Теоретичні засади формування банківського капіталу в умовах ринкової економіки
Заощадження та їх роль у формуванні банківського капіталу
У розв’язанні завдань формування, дальшого розвитку та вдосконалення ресурсної бази банківської системи центральне місце посідає проблема заощаджень. Досліджуванням її присвячені праці всесвітньо відомих вчених минулого, а також сучасних зарубіжних і вітчизняних економістів. Однак існує значне коло теоретичних і практичних питань, що потребують подальшого ви-вчення. Одне з них — визначення сутності заощаджень та їх класифікація. З цього питання в теорії заощаджень є багато розбіжностей та невизначеностей, що пов’язано зі складністю та багатогранністю цієї економічної категорії.
У науковій літературі, якщо розглядати її в ретроспективі, існують різні трактування сутності заощаджень. Так, Дж. М. Кейнс визначав заощадження як надлишок доходу над тим, що витрачено на споживання. Розуміти під цим терміном що-небудь інше було б, звичайно, дуже незручно і вело б до плутанини [129, с. 71]. У книзі «Мікроекономіка» наводиться таке визначення цього поняття: «Заощадження — різниця між використовуваним індивідом доходом і його видатками на споживання. Та частина доходу, яка не споживається» [204, с. 622]. Е. Дж. Доланд і Д. Ліндсей під заощадженнями розуміють ту частину доходів сімейних господарств, яка не використовується ними для придбання товарів і послуг, а також сплати податків [109, с. 400]. У підручнику «Економікс» заощадження тлумачаться як дохід після сплати податків, не використаний на придбання споживчих товарів [149, с. 396]. Дж. Сломан, визнаючи сутність заощаджень, не пов’язує їх з витратами на споживання: «Заощадження — це дохід, який домашні господарства (і компанії) прагнуть не витрачати, а відкладати на майбутнє» [246, с. 575].
Виходячи з цих і деяких інших визначень поняття «заощадження», можна виснувати таке:
взагалі західна версія визначення заощаджень ґрунтується на твердженні про створення їх у домашньому господарстві. Однак формування заощаджень відбувається і в таких секторах економіки, як фірми та держава;
простежується еволюція поглядів економістів стосовно того, що джерелом заощаджень є сукупні доходи, а не лише їх частина — поточні доходи;
витратами вважаються не лише придбання товарів і послуг, а й сплата податків.
Природу заощаджень досліджували і радянські економісти. Більшість їх розглядала заощадження як невикористану на поточні потреби частину особистого доходу. Так, за Ю. М. Белугіним заощадження — це тимчасово не використана на поточні потреби частина особистого доходу, яка вкладається громадянами в кредитні установи або залишається на руках у населення і нагромаджується [75, с. 4]. На думку інших економістів, грошові заощадження — це індивідуальне нагромадження грошових сум, які є частиною трудових доходів [115, с. 3]. Як бачимо, цим визначенням притаманні ідеологічне нашарування, а також акцентування уваги на трудовому характері заощаджень; у них не простежується мета заощаджень, визнається формування останніх лише у населення. Варто наголосити, що внесення у процес дослідження ідеологічних нашарувань не сприяло об’єктивному та глибокому вивченню економічної суті заощаджень.
Ю. І. Кашин розглядає створення заощаджень як кристалізацію частини грошових доходів населення з метою задоволення майбутніх потреб [127, с. 7]. І хоча це визначення містить мету заощаджень, воно не позбавлене вад, притаманних науковим уявленням радянського періоду (зокрема у ньому увага акцентується на частині доходів, тобто лише на грошових доходах населення).
Іншої думки щодо визначення суті заощаджень дотримуються Б. В. Ракитський та О. М. Шохін. Під грошовими заощадженнями населення вони розуміють сукупність грошових коштів — поступово сформовану і ту, що формується за рахунок частини поточних доходів, необхідну населенню для забезпечення безперервного процесу споживання та його підвищення відповідно до усталених закономірностей, умов і форм реалізації та зростання необхідного продукту [187, с. 233]. Зазначимо, що однією з вад такого трактування є твердження авторів про те, що заощадження спричиняють підвищення рівня споживання. Проте заощадження є невикористаною частиною доходів і тому не можуть привести до підвищення споживання.Не позбавлені наведених вище вад і трактування суті заощаджень в сучасній українській та російській економічній літературі. Так, у «Большом бухгалтерском словаре» заощадження визначаються як нагромаджувана частка грошових доходів, призначених для задоволення потреб у майбутньому [81, с. 409]. В «Экономической энциклопедии» наголошується, що заощадження — це частина грошових доходів населення, не використана для поточних споживчих потреб. Разом з тим вони розглядаються у двох аспектах: як функція грошей, тобто заощадження є частиною грошових коштів з відносно тривалим строком обігу, і як потенційний попит споживачів, пов’язаний з формуванням купівельного фонду населення [236, с. 712, 713]. У підручнику «Мікроекономіка і макроекономіка» зазначається, що «та частина доходу, яка не використовується на поточне споживання, є заощадженнями домогосподарств» [160, с. 222].
Деякі автори, на наш погляд, не зовсім логічно визначаючи суть заощаджень, зводять її до частини заробітної плати, яка не використовується на поточні потреби і відкладається на непередбачені випадки або забезпечення у старості, на придбання товарів тривалого користування та товарів, які дорого коштують, нерухомості [104, с. 199, 200]. Тут ідеться лише про формування заощаджень за рахунок одного з видів доходів, які отримує населення, що не відповідає дійсності. Крім того, не можна погодитися з чітко обмеженим переліком мотивів формування заощаджень, яких насправді значно більше.
Підсумовуючи викладене, наголосимо, що попри широке застовування в економічній літературі та на практиці терміна «заощадження» характерним для досліджень у даній сфері є відсутність чітко окреслених підходів до трактування суті цього поняття. На наш погляд, визначаючи суть заощаджень, слід виходити з таких основних положень:
незважаючи на те, що в ринковій економіці переважає приватна власність, заощадження формуються не тільки у домашньому господарстві, а й у таких суб’єктів економіки, як фірми та держава;
слід ураховувати сукупні доходи суб’єктів ринку, а не лише поточні доходи або окремі їх види;
одержувані суб’єктами економіки доходи виступають не тільки у грошовій формі;
доходи можуть використовуватися не лише на споживання, а й на сплату податків і неподаткових платежів;
абстрагування від ідеологічних нашарувань у визначенні заощаджень сприятиме повнішому розумінню їх економічної природи.
За такого підходу можна дати таке формулювання сутності заощаджень: заощадження — це частина доходів суб’єктів економіки, не використана на споживання, сплату податків і неподаткових платежів і призначена для забезпечення потреб у майбутньому.
З’ясувати сутність заощаджень допомагає їх класифікація за різними ознаками. Ці ознаки, кожна з яких характеризує сутність заощаджень з того чи іншого боку, доповнюють одна одну, прямо чи опосередковано взаємопов’язані і створюють цілісне розуміння сутності поняття «заощадження».
Оскільки поняття «заощадження» є багатогранним, то далі розглядатимуться лише ті з класифікаційних ознак, які безпосередньо пов’язані з можливостями практичного використання заощаджень для формування ресурсної бази банків (рис. 1.1).
За належністю до інституціональних секторів економіки виділяють заощадження: нефінансових корпорацій; фінансових корпорацій; держави (державних установ); домашніх господарств; некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства. Виходячи з того, що основними суб’єктами ринкових відносин є фірми, тобто виробники товарів (робіт, послуг), держава та домашні господарства, розрізняють заощадження фірм, держави та домашніх господарств. Оскільки в ринковій економіці переважає приватна власність, а отже, власниками фірм є фізичні особи — суб’єкти домашніх господарств, то більшість версій теорій заощаджень, особливо західних, виходить саме з формування їх у домашніх господарствах. Останні є споживчими одиницями та учасниками виробничої діяльності у двох формах: постачання робочої сили для різних типів інституціональних одиниць і безпосередньої зайнятості на власних, некорпоративних підприємствах.
Усі доходи, які отримують домашні господарства, можна розділити на такі групи: дохід за працю; дохід від власності, тобто економічна вигода, отримана власником невироблених активів (матеріальних і нематеріальних) і фінансових активів у результаті передання їх для використання іншій інституціональній одиниці; трансфертні доходи, серед яких основне місце посідають пенсії, стипендії та інші соціальні виплати.
Заощадження фірм формуються за рахунок прибутку та амортизації. В Україні проблема заощаджень фірм є надзвичайно складною, оскільки значна кількість підприємств є збитковими. У цій площині сконцентровано цілий вузол питань як економічного, так і соціального характеру, що потребують свого вирішення.
