення зобов'язань" і "припинення договору" не можна розглядати як тотожні, оскільки з низки спеціальних норм, що стосуються договорів кредиту, найму, відносин поруки, випливає, що припинення договору негайно не спричиняє припинення зобов'язання. В одних випадках припинення договору спричиняє одночасно припинення зобов'язання, в інших же ситуаціях припинення договору тягне за собою припинення зобов'язання лише в кінцевому підсумку. Той чи інший варіанти визначаються спеціальними правилами та особливостями змісту відповідних договору і зобов'язання. Зазначену ситуацію може бути проілюстровано на прикладі ст. 785 ЦК, за якою у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний повернути річ наймодавцеві, що свідчить про те, що цей обов'язок наймача входить до змісту зобов'язання. У тому разі коли наймач цього обов'язку не виконав, зобов'язання продовжує існувати, хоч договір і є припиненим1. Аналогічні приписи знаходимо у нормах ЦК, що регулюють відносини за договорами управління майном (ст. 1044), спільної діяльності (ст. 1141 ЦК).

До переліку підстав припинення зобов'язання ЦК відносить:

• - належне виконання (ст. 599 ЦК);
• - передання відступного (ст. 600 ЦК);
• - зарахування (ст. 601 ЦК);
• - домовленість сторін, у тому числі новація (ст. 604 ЦК);
• - прощення боргу (ст. 605 ЦК);
• - поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК);
• - неможливість виконання (ст. 607 ЦК);
• - смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи (статті 608, 609 ЦК).

Внаслідок того, що наведений перелік не має вичерпного характеру, зобов'язання можуть припинятися і з інших підстав, передбачених договором або законом. Так, стосовно окремих видів договорів цивільне законодавство України передбачає додаткові підставі припинення відповідних зобов'язань. До них, зокрема, належить відмова страхувальника або страховика за договором страхування (ст. 997 ЦК), загибель майна, переданого в управління за договором управління майном (ст. 1044 ЦК), припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом за договором комерційної концесії (ст. 1126 ЦК), визнання недієздатним, безвісно відсутнім, обмежено дієздатним учасника договору простого товариства за цим договором (ст. 1141 ЦК) та ін. Іноді закон пов'язує припинення зобов'язання зі спливом (пропущенням) певних строків. Наприклад, кредитор спадкодавця, який не пред'явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені ст. 1281 ЦК, позбавляється права вимоги, що свідчить про припинення зобов'язання. Про припинення зобов'язання свідчить вказівка законодавця на погашення вимоги (наприклад, ст. 113 ЦК), її втрату кредитором або позбавлення. Зобов'язання акцесорного характеру припиняються внаслідок припинення основного зобов'язання. Дана підстава передбачена для припинення іпотеки (ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку"), поруки (ч. 1 ст. 559 ЦК). Недоговірне зобов'язання із відшкодування шкоди припиняється, якщо шкода завдана потерпілому внаслідок його умислу (ч. 1 ст. 1193 ЦК).

Разом із цим визначений законодавством перелік підстав припинення зобов'язань не слід піддавати занадто широкому тлумаченню, зокрема до нього не включаються рішення суду. Тобто судове рішення по спору щодо зобов'язання, наприклад, рішення про стягнення боргу, присудження майна не припиняє зобов'язання. Судове рішення в даному випадку має підтверджуюче, а не правопороджуюче значення. Якщо рішення суду про стягнення з відповідача основного боргу, пені, інфляційних нарахувань та процентів річних не виконано, то кредитор вправі звернутися до суду з вимогою стягнення з боржника суми, на яку заборгованість за зобов'язанням підвищена в порядку індексації, а також процентів річних від простроченої суми за період після прийняття судом рішення про стягнення відповідної заборгованості. Так, по одній із справ Верховний Суд України визнав правильними висновки судів стосовно стягнення інфляційних нарахувань та процентів річних на існуючу заборгованість за невиконаним зобов'язанням.

Цивільному праву інших країн відомі такі підстави припинення договірного зобов'язання, як мирова угода, звільнення від обов'язку, анулювання договору (ЦК Каліфорнії, США), поглинання зобов'язання (США, Велика Британія), повна і неповна делегація (Франція), що поєднують у собі риси різних підстав припинення зобов'язань, у тому числі відомих в Україні.

Залежно від джерела встановлення підстави припинення договірних зобов'язань можуть бути визначені договором або законом, що у свою чергу виключає можливість їх визначення в інший спосіб, зокрема у нормативно-правових актах, що не мають сили закону. Усі підстави припинення можуть бути поділені на певні групи: такі, що залежать від волі осіб, тобто є діями (належне виконання1, передання відступного, зарахування, домовленість сторін, прощення боргу) або не залежать від неї (неможливість виконання, смерть фізичної особи); ті, що є правочинами (належне виконання, передання відступного, зарахування, домовленість сторін, прощення боргу) та інші, котрі за своєю юридичною природою не є правочинами (поєднання боржника і кредитора в одній особі, неможливість виконання, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи)2; ті що припиняють зобов'язання повністю (смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи) або ж тільки в певній частині (часткове зарахування вимоги). Перелік підстав припинення зобов'язання дозволяє також виділити способи припинення, пов'язані з виконанням (належне виконання) або не пов'язані із ним (неможливість виконання), способи, що допустимі лише за домовленістю сторін (передача відкупного, новація, прощення боргу), або ж способи, що припиняють зобов'язання, незалежно від такої домовленості (неможливість виконання, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи).