Загальні положення (Договір банківського рахунка)

Реалізація економічних відносин виробництва та обігу матеріальних благ, які існують у вигляді товару, а також здійснення банківської діяльності значною мірою є неможливим без використання коштів у безготівковій формі.

Відповідно до ст. 3.1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні"1 кошти існують у готівковій - формі грошових знаків або у безготівковій формі - формі записів на рахунках у банках. Таким чином, будь-які зарахування, облік, переказ коштів є неможливими без існування банківського рахунка - спеціальної економічної конструкції, що набуває правового змісту при укладенні договору банківського рахунка. Банківськими рахунками відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки та банківську діяльність"2 вважаються рахунки, на яких обліковуються власні кошти, вимоги, зобов'язання банку стосовно його клієнтів і контрагентів та які дають можливість здійснювати переказ коштів за допомогою банківських платіжних інструментів.

Відносини щодо банківського рахунка, як і банківська діяльність у цілому, значною мірою врегульовані Національним банком України як суб'єктом правотворчості, причому у своїй більшості нормами публічно-правового змісту. Банківське законодавство непоодиноко містить посилання на прямі заборони вчинення певних дій або їх нікчемність. Це викликається об'єктивними потребами та здійснюється на виконання покладених на цей особливий центральний орган державного управління функцій, основною серед яких є конституційна функція забезпечення стабільності грошової одиниці України3. Серед нормативних актів підзаконного характеру, які стосуються відносин банківського рахунка, слід виділити Інструкцію про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах (у подальшому - Інструкція № 492)4, Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні1, Положення про порядок видачі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій небанківським установам2, Інструкцію про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті3 тощо.

Разом з тим встановлення Національним банком України правил проведення банківських операцій для банків та інших фінансових установ і здійснення банківського нагляду не усуває приватно-правової складової у відносинах між банками та їх клієнтами в розумінні ієрархії нормативно-правових актів (ст. 4 ЦК) і в розумінні співвідношення актів цивільного законодавства та договору (ст. 6 ЦК). З'ясування публічно - або приватно-правової сутності правовідносин має за таких умов принципове значення.

За договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком (ч. 1 ст. 1066 ЦК).

ЦК виходить з того, що договір банківського рахунка є самостійним видом договору, відмінним від інших подібних до нього договорів, й існує у вигляді єдиного цілісного зобов'язання4, хоча це питання протягом тривалого часу й залишається дискусійним5. Існують думки, що цей договір є змішаним й включає елементи позики, доручення та комісії або що в ньому поєднуються позикова спрямованість та спрямованість на надання специфічних банківських послуг, чи про його сутність як попереднього договору щодо здійснення банком майбутніх розрахункових правочинів6 тощо.

Договір є консенсуальним. На відміну від договорів позики та банківського вкладу в договорі банківського рахунка права й обов'язки сторін виникають з моменту досягнення згоди з усіх його істотних умов незалежно від того, чи були внесені кошти у момент відкриття рахунка.

Договір є відплатним, що має місце як зі сторони клієнта, так і зі сторони банка. Зміст відплатності визначає ч. 4 ст. 1068 ЦК, згідно з якою клієнт зобов'язаний сплатити плату за виконання банком операцій за рахунком клієнта, якщо це встановлено договором, та ст. 1070 ЦК, згідно з якою за користування коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти. Зазначені проценти сплачуються банком у розмірі, який зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу зі спливом кожного кварталу, якщо інший розмір та строки їх сплати не встановлені договором.

Двосторонність договору визначається наявністю у банка або іншої фінансової установи кореспондуючих прав та обов'язків відносно клієнта, хоча це безпосередньо й не зазначено у легальному визначенні договору.

Згідно зі ст. 2 Закону "Про банки та банківську діяльність" банком є юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Іншим фінансовим установам, відповідно до Положення про порядок видачі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій небанківським установам, Національний банк видає ліцензію на відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів, у тому числі переказ коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них через банківські установи. Видача ліцензії вимагає дотримання, зокрема, таких обов'язкових умов як включення до Державного реєстру фінансових установ та отримання окремої ліцензії на провадження діяльності з надання фінансових послуг відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Клієнтом (володільцем рахунка) може виступати як фізична, так і юридична особа.

Предметом договору банківського рахунка є надання банком володільцю рахунка певних банківських послуг, причому визначення змісту цих послуг є істотною умовою договору, а його об'єктом безготівкові кошти, оскільки всі послуги банку полягають у банківських операціях з ними. Природа коштів у їх безготівковій формі визначається як зобов'язальні права клієнта у вигляді безстрокового, безумовного та абстрактного права вимоги виплати коштів. Отже, володілець рахунка у розумінні ст. 316 ЦК не є власником коштів.

