Дія цивільного процесуального закону в часі, просторі, стосовно осіб.
ПЛАН
1. Дія цивільного процесуального закону в часі, просторі, стосовно осіб.
2. Поняття цивільних-процесуальних правовідносин та їх особливості.
3. Умови, процесуальний порядок та правові наслідки заміни неналежної сторони.
Практичні завдання.
Використана література:
1. Дія цивільного процесуального закону в часі, просторі, стосовно осіб.
Норми цивільного процесуального права - це встановле-ні державою Україна загальнообов'язкові правила, що ре-гулюють порядок здійснення правосуддя в цивільних справах та визначаються системою процесуальних дій, виконуваних суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, та системою їх процесуальних прав й обов'язків, реалізація яких забезпечується визначеними законодавством цивільними процесуальними засобами (гарантіями).
Норми цивільного процесуального права класифікуються:
за змістом;
за сферою застосування;
за методом впливу на поведінку правомочних осіб.
За своїм змістом норми цивільного процесуального права поділяються на регулятивні і дефінітивні. Регулятивні вста-новлюють правила поведінки конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: суду, органу судового виконання, учасників процесу. Такими будуть норми ст.ст. 27, 31, 34, 35 ЦПК та ін. Дефінітивні норми визначають завдання цивільного судочинства, формулюють принципи процесу та його інститути, мають визначення цивільних процесуальних понять: ст. 57 ЦПК - доказів, ст. 67 ЦПК - процесуальних строків, ст.ст. 28, 29 ЦПК - процесуальної правоздатності і дієздатності. В дефінітивних нормах визна-чаються також загальні правила поведінки, що не стосуються конкретних суб'єктів цивільних процесуальних право-відносин, але поведінка яких має відповідати таким правилам.
За сферою застосування норми цивільного процесу-ального права поділяються на загальні, спеціальні, виключні.
Загальні норми мають значення для всіх видів про-вадження, всіх стадій процесу. Вони вміщені в ЦПК в основному у „Розділі 1. Загальні положення”. Спеціальні норми регулюють права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин лише в певній стадії розвитку цивільного судочинства - у стадії розгляду справи по суті чи в стадії касаційного оскарженим тощо або при розгляді певної категорії справ. Виключні норми спрямовані на конкретизацію, доповнення загальних і спеціальних норм та встановлюють з них виключення. Так, ст. 112 ЦПК надає право сторонам встановлювати договірну територіальну підсудність, крім позовів про право на будівлі, виключення майна з опису, порядок користування земельними ділянками та ін., для яких встановлені правила виключної підсудності.
За методом впливу на відносини, що ними регулюються, і поведінку їх суб'єктів норми цивільного процесуального права можна класифікувати на імперативні і диспозитивні. Імпе-ративні встановлюють зобов'язання (ст.ст. 77, 217 ЦПК), заборону (ст.ст. 117, 124 ЦПК), примус (ст.ст. 180, 137 ЦПК та ін.). Диспозитивні встановлюють права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну по-ведінку в межах, визначених такими нормами (ст.ст. 27, 31, 34, 35 ЦПК та ін.)
Як відомо, правова норма, як правило, складається з трьох частин. Гіпотеза - визначає умови, при настанні яких така норма підлягає застосуванню; диспозиція - встановлює правила поведінки; санкція - наслідки, які настають у випадку по-рушення або невиконання даної норми. В той же час у ЦПК є норми, які мають двочленну структуру - гіпотезу і диспозицію.
Наприклад, тричленну структуру має норма, встановлена ст. 50 ЦПК: гіпотеза - свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться до справи; дис-позиція - свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; санкція - якщо ви-кликаний свідок не з'явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано штрафу в розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і примусовому приводу через органи внутрішніх справ. Деякі норми з двочленною структурою забезпечуються санкціями, передбаченими в інших нормах права. Так, норма ст. 7 ЦПК „Мова, якою здійснюється цивільне судочинство” має гіпотезу і диспозицію, а санкція за її порушення скасування судового рішення - визначена ст. 315 ЦПК.
Гіпотези норм цивільного процесуального права по-діляються:
а) за характером викладених в них обставин - на одно-сторонні і двосторонні. Односторонні передбачають лише правомірні або неправомірні обставини, настання яких обумовлено застосуванням даної норми права. Такою буде гіпотеза норм ст. 5 ЦПК з правомірними обставинами, яка передбачає, що суд приступає до розгляду цивільної справи за заявою особи, яка звертається за захистом свого права або охоронюваного законом інтересу. Двосторонні гіпотези передбачають як правомірні, так і неправомірні обставини, які є підставою для застосування такої норми права. При цьому за наявності неправомірних обставин застосовується одне правило, а при наявності правомірних - інше. Прикладом може бути ст. 169 ЦПК, якою передбачені наслідки неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі;
б) за ступенем визначеності гіпотези поділяються на визначені, відносно визначені і невизначені. Визначені точно формулюють умови, за яких така норма підлягає застосуванню, наприклад, норма ст. 193 ЦПК про судові дебати. Відносно визначені вказують на умови, з настанням яких така норма підлягає застосуванню. Але наявність чи відсутність цих умов має у кожному випадку визначити суд. Такою буде норма ст. 126 ЦПК про об'єднання і роз'єднання позовів. Невизначеними гіпотезами будуть такі, котрі не перед-бачають конкретних умов, за яких така норма підлягає засто-суванню (ст. 150 ЦПК про додаткову і повторну експертизу).
