Китайська правова система
Китайська правова система має дуже давні корені. Його звичаї, закони, нормативні акти зазнавали змін часом. Але дуже важливим і цікавим здається можливість з”ясувати яким же насправді було право у ті часи, а також спробувати з”ясувати різницю між китайським правом і українським.
І для цього звичайно були обрані найважливіші нормативно – правові документи тих часів, а також найцікавіші галузі права (цивільне, заставне, забов”язальне, кримінальне, податкове, адміністративне та ін).
Письмова форма договорів була властивою не лише при укладанні значних угод, але й дрібних, наприклад, при купівлі-продажу одягу та інших речей. Договір був обов”язковим доказом позову, і судові органи вимагали його подання.
Забезпечення виконання зобо”язання – традиційний інститут цивільного права.
Сторонами правовідносин є правопорушник (боржник) і потерпілий (кредитор).
Боржник за зобов”язанням не завжди добровільно виконує або має реальну можливість виконання взятого на себе зобов”язання. Між тим, кредитор має істотний інтерес в тому, щоб бути впевненим щодо виконання зобов”язання боржником і задоволення своїх інтересів у разі невиконання.
Нарешті, кредитор зацікавлений у тому,щоб спонукати боржника до своєчасного виконання під загрозою невигідних для боржника наслідків у разі невиконання або неналежного виконання зобов”язання. Таким чином, під забезпеченням зобов”язання слід розуміти такі заходи впливу на боржника, які носять додатковий характер і полягають в спонуканні боржника до виконання зобов”язання шляхом загрози настання несприятливих наслідків. Дії забов”язання розраховані на майбутне. Правові зобов”язання закінчують свою дію коли виконані усі зобов”язання.
Зобов”язання, як вже було зазаначено вище – є змістом договорів. У договорі може бути зафіксовано волю однієї , двох чи кількох осіб.
Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, заповіт ).
Договори, в яких виявлено волю двох осіб, називаються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, постачання, оренди).
Договори, в яких бере участь більше двох осіб, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів)
Особливістю зобов”язального права Китая був його автономний характер, представники влади не приймали участь у підписанні зобов”язань. У тих випадках, коли віддавалися у завдаток колективне або приватне майно, угода мала приватний характер і представники влади не втручалися. Але, якщо порушувався закон, тобто відсоток був більше встановленого у угоді, тоді втручалися чиновники.
Другою особливістю зобов”язань було те, що зобов”язання розумілися не як об”єктивні, а як наслідок субординації. Забов”язання підписувала та сторона, яка просила щось. Мало значення і соціальне положення сторін. Нерівність сторін визначалась необхідністю “просителю”, наприклад, дебітора , мати поручителя при угоді займу ; при купівлі- продажу він повинен був мати “маклера”. Складання письмового контракту надавало йому особливої сили, що відрізнялася від , усного договору або інших дій. Закріплення контрактом усної угоди надавало зовсім особливий авторитет і престиж, він давав сторонам у той момент конкретні докази угоди.
Контракт підписували, ставили на ньому знаки , які замінували підпис (“хуа-я”), або модифіації частини ієрогліфу імені. Неосвітчені ставили хрестика або інші подібні до нього значки, або прикладали пальця, щоб залишити відбиток: чоловіки – правої руки, жінки – лівої.
Кредит. Кредит мог бути виданий як приватною особою, так і державною казною. У кодексах не зазначено ніяких вказівок про норми права, які реглювали кредити, отримані від приватних осіб, але багато уваги приділено кредитам, які отримувалися від держави.
Кредит під відсоток мог бути да як грошима, так і конкретними речами, наприклад , зерном. При Тан і Сун був як місячний, так і річний відсоток. При кредиті грошима відсоток частіше рахувався помісячно, а при зерні він був годовим. Борг повертався тим, що було взято у борг : за зерно розраховувались зерном, за худобу – худобою і т.д. Загальним правилом було те, що відсотки не повинні перевищювати суму кредиту. Дослідники вважають це особливістю старого китайського права. Також заборонялось нараховувати відсотки на відсотки. Як і при кредиті під залог місячний відсоток при Тан-Сун був у межах від 4 % до 6 %.
