Управління прибутком і аналіз беззбитковості на підприємстві
Реферат
Управління прибутком і аналіз беззбитковості на підприємстві
Зміст:
1.Управління прибутком і аналіз беззбитковості на підприємстві.
2. Зміст, задачі та склад фінансового планування.
3. Процедура визнання підприємства банкрутом.
Література
Додаток
1. Управління прибутком і аналіз беззбитковості на підприємстві.
У Законі України "Про підприємства в Україні" записано: "Підприємство — самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який... здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)... На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів і господарської діяльності є прибуток (дохід)”. Цими нормативними положеннями визначається роль і місце прибутку в економіці підприємства.
Прибуток підприємства — це перевищення доходів від його діяльності над сумою витрат; він являє собою єдину форму його власних нагромаджень.
Податок на додану вартість і акцизний збір, які надходять у складі виручки від реалізації продукції підприємств, являють собою форми централізованих нагромаджень, у повній сумі надходять в розпорядження держави, формуючи значну частку прибуткової частини державного бюджету.
На відміну від ПДВ і акцизного збору, прибуток, що його одержують підприємства у сфері виробництва товарів і послуг, хоч він також є одним із основних джерел формування централізованих фінансових ресурсів держави, значною своєю частиною використовується тими підприємствами, які його одержали, на збільшення виробництва, реконструкцію і технічне переоснащення їх основних засобів, удосконалення технології, матеріальне заохочення, соціальний розвиток колективів.
Законодавство України, яке регулює господарську діяльність суб'єктів підприємництва і порядок організації бухгалтерського обліку і звітності, з одного боку, і систему оподаткування прибутку — з другого, під "прибутком" визначає два різних економічних явища.
Прибуток у класичному розумінні являє собою різницю між ціною товару й затратами на виробництво товару — його собівартістю. У стандарті бухгалтерського обліку П(С)БО 3 записано: "Прибуток — сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати". Саме таке розуміння прибутку закладене в усіх законодавчих актах України, крім законодавства про оподаткування прибутку. Такий показник, безумовно, більшою мірою характеризує якість господарювання підприємства, саме він є реальним і щодо спроможності підприємства відраховувати частину прибутку до бюджету.
Прибуток синтезує в собі всі найважливіші сторони роботи підприємства.
Для зростання прибутку підприємство зобов'язане:
- нарощувати обсяги виробництва і реалізації товарів, робіт, послуг;
- розширювати, орієнтуючись на ринок, асортимент, підвищувати якість продукції;
- впроваджувати заходи щодо підвищення продуктивності праці своїх працівників;
- зменшувати витрати на виробництво (реалізацію) продукції (тобто її собівартість);
- з максимальною віддачею використовувати потенціал, що є у його розпорядженні, в тому числі фінансові ресурси;
- зі знанням справи вести цінову політику, бо на ринку діють переважно вільні (договірні) ціни;
- грамотно будувати договірні відносини з постачальниками й покупцями;
- вміти найдоцільніше розміщувати (вкладати) одержаний раніше прибуток задля досягнення оптимального ефекту.
Зауважимо, що останні три з названих вище напрямів значною мірою залежать від сумлінності і кваліфікації економістів, які причетні до фінансової роботи підприємства. Так, не стадії укладання угод з покупцями дуже важливо домовитися про оптимальні ціни на товари й послуги, строки перегляду цін у зв'язку з інфляційними процесами в економіці. У договорі мають бути чітко визначені застереження щодо порядку обчислення розмірів втрат (збитків), які є наслідком порушень зафіксованих у ньому зобов'язань сторін, а також щодо порядку відшкодування цих втрат. Про роль фінансової служби в досягненні оптимальності розміщення фінансових ресурсів, у тому числі прибутку, досить докладно йшлося в попередніх розділах.
У директивно-плановій економіці всі ці питання для підприємств не мали суттєвого значення, бо останні практично не були зацікавлені у збільшенні прибутку. Вони не розпоряджалися ним. За ринкових умов після сплати податків до державного бюджету та інших обов'язкових відрахувань увесь прибуток, що залишається, надходить у повне розпорядження власників або трудових колективів підприємств.
Прибуток, який визначається в бухгалтерському обліку підприємств, формується як фінансовий результат операційної діяльності (зазвичай це основна частина загального фінансового результату діяльності), інвестиційної діяльності, фінансової (у вузькому розумінні слова) діяльності. Крім цих джерел формування прибутку (вони об'єднані поняттям "звичайна діяльність"), у певних випадках підприємство може мати прибутки (частіше — збитки) від надзвичайних подій — повеней, пожеж та інших природних катаклізмів. Для характеристики структури джерел формування прибутку підприємства (і "чистого прибутку")Основні напрями організації фінансової роботи підприємства значною мірою будуються в розрахунку на забезпечення рентабельності, зростання прибутку, який є в сучасних умовах по суті єдиним джерелом розвитку матеріально-технічної бази і соціального розвитку колективу підприємства.
На стадії планування прибутку фінансова служба шляхом ретельного аналізу минулої діяльності підприємства виявляє всі резерви, які є в господарській діяльності і можуть, у разі їх мобілізації, вплинути на зростання рентабельності. До таких резервів належать насамперед ліквідація непродуктивних витрат у сфері виробництва й обігу, фактів відхилення від норм витрат окремих видів матеріальних ресурсів і трудових витрат. У процесі аналізу може виявитися необхідність структурної переорієнтації у бік підвищення питомої ваги більш рентабельної продукції і такої, що має ширший ринок збуту. Важливе значення як на стадії планування прибутку, так і в ході повсякденного контролю за виконанням плану прибутку має виявлення зайвих для підприємства запасів товарно-матеріальних ресурсів у вигляді непрацюючого устаткування, машин, приладів, понаднормативних запасів сировини, матеріалів, інструменту та інших цінностей. "Омертвіння" фінансових ресурсів, вкладених у такі активи, уповільнює обіговість коштів підприємства і, природно, знижує рентабельність виробництва.
Відомо, що основну суму прибутку підприємство отримує від реалізації продукції свого виробництва. Завдання фінансової служби полягає в тому, щоб підприємство мало систематичну оперативну інформацію про хід виконання наміченого плану прибутку. Багато підприємств, користуючись даними, які надходять з банку про виручку від реалізації (продажу) продукції, ведуть позасистемний щоденний облік прибутку від реалізації продукції для управлінських цілей, виходячи з середнього планового відсотка
рентабельності продукції за валовим прибутком і середніми відсотками адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат на виробництво продукції. Форма оперативного обліку може мати такий вигляд (тис. грн.):
Володіючи щоденними даними про одержаний прибуток (а вони, як правило, досить точно показують дійсний стан справ і уточнюються за даними бухгалтерського обліку після закінчення поточного місяця), керівництво підприємства має змогу, по-перше, оперативно впливати на цей процес; по-друге, оперативно планувати найбільш раціональне використання прибутку для першочергових потреб підприємства.
У ході контролю за одержанням прибутку фінансова служба в координації з юридичною службою ретельно вивчає факти застосування до підприємства фінансових санкцій з боку партнерів по взаємних поставках матеріальних цінностей, фінансових, транспортних та інших органів. Ці санкції у вигляді штрафів, неустойок тощо зменшують прибуток, ускладнюють фінансове становище підприємства. Кожен факт збитків має бути оцінений під кутом зору відповідальності конкретних посадових осіб чи осіб, з чиєї вини вони сталися, і розроблені заходи для запобігання їм у майбутньому.
Водночас фінансова і юридична служби повинні контролювати функціональні підрозділи підприємства на предмет того, як вони користуються наданими чинним законодавством правами щодо захисту майнових прав підприємств; зокрема (і в першу чергу) це стосується захисту права власності і відповідальності партнерів за порушення договірної дисципліни. Ці права підприємств закріплені у низці статей Цивільного кодексу України, в законах України "Про власність", "Про господарські товариства", "Про банки і банківську діяльність", "Про заставу" та інших правових актах, що регулюють господарську діяльність суб'єктів підприємницької діяльності.
Підприємства повинні постійно знати, яка сума одержаного прибутку залишається в їхньому розпорядженні, тобто оперативно визначати суму податку на прибуток, який підлягає сплаті до бюджету. Оскільки сума одержаного прибутку в чинній системі оподаткування не визначає суми податку на нього (останній розраховується з прибутку як об'єкта оподаткування), постає необхідність відокремленого обліку валових доходів і валових витрат. Чинне законодавство надає право підприємствам самостійно, поза бухгалтерським обліком встановлювати порядок накопичення даних про валові доходи і валові витрати з наступним використанням їх для складання податкової декларації.