Диспозиції норм цивільного процесуального права класи-фікуються за способом вираження закріплених в них правил поведінки на прості, описові, відсильні, бланкетні. Прості диспозиції обмежуються вказівкою на дії, що дозволяються чи забороняються, без визначення поняття термінів, які вказують на такі дії. Це норма ст. 31 ЦПК про права сторін на зміну позивачем предмета або підстави позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; на визнання відповідачем позову і на укладення сторонами мирової угоди. Але норма права не розкриває поняття позову, його предмета, підстав, мирової угоди. Описові диспозиції правила поведінки пояснюють з необхідною повнотою і точністю, що сприяє єдиному тлумаченню і правильному застосуванню відповідної норми права. Описовими будуть норми, встановлені ст.ст. 28, 29 ЦПК, про цивільну проце-суальну правоздатність і дієздатність.
Відсильні диспозиції не встановлюють правил поведінки своїх адресатів при настанні умов, зазначених в гіпотезах цих норм, а відсилають до інших норм, в яких такі правила визначені.
Відсильною буде диспозиція ст. 343 ЦПК, якою передбачено, що при розгляді справ у порядку судового нагляду засто-совуються правила, викладені у ст.ст. 344-346 цього Кодексу, з винятками і доповненнями, зазначеними в цій статті.
Бланкетні диспозиції не передбачають правил поведінки адресатів правової норми, а вказують на інші норми, в яких ці правила повинні бути встановлені. Такою буде, наприклад, норма ЦПК, за якою у випадках, передбачених законом, цивільні справи можуть розглядатися товариськими і третейськими судами.
Дія цивільних процесуальних норм в часі визначається правилом, згідно з яким суд повинен застосовувати той процесуальний закон, який діє у момент здійснення проце-суальних дій, незалежно від того, який процесуальний закон діяв на момент виникнення процесу.
Так, справа, розглянута в суді першої інстанції за нормами колишнього процесуального закону, повинна вирішуватися в апеляційній або касаційній інстанції за правилами нового процесуального закону, якщо він набрав чинності.
Провадження в цивільних справах ведеться за цивільним процесуальним законом, який діє під час розгляду справи, здійснення окремих процесуальних дій чи виконання рішення суду.
В той же час ЦПК допускається зворотна дія норм цивільно-процесуального права, за виключенням законів, які встановлюють нові обов'язки, скасовують чи звужують права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежують їх використання (ст. 2 ЦПК).
Дія цивільних процесуальних норм у просторі поши-рюється на всю території України і визначається Конституцією України, Цивільним процесуальним кодексом України, Законом України „Про судоустрій". Всі суди застосовують єдине процесуальне законодавство.
Дія цивільних процесуальних норм за визначеним колом осіб поширюється на всіх громадян України, на всі українські підприємства, установи, організації, іноземних громадян, осіб без громадянства. Суб'єктивні рамки цивільних процес-уальних норм мають виключення стосовно іноземних держав, міжнародних організацій, акредитованих в Україні дипло-матичних представників.
2. Поняття цивільних-процесуальних правовідносин та їх особливості.
При розгляді і вирішенні цивільних справ між судом та іншими учасниками цивільного процесу виникають суспільні відносини. Ці відносини врегульовані нормами цивільно-процесуального права і є цивільно-процесуальними відносинами.
Цивільні процесуальні правовідносини - це різновидність правовідносин, які виникають у процесі цивільного судочин-ства на основі норм цивільного процесуального права лише між двома суб'єктами - судом, який розглядає справу, і будь-яким іншим учасником процесу (суд - позивач: суд - відповідач; суд - свідок тощо).
Цивільні процесуальні правовідносини не можуть склада-тися між учасниками процесу поза судом. Це пов'язано з тим, що цивільне процесуальне право не надає учасникам процесу ніяких прав і не покладає на них ніяких обов'язків по відношенню один до одного. Оскільки відсутні цивільні процесуальні обов'язки учасників процесу відносно один одного, то в законі не передбачені правові наслідки на випадок їх невиконання.
Суд - обов'язковий учасник цивільних процесуальних правовідносин. Сторони, треті особи, прокурор, державні органи між собою в цивільних процесуальних відносинах не знаходяться. Ці відносини не можуть виникати без участі суду.
Суду, як органу державної влади, належить керівна роль у цивільному процесі, а його повноваження відносно інших учасників носять владний характер. Суд залучає громадян і організації до участі в справі, забезпечує виконання ними своїх процесуальних прав і обов'язків, виносить постанови. На відміну від цивільних, сімейних, трудових та інших мате-ріальних правовідносин, які характеризуються рівністю їх учасників, цивільні процесуальні правовідносини є відно-синами влади та підпорядкування. Суд наділений владними повноваженнями, тоді як інші суб'єкти правовідносин таких повноважень не мають.
Владний характер повноважень суду не означає, що він є носієм прав, а всі інші - лише носіями обов'язків. Суд наділений обов'язками відносно інших учасників процесу (приймати позовні заяви, розглядати клопотання тощо). Процесуальні права і обов'язки суду та інших учасників процесу пов'язані між собою, а інтереси суду не повинні суперечити інтересам інших учасників правовідносин.