Якщо чиновник, який завідував і котролював державне майно, оформлював сам собі майно, або будь-кому іншому, за це він отримував покарання 50 тонких палиць,
а після закінчення 10 –денного строку , це трактувалося як незаконне заволодіння майном - каралося зменьшенням міри покарання на два ступеня. Як зазначено у кодексі, під майном у цьому випадку розуміли одежу, палатки товаризагального вжитку.Найвищою мірою покарання за таке незаконне користування майном було два роки каторжних робіт.
Якщо хтось просив державне майно (якусь річ) для весілля або погребальної церемонії, а по закінченню десятиденного терміну не повертав її, то він карався 30 тонкими палицями,
за кожні наступні десять днев затримки міра покарання збільшувалася на одну ступінь.
Якщо ж термін затримки повернення майна перебільшував 80 днів покарання складало 100 товстих палок.
Якщо річ була, передана іншій особі, а вона була невзмозі її повернути, то чиновник, який винуватий у такий видачі майна, повинен був відшкодувати втрати.
Особливо приділялася увага у кодексах оренді чиновником, у ведені, якого знаходилися раби та тварини, державних рабів та тварин самому собі або іншим особам. У такому випадку тільки “сам факт оренди” (“цзе”) карався 50 тонкими палками. Під “самим фактом оренди” розумілось оренда одного раба або однієї тварини. Якщо чиновник орендував невелику кількість рабів або тварин на великий строк або навіть на малий, це потребувало провести оцінку праці рабів або тварин і злочин класифікувався як незаконнє привласнення чиновником майна (“цзан”).Це особливо стосувалася оренди віслюків та коней,які використовувалися на поштовій службі, а також незаконна оренда державних підвод, човнів, млинів та т.і. Наприклад, використання державного коня напротязі п”яти днів каралось роком каторжних робіт.
Якщо чиновник, у розпорядженні, якого знаходились державні речі, віддавав їх у позика (“дай”), або сам брав позику, то якщо ця позика була виконана без договору, то він приравнювався до крадіжки. За позику на суму 5 пі - покарання 1 рік каторги,
а за кожні наступні 5 пі міра покарання збільшувалася на одну ступінь. Якщо займ був дан іншій особі і вона не мала можливості розрахуватися за борг, втрати компенсували самі чиновники, які видали цей займ.
Купівля – продаж – договір, згідно якому продавець повинен передати покупцю річ, товар, а покупець повинен прийняти товар і оплатити за нього. Товар і ціна – істотні умови договора купівлі-продажу.
Купівля-продаж у старому Китаї відрізнялась від сьогоднішнього поняття “купівля-продаж” наявністю мотивів угоди: особа, яка має необхідність у певній речі, покупає її, а інша особа, яка має необхідність у фінансах продає її. Перед складанням “купчей” завжди був торг. З епохи Хань Китай знає продаж у кредит, але про норми права, що регулювали продаж у кредит, інформація не дійшла до наших днів.
У Китаї VII – XII вв. покупна ціна була у грошах, зерні, тканинах. У тих випадках, коли покупка виконувалася на зерно або на тканини, купівлю-продаж важко було відрізнити від обміну.
При купівлі-продажу старе Китайське право відрізняло купівлю-продаж звичайних речей (“у”) від купівлі землі, будівель, людей та тварин. При купівлі-продажу звичайних речей, як правило, не вимагалось складання “купчей”.
На покупку землі, нерухомості, скота та людей обов”язково вимагалось складання “купчей”. У “купчій” завжди повинні були бути вказані продавець, покупець, ціна. При купівлі-продажу землі, нерухомості, тварин, людей угода без “купчої” не мала сили передачі права власності. У Китаї було закріплено законом, що переход права власності може витікати тільки з “купчої”. Продавати землю міг тільки глава сім”ї або старший за віком. Після складання “купчої” відмовлятись від угоди було неможливо. Якщо після складання “купчої” хтось першим відмовлявся від угоди , його штрафували.
При заключенні договора на купівлю-продаж землі, нерухомості, людей обов”язково вимагались поручителі та свідки. Разом з продавцем поручитель виступав гарантом перед покупцем. Поручитель мав право на пригощання. Ця традиція існувала у Китаю з часів династії Хань. Витрати на пригощання зазначалися в угоді і ділились продавцем і покупцем навпіл.
