Закарпатські замки - свідки минулих століть
Закарпатські замки - свідки минулих століть
Подорожуючи по Закарпаттю, оглядаючи пам'ятники давніх часів, часто зустрічаємо замки або їх руїни. Найчастіше вони розташовані на мальовничих пагорбах, що дужими і кремезними витязями височать над землею.
Старожили розповідають, що в сиву давнину замки будувалися не для краси, але з великої потреби. Оскільки в той час люди не проживали на якомусь одному постійному місці, а часто мандрували, шукаючи ліпших земель. Поки (навколишні місцевості не були густо заселені, такі мандрівники не знали серйозних перешкод. Але коли на кращих угіддях люди поселилися на постійне проживання, ті, кому не пощастило раніше укорінитись на них, мусили силою виборювати собі місце під сонцем. Отак і настали часи суцільних кровопролитних нападів і війн. Королі, князі, знатні феодали, котрі володіли неозорими маєтками, аби ліпше захищати свої землі, почали споруджувати замки. Спочатку будували лише дерев'яні, а потім - кам'яні.
Замки з'являлися здебільше на місці колишніх городиш, виникнення яких археологи відносять до II тисячоліття до н. е. - IX ст. н. е. Назва город - давня, означає укріплення, обгороджене ровом та валом з дерев'яною огорожею-частоколом. Про існування таких укріплень "а Закарпатті мовиться у хроніці Аноніма "Діяння угорців" (XII ст.). Так, під 903 роком зафіксовано зруйнування укріплення Боршоа (Боржава): "Князь Арпад, пославши військо, зайняв усю землю між Тисою і Будрогом аж до Вгочи - з усіма жителями, і укріплення Боршоа обступив і на третій день завоював, і розбив мури його, і воїв князя Салана, знайдених тут, велів повести закованими у кайдани в табір Гунг".
Городища в основному споруджувалися на вершинах гір, що надавало їм неприступності. Однак дерев'яні городища часто горіли. Тому у XIII-XIV ст. зводяться кам'яні замки: Ужгородський, Мукачівський, Невицький, Севлюський, Квасівський, Королевський, Хустський.
Будівництво замків вимагало тяжкої і виснажливої людської праці. В одній із народних пісень, записаних закарпатським письменником О. Павловичем (1819- 1900) у с. Біловежі на Пряшівщині (Словаччина), про це говоріться так:
Коли мурували білу Маковицю,
Гонили на панське убогу вдовицю.
Єдну неділеньку ґазду поховала,
Другу неділеньку сина породила.
В три дні по породі на панське єй гнали,
На панське єй гнали, покоя не дали.
На панське ся брала, горенько плакала,
В слезах купаного сина повивала.
На єдній рученці синочка тримала,
А з другов рученьков камені давала.
Замки з'являлися в основному на підвищених місцях, аби з них можна далеко заглянути і побачити ворога, який наближається, і, звичайно, щоб йому важко було достатися до фортечних мурів. Навколо замкових стін копалися ще глибокі рови. У них пускалася вода чи дно "проростало" гострими палями.
У середину похмурих і великих укріплень потрапляли через масивні надміцні ворота. До них вів через рів міст, який при потребі піднімався та опускався.
За безпечними сильними стінами замку споруджувалися різні будови. Були там помешкання для панів, прислуги і для війська. Неодмінно мала бути також і каплиця. Під тими будовами знаходилися холодні півниці. У. найвищій вежі фортечного муру сидів постійно сторож і мав голосом труби давати знати, коли хтось наближається до замку.
Нетривкими були мирні затишшя. Але коли жилося спокійно, на великих "внутрішніх" дворищах навколо замків ремісники продавали свої товари, вояки проводили всілякі змагання на витривалість, спритність і дужість.
Під час воєнних нападів життя набирало інших контурів. Ремісники із підгородів зносили домашній скарб та фахові інструменти у замок. Туди приходили і хлібороби-кріпаки навколишніх сіл, бо ворог, як завше, палив, пустошив, грабував усе, що лише потрапляло до його рук. Тільки фортечні стіни могли вгамувати той руйнівний запал. Одначе, як нападник чувся у силі, то і до них підходила черга. Тоді всі, хто лиш мав здорові руки і ноги, ставали до оборони замку, свого останнього прихистку і надії.
У давні часи високо цінувалось індивідуальне та групове бойове мистецтво, бо винаходи, не засновані на силі людських м'язів, які би вирішували успіх військових дій, становили незначне число.
Коли винайшли гармати, що досягали противника на далекій відстані, а також потужні гармати, що здатні розбивати камінні мури, то замки поступово втратили своє оборонне значення. Вони вже не могли вистояти під ударами ворога.
На сьогодні збереглися у більш-менш цілісному стані Ужгородський і Мукачівський замки, решта (Хустський, Невицький, Виноградівський, Королівський, Середнянський та інші) залишились у руїнах. Вони нагадують нам старі часи, військові лихоліття та невсипущу господарську діяльність у короткі хвилі затишшя.
