Інтелектуальна власність
Інтелектуальна власність
План
1. Продукт інтелектуально-творчої праці та особливості його споживання.
2. Інтелектуальна власність у специфіці сьогодення.
Продукт інтелектуально-творчої праці та особливості його споживання
Постановка такого питання зумовлена необхідністю розуміння факту, у зв'язку з чим той чи інший продукт може ставати товаром? У цьому випадку нас цікавить не те, на якому етапі суспільного розвитку продукти набувають форми товарів, а те, якими властивостями повинні володіти продукт людської діяльності і його робоча сила, щоб на певному етапі суспільного розвитку він міг втілити в собі відому суперечність товару14. Закономірно постає питання: якими ж властивостями повинен володіти об'єкт, щоб бути здатним, потрібним для товарообміну? З'ясування цього питання дає змогу зрозуміти основні особливості того об'єкта, предмета, явища, який став інтелектуальною власністю.
Музика в душі людини народжується тільки з музики, вірші народжуються з поезії, думка — з думки... Реальна суб'єк-тивність мови інших, яка чується, сприймається (вербальної, музичної, образотворчої) звучить у мені як моя власна, І тіль-ки тому я, перетворюючи її у своїх зверненнях до себе та ін-ших, народжуючи всередині себе свою мову. Мова первісно і міцно злита із суб'єктивністю світу думок і почуттів тих, без яких я був би німий і глухий до адекватності смислів буття — І до живої й одухотвореної спільності людей.
Ф. Т. Михайлов
Для того щоб бути придатним для товарообміну, об'єкт (предмет, річ) повинен бути комусь корисним, задовольняти повну потребу і в цьому розумінні володіти споживчою вартістю. Але цього недостатньо. Товарообмін, особливо в умовах ринкової економіки, — процес добровільний. У ході його здійснення споживчі вартості вступають у певну взаємодію, співвідношення. Тому за взаємною згодою можна обмінювати лише ті речі, які можна порівняти. Таким чином, для того щоб об'єкт (предмет, річ) став придатним до обміну товаром, необхідно, щоб він мав щось "більше" відносно тих речей, на які обмінюється, і водночас відрізнявся від них. Це можливе лише за умови, що саме фізичне тіло об'єкта (речі) може слугувати еквівалентом, "повноправним представником" способу його вживання.
Стосовно продукту інтелектуальної діяльності, то тут потрібно враховувати його "духовність"; а не "тілесність", що й виокремлює інтелектуальну власність як специфічний вид товару. Проте і для фізичного об'єкта — товару, і для об'єкта ідеального — продукту інтелектуальної діяльності існують спільні закономірності. Наприклад, уявіть собі, що людина потрапила в іншу країну, і їй потрібно придбати продукти. Придатними до купівлі товарами для неї будуть лише ті, спосіб споживання яких їй уже відомий і вона може визначати його за структурою об'єкта (предмета) або напису на етикетці.
Інша ситуація, коли на ринок виходить людина з річчю, предметом, спосіб споживання або користування яким відомий лише їй. Подібний об'єкт (предмет), якщо й стане товаром, то принаймні, не раніше, ніж хто-небудь ще поза виробником зможе вгадати за його виглядом, для чого він призначений і як його використовувати. Тобто лише в тому випадку, якщо в природі, структурі самої речі буде закладений характер її споживання (якщо характер її споживання буде суспільно визнаний у структурі речі), праця, затрачена на виробництво корисної речі, виступає як предметна властивість цієї речі, як її вартість15. Проводячи відповідні аналогії, ми можемо подібне сказати і про корисну річ, вироблену в процесі інтелектуальної діяльності.
Звідси випливає ще одна умова перетворення предмета в товар. Оскільки товар є продуктом, із самого початку створеним для обміну, а не для самостійного споживання, це означає, що товар виробляє один суб'єкт, а споживає інший. Звичайно, той, хто виробляє продукт, може його придбати в магазині. Однак для обміну може належати лише той продукт, виробництво і споживання якого є двома різними процесами. Продукт, виробництво і споживання якого збігаються, не підлягає обміну, оскільки його виробництво неможливо обміняти на його споживання. Отже, такий продукт не може бути товаром за самою своєю природою.
Інтелектуальна власність також є товаром. Як і будь-який інший продукт людської діяльності, вона стає товаром на певному етапі суспільного розвитку. І це такий товар, характер споживання якого опредметнений у структурі товарного тіла, а його виробництво і споживання становлять два різних процеси. Все це свідчить про те, що, коли "існують такі продукти людської діяльності, спосіб споживання яких не опредметнений однозначно в структурі самого об'єкта, тобто корисність яких у принципі не може мати характеру загальновизначеності, а також якщо ми знайдемо продукт, виробництво і споживання якого становлять єдиний процес. Тобто продукт, котрий не можна виробляти не споживаючи і споживати не виробляючи, то такого роду продукти не можуть бути товарами. А тому не можуть повноцінно відтворюватися, функціонувати і оцінюватися виключно в рамках товарно-грошових відносин і пов'язаної з ними системи координат"16. Це найбільшою мірою стосується інтелектуального продукту, який, про що зазначалося вище, не завжди може мати ефективну оцінку в рамках ринкових відносин.
Кожному зрозуміло, що споживання — це споживання, виробництво — це виробництво. Будь-який предмет, річ можна або споживати, або виробляти. Але як можна виробляти не споживаючи або споживати не виробляючи? І що це за речі, споживання і виробництво яких є одним і тим самим процесом? І чи має стосунок до інтелектуального продукту? Відповідь на ці питання важлива також тому, що основне джерело прибутку полягає втому, що існує такий продукт суспільної праці, відтворення якого з прибутком обмінюється на його споживання. Саме незбігання цих двох процесів і є джерелом прибутку. Тому-то будь-який продукт, виробництво і споживання якого є єдиним процесом за самою своєю природою, не може давати прибуток, оскільки його виробництво неможливо обміняти на його споживання. Справді, як можна включити в обмінний процес той чи інший продукт інтелектуальної діяльності на його споживання? Або працю того, хто створює (наприклад письменник), на працю того, хто споживає (читача)?
Справа в тому, що за такого перебігу справ реалізація продукту праці може давати прибуток, але відтворення самої здатності до праці перебуває вже за межами механізмів вартості. Цим специфічним продуктом е людина, точніше її інтелект, розум, її здатність до праці. Людина як діяльність — в єдності фізичної і розумової праці, або, що більш вірогідно, в їх спеціалізації. Це і дає підстави виокремлювати інтелектуальну діяльність як основу інтелектуальної власності. Потрібно зазначити, що такий специфічний "продукт", як робоча сила, а тим більше, коли ми говоримо про неї тоді, коли вона виступає як інтелектуальна діяльність, має настільки гнучку структуру, що залежно від рівня свого розвитку, може не тільки набувати, а й втрачати властивості товару17. Справді, та чи інша ідея, як результат напруженої інтелектуальної діяльності, може не тільки набувати, а й втрачати властивості товару або взагалі товаром не ставати. У зв'язку з цим виникає необхідність розглянути, що становить робоча сила як товар і яка саме робоча сила здатна функціонувати у формі інтелектуальної діяльності у вигляді товару.
Попередній розгляд показав, що товаром, тобто продуктом, здатним до обміну, може бути лише такий продукт, виробництво і споживання якого становлять два різних процеси. Тому неспівмірність процесів відтворення і споживання робочої сили робить можливим перетворення її на товар. Що таке споживання робочої сили? Використання її в процесі виробництва або в процесі творення продуктів духовного характеру, що також є виробництвом, але духовним. А що таке відтворення робочої сили, в тому числі інтелектуальної? Забезпечення її засобами, необхідними для її існування як робоча сила для продуктивної діяльності. Неважко здогадатися, що внаслідок незбігання цих двох процесів, а саме суспільного характеру споживання, використання робочої сили в праці та окремого характеру її відтворення у формі заробітної плати і зростає прибуток. При цьому потрібно зазначити, що капітал відтворює робочу силу виключно приватно, тобто через відтворення продуктів, які можуть слугувати предметом приватного, індивідуального споживання у процесі товарообміну.
Стосовно капіталу, то зазначимо, що він є явищем приватним і суспільним "одночасно" і "однопросторово". Приватні капітали і суспільний капітал — два взаємозумовлених і нерозривних "втілення капіталу взагалі" (Ю.М. Осипов), і в певному розумінні дві його — капіталу взагалі — іпостасі. Суспільний капітал — сума приватних капіталів, але не тільки, це також повна єдина цілісність, своєрідний суб'єкт господарювання, що реалізується як об'єктивний процес, тобто суб'єкт-процес18. У приватності — своя суспільність, у суспільності — своя придатність. А в підсумку — капітал взагалі. В цій якості він користується всією суспільною працею, а сьогодні — також у світовому масштабі. "Немає праці, яка не була б тією чи іншою мірою корисна капіталу, як і мало праці, котра йому б не слугувала. Капітал експлуатує не просто працю, тим більше найману, а працю взагалі, причому і працю попередніх поколінь, тобто втілену вже в предмети, в енергію, інформацію, знання, в ідеї"19. Це є виявленням інтелектуальної праці, яка є необхідною складовою власності взагалі та інтелектуальної зокрема.
Музика в душі людини народжується тільки з музики, вірші народжуються з поезії, думка — з думки... Реальна суб'єк-тивність мови інших, яка чується, сприймається (вербальної, музичної, образотворчої) звучить у мені як моя власна, І тіль-ки тому я, перетворюючи її у своїх зверненнях до себе та ін-ших, народжуючи всередині себе свою мову. Мова первісно і міцно злита із суб'єктивністю світу думок і почуттів тих, без яких я був би німий і глухий до адекватності смислів буття — І до живої й одухотвореної спільності людей.
Ф. Т. Михайлов
Робоча сила відтворюється в "капітальній діяльності" (Ю.М. Осипов) у процесі товарообміну, і цим вона тотожна живому організму індивіда в його функціональній реалізації. Важливо зрозуміти, що саме тотожна живому організму індивіда робоча сила здатна бути товаром і повноцінно відтворюватися, в процесі товарообміну, оскільки лише жива праця має еквівалент у структурі індивіда. Це відбувається тому, що суспільний (ринково-капіталістичний) процес споживання робочої сили тільки цього типу може бути відокремлений від приватного процесу її відтворення і тільки для робочої сили цього типу саме органічне тіло індивіда може виступати гарантом його майбутньої праці, а вартість робочої сили — як інобуття її споживчої вартості. Стосовно якості інобуття її споживчої вартості. Стосовно іншого типу — інтелектуальної діяльності, то тут гарантом праці виступають розум, професія, талант. Звідси — всі наслідки, що випливають стосовно споживчої вартості. Власне на цьому і вибудовується розвиток капіталу як самозростаючої сили: "Капітал, — зазначає Ю.М. Осипов, — особлива організація господарського життя, орієнтованого на Сонце і на Місяць, не на Схід і не на Захід, не в глибину Землі і не в Космос, а всього лише на самозростання вартості, котре — через діючий капітал орієнтує все інше"20.