Угоди по продажу землі, нерухомості, рабів і тварин регіструвалися органаи державної влади, з угоди брали податок. Регістрація угоди у місцевій адміністрації означала, що угода закінчена. При династії Тан також проходили реєстрації угод, але залишається незрозумілим, чи брали при цьому податок. При Сун “купчії” скріплювалися у місцевій адміністрації державною печаткою і податок брався у розмірі 40-60 монет з тисячі.
Як було зазначено вище, при продажі землі першим на її покупку мали право родичі і сусіди продавця. Кодекс Сун встановив:
“З початку питають родичів (“фан цинь”), якщо родичі не бажають купляти, тоді другими питають сусідів (“сі линь”), якщо ж і вони не бажають придбати землю тоді , право на купівлю мають інші особи (“та жєнь”).
На продаж землі видавався документ місцевого управління. При оформлені угоди вимагалось, щоб голова сім”ї або хтось старший із сім”ї, яка продає землю, мав справу безпосередньо один проти другого з покупцем, “господарем грошей” (“цянь чжу”), або з родичем “господаря грошей”, або з його довіренною особою (“синь жєнь”), і тільки ці члени сім”ї мали право підписувати “купчу”.
Якщо ж молодші члени сім”ї самоуправно діяли від імені голови сім”ї і продавали землю, то угода важалась недійсною і розривалась, земля і гроші повертались.”
Влада була зацікавлена у отриманні земельного податку , саме тому потребувалась обов”язкова реєстрація кожної угоди на купівлю-продаж землі і при реєстрації ім”я продавця вилучали з списків володарів землі, а іим”я покупця у ці списки вносили.
При продажі землі оговорювалося, що продаються надра (те, що у землі) і поверхня землі, те, що на поверхні землі (дерева, каміння, загони для худоби).
Право Китаю пізнього періоду визнавало принцип “два господаря одного поля”, коли один з господарів володів “поверхнею” поля, а другий зберігав права на надра. “Купчії” на продаж землі включали опис ділянки , його розміри, місцезнаходження, ціну, поручителей і свідків.
Закон карал за продаж землі під видом приватної(власної). Якщо хтось обманом видавав землю загального користування або приватну землю за свою і продавав її, то за продаж 1 му і менше – покарання 50 тонких палиць, за кожні наступні 5 му - покарання збільшувалося на одну ступінь, за продаж землі більше за 25му 100 товстих палиць; потім міра покарання виросла за кожні 10му (“що були продані обманом”) землі і за 55 му встановлювалась максимальна міра покарання - два роки каторжних робіт.
“Купчії” на забудову включали дату, імена продавця і покупця, вказівку на обставини продажу , опис будови і участка землі, ціну, строки передачі грошей продавцю, а нерухомості – покупцю, підписи поручителя і свідків.
Був зібран великий матеріал о фактах продожу людей Тан і Сун. Зберіглися свдоцтва, у яких зазначені ціни на людей. У 1065 році під час голоду ціна на людину впала до ціни свині чи собаки.
Ціна рабів – 5, 14, 34, 64 куска шовка. Молоді жінки цінились дороще: при Тан красива жінка коштувала 300 кусків шовка. При продажі людей самим важливим було з”ясування факта, що людина, яку продавала була дійсно особисто-невільною. При купівлі-продажі рабів сторони, яки приймали участь у цій угоді повинні були піти у місцеве управління і скласти “купчу”. Місцева влада повинна була провести догляд, людини, яку продавали, розпитати її, яи є вона особисто-невільною, з”ясувати місцезнаходження його батьків і скласти “купчу” , при цьому передати інформацію про цу людину до Тайфуси (казначействО) на випадок його можливого розшуку.
Якщо ж пізніше з”ясовувалося, що людина була вільною то господарь, та посередник будуть притягнуті до відповідальності.
Кодекс Тан устанавлював: “При купівлі рабів, верблюдів, мулів, віслюків, биків та корів, якщо ціна вже передана , а “купча” не складена, то по закінченню трьох днів - покупупцю 30 тонких палок, продавцю міра покарання зменьшується на одну ступінь.
Якщо після складання “купчої” буде з”ясовано (раб або тварина) старі або хворі, то напротязі трьох днів (продавший хворую або стару людину або тварину) може покаятися.