Одна з особливостей цивільних процесуальних право-відносин полягає в тому, що вони можливі лише в правовій формі, тобто є юридичними, на відміну від матеріальних відносин, які можуть існувати як фактичні. Специфічною особливістю цивільних процесуальних правовідносин є те, що вони утворюють систему тісно взаємопов'язаних, взаємообумовлених і змінюючих одне одного відносин. Кожне окремо взяте правовідношення є елементом системи і не може існувати ізольовано від іншого. Всі вони мають єдину цільову спрямованість, служать правильному і всебічному розгляду і вирішенню цивільної справи.
Виникнення, розвиток і припинення цивільних про-цесуальних правовідносин залежить від певних умов, які в юридичній науці називають передумовами виникнення правовідносин.
Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути за умов наявності таких передумов: 1) норм цивільного процесуального права; 2) цивільної процесуальної правоздатності учасників процесу; 3) процесуальних юридичних фактів.
Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідна наявність норм цивільного процесуального права. Без процесуальних норм не може бути і правовідносин.
Норми цивільного процесуального права як передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносин харак-теризуються такими особливостями: 1) встановлюються тільки державою; 2) є загальнообов'язковими; 3) мають загальний характер; 4) регулюють суспільні відносини лише в сфері здійснення правосуддя у цивільних справах; 5) забез-печуються можливістю застосування державного примусу чи процесуальних заходів, не пов'язаних з державним примусом: 6) ставлять за мету правильний і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ.
Процесуальні норми не існують ізольовано одна від одної, а становлять собою цілісну систему цивільного процесу-ального права. Кожне цивільне процесуальне правовідношення регулюється не однією процесуальною нормою, а їх сукупністю.
Другою необхідною передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин є цивільна процесуальна правоздатність, тобто здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки. Цивільна процесуальна правоздатність визнається рівною мірою за всіма громадянами України, особами без громадянства, підприємствами, установами, організаціями, які мають статус юридичної особи. ЦПК України встановлено, що здатність мати цивільні проце-суальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи (ст. 28 ЦПК України).
У громадян цивільно-процесуальна правоздатність вини-кає з моменту народження, припиняється зі смертю, існуючи незалежно від психічного стану. Всі громадяни володіють нею в повній мірі без обмежень. Юридичні особи володіють цивільно-процесуальною правоздатністю з моменту реєстрації статуту до ліквідації як юридичної особи.
Юридичні процесуальні факти - це обставини проце-суально-правового характеру, наявність або відсутність яких необхідна для реалізації права на звернення до суду за захистом порушуваного або оспорюваного суб'єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу, тобто для порушення справи в суді першої інстанції, в стадіях апеляційного і каса-ційного провадження, по перегляду рішень за нововиявленими та винятковими обставинами.
Елементи цивільних процесуальних правовідносин - це їх складові частини. До них відносяться: суб'єкти, об'єкт і зміст правовідносин.
Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути тільки між носіями цивільних процесуальних прав і обов'язків у процесі здійснення правосуддя в цивільних справах, у цивільному судочинстві. Тому без суду, наділеного такими функціями, неможливі самі процесуальні правовідносини, а тому суд і є обов'язковим суб'єктом усіх цивільних проце-суальних правовідносин. Другим суб'єктом цивільних про-цесуальних правовідносин буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і котра в одній із стадій цивільного процесу може виконувати процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Такими можуть бути сторони, треті особи, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, орга-нізації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб; заявники й заінтересовані особи у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; процесуальні представники, експерти, свідки, перекладачі та інші особи, які сприяють розглядові справи.
Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин можуть бути класифіковані на три групи згідно з виконуваними ними функціями та нормативним закріпленням і визначенням:
1) особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах: а) суди, котрі розглядають і вирішують справи по першій інстанції; б) суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень у апеляційному і касаційному порядку та у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами;
2) особи, які беруть участь у справі: а) з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; б) з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів: органи прокуратури, процесуальні представники, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і окремі громадяни (ст.98 ЦПК).
3) особи, які не беруть участі в справі: а) особи, котрі сприяють судові в розгляді справи, - свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові і речові докази.
Ознаками і водночас вимогами до суб'єктів цивільно-процесуальних відносин є цивільно-процесуальна правосуб'єктність та цивільна процесуальна дієздатність.
Правосуб'єктність визначає обсяг прав та обов'язків стати конкретним суб'єктом правовідносин, персоніфікованим носієм цивільних прав і обов'язків, встановлених процесуальним законом для даного суб'єкта правовідносин, і здійснювати їх. Поняття правосуб'єктності в цивільному процесі характеризує конкретну процесуальну правоздатність даного учасника цивільної справи, і це важливо тому, що у осіб, які беруть участь у справі, правоздатність різна за обсягом і змістом, вона зафіксована в ст.28 ЦПК України, яка вміщена в розділі „Загальні положення” в главі 4 „Учасники цивільного процесу”.
Цивільна процесуальна дієздатність - здатність осо-бисто здійснювати свої цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.
Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.
У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздат-ності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому цивільно-процесуальним законо-давством, надано повну цивільну дієздатність (ст. 29 ЦПК України ).
Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі правоохоронної діяльності суду, в зв'язку з чим їх об'єкт тісно пов'язаний з об'єктом матеріальних правовідносин, з приводу яко-го виникає цивільне судочинство, і це ускладнює його визначення. В теорії цивільного процесу ним називається: дії суб'єктів правові-дносин або тільки діяльність суду; матеріально-правові відносини, які захищаються судом; спір про право між учасниками матеріаль-но-правових відносин, переданий на розгляд суду; передбачені законом наслідки процесуальних дій, які виступають як мета циві-льного судочинства (загальний об'єкт), захист матеріальних прав і законних інтересів сторін і третіх осіб (спеціальний об'єкт), конк-ретна справа та ін. Висловлювалися також міркування, що проце-суальні правовідносини взагалі не мають об'єкта.