Подорожуючи по Закарпаттю, оглядаючи пам'ятники давніх часів, часто зустрічаємо замки або їх руїни. Найчастіше вони розташовані на мальовничих пагорбах, що дужими і кремезними витязями височать над землею.
Старожили розповідають, що в сиву давнину замки будувалися не для краси, але з великої потреби. Оскільки в той час люди не проживали на якомусь одному постійному місці, а часто мандрували, шукаючи ліпших земель. Поки (навколишні місцевості не були густо заселені, такі мандрівники не знали серйозних перешкод. Але коли на кращих угіддях люди поселилися на постійне проживання, ті, кому не пощастило раніше укорінитись на них, мусили силою виборювати собі місце під сонцем. Отак і настали часи суцільних кровопролитних нападів і війн. Королі, князі, знатні феодали, котрі володіли неозорими маєтками, аби ліпше захищати свої землі, почали споруджувати замки. Спочатку будували лише дерев'яні, а потім - кам'яні.
Замки з'являлися здебільше на місці колишніх городиш, виникнення яких археологи відносять до II тисячоліття до н. е. - IX ст. н. е. Назва город - давня, означає укріплення, обгороджене ровом та валом з дерев'яною огорожею-частоколом. Про існування таких укріплень "а Закарпатті мовиться у хроніці Аноніма "Діяння угорців" (XII ст.). Так, під 903 роком зафіксовано зруйнування укріплення Боршоа (Боржава): "Князь Арпад, пославши військо, зайняв усю землю між Тисою і Будрогом аж до Вгочи - з усіма жителями, і укріплення Боршоа обступив і на третій день завоював, і розбив мури його, і воїв князя Салана, знайдених тут, велів повести закованими у кайдани в табір Гунг".
Городища в основному споруджувалися на вершинах гір, що надавало їм неприступності. Однак дерев'яні городища часто горіли. Тому у XIII-XIV ст. зводяться кам'яні замки: Ужгородський, Мукачівський, Невицький, Севлюський, Квасівський, Королевський, Хустський.
Будівництво замків вимагало тяжкої і виснажливої людської праці. В одній із народних пісень, записаних закарпатським письменником О. Павловичем (1819- 1900) у с. Біловежі на Пряшівщині (Словаччина), про це говоріться так:
Коли мурували білу Маковицю,
Гонили на панське убогу вдовицю.
Єдну неділеньку ґазду поховала,
Другу неділеньку сина породила.
В три дні по породі на панське єй гнали,
На панське єй гнали, покоя не дали.
На панське ся брала, горенько плакала,
В слезах купаного сина повивала.
На єдній рученці синочка тримала,
А з другов рученьков камені давала.
Замки з'являлися в основному на підвищених місцях, аби з них можна далеко заглянути і побачити ворога, який наближається, і, звичайно, щоб йому важко було достатися до фортечних мурів. Навколо замкових стін копалися ще глибокі рови. У них пускалася вода чи дно "проростало" гострими палями.
У середину похмурих і великих укріплень потрапляли через масивні надміцні ворота. До них вів через рів міст, який при потребі піднімався та опускався.
За безпечними сильними стінами замку споруджувалися різні будови. Були там помешкання для панів, прислуги і для війська. Неодмінно мала бути також і каплиця. Під тими будовами знаходилися холодні півниці. У. найвищій вежі фортечного муру сидів постійно сторож і мав голосом труби давати знати, коли хтось наближається до замку.
Нетривкими були мирні затишшя. Але коли жилося спокійно, на великих "внутрішніх" дворищах навколо замків ремісники продавали свої товари, вояки проводили всілякі змагання на витривалість, спритність і дужість.
Під час воєнних нападів життя набирало інших контурів. Ремісники із підгородів зносили домашній скарб та фахові інструменти у замок. Туди приходили і хлібороби-кріпаки навколишніх сіл, бо ворог, як завше, палив, пустошив, грабував усе, що лише потрапляло до його рук. Тільки фортечні стіни могли вгамувати той руйнівний запал. Одначе, як нападник чувся у силі, то і до них підходила черга. Тоді всі, хто лиш мав здорові руки і ноги, ставали до оборони замку, свого останнього прихистку і надії.
У давні часи високо цінувалось індивідуальне та групове бойове мистецтво, бо винаходи, не засновані на силі людських м'язів, які би вирішували успіх військових дій, становили незначне число.
Коли винайшли гармати, що досягали противника на далекій відстані, а також потужні гармати, що здатні розбивати камінні мури, то замки поступово втратили своє оборонне значення. Вони вже не могли вистояти під ударами ворога.
На сьогодні збереглися у більш-менш цілісному стані Ужгородський і Мукачівський замки, решта (Хустський, Невицький, Виноградівський, Королівський, Середнянський та інші) залишились у руїнах. Вони нагадують нам старі часи, військові лихоліття та невсипущу господарську діяльність у короткі хвилі затишшя.