Облік ведеться з урахуванням вимог податкового законодавства про формування цих показників за кожний податковий період — квартал. За будь-якого варіанта податкового обліку підприємство має постійну інформацію про те, як на ту чи іншу дату складається співвідношення валових доходів і валових витрат, що дає змогу оперативно визначати величину прибутку як об'єкта оподаткування, суму податку на прибуток і, отже, суму чистого прибутку, який надходить у повне розпорядження підприємства. Фінансовий результат діяльності підприємства значною мірою залежить від організації роботи фінансової служби у напрямі пошуку резервів збільшення прибутку в позавиробничих і позареалізаційних операціях. Мова йде, наприклад, про штрафи, пеню, неустойки, інші види санкцій, які одержані від партнерів або стосовно яких є рішення суду чи іншого відповідного органу про їх надходження.
Фінансова служба підприємства у координації з юридичною та збутовою службами проводить роботу, яка забезпечує надходження цих доходів від контрагентів-порушників; водночас фінансова служба має приймати заходи щодо виявлення винуватців і з'ясування причин виникнення підстав для сплати штрафних санкцій на користь контрагентів, виникнення інших непродуктивних витрат.
Під моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання необхідно розуміти сукупність фінансово-правових та організаційно-технічних механізмів та прийомів прогнозування, планування та контролю затрат та доходів підприємства з метою забезпечення підтримання прийнятного рівня рентабельності діяльності суб'єкта господарювання у довгостроковій перспективі, а також досягнення інших цілей, визначених корпоративною стратегією.
Визначаючи поняття управління прибутком, необхідно чітко усвідомлювати, що прибуток не є безпосереднім об'єктом управління, оскільки його абсолютна величина являється результуючим показником і безпосередньо залежить від зміни абсолютних величини інших фінансових показників господарської діяльності суб'єкта господарювання - доходів та затрат суб'єкта
Хоча перед кожним із визначених блоків стоять власні завдання, їх реалізація спрямована на досягнення загальних спільних цілей, що стоять перед моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання. так, виходячи із функціонально-організаційних особливостей та базових характеристик моделі управління прибутком як складового блоку фінансового менеджменту, можна виділити сукупність відособлених, цілісних та логічно взаємоузгоджених цілей, зокрема:
1) максимізація добробуту власників;
2) максимізація ринкової вартості підприємства;
3) підтримання конкурентоспроможності у довгостроковому періоді;
4) забезпечення ліквідності підприємства та його платоспроможності;
5) підтримання прийнятного рівня самофінансування суб'єкта господарювання;
6) підтримання інвестиційної привабливості підприємства та інші цілі відповідно до визначених цілей, досягнення яких ставлять перед моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання, формулюються завдання управління прибутком як форми поточної конкретизації цілей такого управління, подальша конкретизація завдань управління прибутком здійснюється на рівні функціонально-організаційних блоків моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, основні з яких були визначені вище. Законодавче регулювання моделі управління прибутком суб'єктів господарювання в Україні формується як ієрархічна структура, в основі якої стоїть конституція України. Цивільний кодекс України, Арбітражний кодекс, Арбітражно-процесуальний кодекс, кодекс про адміністративні правопорушення та кримінальний кодекс регулюють управління фінансами підприємства через встановлення певних вимог або ж обмежень щодо фінансових відносин, які виникають з приводу формування, розподілу, перерозподілу на споживання прибутку підприємств, - встановлення правовідносин між суб'єктами управління, форм та методів цивільно-правового забезпечення управління прибутком, визначення адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення відповідного законодавства України.
3. Процедура визнання підприємства банкрутом.
Якщо говорити мовою закону, під неспроможністю (банкрутством) підприємства розуміється нездатність задовольняти вимоги кредиторів із оплати товарів, включно з нездатністю забезпечити обов’язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди, у зв’язку з перевищенням зобов’язань боржника над його майном або у зв’язку з незадовільною структурою балансу боржника.
На сьогодні в законі передбачено реорганізаційні та ліквідаційні процедури, а також мирову угоду, які ліквідовують підприємство-банкрут. Причому мирова угода є оптимальним варіантом, при якому, так би мовити, і вовки (кредитори) ситі, і вівці (боржник) цілі.
Процедури ліквідації та реорганізації мають лише одну спільну закономірність — вони ініціюються через неплатоспроможність підприємства. У решті це антагоністи: перша означає фактичне припинення роботи, друга займається реанімацією виробництва. Ліквідація відбувається за двома сценаріями: це або добровільне банкрутство, або примусове, яке проводять компанії, що виграли конкурс із ліквідації банкрута.
Банкрутство підприємств — це наслідок глибокої фінансової кризи,
система заходів щодо управління якою не дала позитивних результатів .
Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності
підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві. На практиці з кризою, як правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або відсутність у цього підприємства потенціалу для успішного функціонування.
Фінансову кризу на підприємстві характеризують трьома параметрами:
1. джерелами (факторами) виникнення;
2. видом кризи;
3. стадією її розвитку.
Ідентифікація цих ознак дає змогу правильно діагностувати фінансову
неспроможність підприємства та підібрати найефективніші санаційні заходи. Для вибору найефективніших форм санації, прийняття правильних рішень щодо усунення негативних процесів передовсім необхідно ідентифікувати причини фінансової неспроможності суб'єкта господарювання.
Фактори, які можуть призвести до фінансової кризи на підприємстві,
поділяють на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності
підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства).
Головними екзогенними факторами фінансової кризи на підприємстві можуть бути:
- спад кон'юнктури в економіці в цілому;
- зменшення купівельної спроможності населення;
- значний рівень інфляції;
- нестабільність господарського та податкового законодавства;
- нестабільність фінансового та валютного ринків;
- посилення конкуренції в галузі;
- криза окремої галузі;
- сезонні коливання;
- посилення монополізму на ринку;
- дискримінація підприємства органами влади та управління;
- політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в
країнах підприємств — постачальників сировині (споживачів продукції);
- конфлікти між засновниками (власниками).
Вплив зовнішніх факторів кризи має здебільшого стратегічний характер.
Вони зумовлюють фінансову кризу на підприємстві, якщо менеджмент неправильно або несвоєчасно реагує на них, тобто якщо відсутня або недосконало функціонує система раннього попередження та реагування, одним із завдань якої є прогнозування банкрутства.
Можна назвати багато ендогенних факторів фінансової кризи.
З метою систематизації їх можна згрупувати в перелічені далі блоки.
1. Низька якість менеджменту;
2. Дефіцити в організаційній структурі;
3. Низький рівень кваліфікації персоналу;
4. Недоліки у виробничій сфері;
5. Прорахунки в галузі постачання;
6. Низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції;
7. Прорахунки в інвестиційній політиці;
8. Брак інновацій та раціоналізаторства;
9. Дефіцити у фінансуванні;
10. Відсутність або незадовільна робота служб контролінгу (планування,
аналіз, інформаційне забезпечення, контроль).
Загалом усі названі причини кризи досить тісно взаємопов’язані,
становлять складний комплекс причинно-наслідкових зв’язків. Безперечно, досліджуючи те чи інше підприємство, той чи інший випадок фінансової кризи, можна виокремити певні специфічні причини фінансової неспроможності, але по суті вони зводяться до щойно перелічених.
Типові наслідки впливу зазначених причин і факторів на фінансово-
господарський стан підприємства такі:
- втрата клієнтів і покупців готової продукції;
- зменшення кількості замовлень і контрактів із продажу продукції;
- неритмічність виробництва, неповне завантаження потужностей;
- підвищення собівартості та різке зниження продуктивності праці;
- збільшення розміру неліквідних оборотних засобів і наявність
наднормативних: запасів;
-виникнення внутрішньовиробничих конфліктів і підвищення плинності кадрів;
- підвищення тиску на ціни;
- істотне зменшення обсягів реалізації і, як наслідок, недоодержання
виручки від реалізації продукції.
Розрізнюють три види кризи:
1. стратегічна криза (коли на підприємстві зруйновано виробничий
потенціал і відсутні довгострокові фактори успіху);
2. криза прибутковості (перманентні збитки вихолощують власний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу);
3. криза ліквідності (підприємство є неплатоспроможним або існує реальна
загроза втрати платоспроможності).
Між розглядуваними видами кризи існують тісні причинно-наслідкові
зв’язки: стратегічна криза спричинює кризу прибутковості, яка, у свою
чергу, приводить до втрати підприємством ліквідності. Зумовлене зовнішніми та внутрішніми факторами зменшення обсягів реалізації продукції призводить, з одного боку, до зниження прибутковості та до збитковості, а з іншого — до зниження рівня ліквідності та платоспроможності. Закономірним результатом розвитку симптомів фінансової кризи є непомірна кредиторська заборгованість, неплатоспроможність та банкрутство підприємства.