Зростання вартості може випливати з товарообміну лише в тому випадку, якщо в нього вступає такий товар, споживання якого стає процесом виробництва нових вартостей* Цим товаром і може виступати інтелектуальний продукт, що можливо лише за умови, коли використання робочої сили (фізичної або розумової) має суспільно-виробничий характер, а відтворення — приватний. Таким специфічним продуктом, здатним на певному етапі розвитку ефективно поєднувати в собі виробниче споживання і приватно-індивідуальне відтворення, і була робоча сила особливого типу — в цьому випадку інтелектуальна діяльність як її тип. Саме внаслідок цієї суперечності процес виробництва робочої сили відокремлюється від процесу її споживання, або використання, вартість робочої сили — від її споживчої вартості, що і робить можливим перетворення робочої сили, в тому числі тієї, яка здатна до розумової діяльності, в товар. У такій якості вона і включається без перешкод у процес капіталістичного виробництва й обміну, тобто в систему ринкового господарства. Таким чином, робоча сила може бути товаром, якщо вона повноцінно відтворювана приватно, за допомогою товарів, і якщо тотожна живому організму індивіда, який володіє необхідними навичками.
Яка ж праця гарантується і визначається психофізичною будовою індивіда? Це праця, результати якої відомі наперед, і шлях її досягнення утворюється з наперед відомих операцій. Психофізичні характеристики індивіда у разі поєднання з конкретними знаряддями праці і за певного рівня професійної підготовки повинні з більшою вірогідністю гарантувати потрібний результат. Це така праця, завданням якої є не створення, винайдення чогось нового, неочікуваного, пов'язаного зі зміною відношень системи. Це праця репродуктивна. Парадокс полягає в тому, що саме робоча сила нетворчої, репродуктивної праці, на антагонізм якої капіталізму розраховував К. Маркс, цілком адекватна капіталістичному, ринковому господарству, чудово відтворюється за його законами і починає претендувати на щось більше, ніж роль робочої сили репродуктивної праці.
Однак чи завжди, за будь-якого типу праці можлива невідповідність суспільного характеру споживання робочої сили і приватного характеру її відтворення? Чи відтворення будь-якої робочої сили тотожне відтворенню лише органічного тіла індивіда? Для цього потрібно розглянути особливості функціонування і відтворення інтелектуально-творчої робочої сили та її продукту — інтелектуальної власності. Чи достатньо відтворити, тобто підготувати органічне тіло людини, щоб вона була здатна до творчої, інтелектуальної праці? Звичайно, недостатньо. Відтворення здатності до праці творчої і нетворчої, інтелектуальної і репродуктивної — речі принципово різні за своєю сутністю. Для відтворення здатності до репродуктивної праці достатньо відтворити здоровий людський організм і озброїти його необхідними навичками. Це чудово здійснюється традиційно капіталістичним способом за допомогою товарно-індивідуального споживання.
Але як за допомогою товарообміну, тобто зарплати стосовно робочої сили, відтвориться здатність людини до творчості? А ніяк. Тому що здатність до творчості зароджується і розвивається не зі спілкування людини з товарами, а зі спілкування з своїм колом, своїм середовищем. Людина починає творити не завдяки споживанню продуктів харчування, а завдяки споживанню плодів цивілізації в процесі суспільної практики, соціальної, наукової, художньої творчості. Історичним досвідом перевірено, що здатність до творчості відтворюється не хлібом, а рівнем і можливостями соціального залучення індивіда до досвіду сучасного і попередніх поколінь. Чим ширші ці можливості, тим ефективніше відтворюється інтелектуально-творча робоча сила.
Лише з вульгарно-буденних, примітивних позицій можна вважати, що здатність до творчості — це обов'язковий атрибут добре відгодованого організму. Адже здатність до творчості зовсім не є простим наслідком наявності мозку, психіки і вроджених генетичних особливостей. Це лише одна з умов творчості, котра може реалізуватися тільки у творчому спілкуванні людей, у суспільстві, влаштування якого дає змогу людям долучатися до культури21. Тому таке універсальне й органічне для капіталу відтворення робочої сили в рамках приватного товарного споживання безсиле у справі відтворення творчих можливостей особистості. Вважається, що в таких умовах для творчої особистості суспільно-економічна ситуація буде такою, за якої її геніальність, талант розкритися не можуть. У межах традиційної дилеми "добро" — "зло", "культура" — "антикультура", "справедливе" — "несправедливе" стверджується думка, що надалі цей фактор буде відігравати дедалі більш важливу роль в економічній і політичній конкуренції країн і регіонів22.
Однак такий підхід занадто спрощено подає проблему співвідношення інтелектуально-творчої діяльності і капіталу. Насправді, вважає Ю.М. Осипов, і з ним потрібно погодитись, капітал, крім суб'єкта капіталу — капіталіста (підприємця, бізнесмена, ділової людини), втягує в себе або залучає в орбіту свого функціонування всі природні, людські та неприродні ресурси або, як прийнято говорити в політекономії, виробничі сили, працю, предмети праці, знаряддя праці, енергію, інформацію, знання, навики, розум, науку, свідомість, навіть душі людські з їх почуттями, емоціями, пристрастями, а також державну владу, політику, право, культуру, ідеологію і все інше, що так чи інакше може слугувати капіталу. Капітал всеїдний: він забирає все, оскільки це все йому дійсно потрібне. Капітал організовує життя, він його в себе і вбирає, поширює на нього свій вплив, переробляє під себе, не гребуючи нічим23. Відповідно до такого міркування зрозуміло, що інтелект, творчість не можуть бути остаточно втрачені. Навпаки, вони набувають нових можливостей для розвитку.
Звичайно, оскільки творча робоча або продуктивна сила має специфічну природу існування та оприявлення, вона має потребу в організації унікально суспільних, нетоварних форм її відтворення. Це відтворення освіти, виховання, удосконалення системи масових комунікацій, вироблення нових форм мобільності індивіда в рамках соціальної структури, технічного, політичного і правового вдосконалення суспільного спілкування. Тому процес відтворення робочої сили інтелектуально-творчої праці не відокремлений від її суспільного споживання — функціонування. Інтелектуальна, творча діяльність, яка виступає через діяльних індивідів як робоча сила, не може бути товаром, оскільки процес її відтворення, по суті, є одночасно процесом її суспільного споживання. Ось чому споживання інтелектуально-творчої діяльності (робочої сили) не може підлягати тотальній залежності від грошей і не може бути обміняним ні на які товари. Вченого, інженера, художника, звичайно, можна нагородити, можна навіть призначити йому заробітну плату, але все це ще не є відтворенням його здатності творити. Нагородою або гонораром можна "виманити" з інтелектуала вже готові ідеї, але "наповнити" його ідеями може тільки певний рівень суспільної практики, соціокультурного спілкування. По суті, нагородою інтелектуала не є вартість його робочої сили. Це є плата насправді за вже вироблений готовий продукт, який відмінний як від нього, так і від його робочої сили. А оскільки жива робоча сила, зафіксована в м'язах, мозку, нервовій системі — все те, що можна "підгодувати" за гроші, не є еквівалентом здатності до творчості, творча робоча сила не може бути товаром. Адже "те, що не має еквівалента, не може бути продане"24. Але чи справді це так? Адже із заперечення здатності творчості бути товаром автоматично випливає заперечення інтелектуальної власності, щось подібне до заперечення приватної власності в різних соціалістичних вченнях XIX ст.
Інтелектуальна власність у специфіці сьогодення
У результаті визнання творчої, інтелектуальної діяльності як специфічної, результативної, продуктивної поширилось переконання, що кожна діяльність е по-своєму творчою. Однак таке твердження надто узагальнює розуміння сутності інтелектуально-творчого продукту, безпосередньо ототожнює його з предметно-фізичною діяльністю. Водночас забувають, що продукт інтелектуальної творчої праці неможливо привласнити прагматично, безпосередньо саме тому, що він у принципі не може слугувати об'єктом індивідуально-приватного споживання. Винахід, ідею, задум, теорію неможливо поставити в кімнаті, неможливо одягти, взути, з'їсти, використати для побутових потреб тощо.
Проте можуть виникати заперечення, особливо з позицій прагматичної, буденної свідомості: невже картини, книги, витвори мистецтва не купуються і не продаються так само, як предмети першої необхідності — їжа і одяг? Невже інтелектуали користуються грошима інакше, ніж працівники нетворчої праці? Але тут є певні особливості. Предмет мистецтва, наприклад картину, можна купити. їй справді можна призначити ціну, як і її творцю. Але купити картину ще не означає спожитий. Що означає взагалі слово "спожити"? Адже будь-який предмет можна використати, тобто включити в цикл своєї життєдіяльності, а можна просто зруйнувати. І те, й друге буде споживанням предмета. Але якщо ми купуємо чашку і використовуємо її за призначенням, то споживаємо її реально. Якщо ж ми її купуємо і викидаємо, то ми споживаємо її бездарно, марно, тобто руйнуємо, фактично — не споживаємо її. Що ж відбувається з картиною, яку ми купуємо за великі гроші і вішаємо у своєму "приватному" секторі? Парадокс полягає в тому, що наша здатність спожити цю картину абсолютно не гарантована ні нашою здатністю купити її, ні навіть наявністю здорового організму. Звичайно, можна відчувати приємність від гами кольорів (у кращому випадку) або від усвідомлення того, що володієш великим твором (Рафаеля, Веласкеса, Айвазовського тощо — в гіршому випадку). Однак такий спосіб споживання твору мистецтва мало чим відрізняється від відомого " споживання" логарифмічної лінійки, яку використовують для забивання цвяхів.