Рис. 1.1. Класифікація видів заощадженьОдним з першочергових питань є зниження розміру податків, спрощення системи їх нарахування і справляння. Державні заощадження мають місце у разі перевищення бюджетних доходів над бюджетними витратами. Вони визначаються як різниця між чистими податками та державними закупівлями товарів і послуг. Бюджетний дефіцит впливає на процес «заощадження — інвестиції» через механізм монетизації дефіциту. У довгостроковому періоді державні закупівлі однозначно негативно впливають на економічний розвиток, витискуючи інвестиції. У короткостроковому періоді збільшення державних закупівель веде до приросту доходу шляхом збільшення видатків на таку саму величину, що стимулює сукупний попит. Однак наявність державних заощаджень — скоріше виняток з правила і, розглядаючи заощадження за цією ознакою в сучасній дійсності, від них можна абстрагуватися (табл. 1.1).
Таблиця 1.1
ПОКАЗНИКИ ДЕФІЦИТУ ЗВЕДЕНОГО БЮДЖЕТУ УКРАЇНИ
Показник1995 р.1996 р.1997 р.1998 р.1999 р.2000 р.2001 р.
У процентах до ВВП:
доходи Зведеного бюджету38,037,030,127,825,327,726,7
видатки Зведеного бюджету44,641,936,730,026,827,027,4
дефіцит Зведеного бюджету6,64,96,62,21,50,70,6
Дефіцит Зведеного бюджету щодо доходів (%)17,413,221,97,95,9×2,2
З даних таблиці видно, що має місце дефіцит Зведеного бюджету України. Однак його рівень (у % до ВВП) має тенденцію до зниження — з 6,6 % у 1995 р. до 1,5 % у 1999 р. Це зумовлено не економічним розвитком, оскільки протягом зазначеного періоду відбувся значний спад виробництва і, як наслідок, зросли вимушена неповна зайнятість і безробіття значної частини працездатного населення, знизився рівень життя населення, поглибилося його розшарування за рівнем грошових доходів і розподілом майна, більша частина населення була неспроможна робити заощадження, поширилося приховування грошових доходів громадян від оподаткування — їх тінізація. Це спричинило скорочення платоспроможного попиту населення, зменшення можливостей формування внутрішніх інвестиційних ресурсів. Дефіцит бюджету не лише стримував інвестиції, а й сприяв підвищенню процентних ставок. Контрасти у матеріальному становищі різних верств населення перевищили в Україні критично допустимий рівень, який визначає поріг соціальної стабільності. «Якщо у Чехії, Угорщині та Польщі доходи 10 відсотків найбагатших сімей перевищують відповідні доходи бідних у 4,5—5,5 раза, то у нас — більш як у 10 разів. І це без врахування того, що значна частина доходів багатих приховується в тіні» [145, с. 4].
В Україні 2000 р. був першим роком, коли держава почала заощаджувати за рахунок бюджету. Однак є очевидним, що збільшення бюджетних надходжень у 2000 р. стало можливим насамперед завдяки сприятливій зовнішньоекономічній кон’юнктурі, включенню до бюджету позабюджетних коштів, а також суттєвому збільшенню інфляційного податку. У 2001 р. дефіцит зведеного бюджету становив 0,6 % до ВВП.
Основну роль у сукупному доході домогосподарств відіграють грошові доходи, обсяг і структура яких є важливими економічними показниками рівня життя населення. Водночас заощадження домашніх господарств у замкнутій економіці — це фактично єдине джерело надходження коштів на грошовий ринок. За його рахунок інші інституціональні одиниці можуть збільшити свої інвестиції та/або профінансувати бюджетний дефіцит. Якщо формування заощаджень уповільнюється чи припиняється, починаються скорочення інвестицій та «проїдання» раніше нагромаджених заощаджень. Коли протягом певного періоду витрати на споживання більші за отриманий за цей період дохід, виникають від’ємні заощадження, які покриваються за рахунок заощаджень минулих періодів та/або позик. В економічній літературі існує думка, що від’ємні заощадження — це чисте зростання заборгованості за споживчим кредитом [81, с. 409]. Від’ємні заощадження виникають, як правило, в умовах інфляції, коли населення перестає робити нові заощадження і витрачає попередні під загрозою втрати їх від інфляції та інших факторів соціально-економічного характеру. Структуру грошових доходів і витрат населення характеризують дані, наведені у табл. 1.2.
Таблиця 1.2
СТРУКТУРА ГРОШОВИХ ДОХОДІВ І ВИТРАТ НАСЕЛЕННЯ (%)
Показник1995 р.1997 р.1999 р.2000 р.2001 р.
Грошові доходи (всього)100100100100100
в тому числі:
оплата праці59,051,149,648,951,6
доходи від продажу продуктів сільського господарства2,53,04,65,26,9
пенсії та допомоги, стипендії19,525,023,820,920,9
продаж іноземної валюти3,012,45,94,84,0
інші надходження16,08,516,120,216,6
Грошові витрати та заощадження (всього)100100100100100
в тому числі:
купівля товарів і оплата послуг81,366,570,271,576,3
податки та інші витрати9,111,913,917,514,9
придбання іноземної валюти8,116,28,24,73,5
приріст заощаджень і придбання цінних паперів1,55,47,76,35,3
Перевищення доходів над витратами, у відсотках до грошових доходів6,54,33,83,6 6,0З даних таблиці видно, що найбільшу частку в структурі грошових доходів населення становить оплата праці. За останні роки вона дещо знизилася (з 59 % у 1995 р. до 51,6 % у 2001 р.). Це відповідало і відповідає негативним тенденціям, притаманним економіці України, зокрема спаду виробництва, скороченню зайнятості населення, тінізації економіки. За експертними оцінками, нині частки тіньової та офіційної економіки фактично зрівнялися. Тіньова економіка призводить до значних втрат бюджетних ресурсів, унеможливлює створення сприятливого інвестиційного середовища, дестабілізує грошовий обіг тощо. Нині в ній обертається 40 %, а то й більше, від валового внутрішнього продукту. Вона обходиться в 10—12 млрд. грн., які щорічно недоодержує державний бюджет [145, с. 5]. Ідеться, насамперед, про значне податкове навантаження на фонд оплати праці та доходи громадян. У сукупності на кожну зароблену гривню припадає майже 80 коп. податків. Окрім того, економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, має такі вади: вона не стимулює розвиток виробництва, процес нагромадження, якісне відтворення людського капіталу, отже, стримуються розвиток соціальної сфери та розв’язання інших соціально-економічних проблем. Тому постає необхідність реформування системи оплати праці та здійснення на цій основі політики, яка б гарантувала випереджувальне зростання платоспроможного попиту населення та вартості робочої сили, стимулювала зростання продуктивності праці.
Водночас збільшилася частка соціальних виплат (з 19,5 % у 1995 р. до 20,9 % у 2001 р.), що характеризує не лише турботу держави про населення, а й говорить про скорочення зайнятості та зростання частки соціально незахищеного населення, вади чинної системи соціальних виплат.
Зростання частки доходів від продажу іноземної валюти показує, що вона за існуючих умов є однією з надійних форм заощаджень населення, причому значення її суттєво коливається. Це підтверджує також порівняння абсолютних сум купленої та проданої іноземної валюти за аналізований період. Населення у цілому купує іноземну валюту в значно більших обсягах, аніж продає: у 1995 р. це перевищення становило 1,2 млрд. грн., у 1998 р. — 2,5 млрд грн., у 1999 р. — знову 1,2 млрд грн. У 2000 р. уперше населення продало валюти більше — на 186 млн грн., ніж придбало, у 2001 р. — на 803 млн грн. Зазначимо, що традиційно високий попит на іноземну валюту як форму заощадження поряд з іншими негативними факторами зумовлює зниження курсу гривні щодо іноземних валют. Стабільність курсу гривні, навпаки, зумовлює розвиток заощаджень у грошовій формі, причому переважно у національній валюті.
Споживчі витрати населення за розглянутий період стабільно знижувалися, що за інших умов можна було б сприйняти за ознаку макроекономічного оздоровлення (якби заощадження та інвестиції зростали). Однак зменшення споживчих витрат супроводжувалося зростанням (з 9,1 % у 1995 р. до 14,9 % у 2001 р.) питомої ваги сплачуваних населенням податків та інших обов’язкових платежів. Питома вага заощаджень та інвестицій у структурі витрат населення за розглянутий період суттєво не змінилася, що цілком відповідало кризовій (1991—1999 рр.) економічній ситуації в країні. Наведені в табл. 1.2 дані виявляють ще одну негативну тенденцію — зменшення частки перевищення доходів над витратами у загальній сумі грошових доходів населення. У 2000 р. мало місце реальне зростання ВВП (на 5,8 %), відбувалась гармонізація монетарної і бюджетної політики, запроваджувалась прозора схема міжбюджетних трансферів, почався наступ на негрошові трансакції.