Важливою передумовою застосування правильних антикризових заходів є ідентифікація глибини фінансової кризи. Існують три фази кризи:
1. фаза кризи, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства
(за умови переведення його на режим антикризового управління);
2. фаза, яка загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує
негайного проведення фінансової санації;
3. кризовий стан, який не сумісний з подальшим існуванням підприємства і призводить до його ліквідації.
У червні 1999 р. Верховна Рада України ухвалила Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", визначивши його чинність з 1.01.2000 р. Цей Закон зробив свого роду революцію в. галузі санації та запобігання банкрутству підприємств. Він, зокрема, дає таке визначення банкрутства: банкрутство - це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб'єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання визнано арбітражним судом.
За своєю суттю інституція банкрутств є одним із способів відбору (селекції) суб'єктів господарювання. Саме цим і зумовлена необхідність даної інституції. Нагадаємо, що в Україні спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості порушених справ про банкрутство.
Провадження у справах про банкрутство складається, як правило, з таких головних складових:
1. Процедури встановлення факту неплатоспроможності боржника і безспірності вимог кредитора, якщо саме він ініціював порушення справи.
2. Виявлення всіх кредиторів і можливих санаторів.
3. Санації (якщо така можлива) чи укладання мирової угоди.
4. Визнання боржника банкрутом.
5. Процедури задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів боржника.
Ідентифікація фази фінансової кризи є необхідною передумовою правильної та своєчасної реакції на неї.
2. Зміст, задачі та склад фінансового планування.
В кожній країні держава використовує певний господарський механізм для впливу на процес відтворення. Склад і структура господарського механізму визначається рівнем розвитку економіки, відносинами власності, історичними та національними особливостями розвитку суспільства. Одним із елементів господарського механізму є фінансовий механізм.
Фінансовий механізм – це сукупність конкретних форм і методів забезпечення розподільчих і перерозподільчих відносин, утворення доходів, фондів грошових коштів.
Яким же чином і з допомогою яких форм та методів здійснюється розподіл та перерозподіл виробленого суспільного національного продукту та національного доходу? Перш за все вказані процеси знаходять відображення у фінансовому плануванні - діяльності по складанню планів формування, розподілу та використання фінансових ресурсів на рівні окремих суб’єктів господарювання, їх об’єднань, галузевих структур, територіально- адміністративних одиниць, країни в цілому.
У фінансових планах вказуються основні пропорції розподілу створеної вартості через задоволення власних виробничих потреб, спрямування частин коштів на сплату податків обов’язкових зборів, стимулювання працюючих, інвестування тимчасово-вільних коштів та ін.
У фінансовому плануванні важливим є застосування принципів наукового обгрунтування показників плану і забезпечення їх стабільності, використання їх стабільних норм і нормативів математичних методів та електронно- обчислюваних машин.
При виконанні фінансових планів виникає потреба в оперативному управлінні, як діяльності, пов’язаній із необхідністю втручання в розподільчі процеси з метою ліквідації диспропорції, подоланню “вузьких місць”, своєчасному перерозподілу коштів, забезпеченню досягнення запланованих результатів.
Фінансовий план підприємства складається за формою згідно з додатком 1 на кожен наступний рік з поквартальною розбивкою і відображає очікувані фінансові результати в запланованому році. Фінансовий план підприємства також містить довідкову інформацію щодо фактичних показників минулого року та планових показників поточного року.
При складанні фінансового плану підприємство може використовувати рекомендації щодо заповнення форми фінансового плану та таблиць до нього. Фінансовий план підприємства повинен забезпечувати отримання валового прибутку та чистого прибутку, розмір яких не може бути менше ніж прогнозний показник поточного року, розрахований на базі фактично досягнутих показників I кварталу поточного року та прогнозних показників II, III і IV кварталів поточного року, з урахуванням прогнозованого рівня інфляції.
У разі зменшення валового прибутку або чистого прибутку порівняно з прогнозними показниками поточного року підприємство обов'язково подає обґрунтування причин такого зменшення.
До проекту фінансового плану підприємства додаються в паперовому та електронному вигляді:
- баланси підприємства згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 "Баланс", затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 N 87, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 21.06.99 за N 396/3689, на 31 березня, 30 червня, 30 вересня, 31 грудня минулого року і на останню звітну дату (31 березня року, у якому складається фінансовий план) з розшифровками статей, що становлять більше 10 відсотків валюти балансу;
- звіти про фінансові результати підприємства згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 3 "Звіт про фінансові результати", затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 N 87, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 21.06.99 за N 397/3690, за 1 квартал, півріччя, 9 місяців, 12 місяців минулого року і за останній звітний період (1 квартал року, у якому складається фінансовий план);
- декларація податку на прибуток за 12 місяців минулого року;
- довідка аналізу проекту фінансового плану підприємства з обов'язковим порівнянням його показників з показниками фінансово-господарської діяльності підприємства за два попередні роки.
Як при складанні фінансових планів, так і при їх виконанні, а також по закінченні певних періодів проводиться фінансовий контроль, спрямований на перевірку правильності вартісного розподілу і перерозподілу валового національного продуту і національного доходу за відповідними фондами грошових коштів та їх використанням за цільовим призначенням. Фінансовий контроль є необхідною умовою безперебійного і поступового розвитку економіки країни.
Здійснення системи розподільчих і перерозподільчих відносин відбувається із використанням методів фінансового забезпечення суб’єктів господарської діяльності, основними з них є:
- бюджетне фінансування як надання коштів з бюджету на безповоротних засадах
- кредитування - це надання коштів на принципах поворотності, платності, строковості і забезпеченості
- самофінансування передбачає відшкодування видатків суб’єктів господарювання по основній діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел. Принцип самофінансування допускає залучення кредитних ресурсів
- оренда (лізинг) - це передача майна у користування за певну плату і на певний строк
- інвестування – процес вкладання грошей в ті чи інші об’єкти з розрахунком на збільшення їх вартості, а також отримання додаткового доходу
- фінансове регулювання діяльності відбувається, в першу чергу і головним чином, через оподаткування як вилучення частини доходів підприємств і організацій, а також населення спрямування цих коштів в бюджети на державні цільові фонди для задоволення державних потреб. В умовах ринкової економіки використання адміністративних методів впливу надто обмежене, тому головний акцент у регулюванні економіки робиться на оподаткуванні.
Конкретними формами здійснення процесів розподілу і перерозподілу створеної вартості є фінансові важелі, до яких відносяться податки, обов’язкові збори, норми амортизаційних відрахувань, норми витрачання коштів в бюджетних установах, орендна плата, процент за кредит, дотації, субсидії, субвенції, заохочувальні фонди, штрафи, пеня премії та ін.
Особливістю фінансових важелів є те, що вони засновуються на врахуванні економічних інтересів держави, підприємств, організацій, населення.
Звичайно, що серед всіх фінансових важелів особливе місце займають податки та збори з допомогою яких держава мобілізує кошти для використання покладених на неї функцій, а також впливає на підприємницьку діяльність та стимулює її, сприяє інвестиційній активності, визначає пропорції нагромадження і споживання, забезпечує раціональне використання обмежених природних ресурсів тощо. Система оподаткування в Україні знаходиться в процесі реформування, завданнями якого є: послаблення податкового тиску на виробників, надання пільг інвесторам та експортерам готової продукції, забезпечення стабільності і простоти у справлянні податків, уникнення подвійного оподаткування, посилення відповідальності за сплат податків.
Одним з напрямів впливу держави на темпи суспільного відтворення є встановлення норм амортизаційних відрахувань, визначення методів нарахування амортизації, застосування прискореної амортизації з метою сприяння розвитку науково-технічного прогресу. При цьому особливого значення набуває наукове обгрунтування розмірів норм амортизації тому що, як їх значене збільшення, так і зменшення має негативні наслідки.
Спеціальні фінансові пільги також сприяють створенню сприятливих умов для окремих господарських суб’єктів і застосовуються переважно у вигляді повного або часткового звільнення від податків, застосування диференційованих ставок оподаткування, виключення певних сум з оподатковуваних доходів, надання права на проведення прискореної амортизації. Одночасно ринковий механізм передбачає створення для всіх підприємницьких структур рівних умов для діяльності, перелік пільг в оподаткуванні не повинен бути значним.
Для нормального функціонування фінансового механізму, в його складі фінансових методів і важелів, необхідне відповідне їх нормативно-правове забезпечення, яке представлене, в першу чергу, Конституцією України, великою кількістю Законів, а також підзаконних нормативно-правових актів.
Результатом фінансового планування є розраховані фінансові показники, які відповідають певним ознакам і знаходять своє відображення в документі, який має назву "фінансовий план ".