Музика в душі людини народжується тільки з музики, вірші народжуються з поезії, думка — з думки... Реальна суб'єк-тивність мови інших, яка чується, сприймається (вербальної, музичної, образотворчої) звучить у мені як моя власна, І тіль-ки тому я, перетворюючи її у своїх зверненнях до себе та ін-ших, народжуючи всередині себе свою мову. Мова первісно і міцно злита із суб'єктивністю світу думок і почуттів тих, без яких я був би німий і глухий до адекватності смислів буття — І до живої й одухотвореної спільності людей.
Ф. Т. Михайлов
Будь-який предмет дійсно споживається, коли він споживається відповідно до своєї сутності. Ті чи інші відчуття виникають у результаті споглядання чи слухання, але все це не буде реальним споживанням цих "продуктів". Адже призначення творів мистецтва — розвиток інтересу до думок і почуттів іншої людини, до власних думок і почуттів, а також розвиток здатності виражати цей інтерес. Твори мистецтва, як і твори науки, літератури, є вершинами людського духу і реально споживаються тільки тоді, коли "споживач" піднімається до цих вершин розуміння людьми одне одного і самих себе, що створює відповідне інтелектуальне "поле", в якому здійснюється власне інтелектуально-творча діяльність і формується інтелектуальна власність. Тільки за такої ситуації можна зрозуміти глибокі запитання і відповіді, що стосуються проблеми "що таке людина". Вони оживають у свідомості тих людей, котрі готові їх оживити. Здатність до інтелектуального споживання не вроджена, а набувається людиною в процесі того, як вона у своїй діяльності піднімається до закладеного в цих предметах вже досягнутого людством рівня самосвідомості. В іншому випадку, споживання буде суто номінальним, формальним. Якщо готовність до споживання предметів першої необхідності зумовлена особливостями нашого організму, а тому і відтворюється немовби автоматично разом із фізичним відтворенням нашого органічного тіла в процесі приватного споживання товарів і послуг, то здатність до споживання продуктів інтелектуально-творчої праці виникає й розвивається тільки в процесі активної участі у їх виробництві і відтворенні. Лише людина, яка активно намагається зрозуміти себе і виразити це розуміння в мистецтві або в науці, здатна бачити і відчувати ті етапи, котрі пройшло людство на цьому шляху. Саме це й означає, що продукти творчої діяльності є безпосередньо суспільними за характером не тільки їх виробництва, а й споживання. Тобто не тільки інтелектуально-творча робоча сила, а й продукти її діяльності не містять суперечності суспільного виробництва і приватного споживання, без якого неможливе перетворення предмета в товар25.
В інтелектуала, по суті, неможливо купити його робочу силу, а можна купити тільки його продукт — ідеї, знання, теорії, витвори мистецтва тощо. Ось чому капітал як суспільне відношення, достатньо ефективне для відтворення робочої сили репродуктивної, нетворчої праці, значно менш ефективний при відтворенні у все зростаючих масштабах безпосередньо суспільної творчої праці. Звичайно, це не означає, що капітал не зацікавлений у всесвітньому розвитку цієї робочої сили. Навпаки! Чим більше успіх виробництва починає залежати від інтелектуальної, творчої праці, тим більшу потребу в ній має капітал. Однак потрібно враховувати, що хоча без праці й не може бути капіталу, як не може бути виробництва вартості і капіталу, але не праця визначає капітал, а навпаки, капітал визначає працю. "Не капітал слугує праці, — підкреслює Ю.М. Осипов, — хоч і забезпечує первісно трудовий процес (без авансованих грошей немає праці), а праця слугує капіталу. Не стільки капітал в праці, скільки праця в капіталі. Праця не вільна від капіталу, а безпосередньо від нього залежить — за значно слабшої зворотної залежності. Людина, яка залучається капіталом, юридично, може, і вільна, але економічно вона не вільна і не може бути вільною. Капітал втягує в себе й у свою орбіту працю і не відпускає її"26. Однак потрібно враховувати, що властиві капіталу вартісні механізми виробництва і обміну не в змозі ефективно забезпечувати відтворення такого необхідного для капіталу продукту, як інтелектуально-творча робоча сила, оскільки остання не виступає товаром в традиційному для нього розумінні, і функціонує в суспільстві за зовсім іншими законами27.
Але за якими законами функціонує інтелектуально-творча праця? Є думка, що найбільш яскравою особливістю інтелектуально-творчої праці у всі епохи і за всіх "ізмів" була і є "відсутність не лише жорсткої, а й взагалі будь-якої залежності між якістю "трудового вкладу" і нагороди за нього"28. Ця незалежність, об'єктивно властива інтелектуально-творчій праці, постійно призводила до того, що інтелектуали не тільки не отримували за свою працю за своїми ж мінімальними потребами, але взагалі нічого не отримували, зазнаючи лих, страждань, гонінь. Справді, якість того чи іншого твору — музичного, філософського, мистецького, наукового так само мало залежить від обсягу винагороди, як мало залежить від винагороди покращення цієї якості. Чи то Мікеланджело, який створював свого Мойсея, так, як міг, чи Г.В.Ф. Гегель, який писав "Науку логіки", чи К. Маркс, який працював багато років над "Капіталом" — усі вони творили незалежно від того, скільки б їм не заплатили, вони не зробили свої витвори гірше чи краще, ніж могли. Адже мета інтелектуально-творчої праці, на відміну від праці нетворчої, знаходиться в ній самій, а не в тому, що людина отримає за неї.
З такої позиції можна зробити висновок, що інтелектуально-творча праця взагалі не потребує винагороди, оплати. І навіть буде краще для якості творчості, якщо взагалі ніякої оплати не буде. Однак це крайня позиція, оскільки винагорода і оплата — допоміжний зовнішній стимул для не лише інтелектуально-творчої праці, а й більш ефективної самореалізації особистості. Мова в цьому випадку може йти про те, що подібних матеріальних стимулів зовсім недостатньо для того, щоб у результаті "самореалізації" виник справді "якісний" інтелектуальний продукт. Саме якість є подальшою умовою збільшення цінності того чи іншого інтелектуального продукту, що й перетворює його в інтелектуальну власність. Щоправда, потреба в грошах може змусити людину стати на шлях самореалізації у творчості або на шлях заробляння засобів до існування нетворчою працею.
Отже, вибір творчої самореалізації зовсім не є простим наслідком потреби у винагороді, а здобуття інтелектуальної власності. Цілком правомірно говорити про щось "інше", яке штовхає, спрямовує людину на шлях самореалізації як засобу існування. Про це "інше" "даймоніон" Сократа, "божий дар", "творчий дух", "інтуїція" А. Бергсона тощо — висловлено багато здогадок. Тому ми маємо право говорити про те, що це "щось інше" і є основною метою і причиною творчої праці. Це "інше" — є прагненням бути для себе і для інших, причому бути не тільки фізично (на рівні біологічного виду), а бути як людина (на рівні особистості). Тому стимул бути фізично (біологічно), пов'язаний з одержанням винагороди, є взагалі не більш сильним і природним, ніж стимул бути як особистість. Потрібно погодитись із тим, що те, що в праці нетворчій виступає як визначальний достатній стимул цього виду праці, у творчій (інтелектуальній) праці є лише побічним стимулом, котрий завуальовує, маскує її істинний стимул. Безперечно, людина, яка не має дійсного, справжнього внутрішнього стимулу самореалізації, а ставить цілі, характерні для нетворчої праці, як би вона не називалася — поетом, письменником, вченим, лише спотворює реальну творчу працю, створюючи "фіктивний" інтелектуальний творчий продукт. Він не може стати інтелектуальною власністю, оскільки порушились усі основні принципи: відповідальність, якість, залежність, взаємозв'язок тощо. Звичайно, "фіктивний" творчий продукт може характеризувати того, кому він належить, але з погляду інтелектуальної вбогості та безсилля.
Це зовсім не означає, що однієї потреби в самореалізації достатньо для створення творчого продукту. Важливим є "зміст" самої особистості, вирішальною умовою багатства якої також не є фактор "винагороди". Багатим "змістом" буде володіти той, хто вчиться, щоб одержати гарну оцінку, гарну зарплату або щоб його вважали вченою людиною. За всього можливого збігу першого і другого не варто забувати, що гідна винагорода ніяк не гарантована і не має прямого стосунку до вибору мети діяльності. Тим більше, що в реальному житті для людей, які "виплачують зарплату" і перші, і другі виглядають, як правило, однаково (а другі навіть зручніші). Немає такого механізму, який міг би відрізняти справді цінний "корисний" продукт інтелектуально-творчої праці від "псевдопродукту" (фікції творчості). Лише культура як загальнолюдський мозок рано чи пізно вбере в себе ті "продукти", котрі адекватні, справді "корисні" для її розвитку. Винагорода не є визначальним стимулом творчої, інтелектуальної праці вже тому, що поряд із творчим воно може слугувати "стимулом до псевдотворчої і нетворчої праці"29.
Такий підхід визначає ірраціональні, глибинні основи проблеми творчо-інтелектуальної діяльності, яка є не професією, а покликанням. Цей погляд пояснює, чому, наприклад, Сократ вважав ганебним брати за навчання філософи гроші. Для нього тотожними є добро і розум, а не багатство і розум. Те саме можна сказати про Г.С. Сковороду, який ніяк не поєднував власне творче сприйняття світу, "радість філософування" з посадами, золотом, кар'єрою та іншими спокусами матеріального життя. В будь-якому випадку оцінка інтелектуальної діяльності відбувається. Так чи інакше, але інтелектуальна праця, попри певні тоталітарні збочення, як це було в умовах "будівництва комунізму" в нашій країні, знаходить не лише своє визнання в духовно-культурному середовищі, а й матеріальну підтримку. І чим більше економічний, фінансовий фактор стверджував себе в суспільстві, тим чіткішу оцінку в конкретному кількісному вираженні одержувала творчо-інтелектуальна діяльність.
Усе населення планети працює, хоч і по-різному і різною мірою. Все населення включене так чи інакше в господарське життя. Однак, якщо під господарством розуміти не все життя людське, а лише частину цього життя, пов'язаного з вироб-ництвом споживчих благ, то тоді з'ясовується, що не все на-селення є частиною працездатного населення, навіть працю-ючого населення, адже не все працездатне і працююче населення буває зайняте в економічному господарстві, про яке йдеться; ще менше населення буває зайняте в економіч-ному господарстві, адже завжди та інша частина господарс-тва взагалі не входить в економічне, тобто товарообмінне, господарство.