Якщо (раб або тварина) не захворіли, але має місце обман, то порушевшему торгову угоду у відповідності з законом - 40 тонких палиць.
Покарання було також за продаж неякісного товару. Якщо прибуток від такого продажу був великий, винуваті несли покарання як за крадіжку.
Якщо чиновники-адміністратори ринку знали про шахрайство, кожен з них отримував также покарання. Адміністратори ринку, які встановлюють ціну на товар,за використання свого положення у корисних цілях каралися якнезаконне заволодіння майна або як за крадіжку, якщо різниця в цінах йшла не у казну, а в карман цього адміністратора. Купівля чього-небудь на ринку чиновниками силою каралось – 50 тонкими палицями, а отриманний приц ьому прибуток кваліфікувався при цьому як хабар.
Для Китаю було характерно система державного контролю за ринками. Ринки (“ши”) були в усіх містах. Але при Ранній Тан відкриття ринків у містах, що не були адміністративними центрами заборонялось.
Кожні десять днів адміністрація ринків встановлювала ціни на товари , реєструвала усі лавки, торговців і їх об”єднання (“хани”), контролювала використання стандартів, слідкувала за тим, щоб ті товари, на які урядом затверджені стандарти, відповідали їм. Також адміністрація ринків оформлювала на продаж рабів і худобу.
Якщо при перевірці стандартів об”єма (“доу”) и (“ху”), міра ваги та дліни не відповідала стандарту то винуватцям – 70 товстих палиць.
Якщо контролер не побачив порушення стандарту, міра покарання зменьшується на одну ступінь, якщо ж він знав про порушення стандарту і не припинив це, то він отримує теж саме покарання, що і порушник.
Якщо продавець використовував невідповідні стандартам міри ваги та ділни, і в результаті стався обман, він отримує покарання як за крадіжку. Якщо використані на ринку (“ху”), (“доу”), міри ваги і дліни хоча і відповідають встановленим стандартам, але не були представлені в управління і не завірені його печаткою, винним – 40 тонких палиць.
З кінця Тан і при Сун виросла роль маклерства у торгівлі. Маклери часто спеціалізувались лише по одному виду товару (коні, раби, тканини, зерно та інші). Поділялись маклери на офіційних, тобто тих яких визнавала влада і приватних. Товари, на продаж яких існувала монополія держави (чай , соль), як правило, продавались при посередництві маклерів.
Пізніше сталися зміни і у сімейно-шлюбному праві великосімейні зв”язки слабнуть з появою приватного землеволодіння. Родинні стосунки, становище старших і молодшиху сім”ї впливали на тяжкість покарань як за злочини проти сім”ї, так і за інші злочини.
Кримінальне право було найрозвиненішою частиною китайської правової системи. Китайському праву були відомі такі поняття, як: співучасть; обставини, що обтяжують вину, наприклад попередня змова, рецидив; форма вини. Не виключалось і об”єктивне ставлення.
Одна кара наступала за свідомий наклеп, інша, легша, за непідтверджений донос. Тяжкість покарання за тілесні пошкодження залежала від того, були вони завдані із “злодійським задумом” чи у бійці.
Китайському праву були відомі 500 видів злочинів. На першому місці були державні злочини. Далі йшли крадіжки, нанесення ран, наклеп, дизертирство.
У кримінальному праві були такі види покарань: татуювання, відрізання носа, відрубування ніг, смертна кара, побиття палицями, обернення в рабство, штраф.
Процесуальне законодавство характеризується тим, що у змагальний процес досить рано почали вводити елементи розшукного процесу, який з часом стає панівним. Розслідування вів спеціальний чиновник (“ліньші”), і починалось воно із скарги потерпілого або за доносом. Донос всебічно заохочувався: за той, що підтверджувався, давалась винагорода, сума якої залежала від тяжкості злочину.
Доказами у суді поряд із свідченнями були речі, клятва. Голова або тіло скараного на смерть виставлялись на публічне споглядання.
Література
Кычанов Е.И./ Основы китайского средневекового права. – М.,1986
История государства и права стран Азии и Африки – М., 1972
История политических и правовых учений. Средние века и Возрождение – М., 1986
История политических и правовых учений / под ред. О.Э. Лейста. – М., 1997
І для цього звичайно були обрані найважливіші нормативно – правові документи тих часів, а також найцікавіші галузі права (цивільне, заставне, забов”язальне, кримінальне, податкове, адміністративне та ін).