Фінансовий план — особлива форма документа, показники якого завжди виступають у грошовій формі й відображають результати господарської діяльності та рух фінансових ресурсів протягом відповідного періоду.
Різні види діяльності держави, господарських структур, фінансових інститутів, окремих громадян впливають на методи розрахунків фінансових показників і форму фінансового плану. Проте є загальне правило для всіх видів фінансових планів — вони обов'язково повинні мати підрозділи доходів і видатків. У деяких фінансових планах ці підрозділи можуть мати детальнішу розшифровку.
За чинною практикою всі фінансові плани прийнято поділяти на дві великі групи — зведені та індивідуальні. В свою чергу зведені фінансові плани поділяються на загальнодержавні, плани окремих господарських об'єднань і територіальні.
Центральне місце посідають зведені загальнодержавні фінансові плани. Вони відображають рух фінансових ресурсів на макрорівні, тобто масштаби перерозподілу фінансових ресурсів, що здійснюються за допомогою фінансової системи держави. До їх числа належать баланс фінансових ресурсів і витрат держави, зведений бюджет держави, державний бюджет, бюджет пенсійного фонду тощо.
Зведені фінансові плани загальнодержавного характеру відрізняються передусім своєю структурою, змістом, об'єктом та сферою руху ресурсів, методами планування і призначенням, їхнє основне призначення полягає у тому, щоб:
-визначити обсяг фінансових ресурсів, які створюватимуться в державі в усіх секторах економіки, та їхнє використання, ґрунтуючись на наявних можливостях;
-відобразити основні напрямки фінансової політики держави упродовж певного періоду, з огляду на фінансові можливості щодо задоволення загальнодержавних потреб.
Перелік зведених фінансових планів, їхній зміст і форма в кожній державі визначаються побудовою її фінансової системи, а також специфікою перерозподільчих процесів, що відбуваються певного часу за допомогою фінансів. Зведені фінансові плани відіграють важливу роль у державному регулюванні економічними й соціальними процесами.
Саме вони дають змогу приймати обґрунтовані рішення з використання непрямих методів регулювання економікою, оскільки дають можливість передбачати їхні наслідки та кінцеві результати. Треба зазначити, що центральне місце в системі зведених фінансових планів, незалежно від моделі економіки, що існує в державі, посідає державний бюджет. Саме він є найдієвішим інструментом щодо здійснення фінансової політики.
Індивідуальні фінансові плани, тобто плани окремих підприємницьких структур, різняться між собою залежно від форм власності, видів діяльності, типу організацій, методів управління. Проте різним є насамперед перелік джерел доходу й напрямків використання фінансових ресурсів. За своєю економічною суттю вони відображають передбачувані результати фінансової й фінансове забезпечення господарської діяльностей конкретного суб'єкта господарювання.
За умов ринкової економіки відбувається перехід до міжнародних стандартів у галузі фінансового планування. Мається на увазі розробка бізнес-планів, в яких значне місце відведено розрахункам фінансових показників. Бізнес-плани включають низку таблиць і балансових розрахунків, за якими прогнозуються обсяги доходів, витрат, взаємовідносини з державними фінансовими інститутами. Водночас треба зазначити, що на сьогодні немає науково обґрунтованої методології розробки фінансового плану підприємницьких структур. Нині це питання є дуже актуальним і потребує свого вирішення.
Усю сукупність фінансових планів, залежно від періоду їхньої дії, можна поділити на оперативні, поточні й перспективні фінансові плани. Оперативні складаються терміном до одного року, тобто на місяць, квартал. Поточні діють протягом одного року. Перспективні складаються більш як на один рік.
Усі фінансові плани мають форму балансу, тобто прибуткові й видаткові розділи. Деякі з них називаються фінансовим балансом. На нашу, думку, фінансовий баланс і фінансовий план — поняття тотожні. Кожний фінансовий план тільки тоді має практичне значення, коли існує збалансованість прибуткової й видаткової частин. Система фінансового планування має свою внутрішню структуру, що ґрунтується на взаємозв'язку її складових елементів. Як зазначалося раніше, система фінансового планування включає дві сфери. Перша — сфера зведеного планування, до якої належить зведене планування в масштабах держави, зведене територіальне планування, зведене планування на рівні господарських об'єднань. Друга — сфера планування на рівні господарського суб'єкта.
Обидві сфери фінансового планування виражають внутрішню єдність економіки, що проявляється у стійкому характері погоджених багатосторонніх зв'язків в економіці, у збалансованості стадій розширеного відтворення, у встановленні таких темпів і пропозицій, які повністю відповідали б інтересам суспільного споживання.
У виконанні поставлених цілей провідна роль належить зведеному фінансовому плануванню, яке відображає складну систему економічних відносин з огляду на здійснення основних принципів фінансового планування.
Зведене фінансове планування — об'єктивна форма організації й регулювання відтворювального процесу при використанні фінансів, спрямованого на досягнення певної мети. Воно включає координацію погодженого обміну форм діяльності в сфері фінансів з її результатами.
Масштабність і різноманітність зведеного фінансового планування передбачають виділення пропорцій у його структурі.
Фінансове планування слід поділити на окремі рівні, де виявляється та чи інша специфіка.
Проміжною ланкою в системі зведеного фінансового планування є фінансове забезпечення комплексних цільових програм. За їхньою допомогою розв'язуються пріоритетні проблеми розвитку економіки держави й окремих територій. Вони передбачають концентрацію фінансових ресурсів на головних напрямках розвитку, підвищення ролі інтенсивних факторів виробництва, його ефективності.
Удосконалення зведеного фінансового планування передбачає насамперед тісний зв'язок і взаємну погодженість усіх його ланок. Досягнення такої погодженості — це, з одного боку, складне завдання, що потребує методологічних рішень, постійного вдосконалення і розвитку у світлі нових завдань і вимог, а з другого — виявлення оптимальності планування.
Погодженість зведеного загальнодержавного й територіального планування сприяє розв'язанню конкретних економічних і соціальних проблем, раціональному використанню фінансових ресурсів, фінансовому забезпеченню розвитку інфраструктури, соціальної сфери, охорони довкілля, підвищенню добробуту населення
Активне використання фінансів як інструмента впливу на комплексний розвиток економіки потребує досконалих форм зведеного фінансового планування і насамперед територіального. Його вдосконалення повинно здійснюватися в міру того, як підвищується ступінь взаємної узгодженості різних територіальних утворень у межах держави.
Економіко-організаційною основою такого впливу є зведений баланс фінансових ресурсів і витрат держави. Розробка й використання такого балансу в управлінні економікою пройшли довгий і складний шлях розвитку.
Значення та роль зведеного балансу фінансових ресурсів і витрат держави визначається тим, що при розв'язанні складних економічних і соціальних завдань економічного розвитку об'єктивно виникає необхідність у наявності єдиного комплексного документа, який відображав би реальний обсяг фінансових ресурсів держави за рахунок усіх джерел незалежно від форми власності й підпорядкування. Його відсутність знижує значення зведеного територіального фінансового планування, тому що у цьому разі неможливо визначити рух усіх фінансових ресурсів у державі, що в свою чергу спотворює вартісні пропорції між зростанням валового внутрішнього продукту й грошовими нагромадженнями, а також показники рівня життя громадян. Це може негативно позначитися на вирівнюванні показників рівня розвитку окремих територій і плануванні відповідних показників на майбутнє.
Вичерпну інформацію про фінансові зв'язки та взаємовідносини, а також про обсяг фінансових ресурсів, що має держава, може надати лише зведений баланс фінансових ресурсів і витрат держави. Його наявність дасть змогу визначити оптимальний шлях розвитку фінансових відносин у державі, виявити внутрішні резерви зростання нагромаджень, ширше використовувати фінансові стимули для впливу на виробництво, забезпечити тісний взаємозв'язок показників прогнозу економічного й соціального розвитку з фінансовими показниками.
Література:
1. Порядок складання, затвердження та контролю виконання фінансового плану державного комерційного та казенного підприємства, господарського товариства, у статутному фонді якого більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) належить державі, які відносяться до сфери управління Міністерства промислової політики України , затверджений наказом Міністерства промислової політики України
від 17 серпня 2005 р. N 308
(у редакції наказу Міністерства промислової політики України
від 31 серпня 2006 р. N 315)
2. Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” N 2343-XII від 14 травня 1992 року.
3. Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. - К.: Вища шк., 1997.
4. Фінанси підприємств: Підручник / За ред. А.М. Поддєрьогіна. — К.:КН
5. Конторщикова О. Аналіз фінансового стану як передумова ефективного управління підприємством // Економіка, фінанси, право. — 2002. — № 6.