Незважаючи на те, що грошові доходи населення в цілому перевищували витрати (у відносно невеликих розмірах), спостерігалося суттєве відставання темпів зростання доходів від темпів зростання споживчих цін. Так, якщо у 1998 р. приріст споживчих цін становив 20 % і був майже вдвічі вищим, ніж у 1997 р. (10,1 %), то у 2001 р. він становив 6,1% проти 25,8 % у 2000 р. Номінальні грошові доходи населення порівняно з 1997 р. збільшилися на 8,8 %, проте реальні грошові доходи, визначені за винятком обов’язкових платежів, добровільних внесків і впливу інфляції, знизилися на 1,6 %. У 1999 р. номінальні грошові доходи населення порівняно з 1998 р. зросли на 12,9 %, проте реальні грошові доходи знизилися на 8,0 %. У 2001 р. номінальні доходи населення збільшилися на 25,2 % (у 2000 р. — на 40,5 %), а реальні — лише на 9 % (у 2000 р. — на 9,9 %).У загальному плані заощадження домашніх господарств — це особисті заощадження. Разом із заощадженнями фірм вони становлять приватні заощадження. Сукупність заощаджень домашніх господарств, фірм та держави являє собою національні (або внутрішні) заощадження. У країнах, де економіка функціонує в умовах відсутності макроекономічної рівноваги, гіпотетично заощадження мають покривати бюджетний дефіцит та від’ємне сальдо платіжного балансу. За нестачі національних заощаджень ці країни змушені звертатися до іноземних кредиторів. Одержані від них позички можна назвати іноземними (чи зовнішніми) заощадженнями. Ситуація, за якої суб’єкти економіки споживають більше, ніж заробляють, означає, що вони живуть у борг, а заощадження у такій ситуації набувають значення від’ємних заощаджень. На кінець 1999 р. зовнішній борг України становив 12,4 млрд дол. З урахуванням девальвації гривні його співвідношення з ВВП стрімко зростало: у 1997 р. — 22,9 % ВВП, у 1998 р. — 41,8, у 1999 р. — 54,2 % [182, с. 8]. За 2000 р. державний зовнішній борг було зменшено на 2,5 млрд дол. І це відбулося навіть за відсутності зовнішнього кредитування економіки з боку міжнародних фінансових організацій. Державний зовнішній борг у 2001 р. скоротився на суму понад 1,16 млрд грн. — з 43,44 млрд грн. (7,99 млрд дол.) на кінець 2000 р. до 42,27 млрд грн. (7,98 млрд дол.).
За формою нагромадження вартості розрізняють заощадження грошові, натурально-речові та фінансові активи. Такий поділ стосується заощаджень домашніх господарств, фірм і держави. У ринковій економіці, як відомо, на будь-якому етапі її розвитку вся сукупність господарських зв’язків реалізується через систему вартісних відносин. Вартість визначає і характеризує не лише конкретно-історичні умови суспільного виробництва товарів (робіт, послуг), а й особливості їх обміну, розподілу і споживання. Цілком зрозуміло, що нагромаджувати вартість найзручніше у грошовій формі. Це пов’язано з тим, що грошовій формі притаманна абсолютна (чи близька до цього) ліквідність, що дає можливість в будь-який момент перетворити нагромаджену вартість у потрібну власникові споживчу вартість. Грошові заощадження включають готівкові кошти на руках у населення, страхові поліси, депозитне та недепозитне розміщення коштів у фінансових установах. У свою чергу, грошові заощадження можуть формуватися і зберігатися в національній та іноземній валютах. Використання грошової форми заощаджень є доцільним тоді, коли гроші не змінюють власної номінальної вартості. За умов інфляції формування окремими суб’єктами економіки заощаджень у грошовій формі є проблематичним, тому акумулювати вартість можна в натурально-речовій формі — товарах, рухомому та нерухомому майні, коштовностях, творах мистецтва, антикваріаті тощо.
Зауважимо, що нагромадження вартості в деяких видах грошової та натурально-речової форм не дає їх власникам доходів від неї. Цей чинник і можливість знецінення грошей підштовхнули частину власників заощаджень до їх капіталізації. Тому заощадження стали набувати форми фінансових активів. Суть полягає у вкладенні заощаджень у фінансові активи, зокрема в корпоративні права. Корпоративні права — це право власності на частку (пай) у статутному капіталі юридичної особи, включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також частки активів у разі її ліквідації. В Україні така форма заощаджень тільки починає розвиватися, а доходи від фінансових активів становлять незначну частку в доходах суб’єктів економіки. Частково це пояснюється тим, що заощадженням у формі фінансових активів притаманний комерційний ризик. Таке явище породжує невизначеність у людей, вони не завжди схильні ризикувати своїми заощадженнями, що й спричинює зберігання заощаджень в інших формах.
Власники заощаджень, визначаючись щодо їх форми, враховують низку сучасних вимог, зокрема такі: можливість оперативно розпоряджатися заощадженнями, використовуючи новітні технології (Інтернет, пластикові картки, банкомати тощо); заощадження повинні «працювати», приносити власникові дохід; можливість брати безпосередню участь у виборі активів, в які розміщуються заощадження; можливість заощаджувати не тільки в значних розмірах; поєднання заощаджень з досягненнями фінансового інжинірингу.
Між різними формами нагромадження заощаджень існують взаємозв’язок і взаємозалежність. Так, іноді окремі домашні господарства змушені робити заощадження в готівковій формі через неможливість придбати товари та послуги тоді, коли це потрібно. Відсутність розвинутої інфраструктури грошового ринку, його законодавча неврегульованість тощо спричинюють неможливість формування заощаджень у формі фінансових активів. Можливість інфляційного знецінення заощаджень зумовлює формування їх у натурально-речовій формі або нагромадження в іноземній вільно конвертованій валюті.За мотивами утворення заощадження поділяють на мотивовані та немотивовані. Виходячи з того, що мотиви — це підстава, привід для певних дій та вчинків людини, можна вважати, що вони є явищем суб’єктивним, психологічного порядку. Огляд економічної літератури з аналізу мотивів формування заощаджень дає змогу стверджувати, що ними можуть бути:
— придбання товарів і послуг, оплата яких потребує значної суми грошей, що перевищує кошти, які залишилися після задоволення потреб (придбання автомобілів та інших товарів, які дорого коштують; вступ у ЖБК; організація відпочинку; здобуття освіти тощо);
— утворення заощаджень для страхування від усіляких випадковостей, забезпечення непередбачених витрат (зміни в соціально-економічному і політичному становищі країни, тимчасове непрацевлаштування, необхідність зміни місця проживання; для оплати медичного обслуговування тощо);
— покриття витрат, пов’язаних з дотриманням звичаїв та традицій (повноліття, одруження, допомога батьків дітям і т. п.);
— отримання додаткових доходів. За мету ставиться не лише максимізація доходу, а й водночас мінімізація можливих ризиків. З реформуванням відносин власності виникає можливість використання заощаджень, особливо населенням, на організацію і розширення підприємницької діяльності та придбання власності. Це сприяє отриманню додаткового прибутку і збільшенню доходів від підприємницької діяльності та власності в майбутньому;
— дотримання звичного рівня і структури споживання після виходу на пенсію та інші мотиви.
Наявність заощаджень, особливо населення, може бути немотивованою. Але це не означає, що немає причин для їх утворення. Причинами, зокрема, можуть бути: невідповідність між платоспроможним попитом населення на товари і послуги, з одного боку, та обсягами їх виробництва — з іншого; швидке зростання доходів, коли можливості для розширення споживання ще не привели до виникнення нових потреб; прагнення окремих громадян до нагромадження заради нагромадження; отримання окремими фірмами та групами населення доходів від тіньової економіки.
За стимулами, тобто спонукальними причинами, заінтересованістю в утворенні заощаджень, розрізняють добровільні та вимушені заощадження. Коли суб’єкти економіки свідомо та добровільно відмовляються від поточного споживання з метою забезпечення потреб у майбутньому, тоді мають місце добровільні заощадження. Коли ж суб’єкт економіки через певні зовнішні обставини змушений відмовитися від споживання, заощадження є вимушеними. Так, акціонерні товариства замість того, щоб акумулювати кошти своїх акціонерів, капіталізують частину одержаного прибутку, залишаючи її у своєму розпорядженні. Вимушені заощадження пов’язані з порушенням відтворювальних процесів у економіці країни. Зокрема вони мають місце в умовах розбалансування попиту і пропозиції, а також в умовах інфляції. За інфляції відбувається перерозподіл доходів між суб’єктами ринку та всередині їх — вона забирає в одних і віддає іншим. Ідеться про те, що скорочення в умовах інфляції доходів однієї частини фізичних осіб компенсується їх зростанням в іншої частини, темпи оплати праці якої випереджають темпи інфляції.
За умов інфляції втрачається можливість виконання грошима функції засобу нагромадження. Тому слід розмежовувати поняття «номінальні заощадження» та «реальні заощадження». Заощадження, виражені у дійсних на даний момент цінах, є номінальними. Скориговані на індекс цін номінальні заощадження називаються реальними.
Залежно від суспільних цілей нагромадження вирізняють заощадження у виробничій сфері та у сфері особистого споживання. За умов централізованої планово-адміністративної економіки зазначені сфери були чітко розмежовані: підприємства та організації здійснювали нагромадження виходячи з виробничих цілей, фізичні особи, позбавлені будь-якої можливості самостійно здійснювати заощадження виробничого призначення, — з метою лише особистого споживання. За умов переходу до ринкової економіки з реформуванням відносин власності з’являється можливість використання заощаджень населення на інвестиції та на організацію самостійної підприємницької діяльності.