Письмова форма договорів була властивою не лише при укладанні значних угод, але й дрібних, наприклад, при купівлі-продажу одягу та інших речей. Договір був обов”язковим доказом позову, і судові органи вимагали його подання.
Забезпечення виконання зобо”язання – традиційний інститут цивільного права.
Сторонами правовідносин є правопорушник (боржник) і потерпілий (кредитор).
Боржник за зобов”язанням не завжди добровільно виконує або має реальну можливість виконання взятого на себе зобов”язання. Між тим, кредитор має істотний інтерес в тому, щоб бути впевненим щодо виконання зобов”язання боржником і задоволення своїх інтересів у разі невиконання.
Нарешті, кредитор зацікавлений у тому,щоб спонукати боржника до своєчасного виконання під загрозою невигідних для боржника наслідків у разі невиконання або неналежного виконання зобов”язання. Таким чином, під забезпеченням зобов”язання слід розуміти такі заходи впливу на боржника, які носять додатковий характер і полягають в спонуканні боржника до виконання зобов”язання шляхом загрози настання несприятливих наслідків. Дії забов”язання розраховані на майбутне. Правові зобов”язання закінчують свою дію коли виконані усі зобов”язання.
Зобов”язання, як вже було зазаначено вище – є змістом договорів. У договорі може бути зафіксовано волю однієї , двох чи кількох осіб.
Договори, що базуються на волевиявленні однієї особи, називаються односторонніми (приміром, заповіт ).
Договори, в яких виявлено волю двох осіб, називаються двосторонніми (наприклад, договір купівлі-продажу, постачання, оренди).
Договори, в яких бере участь більше двох осіб, називаються багатосторонніми (наприклад, договір про сумісну діяльність із спорудження житла, будівництва шляхів)
Особливістю зобов”язального права Китая був його автономний характер, представники влади не приймали участь у підписанні зобов”язань. У тих випадках, коли віддавалися у завдаток колективне або приватне майно, угода мала приватний характер і представники влади не втручалися. Але, якщо порушувався закон, тобто відсоток був більше встановленого у угоді, тоді втручалися чиновники.
Другою особливістю зобов”язань було те, що зобов”язання розумілися не як об”єктивні, а як наслідок субординації. Забов”язання підписувала та сторона, яка просила щось. Мало значення і соціальне положення сторін. Нерівність сторін визначалась необхідністю “просителю”, наприклад, дебітора , мати поручителя при угоді займу ; при купівлі- продажу він повинен був мати “маклера”. Складання письмового контракту надавало йому особливої сили, що відрізнялася від , усного договору або інших дій. Закріплення контрактом усної угоди надавало зовсім особливий авторитет і престиж, він давав сторонам у той момент конкретні докази угоди.
Контракт підписували, ставили на ньому знаки , які замінували підпис (“хуа-я”), або модифіації частини ієрогліфу імені. Неосвітчені ставили хрестика або інші подібні до нього значки, або прикладали пальця, щоб залишити відбиток: чоловіки – правої руки, жінки – лівої.
Кредит. Кредит мог бути виданий як приватною особою, так і державною казною. У кодексах не зазначено ніяких вказівок про норми права, які реглювали кредити, отримані від приватних осіб, але багато уваги приділено кредитам, які отримувалися від держави.
Кредит під відсоток мог бути да як грошима, так і конкретними речами, наприклад , зерном. При Тан і Сун був як місячний, так і річний відсоток. При кредиті грошима відсоток частіше рахувався помісячно, а при зерні він був годовим. Борг повертався тим, що було взято у борг : за зерно розраховувались зерном, за худобу – худобою і т.д. Загальним правилом було те, що відсотки не повинні перевищювати суму кредиту. Дослідники вважають це особливістю старого китайського права. Також заборонялось нараховувати відсотки на відсотки. Як і при кредиті під залог місячний відсоток при Тан-Сун був у межах від 4 % до 6 %.