Процесуальні дії суб'єктів правовідносин не можуть бути об’єктом відносин, оскільки вони не є тією категорією, з приводу якої виникають самі відносини. Процесуальними діями реалізуються процесуальні права і обов'язки. Вони необхідні для виникнення правовідносин і наступного їх розвитку. Право на порушення циві-льного процесу реалізується в результаті вчинення процесуальних дій - подачі позовної заяви, скарги і прийняття її судом. Між судом і заінтересованою особою виникають цивільні процесуальні право-відносини, але не стосовно цих дій, а тих наслідків, на досягнення яких вони спрямовані, - порушення цивільної справи в суді на захист суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Процесуальні дії свідків спрямовуються на реалізацію обов'язку на свідчення певних фактів у справі; експерта - для дачі висновку про обставини, необхідні для вирішення справи судом. Отже, процесу-альні дії входять до змісту процесуальних правовідносин і одночас-но виступають юридичними актами, які спричиняють виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин.
Об'єктом цивільних процесуальних правовідносин не виступа-ють і матеріально-правові відносини, які захищаються судом, оскі-льки ними охоплюються тільки відносини позовного провадження, які характеризують динаміку розвитку процесуальних правовідно-син. Викликає сумнів правильність про наявність загального спеці-ального об'єкта, оскільки воно неминуче призводить до існування по кожній цивільній справі одних загальних правовідносин і систе-ми простих спеціальних правовідносин або ж до визнання того, що кожні цивільні процесуальні правовідносини мають два об'єкти. Об'єктом будуть процесуальні наслідки, на досягнення яких спря-мовуються процесуальні права, обов'язки і процесуальні дії суб'єк-тів правовідносин.
Але, беручи до уваги, що обсяг, зміст, характер процесуальних прав і обов'язків встановлюється і визначається ЦПК залежно від мети участі суб'єктів правовідносин у судочинстві і виконуваних ними цивільних процесуальних функцій по справі, кожні цивільні процесуальні правовідносини в системі правовідносин у справі мають свій самостійний об'єкт.
3. Умови, процесуальний порядок та правові наслідки заміни неналежної сторони.
У момент порушення справи не завжди відомо, чи є позивач суб’єктом права, чи порушене його право, чи є порушником права саме та особа, на яку вказує позивач. Тому позивача і відповідача в момент порушення справи вважають можливими суб'єктами спірних матеріальних правовідносин. У зв'язку з цим у судовій практиці виникає питання щодо неналежної сторони в цивільній справі.
Неналежний позивач - це особа, якій не належить право вимоги по пред'явленому в суді позову, а неналежним відповідачем є та особа, що не повинна відповідати по пред'явленому до неї в суді позову. Якщо при розгляді цивільної справи суд встановить, що будь-яка сторона є неналежною, виникає необхідність заміни цієї сторони. Стаття 105 ЦПК передбачає, що умовою такої заміни є згода позивача, що цілком обґрунтовано, оскільки ініціатором процесу є позивач і справа порушена в його інтересах. У судовій практиці може виникнути ряд варіантів заміни неналежної сторони.
Заміна неналежного позивача може бути проведена одним з п'яти варіантів:
1. Первісний позивач є неналежним, відомо хто є належним позивачем. Якщо неналежний позивач згоден вибути з процесу, а належний - вступити в нього, суд своєю ухвалою проводить заміну неналежного позивача, не зупи-няючи провадження в справі.
2. Якщо при тих же вихідних даних не-належний позивач не погоджується вибути з процесу, а належний позивач просить допустити його до участі в справі, то суд допускає останнього як третю особу, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, оскільки місце позивача вже зайнято. Продовжуючи розглядати справу, суд відмовляє в задоволенні позову неналежному позивачу, а вимоги належного позивача вирішує, виходячи з обставин справи.
3. Якщо при тих же вихідних даних нена-лежний позивач згоден вибути з процесу, а належний не згоден вступити в справу, суд приймає відмову позивача від позову і зупиняє провадження по справі. Позовне провадження не може продовжуватися, тому що в процесі залишається тільки відповідач.
4. Якщо суд не встановив, хто є на-лежним позивачем у справі, а неналежний позивач згоден вибути з процесу, то провадження по справі повинно бути зупинено, так як позивач відмовився від полову.
5. При тій же умові, але якщо неналежний позивач не згоден вибути з процесу, суд продовжує розглядати справу і відмовляє неналежному позивачу у задоволенні його позову.
Заміна неналежного відповідача може бути проведена одним з чотирьох варіантів, але при заміні необхідно мати згоду позивача:
1. Якщо судом встановлено, що даний відповідач є неналежним і хто є належним. При даній умові, якщо позивач згоден на заміну, суд своєю ухвалою проводить заміну неналежного відповідача.
2. При цій же умові, якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може притягнути цю особу як другого відповідача до процесу і у позові щодо неналежного відповідача відмовляє, а вимоги щодо належного відповідача вирішує по суті справи.
3. Якщо не встановлено судом, хто є належ-ним відповідачем, а позивач згоден на вибуття неналежного відповідача, суд зупиняє провадження по справі, так як позивач відмовляється від позову і в позовному провадженні залишається тільки одна сторона.