За характером мобілізації розрізняють організовані та неорганізовані заощадження. Організовані заощадження мають місце тоді, коли в їх мобілізації та розміщенні беруть участь банківська система та небанківські фінансові установи. На вкладені таким чином заощадження їх власники через певний час отримують доходи. Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» здійснення операцій щодо залучення та розміщення грошових вкладів іншими юридичними особами, крім банків, забороняється. Неорганізовані заощадження мають місце тоді, коли заощадження вкладаються у товари та майно або нагромаджуються у вигляді готівки. Наявність таких заощаджень невигідна не лише державі, а й їх власникам. Для держави це, зокрема, ускладнює процес регулювання грошової маси в обігу, власники ж позбавляються можливості отримання доходів у вигляді процентів, дивідендів тощо.Оскільки доцільнішими є організовані заощадження, то зміцнення довіри юридичних і фізичних осіб до банківської системи стає першочерговим завданням. Саме організовані заощадження слугують найважливішою складовою ресурсної бази банківської системи.
За рівнем обчислення виділяють заощадження на мікроекономічному та макроекономічному рівнях. На мікроекономічному рівні вони розглядаються як різниця між особистим післяподатковим доходом громадянина та його споживанням, а на макроекономічному рівні — як різниця між валовим наявним доходом та кінцевим споживанням. Слід ураховувати відмінності між ВВП і валовим національним чи наявним доходами, які на практиці є дуже суттєвими.
ВВП — це сукупна ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених резидентами всередині країни протягом певного періоду. Однак ВВП не враховує первинні доходи, зароблені за кордоном або виплачені нерезидентам. Тому застосовується ширший показник — валовий національний дохід (ВНД), який враховує як ВВП, так і чисті первинні зовнішні доходи. Різниця між ВНД та ВВП утворюється за рахунок чистого доходу, отриманого від операцій у міжнародному обміні. Отже, ВНД відображає внутрішні первинні доходи резидентів плюс їхні чисті зовнішні первинні доходи. Наголосимо, що за рахунок первинних доходів резидентів можуть надаватися трансферти нерезидентам, і навпаки — за рахунок первинних доходів нерезидентів можуть надаватися трансферти резидентам. Цю обставину враховує валовий наявний дохід (ВНДН), який обчислюється як сума ВНД і чистих зовнішніх поточних трансфертів. ВНДН характеризує вторинний розподіл доходу, включає в ресурсній частині отримані з інших країн поточні трансферти, а у витратній — сплачені іншим країнам поточні трансферти.
Розрізняють також валові та чисті заощадження. Валові заощадження розраховуються як різниця між валовим наявним доходом (ВНДН) та кінцевим споживанням. Останнє свідчить про отримані загальноекономічні результати і включає споживчі витрати домогосподарств і державні закупівлі товарів і послуг.
Стимулювання процесів нагромадження та ефективного використання інвестиційних ресурсів відповідно до визначених пріоритетів економічного зростання, макроекономічне регулювання спираються на чисті заощадження, тобто валові заощадження за мінусом вартості спожитого капіталу (амортизації). Як зазначається в Посланні Президента України до Верховної Ради України, «для нормалізації процесу відтворення норма чистих заощаджень повинна зрости не менше як до 20% ВВП» [182, с. 9].
Заощадження відіграють важливу роль у соціально-економічному розвитку країни. Сукупний ефект заощаджень визначає темпи економічного зростання, обсяги випуску продукції та послуг, рівень науково-технічного прогресу і врешті-решт економічну могутність країни та добробут її населення. Для досягнення головної мети суспільства — максимізації рівня задоволення своїх потреб — є необхідним зростання ефективності національної економіки, макроекономічної стабільності. Передумова цього — постійне тяжіння ринку до рівноваги між доходами і видатками. В реальному економічному кругообігу рівновага забезпечується тоді, коли економіка витрачає стільки, скільки необхідно для закупівлі виробленого ВВП. Рівноважний ВВП визначається, зокрема, за методом «вилучення-ін’єкції». У спрощеному варіанті (в закритій економіці) модель економічної рівноваги за цим методом має вигляд: «заощадження = інвестиції». З урахуванням держави вилучення доповнюються чистими податками, а ін’єкції — державними закупівлями. Отже, наведена модель зводиться до рівноваги між національними заощадженнями та інвестиціями.
Зовнішня торгівля також впливає на модель економічної рівноваги, яка після цього відбиває рівняння: у лівій частині — співвідношення між національними заощадженнями та інвестиціями, у правій — чистий експорт. Це означає, що за умов дефіциту національних заощаджень певна частка інвестицій фінансується за рахунок іноземного капіталу, а за умов їх надлишку певна частка національних заощаджень використовується для фінансування іноземних країн. Зауважимо, що існує також зв’язок між державним бюджетом і платіжним балансом: зростання бюджетного дефіциту зменшує національні заощадження і збільшує дефіцит рахунка поточних операцій, що вимагає збільшення чистого імпорту капіталу.
Визначення ролі заощаджень і ролі банків у їх формуванні та використанні можна звести до таких основних положень.
По-перше, держава у своїй економічній політиці має виходити з того, що заощадження є важливим компонентом економічної рівноваги, порушення якої спричинює негативні процеси в економіці. Банківська система в своїй монетарній політиці повинна виходити з того, що економічні межі її кредитної та інвестиційної діяльності визначаються національними заощадженнями. Порушення такої межі загрожує порушенням економічної рівноваги та інфляцією.По-друге, звичайно заощадження не дорівнюють запланованим інвестиціям, але постійно тяжіють до рівноваги. Це забезпечується на ринку позичкового капіталу, регулювальну роль на якому виконує процентна ставка. Якщо заощадження перевищують інвестиції, то пропозиція грошей перевищує попит на них з боку інвесторів. Завдяки цьому процентна ставка знижується, що сприяє збільшенню інвестиційного попиту до рівноваги із заощадженнями. І навпаки, якщо нерівновага на ринку позичкового капіталу порушується збільшенням інвестицій, то процентна ставка зростає. Використовувати заощадження для інвестицій тоді, коли їхня ефективність менша від ставки процента, неефективно. Отже, ланкою, що поєднує заощадження та інвестиції, є норма процента.
По-третє, заощадження, особливо домашніх господарств, — найважливіше джерело формування інвестицій, без яких стабільний соціально-економічний розвиток держави є неможливим. Щоб інвестиційний процес в економіці країни розвивався успішно, успішно та активно мають формуватися заощадження. Сприяння заощадженням має бути одним з пріоритетних напрямів економічної політики держави. У країнах з розвинутою ринковою економікою чверть національних заощаджень формується за рахунок заощаджень домашніх господарств [182, с. 9]. Тому необхідно забезпечити систему заходів для відновлення втраченої довіри населення до збереження коштів у банківських установах, зокрема запровадженням системи гарантування вкладів фізичних осіб.
По-четверте, заощадження є одним з джерел покриття бюджетного дефіциту держави, який зменшує їх частку, що спрямовується на інвестиції.
По-п’яте, заощадження сприяють розв’язанню найскладніших і найактуальніших соціальних проблем, що відповідно позитивно впливає на прискорення економічного розвитку.
По-шосте, нагромадження вартості взагалі, й у грошовій формі зокрема, не мало б сенсу, коли б вона не перетворювалася у капітал і не спрямовувалася на розвиток економіки. Виокремлюють два методи перетворення заощаджень в інвестиції: прямий та опосередкований. За прямого методу первинні кредитори і первинні позичальники всі питання вирішують між собою, без посередників. Однак останні можуть брати участь у відносинах між такими кредиторами і позичальниками, виконуючи скоріше технічну роль звичайних посередників. За опосередкованого методу зв’язок між первинними кредиторами і первинними позичальниками реалізується через посередників, які спочатку акумулюють у себе ресурси, що пропонуються на грошовому ринку, а вже потім продають їх позичальникам (рис. 1.2).
Опосередкований метод
Рис. 1.2. Процес фінансового посередництва в економіці
ЛІТЕРАТУРА
1.Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ // Урядовий кур’єр. — 2001. — 17 січня. — С. 5—13.
2.Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 р. № 784-ХІV // Там само. — 1999. — 15 вересня. — С. 5—12.
3.Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії «Київміськбуд»» від 20 квітня 2000 р. № 1694-ІІІ // Там само. — 2000. — 18 травня. — С. 8.
4.Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності за порушення банківського законодавства» від 4 жовтня 2001 р. № 2747-ІІІ // Там само. — 2001. — 31 жовтня. — С. 2.
5.Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ // Галицькі контракти. — 1996. — № 42. — С. 40—50.
6.Закон України «Про державну таємницю» від 10 вересня 1999 р. № 1079-ХІV // Урядовий кур’єр. — 1999. — 24 листопада. — С. 1—11.
7.Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р. № 2299-ІІІ // Там само. — 2001. — 25 квітня. — С. 1—13.
8.Закон України «Про лізинг» від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР // Відомості Верховної Ради України (далі — ВВРУ). — 1998. — № 16. — Ст. 68.
9.Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. № 679-ХІV // Урядовий кур’єр. — 1999. — 1 липня. — С. 1—9.