Якщо чиновник, який завідував і котролював державне майно, оформлював сам собі майно, або будь-кому іншому, за це він отримував покарання 50 тонких палиць,
а після закінчення 10 –денного строку , це трактувалося як незаконне заволодіння майном - каралося зменьшенням міри покарання на два ступеня. Як зазначено у кодексі, під майном у цьому випадку розуміли одежу, палатки товаризагального вжитку.Найвищою мірою покарання за таке незаконне користування майном було два роки каторжних робіт.
Якщо хтось просив державне майно (якусь річ) для весілля або погребальної церемонії, а по закінченню десятиденного терміну не повертав її, то він карався 30 тонкими палицями,
за кожні наступні десять днев затримки міра покарання збільшувалася на одну ступінь.
Якщо ж термін затримки повернення майна перебільшував 80 днів покарання складало 100 товстих палок.
Якщо річ була, передана іншій особі, а вона була невзмозі її повернути, то чиновник, який винуватий у такий видачі майна, повинен був відшкодувати втрати.
Особливо приділялася увага у кодексах оренді чиновником, у ведені, якого знаходилися раби та тварини, державних рабів та тварин самому собі або іншим особам. У такому випадку тільки “сам факт оренди” (“цзе”) карався 50 тонкими палками. Під “самим фактом оренди” розумілось оренда одного раба або однієї тварини. Якщо чиновник орендував невелику кількість рабів або тварин на великий строк або навіть на малий, це потребувало провести оцінку праці рабів або тварин і злочин класифікувався як незаконнє привласнення чиновником майна (“цзан”).Це особливо стосувалася оренди віслюків та коней,які використовувалися на поштовій службі, а також незаконна оренда державних підвод, човнів, млинів та т.і. Наприклад, використання державного коня напротязі п”яти днів каралось роком каторжних робіт.
Якщо чиновник, у розпорядженні, якого знаходились державні речі, віддавав їх у позика (“дай”), або сам брав позику, то якщо ця позика була виконана без договору, то він приравнювався до крадіжки. За позику на суму 5 пі - покарання 1 рік каторги,
а за кожні наступні 5 пі міра покарання збільшувалася на одну ступінь. Якщо займ був дан іншій особі і вона не мала можливості розрахуватися за борг, втрати компенсували самі чиновники, які видали цей займ.
Купівля – продаж – договір, згідно якому продавець повинен передати покупцю річ, товар, а покупець повинен прийняти товар і оплатити за нього. Товар і ціна – істотні умови договора купівлі-продажу.
Купівля-продаж у старому Китаї відрізнялась від сьогоднішнього поняття “купівля-продаж” наявністю мотивів угоди: особа, яка має необхідність у певній речі, покупає її, а інша особа, яка має необхідність у фінансах продає її. Перед складанням “купчей” завжди був торг. З епохи Хань Китай знає продаж у кредит, але про норми права, що регулювали продаж у кредит, інформація не дійшла до наших днів.
У Китаї VII – XII вв. покупна ціна була у грошах, зерні, тканинах. У тих випадках, коли покупка виконувалася на зерно або на тканини, купівлю-продаж важко було відрізнити від обміну.
При купівлі-продажу старе Китайське право відрізняло купівлю-продаж звичайних речей (“у”) від купівлі землі, будівель, людей та тварин. При купівлі-продажу звичайних речей, як правило, не вимагалось складання “купчей”.
На покупку землі, нерухомості, скота та людей обов”язково вимагалось складання “купчей”. У “купчій” завжди повинні були бути вказані продавець, покупець, ціна. При купівлі-продажу землі, нерухомості, тварин, людей угода без “купчої” не мала сили передачі права власності. У Китаї було закріплено законом, що переход права власності може витікати тільки з “купчої”. Продавати землю міг тільки глава сім”ї або старший за віком. Після складання “купчої” відмовлятись від угоди було неможливо. Якщо після складання “купчої” хтось першим відмовлявся від угоди , його штрафували.
При заключенні договора на купівлю-продаж землі, нерухомості, людей обов”язково вимагались поручителі та свідки. Разом з продавцем поручитель виступав гарантом перед покупцем. Поручитель мав право на пригощання. Ця традиція існувала у Китаю з часів династії Хань. Витрати на пригощання зазначалися в угоді і ділились продавцем і покупцем навпіл.