Ю.М. Осипов
Необхідно виходити зі специфіки праці взагалі, наявності в інтелектуально-творчій праці ідеального моменту. "Стосовно праці, — говорить Ю.М. Осипов, — то, мабуть, незважаючи на наявність у ній явно ідеального моменту, тобто того, що виходить з голови людини, і сама по собі праця — не занадто матеріальне щось: адже праця сама по собі не фіксується (затрати фізичної або навіть інтелектуальної або психічної енергії нічого не говорять, крім того, що це є затрати якоїсь енергії — все одно це не праця). Праця сама по собі невловима, як невловима сама по собі вартість, та й той самий капітал"30. Що б там не відбувалося, необхідно констатувати, що у світі є щось, що не може набути суто матеріального трактування. Навіть саме матеріальне не може відбутися при розкритті своєї сутності "без ідеального", без трансцендентного, без ніщо31. Коли ми говоримо про ідеальне, то говоримо про щось невизначене до кінця. Говорячи про працю, ми не можемо дати "матеріальної відповіді", тому змушені говорити про ідеальне, отже, про інтелектуальне. Але це не означає обов'язкового зв'язку з чиєюсь свідомістю, з якої воно повинно випливати. Ідеальне, а разом з ним творчість, інтелектуальна діяльність існують самі по собі у світі, надаючи нам не лише загадковість, таїну, а й радість пізнання і самого нашого життя.
Звідси випливає висновок: з ніщо у праці все і складається, як і у вартості, і в капіталі. Зрозуміло, що це ніщо вловлюється, ми знаємо про його присутність, бачимо його результати, але за будь-якого міркування про працю, вартість, капітал, власність, особливо про працю взагалі ми повинні "враховувати це ніщо, щоб не впадати в ілюзію, що можна, наприклад, працю як таку порахувати (виміряти), а услід за цим вже з цих розрахунків, порахувати і капітал"32. Стосовно інтелектуальної праці, то тут так само — рахуючи її, ми рахуємо не її як таку, як і не вартість, і не капітал, а щось інше — час, продукти, гроші. Звичайно, вираховуючи це інше, "ми рахуємо і працю, і вартість, і капітал, але опосередковано, за посередництва чогось, якщо і не зовсім побічного, але все ж іншого"33. Звідси стає зрозумілим, що інтелектуально-творча діяльність невід'ємна від свого кількісного визначення. Тим більше сьогодні, в епоху економічної, фінансової цивілізації, в умовах якої зміщуються вектори духовних пріоритетів. Власне, це в кінцевому підсумку й зумовило постановку проблеми інтелектуальної власності.
Потреба у винагороді, оплаті є необхідним стимулом відчуженої праці, якою дійсна творча праця не виступає в жодній суспільній системі за самою своєю природою. Але ця "природа" не існує сама по собі, оскільки творець живе в суспільстві і змушений реагувати на запити соціального буття, яких чим далі, тим стає більше, і творчість перетворюється в необхідний компонент інтелектуальної праці. А кожна праця в тій чи іншій формі вимагає оплати. Тому винагорода, оплата є "соціальною компенсацією" відчуження людини від своєї сутності в процесі та в продукті не лише нетворчої, а й творчої, інтелектуальної праці. Звичайно, у творчій праці людина не відчужується від своєї сутності, а реалізує і розвиває її34. Проте реалізація — процес, взаємопов'язаний із суспільним буттям. Тут вступають у взаємодію, взаємозв'язок "Я" і "Ми". В суспільстві, котре в цілому, у своїй масі, ґрунтується на відчуженій праці нетворчого характеру, де стимул "винагороди" є універсальним стимулом відчуження людей до праці як джерела існування, цей стимул зовнішньо поширюється і на відчужену працю, створюючи ілюзорні форми підключення інтелектуально-творчої праці до процесу суспільної діяльності.
Досліджуючи проблему інтелектуальної власності, важливо зрозуміти, що людська культура ґрунтується на двох видах праці, які мають різні форми розвитку, відтворення і підключення до суспільного цілого. Необхідно прослідкувати динаміку, тенденції та особливості взаємодії цих двох сфер на сучасному етапі розвитку і спробувати знайти найбільш адекватні для нинішньої ситуації економічні, політичні, соціальні принципи їх взаємореалізації, відповідні сучасному рівню співвідношення цих двох сфер та їх вазі в суспільному розвитку. Це особливо важливо в сучасних умовах, коли помітно стирається відмінність між інтелектуальною (творчою) і нетворчою (не інтелектуальною) працею. Прагнення універсалізувати, поширити на все суспільство принципи ефективності, важливі для тієї чи іншої сфери суспільної праці, призводить, у кінцевому підсумку, до зруйнування їх обох. Але не в плані їх тотального знищення, а внаслідок необхідності переходу до нових, вищих рівнів їх функціонування, зумовлених новими вимогами і запитами соціоекономічного буття.
Проблема полягає у прагненні певної частини представників інтелектуальної діяльності поширити принципи, органічно властиві тільки інтелектуально-творчій праці. Тут і починається той самий "тоталітарний комунізм", який змістив акценти і фактично спотворив уявлення про справжню цінність творчої і нетворчої, інтелектуальної і не інтелектуальної праці. Достатньо перенести адекватний інтелектуально-творчій праці принцип незалежності виробництва від винагороди (оплати) на організацію нетворчої праці і ми відразу отримуємо систему примусу, яка відтворює рабовласницькій лад, який у радянсько-соціалістичному варіанті породжує колгоспно-табірну систему. Парадокс полягає також у тому, що універсалізація цих принципів і поширення їх на все суспільство не лише боляче відображаються на ефективності нетворчої праці, а й спотворюють творчу працю, викликаючи колапс усієї соціальної системи. Причина такої ситуації ще й у системному запереченні інституту приватної власності, що остаточно знівечило цінність інтелектуальної діяльності в цілому і творчої праці зокрема. Заперечення ринкових товарно-грошових відносин у сфері організації нетворчої праці та переведення її на "соціалістичні рейки" утворює настільки неефективну економіку, що вона втрачає потребу в самих продуктах творчої праці. А звідси випливає закономірне спотворення сутності власності взагалі та інтелектуальної зокрема. У зв'язку з цим виникає, по суті, непотрібність, марність інтелектуально-творчої праці.
У цьому випадку суспільство "не потребує" цих продуктів не тому, що не може ефективно оцінювати їх відтворення, а тому, що стає на шлях "низького, зниженого" споживання цих продуктів. Тоталітарно-бюрократичні форми організації подібного суспільства неминуче роблять його ворогом кожної інтелектуально-творчої праці, необхідною умовою якої, крім свободи пошуку, дослідження, самовиразу і спілкування, є приватна власність, на ґрунті якої і може існувати інтелектуальна власність. Інакше вона не може існувати. З того факту, що інтелектуально-творча діяльність, конкретизована в різних видах праці, котра за своєю природою не відчужується, має власні закони розвитку, зовсім не випливає, що не можна ставити питання про ефективні форми залучення цієї сфери суспільної праці до системи ринкових відносин. Для України ця проблема має сьогодні особливу актуальність.
Література
1 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — М., 2001. — С. 65.
2 Мировоззренческая культура личности. —К., 1986. —С. 58.
3 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — С. 108.
4 Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991. — С. 441.
5 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — С. 122.
6 Корет Э. Основы метафизики. — К., 1998. — С. 146.
7 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — С. 103.
8 Корет Э. Основы метафизики. — С. 178.
9 Мировоззренческая культура личности. — С. 63.
10 Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 339.
11 Там же. — С. 338.
12 Осипов ЮМ. Философия хозяйства. — С. 105.
13 Там же. — С. 106.
14 Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. — М.,1991. —С. 67.
15 Мировоззренческая культура личности. — С. 179.
16 Булгаков СЛ. Философия хозяйства. — М., 1990. — С. 89.
17 Мунье Э. Манифест персонализма. —М., 1989. — С. 446—449.
18 Соловьев B.C. Оправдания добра: Нравственная философия. — М., 1996.— С. 296.
19 Там же. —С. 310—311.
20 Мировоззренческая культура личности. — С. 185.
21 Осипов ЮМ. Философия хозяйства. — С. 107.
22 Возняк B.C. Метафизика рассудка и разума. — К., 1994. — С. 149.
23 Вебер М. Избранные произведения. — С. 87.
24 Мировоззренческая культура личности. — С. 147.
25 Там же.
26 Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. — С. 408.
27 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — С. 84—85.
28 Мировоззренческая культура личности. — С. 149.
29 Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. — С. 37.
30 Мировоззренческая культура личности. — С. 66.
31 Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. — С.275.
32 Тутов Л А. Философия хозяйства. Опыт духовного преображения. — М., 2003. — С. 210.
33 Там же.
34 Там же. — С. 215.
35 Элоян М.Р. Хозяйство и религия (М. Вебер, С. Булгаков, В. Зомбарт) // Философия хозяйства. — 2003. — № 25. — С. 91.
36 Тутов Л А. Философия хозяйства. Опыт духовного преображения. — С. 210—211.
37 Осипов ЮМ. Философия хозяйства. — С. 69.
38 Логинова Е.В. Некоторые аспекты политико-экономического анализа сетевой экономики // Философия хозяйства. — 2004. — № 5 (35). — С. 72.
39 Там же. — С. 73.
40 Мировоззренческая культура личности. — С. 82.
41 Гусєв В.І. Вступ до метафізики. — К., 2004. — С. 218.
42 Там само. — С. 73.
43 Локк Дж. Опыт о человеческом разуме. //Соч.: В 3 т. — М., 1985. — Т. 1. — С. 91.
44 Культура, культурология и образование // Вопр. философии. — 1997. —№2. — СП.
45 Гусєв B.І. Вступ до метафізики. — С. 279.
46 Личность: внутренний мир и самореализация. Идеи, концепции, взгляды. — СПб., 1996. — С. 64.
47 Тутов Л А. Философия хозяйства. Опыт духовного преображения. — С. 224.
48 Гусєв В.І. Вступ до метафізики. — С. 279.
49 Тутов Л А. Философия хозяйства. Опыт духовного преображения. — С. 224.
50 Гусєв BJ. Вступ до метафізики. — С. 280.
51 Кириленко Г.Г. Самосознание и мировоззрение личности. — М., 1998. — С. 49.
52 Возняк B.C. Метафизика рассудка и разума. — С. 162.
53 Гегель Г.В.Ф. Наука логики // Энциклопедия философских наук: В 3 т. — М., 1975. — Т. 1. — С. 398.
54 Возняк B.C. Метафизика рассудка и разума. — С. 163—164.
55 Там же. — С. 166.