У розв’язанні завдань формування, дальшого розвитку та вдосконалення ресурсної бази банківської системи центральне місце посідає проблема заощаджень. Досліджуванням її присвячені праці всесвітньо відомих вчених минулого, а також сучасних зарубіжних і вітчизняних економістів. Однак існує значне коло теоретичних і практичних питань, що потребують подальшого ви-вчення. Одне з них — визначення сутності заощаджень та їх класифікація. З цього питання в теорії заощаджень є багато розбіжностей та невизначеностей, що пов’язано зі складністю та багатогранністю цієї економічної категорії.
У науковій літературі, якщо розглядати її в ретроспективі, існують різні трактування сутності заощаджень. Так, Дж. М. Кейнс визначав заощадження як надлишок доходу над тим, що витрачено на споживання. Розуміти під цим терміном що-небудь інше було б, звичайно, дуже незручно і вело б до плутанини [129, с. 71]. У книзі «Мікроекономіка» наводиться таке визначення цього поняття: «Заощадження — різниця між використовуваним індивідом доходом і його видатками на споживання. Та частина доходу, яка не споживається» [204, с. 622]. Е. Дж. Доланд і Д. Ліндсей під заощадженнями розуміють ту частину доходів сімейних господарств, яка не використовується ними для придбання товарів і послуг, а також сплати податків [109, с. 400]. У підручнику «Економікс» заощадження тлумачаться як дохід після сплати податків, не використаний на придбання споживчих товарів [149, с. 396]. Дж. Сломан, визнаючи сутність заощаджень, не пов’язує їх з витратами на споживання: «Заощадження — це дохід, який домашні господарства (і компанії) прагнуть не витрачати, а відкладати на майбутнє» [246, с. 575].
Виходячи з цих і деяких інших визначень поняття «заощадження», можна виснувати таке:
взагалі західна версія визначення заощаджень ґрунтується на твердженні про створення їх у домашньому господарстві. Однак формування заощаджень відбувається і в таких секторах економіки, як фірми та держава;
простежується еволюція поглядів економістів стосовно того, що джерелом заощаджень є сукупні доходи, а не лише їх частина — поточні доходи;
витратами вважаються не лише придбання товарів і послуг, а й сплата податків.
Природу заощаджень досліджували і радянські економісти. Більшість їх розглядала заощадження як невикористану на поточні потреби частину особистого доходу. Так, за Ю. М. Белугіним заощадження — це тимчасово не використана на поточні потреби частина особистого доходу, яка вкладається громадянами в кредитні установи або залишається на руках у населення і нагромаджується [75, с. 4]. На думку інших економістів, грошові заощадження — це індивідуальне нагромадження грошових сум, які є частиною трудових доходів [115, с. 3]. Як бачимо, цим визначенням притаманні ідеологічне нашарування, а також акцентування уваги на трудовому характері заощаджень; у них не простежується мета заощаджень, визнається формування останніх лише у населення. Варто наголосити, що внесення у процес дослідження ідеологічних нашарувань не сприяло об’єктивному та глибокому вивченню економічної суті заощаджень.
Ю. І. Кашин розглядає створення заощаджень як кристалізацію частини грошових доходів населення з метою задоволення майбутніх потреб [127, с. 7]. І хоча це визначення містить мету заощаджень, воно не позбавлене вад, притаманних науковим уявленням радянського періоду (зокрема у ньому увага акцентується на частині доходів, тобто лише на грошових доходах населення).
Іншої думки щодо визначення суті заощаджень дотримуються Б. В. Ракитський та О. М. Шохін. Під грошовими заощадженнями населення вони розуміють сукупність грошових коштів — поступово сформовану і ту, що формується за рахунок частини поточних доходів, необхідну населенню для забезпечення безперервного процесу споживання та його підвищення відповідно до усталених закономірностей, умов і форм реалізації та зростання необхідного продукту [187, с. 233]. Зазначимо, що однією з вад такого трактування є твердження авторів про те, що заощадження спричиняють підвищення рівня споживання. Проте заощадження є невикористаною частиною доходів і тому не можуть привести до підвищення споживання.Не позбавлені наведених вище вад і трактування суті заощаджень в сучасній українській та російській економічній літературі. Так, у «Большом бухгалтерском словаре» заощадження визначаються як нагромаджувана частка грошових доходів, призначених для задоволення потреб у майбутньому [81, с. 409]. В «Экономической энциклопедии» наголошується, що заощадження — це частина грошових доходів населення, не використана для поточних споживчих потреб. Разом з тим вони розглядаються у двох аспектах: як функція грошей, тобто заощадження є частиною грошових коштів з відносно тривалим строком обігу, і як потенційний попит споживачів, пов’язаний з формуванням купівельного фонду населення [236, с. 712, 713]. У підручнику «Мікроекономіка і макроекономіка» зазначається, що «та частина доходу, яка не використовується на поточне споживання, є заощадженнями домогосподарств» [160, с. 222].
Деякі автори, на наш погляд, не зовсім логічно визначаючи суть заощаджень, зводять її до частини заробітної плати, яка не використовується на поточні потреби і відкладається на непередбачені випадки або забезпечення у старості, на придбання товарів тривалого користування та товарів, які дорого коштують, нерухомості [104, с. 199, 200]. Тут ідеться лише про формування заощаджень за рахунок одного з видів доходів, які отримує населення, що не відповідає дійсності. Крім того, не можна погодитися з чітко обмеженим переліком мотивів формування заощаджень, яких насправді значно більше.
Підсумовуючи викладене, наголосимо, що попри широке застовування в економічній літературі та на практиці терміна «заощадження» характерним для досліджень у даній сфері є відсутність чітко окреслених підходів до трактування суті цього поняття. На наш погляд, визначаючи суть заощаджень, слід виходити з таких основних положень:
незважаючи на те, що в ринковій економіці переважає приватна власність, заощадження формуються не тільки у домашньому господарстві, а й у таких суб’єктів економіки, як фірми та держава;
слід ураховувати сукупні доходи суб’єктів ринку, а не лише поточні доходи або окремі їх види;
одержувані суб’єктами економіки доходи виступають не тільки у грошовій формі;
доходи можуть використовуватися не лише на споживання, а й на сплату податків і неподаткових платежів;
абстрагування від ідеологічних нашарувань у визначенні заощаджень сприятиме повнішому розумінню їх економічної природи.
За такого підходу можна дати таке формулювання сутності заощаджень: заощадження — це частина доходів суб’єктів економіки, не використана на споживання, сплату податків і неподаткових платежів і призначена для забезпечення потреб у майбутньому.
З’ясувати сутність заощаджень допомагає їх класифікація за різними ознаками. Ці ознаки, кожна з яких характеризує сутність заощаджень з того чи іншого боку, доповнюють одна одну, прямо чи опосередковано взаємопов’язані і створюють цілісне розуміння сутності поняття «заощадження».
Оскільки поняття «заощадження» є багатогранним, то далі розглядатимуться лише ті з класифікаційних ознак, які безпосередньо пов’язані з можливостями практичного використання заощаджень для формування ресурсної бази банків (рис. 1.1).
За належністю до інституціональних секторів економіки виділяють заощадження: нефінансових корпорацій; фінансових корпорацій; держави (державних установ); домашніх господарств; некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства. Виходячи з того, що основними суб’єктами ринкових відносин є фірми, тобто виробники товарів (робіт, послуг), держава та домашні господарства, розрізняють заощадження фірм, держави та домашніх господарств. Оскільки в ринковій економіці переважає приватна власність, а отже, власниками фірм є фізичні особи — суб’єкти домашніх господарств, то більшість версій теорій заощаджень, особливо західних, виходить саме з формування їх у домашніх господарствах. Останні є споживчими одиницями та учасниками виробничої діяльності у двох формах: постачання робочої сили для різних типів інституціональних одиниць і безпосередньої зайнятості на власних, некорпоративних підприємствах.
Усі доходи, які отримують домашні господарства, можна розділити на такі групи: дохід за працю; дохід від власності, тобто економічна вигода, отримана власником невироблених активів (матеріальних і нематеріальних) і фінансових активів у результаті передання їх для використання іншій інституціональній одиниці; трансфертні доходи, серед яких основне місце посідають пенсії, стипендії та інші соціальні виплати.
Заощадження фірм формуються за рахунок прибутку та амортизації. В Україні проблема заощаджень фірм є надзвичайно складною, оскільки значна кількість підприємств є збитковими. У цій площині сконцентровано цілий вузол питань як економічного, так і соціального характеру, що потребують свого вирішення.
Рис. 1.1. Класифікація видів заощадженьОдним з першочергових питань є зниження розміру податків, спрощення системи їх нарахування і справляння. Державні заощадження мають місце у разі перевищення бюджетних доходів над бюджетними витратами. Вони визначаються як різниця між чистими податками та державними закупівлями товарів і послуг. Бюджетний дефіцит впливає на процес «заощадження — інвестиції» через механізм монетизації дефіциту. У довгостроковому періоді державні закупівлі однозначно негативно впливають на економічний розвиток, витискуючи інвестиції. У короткостроковому періоді збільшення державних закупівель веде до приросту доходу шляхом збільшення видатків на таку саму величину, що стимулює сукупний попит. Однак наявність державних заощаджень — скоріше виняток з правила і, розглядаючи заощадження за цією ознакою в сучасній дійсності, від них можна абстрагуватися (табл. 1.1).