Угоди по продажу землі, нерухомості, рабів і тварин регіструвалися органаи державної влади, з угоди брали податок. Регістрація угоди у місцевій адміністрації означала, що угода закінчена. При династії Тан також проходили реєстрації угод, але залишається незрозумілим, чи брали при цьому податок. При Сун “купчії” скріплювалися у місцевій адміністрації державною печаткою і податок брався у розмірі 40-60 монет з тисячі.
Як було зазначено вище, при продажі землі першим на її покупку мали право родичі і сусіди продавця. Кодекс Сун встановив:
“З початку питають родичів (“фан цинь”), якщо родичі не бажають купляти, тоді другими питають сусідів (“сі линь”), якщо ж і вони не бажають придбати землю тоді , право на купівлю мають інші особи (“та жєнь”).
На продаж землі видавався документ місцевого управління. При оформлені угоди вимагалось, щоб голова сім”ї або хтось старший із сім”ї, яка продає землю, мав справу безпосередньо один проти другого з покупцем, “господарем грошей” (“цянь чжу”), або з родичем “господаря грошей”, або з його довіренною особою (“синь жєнь”), і тільки ці члени сім”ї мали право підписувати “купчу”.
Якщо ж молодші члени сім”ї самоуправно діяли від імені голови сім”ї і продавали землю, то угода важалась недійсною і розривалась, земля і гроші повертались.”
Влада була зацікавлена у отриманні земельного податку , саме тому потребувалась обов”язкова реєстрація кожної угоди на купівлю-продаж землі і при реєстрації ім”я продавця вилучали з списків володарів землі, а іим”я покупця у ці списки вносили.
При продажі землі оговорювалося, що продаються надра (те, що у землі) і поверхня землі, те, що на поверхні землі (дерева, каміння, загони для худоби).
Право Китаю пізнього періоду визнавало принцип “два господаря одного поля”, коли один з господарів володів “поверхнею” поля, а другий зберігав права на надра. “Купчії” на продаж землі включали опис ділянки , його розміри, місцезнаходження, ціну, поручителей і свідків.
Закон карал за продаж землі під видом приватної(власної). Якщо хтось обманом видавав землю загального користування або приватну землю за свою і продавав її, то за продаж 1 му і менше – покарання 50 тонких палиць, за кожні наступні 5 му - покарання збільшувалося на одну ступінь, за продаж землі більше за 25му 100 товстих палиць; потім міра покарання виросла за кожні 10му (“що були продані обманом”) землі і за 55 му встановлювалась максимальна міра покарання - два роки каторжних робіт.
“Купчії” на забудову включали дату, імена продавця і покупця, вказівку на обставини продажу , опис будови і участка землі, ціну, строки передачі грошей продавцю, а нерухомості – покупцю, підписи поручителя і свідків.
Був зібран великий матеріал о фактах продожу людей Тан і Сун. Зберіглися свдоцтва, у яких зазначені ціни на людей. У 1065 році під час голоду ціна на людину впала до ціни свині чи собаки.
Ціна рабів – 5, 14, 34, 64 куска шовка. Молоді жінки цінились дороще: при Тан красива жінка коштувала 300 кусків шовка. При продажі людей самим важливим було з”ясування факта, що людина, яку продавала була дійсно особисто-невільною. При купівлі-продажі рабів сторони, яки приймали участь у цій угоді повинні були піти у місцеве управління і скласти “купчу”. Місцева влада повинна була провести догляд, людини, яку продавали, розпитати її, яи є вона особисто-невільною, з”ясувати місцезнаходження його батьків і скласти “купчу” , при цьому передати інформацію про цу людину до Тайфуси (казначействО) на випадок його можливого розшуку.
Якщо ж пізніше з”ясовувалося, що людина була вільною то господарь, та посередник будуть притягнуті до відповідальності.
Кодекс Тан устанавлював: “При купівлі рабів, верблюдів, мулів, віслюків, биків та корів, якщо ціна вже передана , а “купча” не складена, то по закінченню трьох днів - покупупцю 30 тонких палок, продавцю міра покарання зменьшується на одну ступінь.
Якщо після складання “купчої” буде з”ясовано (раб або тварина) старі або хворі, то напротязі трьох днів (продавший хворую або стару людину або тварину) може покаятися.