4. При цій же умові, якщо позивач не згоден на вибуття неналежного відповідача з процесу, суд розглядає справу і відмовляє у задоволенні позову щодо даного відповідача.
Стаття 105 ЦПК не передбачає як умову заміни неналежної сторони згоду неналежного відповідача. Але в судовій практиці думку неналежного відповідача іноді враховують, якщо відповідач домагається від суду певної реабілітації, тобто рішення про відмову в позові стосовно нього.
Заміна неналежного відповідача. У ході розгляду справи може виявитися, що позов пред'явле-ний не тією особою, якій належить право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто встанов-лено, що позивач не є уповноваженою чи відповідач не є правозобов'язаною особою, суб'єктом матеріальних правовідно-син. У цьому випадку сторони можуть визнаватися неналеж-ними.
Підстави для виникнення такого питання можуть бути різ-номанітні: зміна суб'єктивного переконання позивача, збіль-шення обсягу доказової інформації, додаткові правові консуль-тації та ін. Такі підстави у жодному разі не повинні наводити-ся судом (суддею), оскільки він має бути безстороннім і ви-словити свої міркування з приводу належності чи неналежності сторони тільки після розгляду справи по суті, в рішенні у справі. Цю позицію підтримав Пленум Верховного Суду Укра-їни, який підкреслив, що відмова у прийнятті заяви за мотивами пред'явлення позову неналежними позивачами або до нена-лежних відповідачів неприпустима, оскільки визначає фактич-не вирішення справи без дослідження її обставин (п. 2 постанови „Про практику застосування судами процесуального за-конодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції” від 21 грудня 1990 р. № 9).
Цивільне процесуальне законодавство передбачає можли-вість без припинення провадження у справі здійснити заміну лише відповідача, якщо буде встановлено, що ця особа не не-се обов'язку у справі. Його може бути замінено на особу, яка повинна відповідати за змістом матеріально-правової вимоги, що є предметом судового розгляду та вирішення. Цей інститут має назву заміни неналежного відповідача.
Встановивши під час розгляду справи, що позов пред'явле-ний не тією особою, якій належить право вимоги, суд не може її замінити. Така справа може бути припинена шляхом закрит-тя провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від по-зову або ухваленням рішення суду про відмову у задоволенні позову.
Заміна неналежного відповідача - це процесуальна дія суду, яка оформлена ухвалою, щодо виведення із цивільного процесу неналежного відповідача і допущення (залучення) на-лежної сторони, не припиняючи розгляду справи (ст. 33 ЦПК).
При заміні неналежної сторони діють два основних прави-ла. По-перше, відповідач вважається неналежним тільки після того, як його виведено із процесу, а на його місце залучений належний відповідач. Це означає, що за будь-яких обставин, за усієї очевидності неналежності сторони до справи, яка роз-глядається судом, відповідач вважається належним із наділен-ням його усією повнотою процесуальних прав та обов'язків. По-друге, заміна неналежного відповідача допускається лише за клопотанням позивача, оскільки він виступив ініціатором процесу, суб'єктом, який вимагає судового захисту. Згоди від-повідача на його заміну не вимагається, однак у літературі не-одноразово порушувалось питання про те, що відповідачу мо-же бути не все одно, чи продовжиться його участь у справі, чи ні. Насамперед, це може стосуватися розподілу судових ви-трат, які понесені відповідачем, про заміну якого виникає пи-тання. Адже витрати, понесені заміненим відповідачем, остан-ній може відшкодувати у судовому порядку за загальними правилами про заподіяння шкоди, що не гарантує оперативно-го та належного захисту прав від такої поведінки позивача, яка може мати характер зловживання правом.
Законодавством передбачено варіанти розвитку процесу у разі відсутності згоди позивача на заміну. У цьому випадку суд може притягти цю особу (належного відповідача) як дру-гого відповідача і ухвалити рішення за її участі. У разі судо-вого залучення відповідача участь декількох відповідачів не створює процесуальної співучасті. У випадку відмови у позові до такого відповідача понесені ним витрати не повинні при-суджуватися із позивача.
Заміна неналежної сторони належною можлива тільки у су-ді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи. Пи-тання про заміну неналежної сторони повинне вирішуватися у судовому засіданні, а не в момент порушення справи. Відпо-відно до ст. 33 ЦПК справа після заміни неналежного відпо-відача чи залучення співвідповідачів може розпочинатися спо-чатку. Про це має надійти клопотання залученого відповідача, і таке право повинно бути роз'яснене судом при вступі нового відповідача (співвідповідача) у цивільний процес.
В аналогічному порядку здійснюється залучення додатково-го (додаткових) відповідачів, наприклад, якщо в ході розгляду справи буде встановлено, що шкода завдана не однією осо-бою, а декількома.
Використана література:
1. Конституція України від 28 червня 1996 року;
2. Цивільно процесуальний кодекс України від 18 березня 2003 року;
3. Закон України „Про судоустрій” від 7 лютого 2002 року;
4. Я.П.Зейкан, Коментар цивільного процесуального кодексу України, -К:. Юридична практика, 2006;
5. С.І.Чорнооченко, Цивільний процес, -К:. ЦНЛ, 2005;
6. Ю.В.Білоусов, Цивільний процес, -К:. Прецедент, 2006;
П.Л. Головатенко Гражданский процес Украины, „Одессей”, -Х:, 2003;
М.Й. Стефан Цивільний процес України, „Ін Юре”, -К:, 1997.