Слід звернути увагу, що Закон "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" використовує правильний україномовний термін "кошти" на відміну від гл. 72 ЦК, де йдеться про "грошові кошти"1.

Інструкція № 492 визначає, що договір банківського рахунка укладається в письмовій формі шляхом подання клієнтом заяви встановленої форми.

Законодавство передбачає існування декількох видів рахунків залежно від правового режиму використання коштів на них і не встановлює, за окремими винятками, обмежень клієнтів у виборі банку або кількості рахунків. Так, у ст. 6 Закону "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" зазначається, що резиденти та нерезиденти України мають право відкривати рахунки в будь-яких банках України відповідно до власного вибору для забезпечення своєї господарської діяльності і власних потреб. Цей же Закон, а також Інструкція № 492 встановлюють такі види рахунків, як вкладний (депозитний) - відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент (дохід) відповідно до умов договору; поточний - відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання коштів і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України; кореспондентський - відкривається одним банком іншому банку для здійснення міжбанківських переказів.

При цьому відкриття та функціонування вкладних (депозитних) рахунків регулюється правилами договору банківського вкладу (§ З гл. 71 ЦК), а кореспондентських рахунків - договором про кореспондентський рахунок у Національному банку України (гл. 72 ЦК, Інструкція про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті).

Інструкція № 492 встановлює, що до поточних рахунків також належать:

• - рахунки за спеціальними режимами їх використання, що відкриваються у випадках, передбачених законами України або актами Кабінету Міністрів України;
• - поточні рахунки в національній валюті офіційним представництвам і представництвам юридичних осіб-нерезидентів, які не займаються підприємницькою діяльністю на території України;
• - поточні рахунки, що відкриваються в національній валюті постійним представництвам;
• - карткові рахунки, що відкриваються для обліку операцій за платіжними картками;
• - поточні (накопичувальні) рахунки виборчих фондів;
• - інвестиційні рахунки, що відкриваються нерезидентам-інвесторам для здійснення інвестиційної діяльності.

Законодавство передбачає також необхідність дотримання певної процедури при відкритті та функціонуванні рахунків. Зокрема, банкам забороняється відкривати та вести анонімні (номерні) рахунки. Рахунок клієнту відкривається лише після його ідентифікації; відкриття та функціонування рахунків передбачає подання відповідних документів, наприклад, статуту, свідоцтва про державну реєстрацію, документа, що підтверджує взяття юридичної особи на облік в органі державної податкової служби чи органі Пенсійного фонду України, або обов'язкове повідомлення податкових органів про відкриття рахунку, що має місце стосовно підприємців тощо. Встановлюються також особливості використання коштів залежно від виду рахунка, статусу суб'єкта, цільового призначення коштів.

Законодавство не називає договір банківського рахунка публічним. Хоча ч. 2 ст. 1067 ЦК і передбачає обов'язок банку укласти цей договір за умови звернення клієнта з пропозицією на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам, а також містить заборону відмови у відкритті рахунка й право на захист у разі необгрунтованого ухилення банку, ці ознаки не скасовують положення ч. 1 цієї ж статті, згідно з якою договір банківського рахунка укладається на умовах, погоджених сторонами. Інакше кажучи, такий договір залишається взаємоузгодженим, а отже, на нього не можуть поширюватися правила ст. 633 ЦК. Хоча існують і точки зору, що за участю клієнта фізичної особи-споживача цей договір допустимо вважати публічним1.

Банк може відмовити клієнту в укладенні договору чи здійсненні фінансової операції, зокрема у випадках, передбачених Законом України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму".

До основних обов'язків банку відносять належне виконання операцій по рахунку, передбачених законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту. Це прийняття, зарахування, видача, перерахування коштів, що надійшли на рахунок клієнта, а також кредитування рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому коштів, якщо це передбачено договором банківського рахунка (статті 1068, 1069 ЦК). Правовідносини кредитування рахунка позначаються в банківській практиці як овердрафт або контокорент, на них поширюються положення про позику та кредит. Вони мають місце при додатковій домовленості сторін, оскільки за загальним правилом банк не повинен виконувати доручення клієнта при відсутності коштів на рахунку.