Якщо (раб або тварина) не захворіли, але має місце обман, то порушевшему торгову угоду у відповідності з законом - 40 тонких палиць.
Покарання було також за продаж неякісного товару. Якщо прибуток від такого продажу був великий, винуваті несли покарання як за крадіжку.
Якщо чиновники-адміністратори ринку знали про шахрайство, кожен з них отримував также покарання. Адміністратори ринку, які встановлюють ціну на товар,за використання свого положення у корисних цілях каралися якнезаконне заволодіння майна або як за крадіжку, якщо різниця в цінах йшла не у казну, а в карман цього адміністратора. Купівля чього-небудь на ринку чиновниками силою каралось – 50 тонкими палицями, а отриманний приц ьому прибуток кваліфікувався при цьому як хабар.
Для Китаю було характерно система державного контролю за ринками. Ринки (“ши”) були в усіх містах. Але при Ранній Тан відкриття ринків у містах, що не були адміністративними центрами заборонялось.
Кожні десять днів адміністрація ринків встановлювала ціни на товари , реєструвала усі лавки, торговців і їх об”єднання (“хани”), контролювала використання стандартів, слідкувала за тим, щоб ті товари, на які урядом затверджені стандарти, відповідали їм. Також адміністрація ринків оформлювала на продаж рабів і худобу.
Якщо при перевірці стандартів об”єма (“доу”) и (“ху”), міра ваги та дліни не відповідала стандарту то винуватцям – 70 товстих палиць.
Якщо контролер не побачив порушення стандарту, міра покарання зменьшується на одну ступінь, якщо ж він знав про порушення стандарту і не припинив це, то він отримує теж саме покарання, що і порушник.
Якщо продавець використовував невідповідні стандартам міри ваги та ділни, і в результаті стався обман, він отримує покарання як за крадіжку. Якщо використані на ринку (“ху”), (“доу”), міри ваги і дліни хоча і відповідають встановленим стандартам, але не були представлені в управління і не завірені його печаткою, винним – 40 тонких палиць.
З кінця Тан і при Сун виросла роль маклерства у торгівлі. Маклери часто спеціалізувались лише по одному виду товару (коні, раби, тканини, зерно та інші). Поділялись маклери на офіційних, тобто тих яких визнавала влада і приватних. Товари, на продаж яких існувала монополія держави (чай , соль), як правило, продавались при посередництві маклерів.
Пізніше сталися зміни і у сімейно-шлюбному праві великосімейні зв”язки слабнуть з появою приватного землеволодіння. Родинні стосунки, становище старших і молодшиху сім”ї впливали на тяжкість покарань як за злочини проти сім”ї, так і за інші злочини.
Кримінальне право було найрозвиненішою частиною китайської правової системи. Китайському праву були відомі такі поняття, як: співучасть; обставини, що обтяжують вину, наприклад попередня змова, рецидив; форма вини. Не виключалось і об”єктивне ставлення.
Одна кара наступала за свідомий наклеп, інша, легша, за непідтверджений донос. Тяжкість покарання за тілесні пошкодження залежала від того, були вони завдані із “злодійським задумом” чи у бійці.
Китайському праву були відомі 500 видів злочинів. На першому місці були державні злочини. Далі йшли крадіжки, нанесення ран, наклеп, дизертирство.
У кримінальному праві були такі види покарань: татуювання, відрізання носа, відрубування ніг, смертна кара, побиття палицями, обернення в рабство, штраф.
Процесуальне законодавство характеризується тим, що у змагальний процес досить рано почали вводити елементи розшукного процесу, який з часом стає панівним. Розслідування вів спеціальний чиновник (“ліньші”), і починалось воно із скарги потерпілого або за доносом. Донос всебічно заохочувався: за той, що підтверджувався, давалась винагорода, сума якої залежала від тяжкості злочину.
Доказами у суді поряд із свідченнями були речі, клятва. Голова або тіло скараного на смерть виставлялись на публічне споглядання.
Література
Кычанов Е.И./ Основы китайского средневекового права. – М.,1986
История государства и права стран Азии и Африки – М., 1972
История политических и правовых учений. Средние века и Возрождение – М., 1986
История политических и правовых учений / под ред. О.Э. Лейста. – М., 1997