Таблиця 1.1
ПОКАЗНИКИ ДЕФІЦИТУ ЗВЕДЕНОГО БЮДЖЕТУ УКРАЇНИ
Показник1995 р.1996 р.1997 р.1998 р.1999 р.2000 р.2001 р.
У процентах до ВВП:
доходи Зведеного бюджету38,037,030,127,825,327,726,7
видатки Зведеного бюджету44,641,936,730,026,827,027,4
дефіцит Зведеного бюджету6,64,96,62,21,50,70,6
Дефіцит Зведеного бюджету щодо доходів (%)17,413,221,97,95,9×2,2
З даних таблиці видно, що має місце дефіцит Зведеного бюджету України. Однак його рівень (у % до ВВП) має тенденцію до зниження — з 6,6 % у 1995 р. до 1,5 % у 1999 р. Це зумовлено не економічним розвитком, оскільки протягом зазначеного періоду відбувся значний спад виробництва і, як наслідок, зросли вимушена неповна зайнятість і безробіття значної частини працездатного населення, знизився рівень життя населення, поглибилося його розшарування за рівнем грошових доходів і розподілом майна, більша частина населення була неспроможна робити заощадження, поширилося приховування грошових доходів громадян від оподаткування — їх тінізація. Це спричинило скорочення платоспроможного попиту населення, зменшення можливостей формування внутрішніх інвестиційних ресурсів. Дефіцит бюджету не лише стримував інвестиції, а й сприяв підвищенню процентних ставок. Контрасти у матеріальному становищі різних верств населення перевищили в Україні критично допустимий рівень, який визначає поріг соціальної стабільності. «Якщо у Чехії, Угорщині та Польщі доходи 10 відсотків найбагатших сімей перевищують відповідні доходи бідних у 4,5—5,5 раза, то у нас — більш як у 10 разів. І це без врахування того, що значна частина доходів багатих приховується в тіні» [145, с. 4].
В Україні 2000 р. був першим роком, коли держава почала заощаджувати за рахунок бюджету. Однак є очевидним, що збільшення бюджетних надходжень у 2000 р. стало можливим насамперед завдяки сприятливій зовнішньоекономічній кон’юнктурі, включенню до бюджету позабюджетних коштів, а також суттєвому збільшенню інфляційного податку. У 2001 р. дефіцит зведеного бюджету становив 0,6 % до ВВП.
Основну роль у сукупному доході домогосподарств відіграють грошові доходи, обсяг і структура яких є важливими економічними показниками рівня життя населення. Водночас заощадження домашніх господарств у замкнутій економіці — це фактично єдине джерело надходження коштів на грошовий ринок. За його рахунок інші інституціональні одиниці можуть збільшити свої інвестиції та/або профінансувати бюджетний дефіцит. Якщо формування заощаджень уповільнюється чи припиняється, починаються скорочення інвестицій та «проїдання» раніше нагромаджених заощаджень. Коли протягом певного періоду витрати на споживання більші за отриманий за цей період дохід, виникають від’ємні заощадження, які покриваються за рахунок заощаджень минулих періодів та/або позик. В економічній літературі існує думка, що від’ємні заощадження — це чисте зростання заборгованості за споживчим кредитом [81, с. 409]. Від’ємні заощадження виникають, як правило, в умовах інфляції, коли населення перестає робити нові заощадження і витрачає попередні під загрозою втрати їх від інфляції та інших факторів соціально-економічного характеру. Структуру грошових доходів і витрат населення характеризують дані, наведені у табл. 1.2.
Таблиця 1.2
СТРУКТУРА ГРОШОВИХ ДОХОДІВ І ВИТРАТ НАСЕЛЕННЯ (%)
Показник1995 р.1997 р.1999 р.2000 р.2001 р.
Грошові доходи (всього)100100100100100
в тому числі:
оплата праці59,051,149,648,951,6
доходи від продажу продуктів сільського господарства2,53,04,65,26,9
пенсії та допомоги, стипендії19,525,023,820,920,9
продаж іноземної валюти3,012,45,94,84,0
інші надходження16,08,516,120,216,6
Грошові витрати та заощадження (всього)100100100100100
в тому числі:
купівля товарів і оплата послуг81,366,570,271,576,3
податки та інші витрати9,111,913,917,514,9
придбання іноземної валюти8,116,28,24,73,5
приріст заощаджень і придбання цінних паперів1,55,47,76,35,3
Перевищення доходів над витратами, у відсотках до грошових доходів6,54,33,83,6 6,0З даних таблиці видно, що найбільшу частку в структурі грошових доходів населення становить оплата праці. За останні роки вона дещо знизилася (з 59 % у 1995 р. до 51,6 % у 2001 р.). Це відповідало і відповідає негативним тенденціям, притаманним економіці України, зокрема спаду виробництва, скороченню зайнятості населення, тінізації економіки. За експертними оцінками, нині частки тіньової та офіційної економіки фактично зрівнялися. Тіньова економіка призводить до значних втрат бюджетних ресурсів, унеможливлює створення сприятливого інвестиційного середовища, дестабілізує грошовий обіг тощо. Нині в ній обертається 40 %, а то й більше, від валового внутрішнього продукту. Вона обходиться в 10—12 млрд. грн., які щорічно недоодержує державний бюджет [145, с. 5]. Ідеться, насамперед, про значне податкове навантаження на фонд оплати праці та доходи громадян. У сукупності на кожну зароблену гривню припадає майже 80 коп. податків. Окрім того, економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, має такі вади: вона не стимулює розвиток виробництва, процес нагромадження, якісне відтворення людського капіталу, отже, стримуються розвиток соціальної сфери та розв’язання інших соціально-економічних проблем. Тому постає необхідність реформування системи оплати праці та здійснення на цій основі політики, яка б гарантувала випереджувальне зростання платоспроможного попиту населення та вартості робочої сили, стимулювала зростання продуктивності праці.
Водночас збільшилася частка соціальних виплат (з 19,5 % у 1995 р. до 20,9 % у 2001 р.), що характеризує не лише турботу держави про населення, а й говорить про скорочення зайнятості та зростання частки соціально незахищеного населення, вади чинної системи соціальних виплат.
Зростання частки доходів від продажу іноземної валюти показує, що вона за існуючих умов є однією з надійних форм заощаджень населення, причому значення її суттєво коливається. Це підтверджує також порівняння абсолютних сум купленої та проданої іноземної валюти за аналізований період. Населення у цілому купує іноземну валюту в значно більших обсягах, аніж продає: у 1995 р. це перевищення становило 1,2 млрд. грн., у 1998 р. — 2,5 млрд грн., у 1999 р. — знову 1,2 млрд грн. У 2000 р. уперше населення продало валюти більше — на 186 млн грн., ніж придбало, у 2001 р. — на 803 млн грн. Зазначимо, що традиційно високий попит на іноземну валюту як форму заощадження поряд з іншими негативними факторами зумовлює зниження курсу гривні щодо іноземних валют. Стабільність курсу гривні, навпаки, зумовлює розвиток заощаджень у грошовій формі, причому переважно у національній валюті.
Споживчі витрати населення за розглянутий період стабільно знижувалися, що за інших умов можна було б сприйняти за ознаку макроекономічного оздоровлення (якби заощадження та інвестиції зростали). Однак зменшення споживчих витрат супроводжувалося зростанням (з 9,1 % у 1995 р. до 14,9 % у 2001 р.) питомої ваги сплачуваних населенням податків та інших обов’язкових платежів. Питома вага заощаджень та інвестицій у структурі витрат населення за розглянутий період суттєво не змінилася, що цілком відповідало кризовій (1991—1999 рр.) економічній ситуації в країні. Наведені в табл. 1.2 дані виявляють ще одну негативну тенденцію — зменшення частки перевищення доходів над витратами у загальній сумі грошових доходів населення. У 2000 р. мало місце реальне зростання ВВП (на 5,8 %), відбувалась гармонізація монетарної і бюджетної політики, запроваджувалась прозора схема міжбюджетних трансферів, почався наступ на негрошові трансакції.