План
1. Продукт інтелектуально-творчої праці та особливості його споживання.
2. Інтелектуальна власність у специфіці сьогодення.
Продукт інтелектуально-творчої праці та особливості його споживання
Постановка такого питання зумовлена необхідністю розуміння факту, у зв'язку з чим той чи інший продукт може ставати товаром? У цьому випадку нас цікавить не те, на якому етапі суспільного розвитку продукти набувають форми товарів, а те, якими властивостями повинні володіти продукт людської діяльності і його робоча сила, щоб на певному етапі суспільного розвитку він міг втілити в собі відому суперечність товару14. Закономірно постає питання: якими ж властивостями повинен володіти об'єкт, щоб бути здатним, потрібним для товарообміну? З'ясування цього питання дає змогу зрозуміти основні особливості того об'єкта, предмета, явища, який став інтелектуальною власністю.
Музика в душі людини народжується тільки з музики, вірші народжуються з поезії, думка — з думки... Реальна суб'єк-тивність мови інших, яка чується, сприймається (вербальної, музичної, образотворчої) звучить у мені як моя власна, І тіль-ки тому я, перетворюючи її у своїх зверненнях до себе та ін-ших, народжуючи всередині себе свою мову. Мова первісно і міцно злита із суб'єктивністю світу думок і почуттів тих, без яких я був би німий і глухий до адекватності смислів буття — І до живої й одухотвореної спільності людей.
Ф. Т. Михайлов
Для того щоб бути придатним для товарообміну, об'єкт (предмет, річ) повинен бути комусь корисним, задовольняти повну потребу і в цьому розумінні володіти споживчою вартістю. Але цього недостатньо. Товарообмін, особливо в умовах ринкової економіки, — процес добровільний. У ході його здійснення споживчі вартості вступають у певну взаємодію, співвідношення. Тому за взаємною згодою можна обмінювати лише ті речі, які можна порівняти. Таким чином, для того щоб об'єкт (предмет, річ) став придатним до обміну товаром, необхідно, щоб він мав щось "більше" відносно тих речей, на які обмінюється, і водночас відрізнявся від них. Це можливе лише за умови, що саме фізичне тіло об'єкта (речі) може слугувати еквівалентом, "повноправним представником" способу його вживання.
Стосовно продукту інтелектуальної діяльності, то тут потрібно враховувати його "духовність"; а не "тілесність", що й виокремлює інтелектуальну власність як специфічний вид товару. Проте і для фізичного об'єкта — товару, і для об'єкта ідеального — продукту інтелектуальної діяльності існують спільні закономірності. Наприклад, уявіть собі, що людина потрапила в іншу країну, і їй потрібно придбати продукти. Придатними до купівлі товарами для неї будуть лише ті, спосіб споживання яких їй уже відомий і вона може визначати його за структурою об'єкта (предмета) або напису на етикетці.
Інша ситуація, коли на ринок виходить людина з річчю, предметом, спосіб споживання або користування яким відомий лише їй. Подібний об'єкт (предмет), якщо й стане товаром, то принаймні, не раніше, ніж хто-небудь ще поза виробником зможе вгадати за його виглядом, для чого він призначений і як його використовувати. Тобто лише в тому випадку, якщо в природі, структурі самої речі буде закладений характер її споживання (якщо характер її споживання буде суспільно визнаний у структурі речі), праця, затрачена на виробництво корисної речі, виступає як предметна властивість цієї речі, як її вартість15. Проводячи відповідні аналогії, ми можемо подібне сказати і про корисну річ, вироблену в процесі інтелектуальної діяльності.
Звідси випливає ще одна умова перетворення предмета в товар. Оскільки товар є продуктом, із самого початку створеним для обміну, а не для самостійного споживання, це означає, що товар виробляє один суб'єкт, а споживає інший. Звичайно, той, хто виробляє продукт, може його придбати в магазині. Однак для обміну може належати лише той продукт, виробництво і споживання якого є двома різними процесами. Продукт, виробництво і споживання якого збігаються, не підлягає обміну, оскільки його виробництво неможливо обміняти на його споживання. Отже, такий продукт не може бути товаром за самою своєю природою.
Інтелектуальна власність також є товаром. Як і будь-який інший продукт людської діяльності, вона стає товаром на певному етапі суспільного розвитку. І це такий товар, характер споживання якого опредметнений у структурі товарного тіла, а його виробництво і споживання становлять два різних процеси. Все це свідчить про те, що, коли "існують такі продукти людської діяльності, спосіб споживання яких не опредметнений однозначно в структурі самого об'єкта, тобто корисність яких у принципі не може мати характеру загальновизначеності, а також якщо ми знайдемо продукт, виробництво і споживання якого становлять єдиний процес. Тобто продукт, котрий не можна виробляти не споживаючи і споживати не виробляючи, то такого роду продукти не можуть бути товарами. А тому не можуть повноцінно відтворюватися, функціонувати і оцінюватися виключно в рамках товарно-грошових відносин і пов'язаної з ними системи координат"16. Це найбільшою мірою стосується інтелектуального продукту, який, про що зазначалося вище, не завжди може мати ефективну оцінку в рамках ринкових відносин.
Кожному зрозуміло, що споживання — це споживання, виробництво — це виробництво. Будь-який предмет, річ можна або споживати, або виробляти. Але як можна виробляти не споживаючи або споживати не виробляючи? І що це за речі, споживання і виробництво яких є одним і тим самим процесом? І чи має стосунок до інтелектуального продукту? Відповідь на ці питання важлива також тому, що основне джерело прибутку полягає втому, що існує такий продукт суспільної праці, відтворення якого з прибутком обмінюється на його споживання. Саме незбігання цих двох процесів і є джерелом прибутку. Тому-то будь-який продукт, виробництво і споживання якого є єдиним процесом за самою своєю природою, не може давати прибуток, оскільки його виробництво неможливо обміняти на його споживання. Справді, як можна включити в обмінний процес той чи інший продукт інтелектуальної діяльності на його споживання? Або працю того, хто створює (наприклад письменник), на працю того, хто споживає (читача)?
Справа в тому, що за такого перебігу справ реалізація продукту праці може давати прибуток, але відтворення самої здатності до праці перебуває вже за межами механізмів вартості. Цим специфічним продуктом е людина, точніше її інтелект, розум, її здатність до праці. Людина як діяльність — в єдності фізичної і розумової праці, або, що більш вірогідно, в їх спеціалізації. Це і дає підстави виокремлювати інтелектуальну діяльність як основу інтелектуальної власності. Потрібно зазначити, що такий специфічний "продукт", як робоча сила, а тим більше, коли ми говоримо про неї тоді, коли вона виступає як інтелектуальна діяльність, має настільки гнучку структуру, що залежно від рівня свого розвитку, може не тільки набувати, а й втрачати властивості товару17. Справді, та чи інша ідея, як результат напруженої інтелектуальної діяльності, може не тільки набувати, а й втрачати властивості товару або взагалі товаром не ставати. У зв'язку з цим виникає необхідність розглянути, що становить робоча сила як товар і яка саме робоча сила здатна функціонувати у формі інтелектуальної діяльності у вигляді товару.
Попередній розгляд показав, що товаром, тобто продуктом, здатним до обміну, може бути лише такий продукт, виробництво і споживання якого становлять два різних процеси. Тому неспівмірність процесів відтворення і споживання робочої сили робить можливим перетворення її на товар. Що таке споживання робочої сили? Використання її в процесі виробництва або в процесі творення продуктів духовного характеру, що також є виробництвом, але духовним. А що таке відтворення робочої сили, в тому числі інтелектуальної? Забезпечення її засобами, необхідними для її існування як робоча сила для продуктивної діяльності. Неважко здогадатися, що внаслідок незбігання цих двох процесів, а саме суспільного характеру споживання, використання робочої сили в праці та окремого характеру її відтворення у формі заробітної плати і зростає прибуток. При цьому потрібно зазначити, що капітал відтворює робочу силу виключно приватно, тобто через відтворення продуктів, які можуть слугувати предметом приватного, індивідуального споживання у процесі товарообміну.
Стосовно капіталу, то зазначимо, що він є явищем приватним і суспільним "одночасно" і "однопросторово". Приватні капітали і суспільний капітал — два взаємозумовлених і нерозривних "втілення капіталу взагалі" (Ю.М. Осипов), і в певному розумінні дві його — капіталу взагалі — іпостасі. Суспільний капітал — сума приватних капіталів, але не тільки, це також повна єдина цілісність, своєрідний суб'єкт господарювання, що реалізується як об'єктивний процес, тобто суб'єкт-процес18. У приватності — своя суспільність, у суспільності — своя придатність. А в підсумку — капітал взагалі. В цій якості він користується всією суспільною працею, а сьогодні — також у світовому масштабі. "Немає праці, яка не була б тією чи іншою мірою корисна капіталу, як і мало праці, котра йому б не слугувала. Капітал експлуатує не просто працю, тим більше найману, а працю взагалі, причому і працю попередніх поколінь, тобто втілену вже в предмети, в енергію, інформацію, знання, в ідеї"19. Це є виявленням інтелектуальної праці, яка є необхідною складовою власності взагалі та інтелектуальної зокрема.
Музика в душі людини народжується тільки з музики, вірші народжуються з поезії, думка — з думки... Реальна суб'єк-тивність мови інших, яка чується, сприймається (вербальної, музичної, образотворчої) звучить у мені як моя власна, І тіль-ки тому я, перетворюючи її у своїх зверненнях до себе та ін-ших, народжуючи всередині себе свою мову. Мова первісно і міцно злита із суб'єктивністю світу думок і почуттів тих, без яких я був би німий і глухий до адекватності смислів буття — І до живої й одухотвореної спільності людей.
Ф. Т. Михайлов
Робоча сила відтворюється в "капітальній діяльності" (Ю.М. Осипов) у процесі товарообміну, і цим вона тотожна живому організму індивіда в його функціональній реалізації. Важливо зрозуміти, що саме тотожна живому організму індивіда робоча сила здатна бути товаром і повноцінно відтворюватися, в процесі товарообміну, оскільки лише жива праця має еквівалент у структурі індивіда. Це відбувається тому, що суспільний (ринково-капіталістичний) процес споживання робочої сили тільки цього типу може бути відокремлений від приватного процесу її відтворення і тільки для робочої сили цього типу саме органічне тіло індивіда може виступати гарантом його майбутньої праці, а вартість робочої сили — як інобуття її споживчої вартості. Стосовно якості інобуття її споживчої вартості. Стосовно іншого типу — інтелектуальної діяльності, то тут гарантом праці виступають розум, професія, талант. Звідси — всі наслідки, що випливають стосовно споживчої вартості. Власне на цьому і вибудовується розвиток капіталу як самозростаючої сили: "Капітал, — зазначає Ю.М. Осипов, — особлива організація господарського життя, орієнтованого на Сонце і на Місяць, не на Схід і не на Захід, не в глибину Землі і не в Космос, а всього лише на самозростання вартості, котре — через діючий капітал орієнтує все інше"20.