Управління прибутком і аналіз беззбитковості на підприємстві
Зміст:
1.Управління прибутком і аналіз беззбитковості на підприємстві.
2. Зміст, задачі та склад фінансового планування.
3. Процедура визнання підприємства банкрутом.
Література
Додаток
1. Управління прибутком і аналіз беззбитковості на підприємстві.
У Законі України "Про підприємства в Україні" записано: "Підприємство — самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який... здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)... На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів і господарської діяльності є прибуток (дохід)”. Цими нормативними положеннями визначається роль і місце прибутку в економіці підприємства.
Прибуток підприємства — це перевищення доходів від його діяльності над сумою витрат; він являє собою єдину форму його власних нагромаджень.
Податок на додану вартість і акцизний збір, які надходять у складі виручки від реалізації продукції підприємств, являють собою форми централізованих нагромаджень, у повній сумі надходять в розпорядження держави, формуючи значну частку прибуткової частини державного бюджету.
На відміну від ПДВ і акцизного збору, прибуток, що його одержують підприємства у сфері виробництва товарів і послуг, хоч він також є одним із основних джерел формування централізованих фінансових ресурсів держави, значною своєю частиною використовується тими підприємствами, які його одержали, на збільшення виробництва, реконструкцію і технічне переоснащення їх основних засобів, удосконалення технології, матеріальне заохочення, соціальний розвиток колективів.
Законодавство України, яке регулює господарську діяльність суб'єктів підприємництва і порядок організації бухгалтерського обліку і звітності, з одного боку, і систему оподаткування прибутку — з другого, під "прибутком" визначає два різних економічних явища.
Прибуток у класичному розумінні являє собою різницю між ціною товару й затратами на виробництво товару — його собівартістю. У стандарті бухгалтерського обліку П(С)БО 3 записано: "Прибуток — сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати". Саме таке розуміння прибутку закладене в усіх законодавчих актах України, крім законодавства про оподаткування прибутку. Такий показник, безумовно, більшою мірою характеризує якість господарювання підприємства, саме він є реальним і щодо спроможності підприємства відраховувати частину прибутку до бюджету.
Прибуток синтезує в собі всі найважливіші сторони роботи підприємства.
Для зростання прибутку підприємство зобов'язане:
- нарощувати обсяги виробництва і реалізації товарів, робіт, послуг;
- розширювати, орієнтуючись на ринок, асортимент, підвищувати якість продукції;
- впроваджувати заходи щодо підвищення продуктивності праці своїх працівників;
- зменшувати витрати на виробництво (реалізацію) продукції (тобто її собівартість);
- з максимальною віддачею використовувати потенціал, що є у його розпорядженні, в тому числі фінансові ресурси;
- зі знанням справи вести цінову політику, бо на ринку діють переважно вільні (договірні) ціни;
- грамотно будувати договірні відносини з постачальниками й покупцями;
- вміти найдоцільніше розміщувати (вкладати) одержаний раніше прибуток задля досягнення оптимального ефекту.
Зауважимо, що останні три з названих вище напрямів значною мірою залежать від сумлінності і кваліфікації економістів, які причетні до фінансової роботи підприємства. Так, не стадії укладання угод з покупцями дуже важливо домовитися про оптимальні ціни на товари й послуги, строки перегляду цін у зв'язку з інфляційними процесами в економіці. У договорі мають бути чітко визначені застереження щодо порядку обчислення розмірів втрат (збитків), які є наслідком порушень зафіксованих у ньому зобов'язань сторін, а також щодо порядку відшкодування цих втрат. Про роль фінансової служби в досягненні оптимальності розміщення фінансових ресурсів, у тому числі прибутку, досить докладно йшлося в попередніх розділах.
У директивно-плановій економіці всі ці питання для підприємств не мали суттєвого значення, бо останні практично не були зацікавлені у збільшенні прибутку. Вони не розпоряджалися ним. За ринкових умов після сплати податків до державного бюджету та інших обов'язкових відрахувань увесь прибуток, що залишається, надходить у повне розпорядження власників або трудових колективів підприємств.
Прибуток, який визначається в бухгалтерському обліку підприємств, формується як фінансовий результат операційної діяльності (зазвичай це основна частина загального фінансового результату діяльності), інвестиційної діяльності, фінансової (у вузькому розумінні слова) діяльності. Крім цих джерел формування прибутку (вони об'єднані поняттям "звичайна діяльність"), у певних випадках підприємство може мати прибутки (частіше — збитки) від надзвичайних подій — повеней, пожеж та інших природних катаклізмів. Для характеристики структури джерел формування прибутку підприємства (і "чистого прибутку")Основні напрями організації фінансової роботи підприємства значною мірою будуються в розрахунку на забезпечення рентабельності, зростання прибутку, який є в сучасних умовах по суті єдиним джерелом розвитку матеріально-технічної бази і соціального розвитку колективу підприємства.
На стадії планування прибутку фінансова служба шляхом ретельного аналізу минулої діяльності підприємства виявляє всі резерви, які є в господарській діяльності і можуть, у разі їх мобілізації, вплинути на зростання рентабельності. До таких резервів належать насамперед ліквідація непродуктивних витрат у сфері виробництва й обігу, фактів відхилення від норм витрат окремих видів матеріальних ресурсів і трудових витрат. У процесі аналізу може виявитися необхідність структурної переорієнтації у бік підвищення питомої ваги більш рентабельної продукції і такої, що має ширший ринок збуту. Важливе значення як на стадії планування прибутку, так і в ході повсякденного контролю за виконанням плану прибутку має виявлення зайвих для підприємства запасів товарно-матеріальних ресурсів у вигляді непрацюючого устаткування, машин, приладів, понаднормативних запасів сировини, матеріалів, інструменту та інших цінностей. "Омертвіння" фінансових ресурсів, вкладених у такі активи, уповільнює обіговість коштів підприємства і, природно, знижує рентабельність виробництва.
Відомо, що основну суму прибутку підприємство отримує від реалізації продукції свого виробництва. Завдання фінансової служби полягає в тому, щоб підприємство мало систематичну оперативну інформацію про хід виконання наміченого плану прибутку. Багато підприємств, користуючись даними, які надходять з банку про виручку від реалізації (продажу) продукції, ведуть позасистемний щоденний облік прибутку від реалізації продукції для управлінських цілей, виходячи з середнього планового відсотка
рентабельності продукції за валовим прибутком і середніми відсотками адміністративних витрат, витрат на збут та інших операційних витрат на виробництво продукції. Форма оперативного обліку може мати такий вигляд (тис. грн.):
Володіючи щоденними даними про одержаний прибуток (а вони, як правило, досить точно показують дійсний стан справ і уточнюються за даними бухгалтерського обліку після закінчення поточного місяця), керівництво підприємства має змогу, по-перше, оперативно впливати на цей процес; по-друге, оперативно планувати найбільш раціональне використання прибутку для першочергових потреб підприємства.
У ході контролю за одержанням прибутку фінансова служба в координації з юридичною службою ретельно вивчає факти застосування до підприємства фінансових санкцій з боку партнерів по взаємних поставках матеріальних цінностей, фінансових, транспортних та інших органів. Ці санкції у вигляді штрафів, неустойок тощо зменшують прибуток, ускладнюють фінансове становище підприємства. Кожен факт збитків має бути оцінений під кутом зору відповідальності конкретних посадових осіб чи осіб, з чиєї вини вони сталися, і розроблені заходи для запобігання їм у майбутньому.
Водночас фінансова і юридична служби повинні контролювати функціональні підрозділи підприємства на предмет того, як вони користуються наданими чинним законодавством правами щодо захисту майнових прав підприємств; зокрема (і в першу чергу) це стосується захисту права власності і відповідальності партнерів за порушення договірної дисципліни. Ці права підприємств закріплені у низці статей Цивільного кодексу України, в законах України "Про власність", "Про господарські товариства", "Про банки і банківську діяльність", "Про заставу" та інших правових актах, що регулюють господарську діяльність суб'єктів підприємницької діяльності.
Підприємства повинні постійно знати, яка сума одержаного прибутку залишається в їхньому розпорядженні, тобто оперативно визначати суму податку на прибуток, який підлягає сплаті до бюджету. Оскільки сума одержаного прибутку в чинній системі оподаткування не визначає суми податку на нього (останній розраховується з прибутку як об'єкта оподаткування), постає необхідність відокремленого обліку валових доходів і валових витрат. Чинне законодавство надає право підприємствам самостійно, поза бухгалтерським обліком встановлювати порядок накопичення даних про валові доходи і валові витрати з наступним використанням їх для складання податкової декларації.