1. Дія цивільного процесуального закону в часі, просторі, стосовно осіб.
2. Поняття цивільних-процесуальних правовідносин та їх особливості.
3. Умови, процесуальний порядок та правові наслідки заміни неналежної сторони.
Практичні завдання.
Використана література:
1. Дія цивільного процесуального закону в часі, просторі, стосовно осіб.
Норми цивільного процесуального права - це встановле-ні державою Україна загальнообов'язкові правила, що ре-гулюють порядок здійснення правосуддя в цивільних справах та визначаються системою процесуальних дій, виконуваних суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, та системою їх процесуальних прав й обов'язків, реалізація яких забезпечується визначеними законодавством цивільними процесуальними засобами (гарантіями).
Норми цивільного процесуального права класифікуються:
за змістом;
за сферою застосування;
за методом впливу на поведінку правомочних осіб.
За своїм змістом норми цивільного процесуального права поділяються на регулятивні і дефінітивні. Регулятивні вста-новлюють правила поведінки конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: суду, органу судового виконання, учасників процесу. Такими будуть норми ст.ст. 27, 31, 34, 35 ЦПК та ін. Дефінітивні норми визначають завдання цивільного судочинства, формулюють принципи процесу та його інститути, мають визначення цивільних процесуальних понять: ст. 57 ЦПК - доказів, ст. 67 ЦПК - процесуальних строків, ст.ст. 28, 29 ЦПК - процесуальної правоздатності і дієздатності. В дефінітивних нормах визна-чаються також загальні правила поведінки, що не стосуються конкретних суб'єктів цивільних процесуальних право-відносин, але поведінка яких має відповідати таким правилам.
За сферою застосування норми цивільного процесу-ального права поділяються на загальні, спеціальні, виключні.
Загальні норми мають значення для всіх видів про-вадження, всіх стадій процесу. Вони вміщені в ЦПК в основному у „Розділі 1. Загальні положення”. Спеціальні норми регулюють права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин лише в певній стадії розвитку цивільного судочинства - у стадії розгляду справи по суті чи в стадії касаційного оскарженим тощо або при розгляді певної категорії справ. Виключні норми спрямовані на конкретизацію, доповнення загальних і спеціальних норм та встановлюють з них виключення. Так, ст. 112 ЦПК надає право сторонам встановлювати договірну територіальну підсудність, крім позовів про право на будівлі, виключення майна з опису, порядок користування земельними ділянками та ін., для яких встановлені правила виключної підсудності.
За методом впливу на відносини, що ними регулюються, і поведінку їх суб'єктів норми цивільного процесуального права можна класифікувати на імперативні і диспозитивні. Імпе-ративні встановлюють зобов'язання (ст.ст. 77, 217 ЦПК), заборону (ст.ст. 117, 124 ЦПК), примус (ст.ст. 180, 137 ЦПК та ін.). Диспозитивні встановлюють права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну по-ведінку в межах, визначених такими нормами (ст.ст. 27, 31, 34, 35 ЦПК та ін.)
Як відомо, правова норма, як правило, складається з трьох частин. Гіпотеза - визначає умови, при настанні яких така норма підлягає застосуванню; диспозиція - встановлює правила поведінки; санкція - наслідки, які настають у випадку по-рушення або невиконання даної норми. В той же час у ЦПК є норми, які мають двочленну структуру - гіпотезу і диспозицію.
Наприклад, тричленну структуру має норма, встановлена ст. 50 ЦПК: гіпотеза - свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться до справи; дис-позиція - свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; санкція - якщо ви-кликаний свідок не з'явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано штрафу в розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і примусовому приводу через органи внутрішніх справ. Деякі норми з двочленною структурою забезпечуються санкціями, передбаченими в інших нормах права. Так, норма ст. 7 ЦПК „Мова, якою здійснюється цивільне судочинство” має гіпотезу і диспозицію, а санкція за її порушення скасування судового рішення - визначена ст. 315 ЦПК.
Гіпотези норм цивільного процесуального права по-діляються:
а) за характером викладених в них обставин - на одно-сторонні і двосторонні. Односторонні передбачають лише правомірні або неправомірні обставини, настання яких обумовлено застосуванням даної норми права. Такою буде гіпотеза норм ст. 5 ЦПК з правомірними обставинами, яка передбачає, що суд приступає до розгляду цивільної справи за заявою особи, яка звертається за захистом свого права або охоронюваного законом інтересу. Двосторонні гіпотези передбачають як правомірні, так і неправомірні обставини, які є підставою для застосування такої норми права. При цьому за наявності неправомірних обставин застосовується одне правило, а при наявності правомірних - інше. Прикладом може бути ст. 169 ЦПК, якою передбачені наслідки неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі;
б) за ступенем визначеності гіпотези поділяються на визначені, відносно визначені і невизначені. Визначені точно формулюють умови, за яких така норма підлягає застосуванню, наприклад, норма ст. 193 ЦПК про судові дебати. Відносно визначені вказують на умови, з настанням яких така норма підлягає застосуванню. Але наявність чи відсутність цих умов має у кожному випадку визначити суд. Такою буде норма ст. 126 ЦПК про об'єднання і роз'єднання позовів. Невизначеними гіпотезами будуть такі, котрі не перед-бачають конкретних умов, за яких така норма підлягає засто-суванню (ст. 150 ЦПК про додаткову і повторну експертизу).