Зростання вартості може випливати з товарообміну лише в тому випадку, якщо в нього вступає такий товар, споживання якого стає процесом виробництва нових вартостей* Цим товаром і може виступати інтелектуальний продукт, що можливо лише за умови, коли використання робочої сили (фізичної або розумової) має суспільно-виробничий характер, а відтворення — приватний. Таким специфічним продуктом, здатним на певному етапі розвитку ефективно поєднувати в собі виробниче споживання і приватно-індивідуальне відтворення, і була робоча сила особливого типу — в цьому випадку інтелектуальна діяльність як її тип. Саме внаслідок цієї суперечності процес виробництва робочої сили відокремлюється від процесу її споживання, або використання, вартість робочої сили — від її споживчої вартості, що і робить можливим перетворення робочої сили, в тому числі тієї, яка здатна до розумової діяльності, в товар. У такій якості вона і включається без перешкод у процес капіталістичного виробництва й обміну, тобто в систему ринкового господарства. Таким чином, робоча сила може бути товаром, якщо вона повноцінно відтворювана приватно, за допомогою товарів, і якщо тотожна живому організму індивіда, який володіє необхідними навичками.
Яка ж праця гарантується і визначається психофізичною будовою індивіда? Це праця, результати якої відомі наперед, і шлях її досягнення утворюється з наперед відомих операцій. Психофізичні характеристики індивіда у разі поєднання з конкретними знаряддями праці і за певного рівня професійної підготовки повинні з більшою вірогідністю гарантувати потрібний результат. Це така праця, завданням якої є не створення, винайдення чогось нового, неочікуваного, пов'язаного зі зміною відношень системи. Це праця репродуктивна. Парадокс полягає в тому, що саме робоча сила нетворчої, репродуктивної праці, на антагонізм якої капіталізму розраховував К. Маркс, цілком адекватна капіталістичному, ринковому господарству, чудово відтворюється за його законами і починає претендувати на щось більше, ніж роль робочої сили репродуктивної праці.
Однак чи завжди, за будь-якого типу праці можлива невідповідність суспільного характеру споживання робочої сили і приватного характеру її відтворення? Чи відтворення будь-якої робочої сили тотожне відтворенню лише органічного тіла індивіда? Для цього потрібно розглянути особливості функціонування і відтворення інтелектуально-творчої робочої сили та її продукту — інтелектуальної власності. Чи достатньо відтворити, тобто підготувати органічне тіло людини, щоб вона була здатна до творчої, інтелектуальної праці? Звичайно, недостатньо. Відтворення здатності до праці творчої і нетворчої, інтелектуальної і репродуктивної — речі принципово різні за своєю сутністю. Для відтворення здатності до репродуктивної праці достатньо відтворити здоровий людський організм і озброїти його необхідними навичками. Це чудово здійснюється традиційно капіталістичним способом за допомогою товарно-індивідуального споживання.
Але як за допомогою товарообміну, тобто зарплати стосовно робочої сили, відтвориться здатність людини до творчості? А ніяк. Тому що здатність до творчості зароджується і розвивається не зі спілкування людини з товарами, а зі спілкування з своїм колом, своїм середовищем. Людина починає творити не завдяки споживанню продуктів харчування, а завдяки споживанню плодів цивілізації в процесі суспільної практики, соціальної, наукової, художньої творчості. Історичним досвідом перевірено, що здатність до творчості відтворюється не хлібом, а рівнем і можливостями соціального залучення індивіда до досвіду сучасного і попередніх поколінь. Чим ширші ці можливості, тим ефективніше відтворюється інтелектуально-творча робоча сила.
Лише з вульгарно-буденних, примітивних позицій можна вважати, що здатність до творчості — це обов'язковий атрибут добре відгодованого організму. Адже здатність до творчості зовсім не є простим наслідком наявності мозку, психіки і вроджених генетичних особливостей. Це лише одна з умов творчості, котра може реалізуватися тільки у творчому спілкуванні людей, у суспільстві, влаштування якого дає змогу людям долучатися до культури21. Тому таке універсальне й органічне для капіталу відтворення робочої сили в рамках приватного товарного споживання безсиле у справі відтворення творчих можливостей особистості. Вважається, що в таких умовах для творчої особистості суспільно-економічна ситуація буде такою, за якої її геніальність, талант розкритися не можуть. У межах традиційної дилеми "добро" — "зло", "культура" — "антикультура", "справедливе" — "несправедливе" стверджується думка, що надалі цей фактор буде відігравати дедалі більш важливу роль в економічній і політичній конкуренції країн і регіонів22.
Однак такий підхід занадто спрощено подає проблему співвідношення інтелектуально-творчої діяльності і капіталу. Насправді, вважає Ю.М. Осипов, і з ним потрібно погодитись, капітал, крім суб'єкта капіталу — капіталіста (підприємця, бізнесмена, ділової людини), втягує в себе або залучає в орбіту свого функціонування всі природні, людські та неприродні ресурси або, як прийнято говорити в політекономії, виробничі сили, працю, предмети праці, знаряддя праці, енергію, інформацію, знання, навики, розум, науку, свідомість, навіть душі людські з їх почуттями, емоціями, пристрастями, а також державну владу, політику, право, культуру, ідеологію і все інше, що так чи інакше може слугувати капіталу. Капітал всеїдний: він забирає все, оскільки це все йому дійсно потрібне. Капітал організовує життя, він його в себе і вбирає, поширює на нього свій вплив, переробляє під себе, не гребуючи нічим23. Відповідно до такого міркування зрозуміло, що інтелект, творчість не можуть бути остаточно втрачені. Навпаки, вони набувають нових можливостей для розвитку.
Звичайно, оскільки творча робоча або продуктивна сила має специфічну природу існування та оприявлення, вона має потребу в організації унікально суспільних, нетоварних форм її відтворення. Це відтворення освіти, виховання, удосконалення системи масових комунікацій, вироблення нових форм мобільності індивіда в рамках соціальної структури, технічного, політичного і правового вдосконалення суспільного спілкування. Тому процес відтворення робочої сили інтелектуально-творчої праці не відокремлений від її суспільного споживання — функціонування. Інтелектуальна, творча діяльність, яка виступає через діяльних індивідів як робоча сила, не може бути товаром, оскільки процес її відтворення, по суті, є одночасно процесом її суспільного споживання. Ось чому споживання інтелектуально-творчої діяльності (робочої сили) не може підлягати тотальній залежності від грошей і не може бути обміняним ні на які товари. Вченого, інженера, художника, звичайно, можна нагородити, можна навіть призначити йому заробітну плату, але все це ще не є відтворенням його здатності творити. Нагородою або гонораром можна "виманити" з інтелектуала вже готові ідеї, але "наповнити" його ідеями може тільки певний рівень суспільної практики, соціокультурного спілкування. По суті, нагородою інтелектуала не є вартість його робочої сили. Це є плата насправді за вже вироблений готовий продукт, який відмінний як від нього, так і від його робочої сили. А оскільки жива робоча сила, зафіксована в м'язах, мозку, нервовій системі — все те, що можна "підгодувати" за гроші, не є еквівалентом здатності до творчості, творча робоча сила не може бути товаром. Адже "те, що не має еквівалента, не може бути продане"24. Але чи справді це так? Адже із заперечення здатності творчості бути товаром автоматично випливає заперечення інтелектуальної власності, щось подібне до заперечення приватної власності в різних соціалістичних вченнях XIX ст.
Інтелектуальна власність у специфіці сьогодення
У результаті визнання творчої, інтелектуальної діяльності як специфічної, результативної, продуктивної поширилось переконання, що кожна діяльність е по-своєму творчою. Однак таке твердження надто узагальнює розуміння сутності інтелектуально-творчого продукту, безпосередньо ототожнює його з предметно-фізичною діяльністю. Водночас забувають, що продукт інтелектуальної творчої праці неможливо привласнити прагматично, безпосередньо саме тому, що він у принципі не може слугувати об'єктом індивідуально-приватного споживання. Винахід, ідею, задум, теорію неможливо поставити в кімнаті, неможливо одягти, взути, з'їсти, використати для побутових потреб тощо.
Проте можуть виникати заперечення, особливо з позицій прагматичної, буденної свідомості: невже картини, книги, витвори мистецтва не купуються і не продаються так само, як предмети першої необхідності — їжа і одяг? Невже інтелектуали користуються грошима інакше, ніж працівники нетворчої праці? Але тут є певні особливості. Предмет мистецтва, наприклад картину, можна купити. їй справді можна призначити ціну, як і її творцю. Але купити картину ще не означає спожитий. Що означає взагалі слово "спожити"? Адже будь-який предмет можна використати, тобто включити в цикл своєї життєдіяльності, а можна просто зруйнувати. І те, й друге буде споживанням предмета. Але якщо ми купуємо чашку і використовуємо її за призначенням, то споживаємо її реально. Якщо ж ми її купуємо і викидаємо, то ми споживаємо її бездарно, марно, тобто руйнуємо, фактично — не споживаємо її. Що ж відбувається з картиною, яку ми купуємо за великі гроші і вішаємо у своєму "приватному" секторі? Парадокс полягає в тому, що наша здатність спожити цю картину абсолютно не гарантована ні нашою здатністю купити її, ні навіть наявністю здорового організму. Звичайно, можна відчувати приємність від гами кольорів (у кращому випадку) або від усвідомлення того, що володієш великим твором (Рафаеля, Веласкеса, Айвазовського тощо — в гіршому випадку). Однак такий спосіб споживання твору мистецтва мало чим відрізняється від відомого " споживання" логарифмічної лінійки, яку використовують для забивання цвяхів.
Музика в душі людини народжується тільки з музики, вірші народжуються з поезії, думка — з думки... Реальна суб'єк-тивність мови інших, яка чується, сприймається (вербальної, музичної, образотворчої) звучить у мені як моя власна, І тіль-ки тому я, перетворюючи її у своїх зверненнях до себе та ін-ших, народжуючи всередині себе свою мову. Мова первісно і міцно злита із суб'єктивністю світу думок і почуттів тих, без яких я був би німий і глухий до адекватності смислів буття — І до живої й одухотвореної спільності людей.