Облік ведеться з урахуванням вимог податкового законодавства про формування цих показників за кожний податковий період — квартал. За будь-якого варіанта податкового обліку підприємство має постійну інформацію про те, як на ту чи іншу дату складається співвідношення валових доходів і валових витрат, що дає змогу оперативно визначати величину прибутку як об'єкта оподаткування, суму податку на прибуток і, отже, суму чистого прибутку, який надходить у повне розпорядження підприємства. Фінансовий результат діяльності підприємства значною мірою залежить від організації роботи фінансової служби у напрямі пошуку резервів збільшення прибутку в позавиробничих і позареалізаційних операціях. Мова йде, наприклад, про штрафи, пеню, неустойки, інші види санкцій, які одержані від партнерів або стосовно яких є рішення суду чи іншого відповідного органу про їх надходження.
Фінансова служба підприємства у координації з юридичною та збутовою службами проводить роботу, яка забезпечує надходження цих доходів від контрагентів-порушників; водночас фінансова служба має приймати заходи щодо виявлення винуватців і з'ясування причин виникнення підстав для сплати штрафних санкцій на користь контрагентів, виникнення інших непродуктивних витрат.
Під моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання необхідно розуміти сукупність фінансово-правових та організаційно-технічних механізмів та прийомів прогнозування, планування та контролю затрат та доходів підприємства з метою забезпечення підтримання прийнятного рівня рентабельності діяльності суб'єкта господарювання у довгостроковій перспективі, а також досягнення інших цілей, визначених корпоративною стратегією.
Визначаючи поняття управління прибутком, необхідно чітко усвідомлювати, що прибуток не є безпосереднім об'єктом управління, оскільки його абсолютна величина являється результуючим показником і безпосередньо залежить від зміни абсолютних величини інших фінансових показників господарської діяльності суб'єкта господарювання - доходів та затрат суб'єкта
Хоча перед кожним із визначених блоків стоять власні завдання, їх реалізація спрямована на досягнення загальних спільних цілей, що стоять перед моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання. так, виходячи із функціонально-організаційних особливостей та базових характеристик моделі управління прибутком як складового блоку фінансового менеджменту, можна виділити сукупність відособлених, цілісних та логічно взаємоузгоджених цілей, зокрема:
1) максимізація добробуту власників;
2) максимізація ринкової вартості підприємства;
3) підтримання конкурентоспроможності у довгостроковому періоді;
4) забезпечення ліквідності підприємства та його платоспроможності;
5) підтримання прийнятного рівня самофінансування суб'єкта господарювання;
6) підтримання інвестиційної привабливості підприємства та інші цілі відповідно до визначених цілей, досягнення яких ставлять перед моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання, формулюються завдання управління прибутком як форми поточної конкретизації цілей такого управління, подальша конкретизація завдань управління прибутком здійснюється на рівні функціонально-організаційних блоків моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, основні з яких були визначені вище. Законодавче регулювання моделі управління прибутком суб'єктів господарювання в Україні формується як ієрархічна структура, в основі якої стоїть конституція України. Цивільний кодекс України, Арбітражний кодекс, Арбітражно-процесуальний кодекс, кодекс про адміністративні правопорушення та кримінальний кодекс регулюють управління фінансами підприємства через встановлення певних вимог або ж обмежень щодо фінансових відносин, які виникають з приводу формування, розподілу, перерозподілу на споживання прибутку підприємств, - встановлення правовідносин між суб'єктами управління, форм та методів цивільно-правового забезпечення управління прибутком, визначення адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення відповідного законодавства України.
3. Процедура визнання підприємства банкрутом.
Якщо говорити мовою закону, під неспроможністю (банкрутством) підприємства розуміється нездатність задовольняти вимоги кредиторів із оплати товарів, включно з нездатністю забезпечити обов’язкові платежі в бюджет і позабюджетні фонди, у зв’язку з перевищенням зобов’язань боржника над його майном або у зв’язку з незадовільною структурою балансу боржника.
На сьогодні в законі передбачено реорганізаційні та ліквідаційні процедури, а також мирову угоду, які ліквідовують підприємство-банкрут. Причому мирова угода є оптимальним варіантом, при якому, так би мовити, і вовки (кредитори) ситі, і вівці (боржник) цілі.
Процедури ліквідації та реорганізації мають лише одну спільну закономірність — вони ініціюються через неплатоспроможність підприємства. У решті це антагоністи: перша означає фактичне припинення роботи, друга займається реанімацією виробництва. Ліквідація відбувається за двома сценаріями: це або добровільне банкрутство, або примусове, яке проводять компанії, що виграли конкурс із ліквідації банкрута.
Банкрутство підприємств — це наслідок глибокої фінансової кризи,
система заходів щодо управління якою не дала позитивних результатів .
Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності
підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві. На практиці з кризою, як правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або відсутність у цього підприємства потенціалу для успішного функціонування.
Фінансову кризу на підприємстві характеризують трьома параметрами:
1. джерелами (факторами) виникнення;
2. видом кризи;
3. стадією її розвитку.
Ідентифікація цих ознак дає змогу правильно діагностувати фінансову
неспроможність підприємства та підібрати найефективніші санаційні заходи. Для вибору найефективніших форм санації, прийняття правильних рішень щодо усунення негативних процесів передовсім необхідно ідентифікувати причини фінансової неспроможності суб'єкта господарювання.
Фактори, які можуть призвести до фінансової кризи на підприємстві,
поділяють на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності
підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства).
Головними екзогенними факторами фінансової кризи на підприємстві можуть бути:
- спад кон'юнктури в економіці в цілому;
- зменшення купівельної спроможності населення;
- значний рівень інфляції;
- нестабільність господарського та податкового законодавства;
- нестабільність фінансового та валютного ринків;
- посилення конкуренції в галузі;
- криза окремої галузі;
- сезонні коливання;
- посилення монополізму на ринку;
- дискримінація підприємства органами влади та управління;
- політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в
країнах підприємств — постачальників сировині (споживачів продукції);
- конфлікти між засновниками (власниками).
Вплив зовнішніх факторів кризи має здебільшого стратегічний характер.
Вони зумовлюють фінансову кризу на підприємстві, якщо менеджмент неправильно або несвоєчасно реагує на них, тобто якщо відсутня або недосконало функціонує система раннього попередження та реагування, одним із завдань якої є прогнозування банкрутства.
Можна назвати багато ендогенних факторів фінансової кризи.
З метою систематизації їх можна згрупувати в перелічені далі блоки.
1. Низька якість менеджменту;
2. Дефіцити в організаційній структурі;
3. Низький рівень кваліфікації персоналу;
4. Недоліки у виробничій сфері;
5. Прорахунки в галузі постачання;
6. Низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції;
7. Прорахунки в інвестиційній політиці;
8. Брак інновацій та раціоналізаторства;
9. Дефіцити у фінансуванні;
10. Відсутність або незадовільна робота служб контролінгу (планування,
аналіз, інформаційне забезпечення, контроль).
Загалом усі названі причини кризи досить тісно взаємопов’язані,
становлять складний комплекс причинно-наслідкових зв’язків. Безперечно, досліджуючи те чи інше підприємство, той чи інший випадок фінансової кризи, можна виокремити певні специфічні причини фінансової неспроможності, але по суті вони зводяться до щойно перелічених.
Типові наслідки впливу зазначених причин і факторів на фінансово-
господарський стан підприємства такі:
- втрата клієнтів і покупців готової продукції;
- зменшення кількості замовлень і контрактів із продажу продукції;
- неритмічність виробництва, неповне завантаження потужностей;
- підвищення собівартості та різке зниження продуктивності праці;
- збільшення розміру неліквідних оборотних засобів і наявність
наднормативних: запасів;
-виникнення внутрішньовиробничих конфліктів і підвищення плинності кадрів;
- підвищення тиску на ціни;
- істотне зменшення обсягів реалізації і, як наслідок, недоодержання
виручки від реалізації продукції.
Розрізнюють три види кризи:
1. стратегічна криза (коли на підприємстві зруйновано виробничий
потенціал і відсутні довгострокові фактори успіху);
2. криза прибутковості (перманентні збитки вихолощують власний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу);
3. криза ліквідності (підприємство є неплатоспроможним або існує реальна
загроза втрати платоспроможності).
Між розглядуваними видами кризи існують тісні причинно-наслідкові
зв’язки: стратегічна криза спричинює кризу прибутковості, яка, у свою
чергу, приводить до втрати підприємством ліквідності. Зумовлене зовнішніми та внутрішніми факторами зменшення обсягів реалізації продукції призводить, з одного боку, до зниження прибутковості та до збитковості, а з іншого — до зниження рівня ліквідності та платоспроможності. Закономірним результатом розвитку симптомів фінансової кризи є непомірна кредиторська заборгованість, неплатоспроможність та банкрутство підприємства.