Диспозиції норм цивільного процесуального права класи-фікуються за способом вираження закріплених в них правил поведінки на прості, описові, відсильні, бланкетні. Прості диспозиції обмежуються вказівкою на дії, що дозволяються чи забороняються, без визначення поняття термінів, які вказують на такі дії. Це норма ст. 31 ЦПК про права сторін на зміну позивачем предмета або підстави позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; на визнання відповідачем позову і на укладення сторонами мирової угоди. Але норма права не розкриває поняття позову, його предмета, підстав, мирової угоди. Описові диспозиції правила поведінки пояснюють з необхідною повнотою і точністю, що сприяє єдиному тлумаченню і правильному застосуванню відповідної норми права. Описовими будуть норми, встановлені ст.ст. 28, 29 ЦПК, про цивільну проце-суальну правоздатність і дієздатність.
Відсильні диспозиції не встановлюють правил поведінки своїх адресатів при настанні умов, зазначених в гіпотезах цих норм, а відсилають до інших норм, в яких такі правила визначені.
Відсильною буде диспозиція ст. 343 ЦПК, якою передбачено, що при розгляді справ у порядку судового нагляду засто-совуються правила, викладені у ст.ст. 344-346 цього Кодексу, з винятками і доповненнями, зазначеними в цій статті.
Бланкетні диспозиції не передбачають правил поведінки адресатів правової норми, а вказують на інші норми, в яких ці правила повинні бути встановлені. Такою буде, наприклад, норма ЦПК, за якою у випадках, передбачених законом, цивільні справи можуть розглядатися товариськими і третейськими судами.
Дія цивільних процесуальних норм в часі визначається правилом, згідно з яким суд повинен застосовувати той процесуальний закон, який діє у момент здійснення проце-суальних дій, незалежно від того, який процесуальний закон діяв на момент виникнення процесу.
Так, справа, розглянута в суді першої інстанції за нормами колишнього процесуального закону, повинна вирішуватися в апеляційній або касаційній інстанції за правилами нового процесуального закону, якщо він набрав чинності.
Провадження в цивільних справах ведеться за цивільним процесуальним законом, який діє під час розгляду справи, здійснення окремих процесуальних дій чи виконання рішення суду.
В той же час ЦПК допускається зворотна дія норм цивільно-процесуального права, за виключенням законів, які встановлюють нові обов'язки, скасовують чи звужують права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежують їх використання (ст. 2 ЦПК).
Дія цивільних процесуальних норм у просторі поши-рюється на всю території України і визначається Конституцією України, Цивільним процесуальним кодексом України, Законом України „Про судоустрій". Всі суди застосовують єдине процесуальне законодавство.
Дія цивільних процесуальних норм за визначеним колом осіб поширюється на всіх громадян України, на всі українські підприємства, установи, організації, іноземних громадян, осіб без громадянства. Суб'єктивні рамки цивільних процес-уальних норм мають виключення стосовно іноземних держав, міжнародних організацій, акредитованих в Україні дипло-матичних представників.
2. Поняття цивільних-процесуальних правовідносин та їх особливості.
При розгляді і вирішенні цивільних справ між судом та іншими учасниками цивільного процесу виникають суспільні відносини. Ці відносини врегульовані нормами цивільно-процесуального права і є цивільно-процесуальними відносинами.
Цивільні процесуальні правовідносини - це різновидність правовідносин, які виникають у процесі цивільного судочин-ства на основі норм цивільного процесуального права лише між двома суб'єктами - судом, який розглядає справу, і будь-яким іншим учасником процесу (суд - позивач: суд - відповідач; суд - свідок тощо).
Цивільні процесуальні правовідносини не можуть склада-тися між учасниками процесу поза судом. Це пов'язано з тим, що цивільне процесуальне право не надає учасникам процесу ніяких прав і не покладає на них ніяких обов'язків по відношенню один до одного. Оскільки відсутні цивільні процесуальні обов'язки учасників процесу відносно один одного, то в законі не передбачені правові наслідки на випадок їх невиконання.
Суд - обов'язковий учасник цивільних процесуальних правовідносин. Сторони, треті особи, прокурор, державні органи між собою в цивільних процесуальних відносинах не знаходяться. Ці відносини не можуть виникати без участі суду.
Суду, як органу державної влади, належить керівна роль у цивільному процесі, а його повноваження відносно інших учасників носять владний характер. Суд залучає громадян і організації до участі в справі, забезпечує виконання ними своїх процесуальних прав і обов'язків, виносить постанови. На відміну від цивільних, сімейних, трудових та інших мате-ріальних правовідносин, які характеризуються рівністю їх учасників, цивільні процесуальні правовідносини є відно-синами влади та підпорядкування. Суд наділений владними повноваженнями, тоді як інші суб'єкти правовідносин таких повноважень не мають.
Владний характер повноважень суду не означає, що він є носієм прав, а всі інші - лише носіями обов'язків. Суд наділений обов'язками відносно інших учасників процесу (приймати позовні заяви, розглядати клопотання тощо). Процесуальні права і обов'язки суду та інших учасників процесу пов'язані між собою, а інтереси суду не повинні суперечити інтересам інших учасників правовідносин.