Ф. Т. Михайлов
Будь-який предмет дійсно споживається, коли він споживається відповідно до своєї сутності. Ті чи інші відчуття виникають у результаті споглядання чи слухання, але все це не буде реальним споживанням цих "продуктів". Адже призначення творів мистецтва — розвиток інтересу до думок і почуттів іншої людини, до власних думок і почуттів, а також розвиток здатності виражати цей інтерес. Твори мистецтва, як і твори науки, літератури, є вершинами людського духу і реально споживаються тільки тоді, коли "споживач" піднімається до цих вершин розуміння людьми одне одного і самих себе, що створює відповідне інтелектуальне "поле", в якому здійснюється власне інтелектуально-творча діяльність і формується інтелектуальна власність. Тільки за такої ситуації можна зрозуміти глибокі запитання і відповіді, що стосуються проблеми "що таке людина". Вони оживають у свідомості тих людей, котрі готові їх оживити. Здатність до інтелектуального споживання не вроджена, а набувається людиною в процесі того, як вона у своїй діяльності піднімається до закладеного в цих предметах вже досягнутого людством рівня самосвідомості. В іншому випадку, споживання буде суто номінальним, формальним. Якщо готовність до споживання предметів першої необхідності зумовлена особливостями нашого організму, а тому і відтворюється немовби автоматично разом із фізичним відтворенням нашого органічного тіла в процесі приватного споживання товарів і послуг, то здатність до споживання продуктів інтелектуально-творчої праці виникає й розвивається тільки в процесі активної участі у їх виробництві і відтворенні. Лише людина, яка активно намагається зрозуміти себе і виразити це розуміння в мистецтві або в науці, здатна бачити і відчувати ті етапи, котрі пройшло людство на цьому шляху. Саме це й означає, що продукти творчої діяльності є безпосередньо суспільними за характером не тільки їх виробництва, а й споживання. Тобто не тільки інтелектуально-творча робоча сила, а й продукти її діяльності не містять суперечності суспільного виробництва і приватного споживання, без якого неможливе перетворення предмета в товар25.
В інтелектуала, по суті, неможливо купити його робочу силу, а можна купити тільки його продукт — ідеї, знання, теорії, витвори мистецтва тощо. Ось чому капітал як суспільне відношення, достатньо ефективне для відтворення робочої сили репродуктивної, нетворчої праці, значно менш ефективний при відтворенні у все зростаючих масштабах безпосередньо суспільної творчої праці. Звичайно, це не означає, що капітал не зацікавлений у всесвітньому розвитку цієї робочої сили. Навпаки! Чим більше успіх виробництва починає залежати від інтелектуальної, творчої праці, тим більшу потребу в ній має капітал. Однак потрібно враховувати, що хоча без праці й не може бути капіталу, як не може бути виробництва вартості і капіталу, але не праця визначає капітал, а навпаки, капітал визначає працю. "Не капітал слугує праці, — підкреслює Ю.М. Осипов, — хоч і забезпечує первісно трудовий процес (без авансованих грошей немає праці), а праця слугує капіталу. Не стільки капітал в праці, скільки праця в капіталі. Праця не вільна від капіталу, а безпосередньо від нього залежить — за значно слабшої зворотної залежності. Людина, яка залучається капіталом, юридично, може, і вільна, але економічно вона не вільна і не може бути вільною. Капітал втягує в себе й у свою орбіту працю і не відпускає її"26. Однак потрібно враховувати, що властиві капіталу вартісні механізми виробництва і обміну не в змозі ефективно забезпечувати відтворення такого необхідного для капіталу продукту, як інтелектуально-творча робоча сила, оскільки остання не виступає товаром в традиційному для нього розумінні, і функціонує в суспільстві за зовсім іншими законами27.
Але за якими законами функціонує інтелектуально-творча праця? Є думка, що найбільш яскравою особливістю інтелектуально-творчої праці у всі епохи і за всіх "ізмів" була і є "відсутність не лише жорсткої, а й взагалі будь-якої залежності між якістю "трудового вкладу" і нагороди за нього"28. Ця незалежність, об'єктивно властива інтелектуально-творчій праці, постійно призводила до того, що інтелектуали не тільки не отримували за свою працю за своїми ж мінімальними потребами, але взагалі нічого не отримували, зазнаючи лих, страждань, гонінь. Справді, якість того чи іншого твору — музичного, філософського, мистецького, наукового так само мало залежить від обсягу винагороди, як мало залежить від винагороди покращення цієї якості. Чи то Мікеланджело, який створював свого Мойсея, так, як міг, чи Г.В.Ф. Гегель, який писав "Науку логіки", чи К. Маркс, який працював багато років над "Капіталом" — усі вони творили незалежно від того, скільки б їм не заплатили, вони не зробили свої витвори гірше чи краще, ніж могли. Адже мета інтелектуально-творчої праці, на відміну від праці нетворчої, знаходиться в ній самій, а не в тому, що людина отримає за неї.
З такої позиції можна зробити висновок, що інтелектуально-творча праця взагалі не потребує винагороди, оплати. І навіть буде краще для якості творчості, якщо взагалі ніякої оплати не буде. Однак це крайня позиція, оскільки винагорода і оплата — допоміжний зовнішній стимул для не лише інтелектуально-творчої праці, а й більш ефективної самореалізації особистості. Мова в цьому випадку може йти про те, що подібних матеріальних стимулів зовсім недостатньо для того, щоб у результаті "самореалізації" виник справді "якісний" інтелектуальний продукт. Саме якість є подальшою умовою збільшення цінності того чи іншого інтелектуального продукту, що й перетворює його в інтелектуальну власність. Щоправда, потреба в грошах може змусити людину стати на шлях самореалізації у творчості або на шлях заробляння засобів до існування нетворчою працею.
Отже, вибір творчої самореалізації зовсім не є простим наслідком потреби у винагороді, а здобуття інтелектуальної власності. Цілком правомірно говорити про щось "інше", яке штовхає, спрямовує людину на шлях самореалізації як засобу існування. Про це "інше" "даймоніон" Сократа, "божий дар", "творчий дух", "інтуїція" А. Бергсона тощо — висловлено багато здогадок. Тому ми маємо право говорити про те, що це "щось інше" і є основною метою і причиною творчої праці. Це "інше" — є прагненням бути для себе і для інших, причому бути не тільки фізично (на рівні біологічного виду), а бути як людина (на рівні особистості). Тому стимул бути фізично (біологічно), пов'язаний з одержанням винагороди, є взагалі не більш сильним і природним, ніж стимул бути як особистість. Потрібно погодитись із тим, що те, що в праці нетворчій виступає як визначальний достатній стимул цього виду праці, у творчій (інтелектуальній) праці є лише побічним стимулом, котрий завуальовує, маскує її істинний стимул. Безперечно, людина, яка не має дійсного, справжнього внутрішнього стимулу самореалізації, а ставить цілі, характерні для нетворчої праці, як би вона не називалася — поетом, письменником, вченим, лише спотворює реальну творчу працю, створюючи "фіктивний" інтелектуальний творчий продукт. Він не може стати інтелектуальною власністю, оскільки порушились усі основні принципи: відповідальність, якість, залежність, взаємозв'язок тощо. Звичайно, "фіктивний" творчий продукт може характеризувати того, кому він належить, але з погляду інтелектуальної вбогості та безсилля.
Це зовсім не означає, що однієї потреби в самореалізації достатньо для створення творчого продукту. Важливим є "зміст" самої особистості, вирішальною умовою багатства якої також не є фактор "винагороди". Багатим "змістом" буде володіти той, хто вчиться, щоб одержати гарну оцінку, гарну зарплату або щоб його вважали вченою людиною. За всього можливого збігу першого і другого не варто забувати, що гідна винагорода ніяк не гарантована і не має прямого стосунку до вибору мети діяльності. Тим більше, що в реальному житті для людей, які "виплачують зарплату" і перші, і другі виглядають, як правило, однаково (а другі навіть зручніші). Немає такого механізму, який міг би відрізняти справді цінний "корисний" продукт інтелектуально-творчої праці від "псевдопродукту" (фікції творчості). Лише культура як загальнолюдський мозок рано чи пізно вбере в себе ті "продукти", котрі адекватні, справді "корисні" для її розвитку. Винагорода не є визначальним стимулом творчої, інтелектуальної праці вже тому, що поряд із творчим воно може слугувати "стимулом до псевдотворчої і нетворчої праці"29.
Такий підхід визначає ірраціональні, глибинні основи проблеми творчо-інтелектуальної діяльності, яка є не професією, а покликанням. Цей погляд пояснює, чому, наприклад, Сократ вважав ганебним брати за навчання філософи гроші. Для нього тотожними є добро і розум, а не багатство і розум. Те саме можна сказати про Г.С. Сковороду, який ніяк не поєднував власне творче сприйняття світу, "радість філософування" з посадами, золотом, кар'єрою та іншими спокусами матеріального життя. В будь-якому випадку оцінка інтелектуальної діяльності відбувається. Так чи інакше, але інтелектуальна праця, попри певні тоталітарні збочення, як це було в умовах "будівництва комунізму" в нашій країні, знаходить не лише своє визнання в духовно-культурному середовищі, а й матеріальну підтримку. І чим більше економічний, фінансовий фактор стверджував себе в суспільстві, тим чіткішу оцінку в конкретному кількісному вираженні одержувала творчо-інтелектуальна діяльність.
Усе населення планети працює, хоч і по-різному і різною мірою. Все населення включене так чи інакше в господарське життя. Однак, якщо під господарством розуміти не все життя людське, а лише частину цього життя, пов'язаного з вироб-ництвом споживчих благ, то тоді з'ясовується, що не все на-селення є частиною працездатного населення, навіть працю-ючого населення, адже не все працездатне і працююче населення буває зайняте в економічному господарстві, про яке йдеться; ще менше населення буває зайняте в економіч-ному господарстві, адже завжди та інша частина господарс-тва взагалі не входить в економічне, тобто товарообмінне, господарство.