Незважаючи на те, що грошові доходи населення в цілому перевищували витрати (у відносно невеликих розмірах), спостерігалося суттєве відставання темпів зростання доходів від темпів зростання споживчих цін. Так, якщо у 1998 р. приріст споживчих цін становив 20 % і був майже вдвічі вищим, ніж у 1997 р. (10,1 %), то у 2001 р. він становив 6,1% проти 25,8 % у 2000 р. Номінальні грошові доходи населення порівняно з 1997 р. збільшилися на 8,8 %, проте реальні грошові доходи, визначені за винятком обов’язкових платежів, добровільних внесків і впливу інфляції, знизилися на 1,6 %. У 1999 р. номінальні грошові доходи населення порівняно з 1998 р. зросли на 12,9 %, проте реальні грошові доходи знизилися на 8,0 %. У 2001 р. номінальні доходи населення збільшилися на 25,2 % (у 2000 р. — на 40,5 %), а реальні — лише на 9 % (у 2000 р. — на 9,9 %).У загальному плані заощадження домашніх господарств — це особисті заощадження. Разом із заощадженнями фірм вони становлять приватні заощадження. Сукупність заощаджень домашніх господарств, фірм та держави являє собою національні (або внутрішні) заощадження. У країнах, де економіка функціонує в умовах відсутності макроекономічної рівноваги, гіпотетично заощадження мають покривати бюджетний дефіцит та від’ємне сальдо платіжного балансу. За нестачі національних заощаджень ці країни змушені звертатися до іноземних кредиторів. Одержані від них позички можна назвати іноземними (чи зовнішніми) заощадженнями. Ситуація, за якої суб’єкти економіки споживають більше, ніж заробляють, означає, що вони живуть у борг, а заощадження у такій ситуації набувають значення від’ємних заощаджень. На кінець 1999 р. зовнішній борг України становив 12,4 млрд дол. З урахуванням девальвації гривні його співвідношення з ВВП стрімко зростало: у 1997 р. — 22,9 % ВВП, у 1998 р. — 41,8, у 1999 р. — 54,2 % [182, с. 8]. За 2000 р. державний зовнішній борг було зменшено на 2,5 млрд дол. І це відбулося навіть за відсутності зовнішнього кредитування економіки з боку міжнародних фінансових організацій. Державний зовнішній борг у 2001 р. скоротився на суму понад 1,16 млрд грн. — з 43,44 млрд грн. (7,99 млрд дол.) на кінець 2000 р. до 42,27 млрд грн. (7,98 млрд дол.).
За формою нагромадження вартості розрізняють заощадження грошові, натурально-речові та фінансові активи. Такий поділ стосується заощаджень домашніх господарств, фірм і держави. У ринковій економіці, як відомо, на будь-якому етапі її розвитку вся сукупність господарських зв’язків реалізується через систему вартісних відносин. Вартість визначає і характеризує не лише конкретно-історичні умови суспільного виробництва товарів (робіт, послуг), а й особливості їх обміну, розподілу і споживання. Цілком зрозуміло, що нагромаджувати вартість найзручніше у грошовій формі. Це пов’язано з тим, що грошовій формі притаманна абсолютна (чи близька до цього) ліквідність, що дає можливість в будь-який момент перетворити нагромаджену вартість у потрібну власникові споживчу вартість. Грошові заощадження включають готівкові кошти на руках у населення, страхові поліси, депозитне та недепозитне розміщення коштів у фінансових установах. У свою чергу, грошові заощадження можуть формуватися і зберігатися в національній та іноземній валютах. Використання грошової форми заощаджень є доцільним тоді, коли гроші не змінюють власної номінальної вартості. За умов інфляції формування окремими суб’єктами економіки заощаджень у грошовій формі є проблематичним, тому акумулювати вартість можна в натурально-речовій формі — товарах, рухомому та нерухомому майні, коштовностях, творах мистецтва, антикваріаті тощо.
Зауважимо, що нагромадження вартості в деяких видах грошової та натурально-речової форм не дає їх власникам доходів від неї. Цей чинник і можливість знецінення грошей підштовхнули частину власників заощаджень до їх капіталізації. Тому заощадження стали набувати форми фінансових активів. Суть полягає у вкладенні заощаджень у фінансові активи, зокрема в корпоративні права. Корпоративні права — це право власності на частку (пай) у статутному капіталі юридичної особи, включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також частки активів у разі її ліквідації. В Україні така форма заощаджень тільки починає розвиватися, а доходи від фінансових активів становлять незначну частку в доходах суб’єктів економіки. Частково це пояснюється тим, що заощадженням у формі фінансових активів притаманний комерційний ризик. Таке явище породжує невизначеність у людей, вони не завжди схильні ризикувати своїми заощадженнями, що й спричинює зберігання заощаджень в інших формах.
Власники заощаджень, визначаючись щодо їх форми, враховують низку сучасних вимог, зокрема такі: можливість оперативно розпоряджатися заощадженнями, використовуючи новітні технології (Інтернет, пластикові картки, банкомати тощо); заощадження повинні «працювати», приносити власникові дохід; можливість брати безпосередню участь у виборі активів, в які розміщуються заощадження; можливість заощаджувати не тільки в значних розмірах; поєднання заощаджень з досягненнями фінансового інжинірингу.
Між різними формами нагромадження заощаджень існують взаємозв’язок і взаємозалежність. Так, іноді окремі домашні господарства змушені робити заощадження в готівковій формі через неможливість придбати товари та послуги тоді, коли це потрібно. Відсутність розвинутої інфраструктури грошового ринку, його законодавча неврегульованість тощо спричинюють неможливість формування заощаджень у формі фінансових активів. Можливість інфляційного знецінення заощаджень зумовлює формування їх у натурально-речовій формі або нагромадження в іноземній вільно конвертованій валюті.За мотивами утворення заощадження поділяють на мотивовані та немотивовані. Виходячи з того, що мотиви — це підстава, привід для певних дій та вчинків людини, можна вважати, що вони є явищем суб’єктивним, психологічного порядку. Огляд економічної літератури з аналізу мотивів формування заощаджень дає змогу стверджувати, що ними можуть бути:
— придбання товарів і послуг, оплата яких потребує значної суми грошей, що перевищує кошти, які залишилися після задоволення потреб (придбання автомобілів та інших товарів, які дорого коштують; вступ у ЖБК; організація відпочинку; здобуття освіти тощо);
— утворення заощаджень для страхування від усіляких випадковостей, забезпечення непередбачених витрат (зміни в соціально-економічному і політичному становищі країни, тимчасове непрацевлаштування, необхідність зміни місця проживання; для оплати медичного обслуговування тощо);
— покриття витрат, пов’язаних з дотриманням звичаїв та традицій (повноліття, одруження, допомога батьків дітям і т. п.);
— отримання додаткових доходів. За мету ставиться не лише максимізація доходу, а й водночас мінімізація можливих ризиків. З реформуванням відносин власності виникає можливість використання заощаджень, особливо населенням, на організацію і розширення підприємницької діяльності та придбання власності. Це сприяє отриманню додаткового прибутку і збільшенню доходів від підприємницької діяльності та власності в майбутньому;
— дотримання звичного рівня і структури споживання після виходу на пенсію та інші мотиви.
Наявність заощаджень, особливо населення, може бути немотивованою. Але це не означає, що немає причин для їх утворення. Причинами, зокрема, можуть бути: невідповідність між платоспроможним попитом населення на товари і послуги, з одного боку, та обсягами їх виробництва — з іншого; швидке зростання доходів, коли можливості для розширення споживання ще не привели до виникнення нових потреб; прагнення окремих громадян до нагромадження заради нагромадження; отримання окремими фірмами та групами населення доходів від тіньової економіки.
За стимулами, тобто спонукальними причинами, заінтересованістю в утворенні заощаджень, розрізняють добровільні та вимушені заощадження. Коли суб’єкти економіки свідомо та добровільно відмовляються від поточного споживання з метою забезпечення потреб у майбутньому, тоді мають місце добровільні заощадження. Коли ж суб’єкт економіки через певні зовнішні обставини змушений відмовитися від споживання, заощадження є вимушеними. Так, акціонерні товариства замість того, щоб акумулювати кошти своїх акціонерів, капіталізують частину одержаного прибутку, залишаючи її у своєму розпорядженні. Вимушені заощадження пов’язані з порушенням відтворювальних процесів у економіці країни. Зокрема вони мають місце в умовах розбалансування попиту і пропозиції, а також в умовах інфляції. За інфляції відбувається перерозподіл доходів між суб’єктами ринку та всередині їх — вона забирає в одних і віддає іншим. Ідеться про те, що скорочення в умовах інфляції доходів однієї частини фізичних осіб компенсується їх зростанням в іншої частини, темпи оплати праці якої випереджають темпи інфляції.
За умов інфляції втрачається можливість виконання грошима функції засобу нагромадження. Тому слід розмежовувати поняття «номінальні заощадження» та «реальні заощадження». Заощадження, виражені у дійсних на даний момент цінах, є номінальними. Скориговані на індекс цін номінальні заощадження називаються реальними.
Залежно від суспільних цілей нагромадження вирізняють заощадження у виробничій сфері та у сфері особистого споживання. За умов централізованої планово-адміністративної економіки зазначені сфери були чітко розмежовані: підприємства та організації здійснювали нагромадження виходячи з виробничих цілей, фізичні особи, позбавлені будь-якої можливості самостійно здійснювати заощадження виробничого призначення, — з метою лише особистого споживання. За умов переходу до ринкової економіки з реформуванням відносин власності з’являється можливість використання заощаджень населення на інвестиції та на організацію самостійної підприємницької діяльності.