Важливою передумовою застосування правильних антикризових заходів є ідентифікація глибини фінансової кризи. Існують три фази кризи:
1. фаза кризи, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства
(за умови переведення його на режим антикризового управління);
2. фаза, яка загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує
негайного проведення фінансової санації;
3. кризовий стан, який не сумісний з подальшим існуванням підприємства і призводить до його ліквідації.
У червні 1999 р. Верховна Рада України ухвалила Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", визначивши його чинність з 1.01.2000 р. Цей Закон зробив свого роду революцію в. галузі санації та запобігання банкрутству підприємств. Він, зокрема, дає таке визначення банкрутства: банкрутство - це визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Суб'єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання визнано арбітражним судом.
За своєю суттю інституція банкрутств є одним із способів відбору (селекції) суб'єктів господарювання. Саме цим і зумовлена необхідність даної інституції. Нагадаємо, що в Україні спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості порушених справ про банкрутство.
Провадження у справах про банкрутство складається, як правило, з таких головних складових:
1. Процедури встановлення факту неплатоспроможності боржника і безспірності вимог кредитора, якщо саме він ініціював порушення справи.
2. Виявлення всіх кредиторів і можливих санаторів.
3. Санації (якщо така можлива) чи укладання мирової угоди.
4. Визнання боржника банкрутом.
5. Процедури задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів боржника.
Ідентифікація фази фінансової кризи є необхідною передумовою правильної та своєчасної реакції на неї.
2. Зміст, задачі та склад фінансового планування.
В кожній країні держава використовує певний господарський механізм для впливу на процес відтворення. Склад і структура господарського механізму визначається рівнем розвитку економіки, відносинами власності, історичними та національними особливостями розвитку суспільства. Одним із елементів господарського механізму є фінансовий механізм.
Фінансовий механізм – це сукупність конкретних форм і методів забезпечення розподільчих і перерозподільчих відносин, утворення доходів, фондів грошових коштів.
Яким же чином і з допомогою яких форм та методів здійснюється розподіл та перерозподіл виробленого суспільного національного продукту та національного доходу? Перш за все вказані процеси знаходять відображення у фінансовому плануванні - діяльності по складанню планів формування, розподілу та використання фінансових ресурсів на рівні окремих суб’єктів господарювання, їх об’єднань, галузевих структур, територіально- адміністративних одиниць, країни в цілому.
У фінансових планах вказуються основні пропорції розподілу створеної вартості через задоволення власних виробничих потреб, спрямування частин коштів на сплату податків обов’язкових зборів, стимулювання працюючих, інвестування тимчасово-вільних коштів та ін.
У фінансовому плануванні важливим є застосування принципів наукового обгрунтування показників плану і забезпечення їх стабільності, використання їх стабільних норм і нормативів математичних методів та електронно- обчислюваних машин.
При виконанні фінансових планів виникає потреба в оперативному управлінні, як діяльності, пов’язаній із необхідністю втручання в розподільчі процеси з метою ліквідації диспропорції, подоланню “вузьких місць”, своєчасному перерозподілу коштів, забезпеченню досягнення запланованих результатів.
Фінансовий план підприємства складається за формою згідно з додатком 1 на кожен наступний рік з поквартальною розбивкою і відображає очікувані фінансові результати в запланованому році. Фінансовий план підприємства також містить довідкову інформацію щодо фактичних показників минулого року та планових показників поточного року.
При складанні фінансового плану підприємство може використовувати рекомендації щодо заповнення форми фінансового плану та таблиць до нього. Фінансовий план підприємства повинен забезпечувати отримання валового прибутку та чистого прибутку, розмір яких не може бути менше ніж прогнозний показник поточного року, розрахований на базі фактично досягнутих показників I кварталу поточного року та прогнозних показників II, III і IV кварталів поточного року, з урахуванням прогнозованого рівня інфляції.
У разі зменшення валового прибутку або чистого прибутку порівняно з прогнозними показниками поточного року підприємство обов'язково подає обґрунтування причин такого зменшення.
До проекту фінансового плану підприємства додаються в паперовому та електронному вигляді:
- баланси підприємства згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 "Баланс", затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 N 87, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 21.06.99 за N 396/3689, на 31 березня, 30 червня, 30 вересня, 31 грудня минулого року і на останню звітну дату (31 березня року, у якому складається фінансовий план) з розшифровками статей, що становлять більше 10 відсотків валюти балансу;
- звіти про фінансові результати підприємства згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 3 "Звіт про фінансові результати", затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 N 87, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 21.06.99 за N 397/3690, за 1 квартал, півріччя, 9 місяців, 12 місяців минулого року і за останній звітний період (1 квартал року, у якому складається фінансовий план);
- декларація податку на прибуток за 12 місяців минулого року;
- довідка аналізу проекту фінансового плану підприємства з обов'язковим порівнянням його показників з показниками фінансово-господарської діяльності підприємства за два попередні роки.
Як при складанні фінансових планів, так і при їх виконанні, а також по закінченні певних періодів проводиться фінансовий контроль, спрямований на перевірку правильності вартісного розподілу і перерозподілу валового національного продуту і національного доходу за відповідними фондами грошових коштів та їх використанням за цільовим призначенням. Фінансовий контроль є необхідною умовою безперебійного і поступового розвитку економіки країни.
Здійснення системи розподільчих і перерозподільчих відносин відбувається із використанням методів фінансового забезпечення суб’єктів господарської діяльності, основними з них є:
- бюджетне фінансування як надання коштів з бюджету на безповоротних засадах
- кредитування - це надання коштів на принципах поворотності, платності, строковості і забезпеченості
- самофінансування передбачає відшкодування видатків суб’єктів господарювання по основній діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел. Принцип самофінансування допускає залучення кредитних ресурсів
- оренда (лізинг) - це передача майна у користування за певну плату і на певний строк
- інвестування – процес вкладання грошей в ті чи інші об’єкти з розрахунком на збільшення їх вартості, а також отримання додаткового доходу
- фінансове регулювання діяльності відбувається, в першу чергу і головним чином, через оподаткування як вилучення частини доходів підприємств і організацій, а також населення спрямування цих коштів в бюджети на державні цільові фонди для задоволення державних потреб. В умовах ринкової економіки використання адміністративних методів впливу надто обмежене, тому головний акцент у регулюванні економіки робиться на оподаткуванні.
Конкретними формами здійснення процесів розподілу і перерозподілу створеної вартості є фінансові важелі, до яких відносяться податки, обов’язкові збори, норми амортизаційних відрахувань, норми витрачання коштів в бюджетних установах, орендна плата, процент за кредит, дотації, субсидії, субвенції, заохочувальні фонди, штрафи, пеня премії та ін.
Особливістю фінансових важелів є те, що вони засновуються на врахуванні економічних інтересів держави, підприємств, організацій, населення.
Звичайно, що серед всіх фінансових важелів особливе місце займають податки та збори з допомогою яких держава мобілізує кошти для використання покладених на неї функцій, а також впливає на підприємницьку діяльність та стимулює її, сприяє інвестиційній активності, визначає пропорції нагромадження і споживання, забезпечує раціональне використання обмежених природних ресурсів тощо. Система оподаткування в Україні знаходиться в процесі реформування, завданнями якого є: послаблення податкового тиску на виробників, надання пільг інвесторам та експортерам готової продукції, забезпечення стабільності і простоти у справлянні податків, уникнення подвійного оподаткування, посилення відповідальності за сплат податків.
Одним з напрямів впливу держави на темпи суспільного відтворення є встановлення норм амортизаційних відрахувань, визначення методів нарахування амортизації, застосування прискореної амортизації з метою сприяння розвитку науково-технічного прогресу. При цьому особливого значення набуває наукове обгрунтування розмірів норм амортизації тому що, як їх значене збільшення, так і зменшення має негативні наслідки.
Спеціальні фінансові пільги також сприяють створенню сприятливих умов для окремих господарських суб’єктів і застосовуються переважно у вигляді повного або часткового звільнення від податків, застосування диференційованих ставок оподаткування, виключення певних сум з оподатковуваних доходів, надання права на проведення прискореної амортизації. Одночасно ринковий механізм передбачає створення для всіх підприємницьких структур рівних умов для діяльності, перелік пільг в оподаткуванні не повинен бути значним.
Для нормального функціонування фінансового механізму, в його складі фінансових методів і важелів, необхідне відповідне їх нормативно-правове забезпечення, яке представлене, в першу чергу, Конституцією України, великою кількістю Законів, а також підзаконних нормативно-правових актів.
Результатом фінансового планування є розраховані фінансові показники, які відповідають певним ознакам і знаходять своє відображення в документі, який має назву "фінансовий план ".