Ю.М. Осипов
Необхідно виходити зі специфіки праці взагалі, наявності в інтелектуально-творчій праці ідеального моменту. "Стосовно праці, — говорить Ю.М. Осипов, — то, мабуть, незважаючи на наявність у ній явно ідеального моменту, тобто того, що виходить з голови людини, і сама по собі праця — не занадто матеріальне щось: адже праця сама по собі не фіксується (затрати фізичної або навіть інтелектуальної або психічної енергії нічого не говорять, крім того, що це є затрати якоїсь енергії — все одно це не праця). Праця сама по собі невловима, як невловима сама по собі вартість, та й той самий капітал"30. Що б там не відбувалося, необхідно констатувати, що у світі є щось, що не може набути суто матеріального трактування. Навіть саме матеріальне не може відбутися при розкритті своєї сутності "без ідеального", без трансцендентного, без ніщо31. Коли ми говоримо про ідеальне, то говоримо про щось невизначене до кінця. Говорячи про працю, ми не можемо дати "матеріальної відповіді", тому змушені говорити про ідеальне, отже, про інтелектуальне. Але це не означає обов'язкового зв'язку з чиєюсь свідомістю, з якої воно повинно випливати. Ідеальне, а разом з ним творчість, інтелектуальна діяльність існують самі по собі у світі, надаючи нам не лише загадковість, таїну, а й радість пізнання і самого нашого життя.
Звідси випливає висновок: з ніщо у праці все і складається, як і у вартості, і в капіталі. Зрозуміло, що це ніщо вловлюється, ми знаємо про його присутність, бачимо його результати, але за будь-якого міркування про працю, вартість, капітал, власність, особливо про працю взагалі ми повинні "враховувати це ніщо, щоб не впадати в ілюзію, що можна, наприклад, працю як таку порахувати (виміряти), а услід за цим вже з цих розрахунків, порахувати і капітал"32. Стосовно інтелектуальної праці, то тут так само — рахуючи її, ми рахуємо не її як таку, як і не вартість, і не капітал, а щось інше — час, продукти, гроші. Звичайно, вираховуючи це інше, "ми рахуємо і працю, і вартість, і капітал, але опосередковано, за посередництва чогось, якщо і не зовсім побічного, але все ж іншого"33. Звідси стає зрозумілим, що інтелектуально-творча діяльність невід'ємна від свого кількісного визначення. Тим більше сьогодні, в епоху економічної, фінансової цивілізації, в умовах якої зміщуються вектори духовних пріоритетів. Власне, це в кінцевому підсумку й зумовило постановку проблеми інтелектуальної власності.
Потреба у винагороді, оплаті є необхідним стимулом відчуженої праці, якою дійсна творча праця не виступає в жодній суспільній системі за самою своєю природою. Але ця "природа" не існує сама по собі, оскільки творець живе в суспільстві і змушений реагувати на запити соціального буття, яких чим далі, тим стає більше, і творчість перетворюється в необхідний компонент інтелектуальної праці. А кожна праця в тій чи іншій формі вимагає оплати. Тому винагорода, оплата є "соціальною компенсацією" відчуження людини від своєї сутності в процесі та в продукті не лише нетворчої, а й творчої, інтелектуальної праці. Звичайно, у творчій праці людина не відчужується від своєї сутності, а реалізує і розвиває її34. Проте реалізація — процес, взаємопов'язаний із суспільним буттям. Тут вступають у взаємодію, взаємозв'язок "Я" і "Ми". В суспільстві, котре в цілому, у своїй масі, ґрунтується на відчуженій праці нетворчого характеру, де стимул "винагороди" є універсальним стимулом відчуження людей до праці як джерела існування, цей стимул зовнішньо поширюється і на відчужену працю, створюючи ілюзорні форми підключення інтелектуально-творчої праці до процесу суспільної діяльності.
Досліджуючи проблему інтелектуальної власності, важливо зрозуміти, що людська культура ґрунтується на двох видах праці, які мають різні форми розвитку, відтворення і підключення до суспільного цілого. Необхідно прослідкувати динаміку, тенденції та особливості взаємодії цих двох сфер на сучасному етапі розвитку і спробувати знайти найбільш адекватні для нинішньої ситуації економічні, політичні, соціальні принципи їх взаємореалізації, відповідні сучасному рівню співвідношення цих двох сфер та їх вазі в суспільному розвитку. Це особливо важливо в сучасних умовах, коли помітно стирається відмінність між інтелектуальною (творчою) і нетворчою (не інтелектуальною) працею. Прагнення універсалізувати, поширити на все суспільство принципи ефективності, важливі для тієї чи іншої сфери суспільної праці, призводить, у кінцевому підсумку, до зруйнування їх обох. Але не в плані їх тотального знищення, а внаслідок необхідності переходу до нових, вищих рівнів їх функціонування, зумовлених новими вимогами і запитами соціоекономічного буття.
Проблема полягає у прагненні певної частини представників інтелектуальної діяльності поширити принципи, органічно властиві тільки інтелектуально-творчій праці. Тут і починається той самий "тоталітарний комунізм", який змістив акценти і фактично спотворив уявлення про справжню цінність творчої і нетворчої, інтелектуальної і не інтелектуальної праці. Достатньо перенести адекватний інтелектуально-творчій праці принцип незалежності виробництва від винагороди (оплати) на організацію нетворчої праці і ми відразу отримуємо систему примусу, яка відтворює рабовласницькій лад, який у радянсько-соціалістичному варіанті породжує колгоспно-табірну систему. Парадокс полягає також у тому, що універсалізація цих принципів і поширення їх на все суспільство не лише боляче відображаються на ефективності нетворчої праці, а й спотворюють творчу працю, викликаючи колапс усієї соціальної системи. Причина такої ситуації ще й у системному запереченні інституту приватної власності, що остаточно знівечило цінність інтелектуальної діяльності в цілому і творчої праці зокрема. Заперечення ринкових товарно-грошових відносин у сфері організації нетворчої праці та переведення її на "соціалістичні рейки" утворює настільки неефективну економіку, що вона втрачає потребу в самих продуктах творчої праці. А звідси випливає закономірне спотворення сутності власності взагалі та інтелектуальної зокрема. У зв'язку з цим виникає, по суті, непотрібність, марність інтелектуально-творчої праці.
У цьому випадку суспільство "не потребує" цих продуктів не тому, що не може ефективно оцінювати їх відтворення, а тому, що стає на шлях "низького, зниженого" споживання цих продуктів. Тоталітарно-бюрократичні форми організації подібного суспільства неминуче роблять його ворогом кожної інтелектуально-творчої праці, необхідною умовою якої, крім свободи пошуку, дослідження, самовиразу і спілкування, є приватна власність, на ґрунті якої і може існувати інтелектуальна власність. Інакше вона не може існувати. З того факту, що інтелектуально-творча діяльність, конкретизована в різних видах праці, котра за своєю природою не відчужується, має власні закони розвитку, зовсім не випливає, що не можна ставити питання про ефективні форми залучення цієї сфери суспільної праці до системи ринкових відносин. Для України ця проблема має сьогодні особливу актуальність.
Література
1 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — М., 2001. — С. 65.
2 Мировоззренческая культура личности. —К., 1986. —С. 58.
3 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — С. 108.
4 Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991. — С. 441.
5 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — С. 122.
6 Корет Э. Основы метафизики. — К., 1998. — С. 146.
7 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — С. 103.
8 Корет Э. Основы метафизики. — С. 178.
9 Мировоззренческая культура личности. — С. 63.
10 Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 339.
11 Там же. — С. 338.
12 Осипов ЮМ. Философия хозяйства. — С. 105.
13 Там же. — С. 106.
14 Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. — М.,1991. —С. 67.
15 Мировоззренческая культура личности. — С. 179.
16 Булгаков СЛ. Философия хозяйства. — М., 1990. — С. 89.
17 Мунье Э. Манифест персонализма. —М., 1989. — С. 446—449.
18 Соловьев B.C. Оправдания добра: Нравственная философия. — М., 1996.— С. 296.
19 Там же. —С. 310—311.
20 Мировоззренческая культура личности. — С. 185.
21 Осипов ЮМ. Философия хозяйства. — С. 107.
22 Возняк B.C. Метафизика рассудка и разума. — К., 1994. — С. 149.
23 Вебер М. Избранные произведения. — С. 87.
24 Мировоззренческая культура личности. — С. 147.
25 Там же.
26 Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. — С. 408.
27 Осипов Ю.М. Философия хозяйства. — С. 84—85.
28 Мировоззренческая культура личности. — С. 149.
29 Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. — С. 37.
30 Мировоззренческая культура личности. — С. 66.
31 Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. — С.275.
32 Тутов Л А. Философия хозяйства. Опыт духовного преображения. — М., 2003. — С. 210.
33 Там же.
34 Там же. — С. 215.
35 Элоян М.Р. Хозяйство и религия (М. Вебер, С. Булгаков, В. Зомбарт) // Философия хозяйства. — 2003. — № 25. — С. 91.
36 Тутов Л А. Философия хозяйства. Опыт духовного преображения. — С. 210—211.
37 Осипов ЮМ. Философия хозяйства. — С. 69.
38 Логинова Е.В. Некоторые аспекты политико-экономического анализа сетевой экономики // Философия хозяйства. — 2004. — № 5 (35). — С. 72.
39 Там же. — С. 73.
40 Мировоззренческая культура личности. — С. 82.
41 Гусєв В.І. Вступ до метафізики. — К., 2004. — С. 218.
42 Там само. — С. 73.
43 Локк Дж. Опыт о человеческом разуме. //Соч.: В 3 т. — М., 1985. — Т. 1. — С. 91.
44 Культура, культурология и образование // Вопр. философии. — 1997. —№2. — СП.
45 Гусєв B.І. Вступ до метафізики. — С. 279.
46 Личность: внутренний мир и самореализация. Идеи, концепции, взгляды. — СПб., 1996. — С. 64.
47 Тутов Л А. Философия хозяйства. Опыт духовного преображения. — С. 224.
48 Гусєв В.І. Вступ до метафізики. — С. 279.
49 Тутов Л А. Философия хозяйства. Опыт духовного преображения. — С. 224.
50 Гусєв BJ. Вступ до метафізики. — С. 280.
51 Кириленко Г.Г. Самосознание и мировоззрение личности. — М., 1998. — С. 49.
52 Возняк B.C. Метафизика рассудка и разума. — С. 162.
53 Гегель Г.В.Ф. Наука логики // Энциклопедия философских наук: В 3 т. — М., 1975. — Т. 1. — С. 398.
54 Возняк B.C. Метафизика рассудка и разума. — С. 163—164.
55 Там же. — С. 166.