За характером мобілізації розрізняють організовані та неорганізовані заощадження. Організовані заощадження мають місце тоді, коли в їх мобілізації та розміщенні беруть участь банківська система та небанківські фінансові установи. На вкладені таким чином заощадження їх власники через певний час отримують доходи. Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» здійснення операцій щодо залучення та розміщення грошових вкладів іншими юридичними особами, крім банків, забороняється. Неорганізовані заощадження мають місце тоді, коли заощадження вкладаються у товари та майно або нагромаджуються у вигляді готівки. Наявність таких заощаджень невигідна не лише державі, а й їх власникам. Для держави це, зокрема, ускладнює процес регулювання грошової маси в обігу, власники ж позбавляються можливості отримання доходів у вигляді процентів, дивідендів тощо.Оскільки доцільнішими є організовані заощадження, то зміцнення довіри юридичних і фізичних осіб до банківської системи стає першочерговим завданням. Саме організовані заощадження слугують найважливішою складовою ресурсної бази банківської системи.
За рівнем обчислення виділяють заощадження на мікроекономічному та макроекономічному рівнях. На мікроекономічному рівні вони розглядаються як різниця між особистим післяподатковим доходом громадянина та його споживанням, а на макроекономічному рівні — як різниця між валовим наявним доходом та кінцевим споживанням. Слід ураховувати відмінності між ВВП і валовим національним чи наявним доходами, які на практиці є дуже суттєвими.
ВВП — це сукупна ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених резидентами всередині країни протягом певного періоду. Однак ВВП не враховує первинні доходи, зароблені за кордоном або виплачені нерезидентам. Тому застосовується ширший показник — валовий національний дохід (ВНД), який враховує як ВВП, так і чисті первинні зовнішні доходи. Різниця між ВНД та ВВП утворюється за рахунок чистого доходу, отриманого від операцій у міжнародному обміні. Отже, ВНД відображає внутрішні первинні доходи резидентів плюс їхні чисті зовнішні первинні доходи. Наголосимо, що за рахунок первинних доходів резидентів можуть надаватися трансферти нерезидентам, і навпаки — за рахунок первинних доходів нерезидентів можуть надаватися трансферти резидентам. Цю обставину враховує валовий наявний дохід (ВНДН), який обчислюється як сума ВНД і чистих зовнішніх поточних трансфертів. ВНДН характеризує вторинний розподіл доходу, включає в ресурсній частині отримані з інших країн поточні трансферти, а у витратній — сплачені іншим країнам поточні трансферти.
Розрізняють також валові та чисті заощадження. Валові заощадження розраховуються як різниця між валовим наявним доходом (ВНДН) та кінцевим споживанням. Останнє свідчить про отримані загальноекономічні результати і включає споживчі витрати домогосподарств і державні закупівлі товарів і послуг.
Стимулювання процесів нагромадження та ефективного використання інвестиційних ресурсів відповідно до визначених пріоритетів економічного зростання, макроекономічне регулювання спираються на чисті заощадження, тобто валові заощадження за мінусом вартості спожитого капіталу (амортизації). Як зазначається в Посланні Президента України до Верховної Ради України, «для нормалізації процесу відтворення норма чистих заощаджень повинна зрости не менше як до 20% ВВП» [182, с. 9].
Заощадження відіграють важливу роль у соціально-економічному розвитку країни. Сукупний ефект заощаджень визначає темпи економічного зростання, обсяги випуску продукції та послуг, рівень науково-технічного прогресу і врешті-решт економічну могутність країни та добробут її населення. Для досягнення головної мети суспільства — максимізації рівня задоволення своїх потреб — є необхідним зростання ефективності національної економіки, макроекономічної стабільності. Передумова цього — постійне тяжіння ринку до рівноваги між доходами і видатками. В реальному економічному кругообігу рівновага забезпечується тоді, коли економіка витрачає стільки, скільки необхідно для закупівлі виробленого ВВП. Рівноважний ВВП визначається, зокрема, за методом «вилучення-ін’єкції». У спрощеному варіанті (в закритій економіці) модель економічної рівноваги за цим методом має вигляд: «заощадження = інвестиції». З урахуванням держави вилучення доповнюються чистими податками, а ін’єкції — державними закупівлями. Отже, наведена модель зводиться до рівноваги між національними заощадженнями та інвестиціями.
Зовнішня торгівля також впливає на модель економічної рівноваги, яка після цього відбиває рівняння: у лівій частині — співвідношення між національними заощадженнями та інвестиціями, у правій — чистий експорт. Це означає, що за умов дефіциту національних заощаджень певна частка інвестицій фінансується за рахунок іноземного капіталу, а за умов їх надлишку певна частка національних заощаджень використовується для фінансування іноземних країн. Зауважимо, що існує також зв’язок між державним бюджетом і платіжним балансом: зростання бюджетного дефіциту зменшує національні заощадження і збільшує дефіцит рахунка поточних операцій, що вимагає збільшення чистого імпорту капіталу.
Визначення ролі заощаджень і ролі банків у їх формуванні та використанні можна звести до таких основних положень.
По-перше, держава у своїй економічній політиці має виходити з того, що заощадження є важливим компонентом економічної рівноваги, порушення якої спричинює негативні процеси в економіці. Банківська система в своїй монетарній політиці повинна виходити з того, що економічні межі її кредитної та інвестиційної діяльності визначаються національними заощадженнями. Порушення такої межі загрожує порушенням економічної рівноваги та інфляцією.По-друге, звичайно заощадження не дорівнюють запланованим інвестиціям, але постійно тяжіють до рівноваги. Це забезпечується на ринку позичкового капіталу, регулювальну роль на якому виконує процентна ставка. Якщо заощадження перевищують інвестиції, то пропозиція грошей перевищує попит на них з боку інвесторів. Завдяки цьому процентна ставка знижується, що сприяє збільшенню інвестиційного попиту до рівноваги із заощадженнями. І навпаки, якщо нерівновага на ринку позичкового капіталу порушується збільшенням інвестицій, то процентна ставка зростає. Використовувати заощадження для інвестицій тоді, коли їхня ефективність менша від ставки процента, неефективно. Отже, ланкою, що поєднує заощадження та інвестиції, є норма процента.
По-третє, заощадження, особливо домашніх господарств, — найважливіше джерело формування інвестицій, без яких стабільний соціально-економічний розвиток держави є неможливим. Щоб інвестиційний процес в економіці країни розвивався успішно, успішно та активно мають формуватися заощадження. Сприяння заощадженням має бути одним з пріоритетних напрямів економічної політики держави. У країнах з розвинутою ринковою економікою чверть національних заощаджень формується за рахунок заощаджень домашніх господарств [182, с. 9]. Тому необхідно забезпечити систему заходів для відновлення втраченої довіри населення до збереження коштів у банківських установах, зокрема запровадженням системи гарантування вкладів фізичних осіб.
По-четверте, заощадження є одним з джерел покриття бюджетного дефіциту держави, який зменшує їх частку, що спрямовується на інвестиції.
По-п’яте, заощадження сприяють розв’язанню найскладніших і найактуальніших соціальних проблем, що відповідно позитивно впливає на прискорення економічного розвитку.
По-шосте, нагромадження вартості взагалі, й у грошовій формі зокрема, не мало б сенсу, коли б вона не перетворювалася у капітал і не спрямовувалася на розвиток економіки. Виокремлюють два методи перетворення заощаджень в інвестиції: прямий та опосередкований. За прямого методу первинні кредитори і первинні позичальники всі питання вирішують між собою, без посередників. Однак останні можуть брати участь у відносинах між такими кредиторами і позичальниками, виконуючи скоріше технічну роль звичайних посередників. За опосередкованого методу зв’язок між первинними кредиторами і первинними позичальниками реалізується через посередників, які спочатку акумулюють у себе ресурси, що пропонуються на грошовому ринку, а вже потім продають їх позичальникам (рис. 1.2).
Опосередкований метод
Рис. 1.2. Процес фінансового посередництва в економіці
ЛІТЕРАТУРА
1.Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ // Урядовий кур’єр. — 2001. — 17 січня. — С. 5—13.
2.Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 р. № 784-ХІV // Там само. — 1999. — 15 вересня. — С. 5—12.
3.Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії «Київміськбуд»» від 20 квітня 2000 р. № 1694-ІІІ // Там само. — 2000. — 18 травня. — С. 8.
4.Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо встановлення відповідальності за порушення банківського законодавства» від 4 жовтня 2001 р. № 2747-ІІІ // Там само. — 2001. — 31 жовтня. — С. 2.
5.Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ // Галицькі контракти. — 1996. — № 42. — С. 40—50.
6.Закон України «Про державну таємницю» від 10 вересня 1999 р. № 1079-ХІV // Урядовий кур’єр. — 1999. — 24 листопада. — С. 1—11.
7.Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15 березня 2001 р. № 2299-ІІІ // Там само. — 2001. — 25 квітня. — С. 1—13.
8.Закон України «Про лізинг» від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР // Відомості Верховної Ради України (далі — ВВРУ). — 1998. — № 16. — Ст. 68.
9.Закон України «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. № 679-ХІV // Урядовий кур’єр. — 1999. — 1 липня. — С. 1—9.