Фінансовий план — особлива форма документа, показники якого завжди виступають у грошовій формі й відображають результати господарської діяльності та рух фінансових ресурсів протягом відповідного періоду.
Різні види діяльності держави, господарських структур, фінансових інститутів, окремих громадян впливають на методи розрахунків фінансових показників і форму фінансового плану. Проте є загальне правило для всіх видів фінансових планів — вони обов'язково повинні мати підрозділи доходів і видатків. У деяких фінансових планах ці підрозділи можуть мати детальнішу розшифровку.
За чинною практикою всі фінансові плани прийнято поділяти на дві великі групи — зведені та індивідуальні. В свою чергу зведені фінансові плани поділяються на загальнодержавні, плани окремих господарських об'єднань і територіальні.
Центральне місце посідають зведені загальнодержавні фінансові плани. Вони відображають рух фінансових ресурсів на макрорівні, тобто масштаби перерозподілу фінансових ресурсів, що здійснюються за допомогою фінансової системи держави. До їх числа належать баланс фінансових ресурсів і витрат держави, зведений бюджет держави, державний бюджет, бюджет пенсійного фонду тощо.
Зведені фінансові плани загальнодержавного характеру відрізняються передусім своєю структурою, змістом, об'єктом та сферою руху ресурсів, методами планування і призначенням, їхнє основне призначення полягає у тому, щоб:
-визначити обсяг фінансових ресурсів, які створюватимуться в державі в усіх секторах економіки, та їхнє використання, ґрунтуючись на наявних можливостях;
-відобразити основні напрямки фінансової політики держави упродовж певного періоду, з огляду на фінансові можливості щодо задоволення загальнодержавних потреб.
Перелік зведених фінансових планів, їхній зміст і форма в кожній державі визначаються побудовою її фінансової системи, а також специфікою перерозподільчих процесів, що відбуваються певного часу за допомогою фінансів. Зведені фінансові плани відіграють важливу роль у державному регулюванні економічними й соціальними процесами.
Саме вони дають змогу приймати обґрунтовані рішення з використання непрямих методів регулювання економікою, оскільки дають можливість передбачати їхні наслідки та кінцеві результати. Треба зазначити, що центральне місце в системі зведених фінансових планів, незалежно від моделі економіки, що існує в державі, посідає державний бюджет. Саме він є найдієвішим інструментом щодо здійснення фінансової політики.
Індивідуальні фінансові плани, тобто плани окремих підприємницьких структур, різняться між собою залежно від форм власності, видів діяльності, типу організацій, методів управління. Проте різним є насамперед перелік джерел доходу й напрямків використання фінансових ресурсів. За своєю економічною суттю вони відображають передбачувані результати фінансової й фінансове забезпечення господарської діяльностей конкретного суб'єкта господарювання.
За умов ринкової економіки відбувається перехід до міжнародних стандартів у галузі фінансового планування. Мається на увазі розробка бізнес-планів, в яких значне місце відведено розрахункам фінансових показників. Бізнес-плани включають низку таблиць і балансових розрахунків, за якими прогнозуються обсяги доходів, витрат, взаємовідносини з державними фінансовими інститутами. Водночас треба зазначити, що на сьогодні немає науково обґрунтованої методології розробки фінансового плану підприємницьких структур. Нині це питання є дуже актуальним і потребує свого вирішення.
Усю сукупність фінансових планів, залежно від періоду їхньої дії, можна поділити на оперативні, поточні й перспективні фінансові плани. Оперативні складаються терміном до одного року, тобто на місяць, квартал. Поточні діють протягом одного року. Перспективні складаються більш як на один рік.
Усі фінансові плани мають форму балансу, тобто прибуткові й видаткові розділи. Деякі з них називаються фінансовим балансом. На нашу, думку, фінансовий баланс і фінансовий план — поняття тотожні. Кожний фінансовий план тільки тоді має практичне значення, коли існує збалансованість прибуткової й видаткової частин. Система фінансового планування має свою внутрішню структуру, що ґрунтується на взаємозв'язку її складових елементів. Як зазначалося раніше, система фінансового планування включає дві сфери. Перша — сфера зведеного планування, до якої належить зведене планування в масштабах держави, зведене територіальне планування, зведене планування на рівні господарських об'єднань. Друга — сфера планування на рівні господарського суб'єкта.
Обидві сфери фінансового планування виражають внутрішню єдність економіки, що проявляється у стійкому характері погоджених багатосторонніх зв'язків в економіці, у збалансованості стадій розширеного відтворення, у встановленні таких темпів і пропозицій, які повністю відповідали б інтересам суспільного споживання.
У виконанні поставлених цілей провідна роль належить зведеному фінансовому плануванню, яке відображає складну систему економічних відносин з огляду на здійснення основних принципів фінансового планування.
Зведене фінансове планування — об'єктивна форма організації й регулювання відтворювального процесу при використанні фінансів, спрямованого на досягнення певної мети. Воно включає координацію погодженого обміну форм діяльності в сфері фінансів з її результатами.
Масштабність і різноманітність зведеного фінансового планування передбачають виділення пропорцій у його структурі.
Фінансове планування слід поділити на окремі рівні, де виявляється та чи інша специфіка.
Проміжною ланкою в системі зведеного фінансового планування є фінансове забезпечення комплексних цільових програм. За їхньою допомогою розв'язуються пріоритетні проблеми розвитку економіки держави й окремих територій. Вони передбачають концентрацію фінансових ресурсів на головних напрямках розвитку, підвищення ролі інтенсивних факторів виробництва, його ефективності.
Удосконалення зведеного фінансового планування передбачає насамперед тісний зв'язок і взаємну погодженість усіх його ланок. Досягнення такої погодженості — це, з одного боку, складне завдання, що потребує методологічних рішень, постійного вдосконалення і розвитку у світлі нових завдань і вимог, а з другого — виявлення оптимальності планування.
Погодженість зведеного загальнодержавного й територіального планування сприяє розв'язанню конкретних економічних і соціальних проблем, раціональному використанню фінансових ресурсів, фінансовому забезпеченню розвитку інфраструктури, соціальної сфери, охорони довкілля, підвищенню добробуту населення
Активне використання фінансів як інструмента впливу на комплексний розвиток економіки потребує досконалих форм зведеного фінансового планування і насамперед територіального. Його вдосконалення повинно здійснюватися в міру того, як підвищується ступінь взаємної узгодженості різних територіальних утворень у межах держави.
Економіко-організаційною основою такого впливу є зведений баланс фінансових ресурсів і витрат держави. Розробка й використання такого балансу в управлінні економікою пройшли довгий і складний шлях розвитку.
Значення та роль зведеного балансу фінансових ресурсів і витрат держави визначається тим, що при розв'язанні складних економічних і соціальних завдань економічного розвитку об'єктивно виникає необхідність у наявності єдиного комплексного документа, який відображав би реальний обсяг фінансових ресурсів держави за рахунок усіх джерел незалежно від форми власності й підпорядкування. Його відсутність знижує значення зведеного територіального фінансового планування, тому що у цьому разі неможливо визначити рух усіх фінансових ресурсів у державі, що в свою чергу спотворює вартісні пропорції між зростанням валового внутрішнього продукту й грошовими нагромадженнями, а також показники рівня життя громадян. Це може негативно позначитися на вирівнюванні показників рівня розвитку окремих територій і плануванні відповідних показників на майбутнє.
Вичерпну інформацію про фінансові зв'язки та взаємовідносини, а також про обсяг фінансових ресурсів, що має держава, може надати лише зведений баланс фінансових ресурсів і витрат держави. Його наявність дасть змогу визначити оптимальний шлях розвитку фінансових відносин у державі, виявити внутрішні резерви зростання нагромаджень, ширше використовувати фінансові стимули для впливу на виробництво, забезпечити тісний взаємозв'язок показників прогнозу економічного й соціального розвитку з фінансовими показниками.
Література:
1. Порядок складання, затвердження та контролю виконання фінансового плану державного комерційного та казенного підприємства, господарського товариства, у статутному фонді якого більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) належить державі, які відносяться до сфери управління Міністерства промислової політики України , затверджений наказом Міністерства промислової політики України
від 17 серпня 2005 р. N 308
(у редакції наказу Міністерства промислової політики України
від 31 серпня 2006 р. N 315)
2. Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” N 2343-XII від 14 травня 1992 року.
3. Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. - К.: Вища шк., 1997.
4. Фінанси підприємств: Підручник / За ред. А.М. Поддєрьогіна. — К.:КН
5. Конторщикова О. Аналіз фінансового стану як передумова ефективного управління підприємством // Економіка, фінанси, право. — 2002. — № 6.
