Елементи та умови договору факторингу

Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт (ч. 1 ст. 1079 ЦК). Законодавець чітко визначає його суб'єктний склад. Так, у якості фактора можуть виступати дві категорії суб'єктів: а. банки3 (економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації яких визначається Законом України "Про банки і банківську діяльність"' від 07.12.2000 р.); Ь. фінансові установи2 (що діють відповідно до Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності). Юридична особа, що має намір надавати послуги з факторингу, повинна набути статусу фінансової установи, якою згідно зі ст. 1 вказаного Закону є юридична особа, яка відповідно до закону налає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку3. П.1 ч. І ст. І наведеного Закону встановлюється, що виключним видом діяльності фінансових установ є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних з наданням фінансових послуг.

Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності4 (ч. 2 ст. 1079 ЦК) і яка відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до свого боржника. Факторингова діяльність носить характер підприємницької, а тому, як слідує з положень ст. 1079 ЦК. сторонами договору факторингу можуть бути лише суб'єкти підприємницької діяльності.

В результаті відступлення клієнтом права грошової вимоги факторові зобов'язаною особою перед фактором стає боржник, який був контрагентом клієнта з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг). Боржник не є стороною договору факторингу, проте порядок виконання ним грошової вимоги, відступленої клієнтом факторові (ст. 1082 ЦК), права його щодо пред'явлення до заліку своїх грошових вимог (ч. 1 ст. 1085 ЦК), а також положення, спрямовані на захист прав боржника (ст. 1086 ЦК), врегульовані нормами гл. 73 ЦК. Закон не пред'являє до боржника додаткових вимог щодо його правового статусу. А тому боржником може бути будь-яка особа (не обов'язково підприємець).

Відносини між учасниками факторингових відносин можна розділити на два види - внутрішні (між фактором та клієнтом) та зовнішні (між фактором та боржником). Внутрішні відносини регулюються договором факторингу, а зовнішні - договором, укладеним між клієнтом та боржником, право вимоги за яким на підставі договору факторингу відступлено фактору1, а також відповідними нормами чинного законодавства.

Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги як однієї, так і декількох. Зі змісту ст. 1077 ЦК випливає, що підстава виникнення такого права грошової вимоги клієнта до боржника може бути різна: як та, що ґрунтується на договірному зобов'язанні, так і на недоговірному. Проте, враховуючи сферу застосування факторингу, право вимоги клієнта до боржника, як правило, виникає з укладеного між клієнтом і боржником договору щодо передачі товару, виконання роботи або надання послуги. Якщо вимога носить не грошовий характер (наприклад, передання речі, виконання роботи тощо), то у разі її відступлення договір факторингу не укладається і сторони повинні керуватись загальними положеннями про заміну кредитора (цесію).

В залежності від того, виникло зобов'язання щодо проведення платежу боржником на користь кредитора на момент укладення договору факторингу чи ні, розрізняють наявну вимогу, тобто вимогу, строк платежу за якою настав, та майбутню вимогу, право на яку виникне в майбутньому. Майбутня вимога може ґрунтуватись як на уже укладеному договорі, строк платежу за яким ще не наступив (продаж на умовах відстрочення платежу), так і на договорі, який ще повинен бути укладений у майбутньому. Наявна вимога є більш вигідною для фактора, ніж майбутня. Незважаючи на набрання чинності договором факторингу, майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається (ч. 2 ст. 1078 ЦК).

Предметом договору факторингу також може бути надання клієнтові додаткових послуг, які пов'язані із переданим правом грошової вимоги (ведення бухгалтерських рахунків клієнта, інкасація цих вимог тощо) (ч. 2 ст. 1077 ЦК).

Важливою рисою договору факторингу є його мета. В договорі факторингу відступлення клієнтом права грошової вимоги здійснюється як з метою відчуження вимоги факторові під одержання клієнтом грошових коштів від фактора, так і з метою забезпечення виконання зобов'язання самого клієнта перед фактором (абз. 2 ч. 1 ст. 1077 ЦК). В останньому випадку, як зазначає Л. Ю. Василевська, суть грошової вимоги полягає в залученні третьої особи (боржника) до виконання зобов'язання клієнта з повернення наданих йому грошових коштів1. При цьому право грошової вимоги переходить до фактора за умови порушення клієнтом зобов'язання, забезпеченого вказаною вимогою.

Мета договору визначає зміст і обсяг прав та обов'язків його сторін, а також дозволяє відмежовувати договір факторингу від суміжних договорів. Так, з однієї сторони, відступлення права вимоги, що здійснюється в межах договору факторингу, наближає його до цесії, передбаченої загальними положеннями зобов'язального права (статті 512-519 ЦК). Проте, як зазначається в літературі, цесія, яка здійснюється за договором факторингу, є особливим комерціоналізованим різновидом загальноцивільного відступлення права вимоги, яка, однак, не носить самостійного характеру, а входить до договору факторингу як його елемент. У зв'язку з цим дії клієнта з відступлення права вимоги за договором факторингу підлягають регулюванню спеціальними правилами, передбаченими гл. 73 ЦК.

З другого боку, дії сторін з відступлення права вимоги та передачі грошових коштів наближають договір факторингу до договору купівлі-продажу. Предметом договору купівлі-продажу, відповідно до ч. З ст. 656 ЦК, може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. Частина 1 ст. 1084 ЦК передбачено можливість купівлі фактором в рамках договору факторингу грошової вимоги клієнта. При цьому, за загальним правилом, до договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги (ч. 3 ст. 656 ЦК). Однак ці договори мають і суттєві відмінності. За договором факторингу фактор не просто купує відповідну грошову вимогу (як при купівлі-продажу майнового права), а фінансує діяльність клієнта, маючи при цьому можливість одержати від нього всю або частину дебіторської заборгованості останнього за договорами з передачі товарів (виконання робіт або надання послуг).

Суттєвою ознакою, що відмежовує договір факторингу від інших договорів, є законодавче закріплення недійсності заборони відступлення права грошової вимоги (ст. 1080 ЦК), за якого договір факторингу буде дійсним навіть за наявності між клієнтом і боржником домовленості щодо заборони відступлення вимоги. Тоді як за договором купівлі-продажу наявність такого застереження унеможливлює відступлення права вимоги за договором. Фактор також може бути зобов'язаний прийняти на себе обов'язки з обслуговування цієї дебіторської заборгованості (надання послуг)1. Договір факторингу також містить ознаки договорів застави, доручення, агентського договору, а також кредитних (позикових) відносин. Згідно зі спеціальним банківським законодавством факторингові операції віднесені до кредитних.

Строк договору факторингу визначається за домовленістю сторін, які, виходячи з умов договору, визначають його на власний розсуд, враховуючи загальні положення про строк зобов'язання (ст. 530,631 ЦК).

Форма договору факторингу визначається загальними вимогами щодо форми правочину (ст. ст. 205-209,513 ЦК). У разі відступлення факторові грошової вимоги до боржника в порядку забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором форма договору факторингу повинна визначатись відповідно до вимог щодо форми забезпечувального зобов'язання (ст. 547 ЦК).

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги6. Оплата послуг фактора встановлюється за погодженням сторін у залежності від ризику, який несе фактор, що, в свою чергу, визначається, зокрема, характером діяльності клієнта та його боржників, а також низкою інших обставин. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю1. Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (ч. З ст. 656 ЦК). Вказаної позиції дотримується також і судова практика. Так, напр., Верховний Суд України в постанові судової палати з господарських справ від 10.07.2007 р. (справа № 26/347-06-6531) зазначив, що договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання у її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.