Банк зобов'язаний здійснити банківську операцію у встановлені строки. Зокрема, відповідно до ст. 8 Закону "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження, а у разі його надходження після закінчення операційного часу - не пізніше наступного робочого дня, якщо інші строки не передбачені у договорах. Банк виконує доручення клієнта, яке міститься в документі на переказ готівки, протягом операційного часу в день надходження цього документа до банку, якщо інші строки не передбачені у договорах. На випадок порушення зазначених строків, за загальним правилом ст. 32 вказаного Закону, банк зобов'язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, однак не більше 10 відсотків суми переказу, та відшкодувати понесені збитки.

Крім того, при несвоєчасному зарахуванні на рахунок коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки (ст. 1073 ЦК).

Обов'язок гарантування банківської таємниці покладено на банк ст. 1076 ЦК та гл. 10 Закону "Про банки та банківську діяльність", згідно з якими банківською таємницею є інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третіми особами при наданні послуг банку, і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту. При цьому банк зобов'язаний гарантувати таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Закон містить невичерпний перелік відомостей, які є банківською таємницею, зокрема, це відомості про банківські рахунки клієнтів, операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди, фінансово-економічний стан клієнтів, інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта, її керівників, напрями діяльності тощо.

Банкам забороняється також надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта, за винятком надання іншим банкам загальної інформації, в обсягах, необхідних при наданні кредитів, банківських гарантій. Частково це питання врегульовано також у Законі України "Про організацію формування та обігу кредитних історій"1, відповідно до ст. З якого функціонують бюро кредитних історій - юридичні особи, виключною діяльністю яких є збір, зберігання, використання сукупності інформації про юридичну або фізичну особу, що її ідентифікує, відомостей про виконання нею зобов'язань за кредитними правочинами, іншої відкритої інформації відповідно до Закону, яка становить кредитну історію.

Інформація щодо банківської таємниці розкривається банками за запитами встановлених осіб або органів та у випадках, вичерпним чином перелічених у ст. 62 Закону, наприклад, на письмову вимогу суду або за рішенням суду, органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України, органам Державної податкової служби України, органам державної виконавчої служби. При цьому, як правило, інформація має бути запитана стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу з викладенням вимоги на бланку державного органу встановленої форми за підписом керівника державного органу (його заступника), скріпленому гербовою печаткою, та містити передбачені Законом підстави для отримання цієї інформації.

У разі розголошення банком відомостей, що становлять банківську таємницю, клієнт має право вимагати від банку відшкодування завданих збитків та моральної шкоди.

Правила зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці регулюються також постановою Правління Національного банку України від 14 липня 2006 р. № 2672.

До обов'язків клієнта входить дотримання банківських правил при здійсненні операцій по рахунку, в тому числі правильне складання розрахункових документів та оплата банку витрат на здійснення операцій. Оскільки ж банк має право використовувати кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися ними, не виключеною є ситуація, коли в договорі банківського рахунка сторони не визначатимуть плату за надання послуг банком, погодившись, що витрати банку погашаються отриманим доходом від використання коштів клієнта. Правилом також може бути здійснення взаємозаліку між банком та клієнтом або шляхом договірного списання коштів з рахунка клієнта.

Обмеження прав клієнта на розпоряджання коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду у випадках, установлених законом (ст. 1074 ЦК).

Законодавство містить правило, згідно з яким банк не має права визначати та контролювати напрями використання коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися ними на власний розсуд. Банк може списати кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження, крім наявності рішення суду, а також при договірному списанні за згодою сторін.

Незалежно від підстав списання коштів з рахунка клієнта банк виконує розрахункові документи відповідно до черговості їх надходження (календарна черговість) та виключно в межах залишку наявних коштів клієнта. Виключення з останнього правила може мати місце при кредитуванні рахунка клієнта.

У разі одночасного надходження до банку кількох розрахункових документів встановлюється інша черговість залежно від законодавчих пріоритетів, яка складається з шести черг, перерахованих у ст. 1071 ЦК.

Законодавство передбачає спрощений для клієнта порядок розірвання договору банківського рахунка, згідно з яким він розривається за заявою клієнта у будь-який час. Ініціювання розірвання цього договору банком пов'язується, за загальним правилом, з наявністю на рахунку клієнта суми меншої від мінімального розміру, передбаченого банківськими правилами або договором, та її невідновлення протягом місяця від дня попередження банком про це, у разі відсутності операцій за цим рахунком протягом року, в інших випадках, встановлених договором або законом. При цьому залишок коштів на рахунку видається клієнтові або за його вказівкою перераховується на інший рахунок.

Відсутність операцій за рахунком клієнта протягом трьох років підряд при відсутності залишку коштів надає право банку відмовитися від зазначеного договору та закрити рахунок клієнта.