Одна з особливостей цивільних процесуальних право-відносин полягає в тому, що вони можливі лише в правовій формі, тобто є юридичними, на відміну від матеріальних відносин, які можуть існувати як фактичні. Специфічною особливістю цивільних процесуальних правовідносин є те, що вони утворюють систему тісно взаємопов'язаних, взаємообумовлених і змінюючих одне одного відносин. Кожне окремо взяте правовідношення є елементом системи і не може існувати ізольовано від іншого. Всі вони мають єдину цільову спрямованість, служать правильному і всебічному розгляду і вирішенню цивільної справи.
Виникнення, розвиток і припинення цивільних про-цесуальних правовідносин залежить від певних умов, які в юридичній науці називають передумовами виникнення правовідносин.
Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути за умов наявності таких передумов: 1) норм цивільного процесуального права; 2) цивільної процесуальної правоздатності учасників процесу; 3) процесуальних юридичних фактів.
Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідна наявність норм цивільного процесуального права. Без процесуальних норм не може бути і правовідносин.
Норми цивільного процесуального права як передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносин харак-теризуються такими особливостями: 1) встановлюються тільки державою; 2) є загальнообов'язковими; 3) мають загальний характер; 4) регулюють суспільні відносини лише в сфері здійснення правосуддя у цивільних справах; 5) забез-печуються можливістю застосування державного примусу чи процесуальних заходів, не пов'язаних з державним примусом: 6) ставлять за мету правильний і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ.
Процесуальні норми не існують ізольовано одна від одної, а становлять собою цілісну систему цивільного процесу-ального права. Кожне цивільне процесуальне правовідношення регулюється не однією процесуальною нормою, а їх сукупністю.
Другою необхідною передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин є цивільна процесуальна правоздатність, тобто здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки. Цивільна процесуальна правоздатність визнається рівною мірою за всіма громадянами України, особами без громадянства, підприємствами, установами, організаціями, які мають статус юридичної особи. ЦПК України встановлено, що здатність мати цивільні проце-суальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи (ст. 28 ЦПК України).
У громадян цивільно-процесуальна правоздатність вини-кає з моменту народження, припиняється зі смертю, існуючи незалежно від психічного стану. Всі громадяни володіють нею в повній мірі без обмежень. Юридичні особи володіють цивільно-процесуальною правоздатністю з моменту реєстрації статуту до ліквідації як юридичної особи.
Юридичні процесуальні факти - це обставини проце-суально-правового характеру, наявність або відсутність яких необхідна для реалізації права на звернення до суду за захистом порушуваного або оспорюваного суб'єктивного матеріального права чи охоронюваного законом інтересу, тобто для порушення справи в суді першої інстанції, в стадіях апеляційного і каса-ційного провадження, по перегляду рішень за нововиявленими та винятковими обставинами.
Елементи цивільних процесуальних правовідносин - це їх складові частини. До них відносяться: суб'єкти, об'єкт і зміст правовідносин.
Цивільні процесуальні правовідносини можуть виникнути тільки між носіями цивільних процесуальних прав і обов'язків у процесі здійснення правосуддя в цивільних справах, у цивільному судочинстві. Тому без суду, наділеного такими функціями, неможливі самі процесуальні правовідносини, а тому суд і є обов'язковим суб'єктом усіх цивільних проце-суальних правовідносин. Другим суб'єктом цивільних про-цесуальних правовідносин буде особа, щодо участі якої в процесі є норма права і котра в одній із стадій цивільного процесу може виконувати процесуальні дії, спрямовані на досягнення мети процесу. Такими можуть бути сторони, треті особи, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, орга-нізації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб; заявники й заінтересовані особи у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; процесуальні представники, експерти, свідки, перекладачі та інші особи, які сприяють розглядові справи.
Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин можуть бути класифіковані на три групи згідно з виконуваними ними функціями та нормативним закріпленням і визначенням:
1) особи, які здійснюють правосуддя в цивільних справах: а) суди, котрі розглядають і вирішують справи по першій інстанції; б) суди, які перевіряють законність і обґрунтованість рішень у апеляційному і касаційному порядку та у зв'язку з нововиявленими і винятковими обставинами;
2) особи, які беруть участь у справі: а) з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів сторонами, третіми особами у справах позовного провадження, заявниками та заінтересованими особами у справах з адміністративно-правових відносин і окремого провадження; б) з метою захисту прав інших осіб, державних і громадських інтересів: органи прокуратури, процесуальні представники, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації і окремі громадяни (ст.98 ЦПК).
3) особи, які не беруть участі в справі: а) особи, котрі сприяють судові в розгляді справи, - свідки, експерти, перекладачі, особи, які мають письмові і речові докази.
Ознаками і водночас вимогами до суб'єктів цивільно-процесуальних відносин є цивільно-процесуальна правосуб'єктність та цивільна процесуальна дієздатність.
Правосуб'єктність визначає обсяг прав та обов'язків стати конкретним суб'єктом правовідносин, персоніфікованим носієм цивільних прав і обов'язків, встановлених процесуальним законом для даного суб'єкта правовідносин, і здійснювати їх. Поняття правосуб'єктності в цивільному процесі характеризує конкретну процесуальну правоздатність даного учасника цивільної справи, і це важливо тому, що у осіб, які беруть участь у справі, правоздатність різна за обсягом і змістом, вона зафіксована в ст.28 ЦПК України, яка вміщена в розділі „Загальні положення” в главі 4 „Учасники цивільного процесу”.
Цивільна процесуальна дієздатність - здатність осо-бисто здійснювати свої цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.
Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена.
У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздат-ності з моменту реєстрації шлюбу. Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому цивільно-процесуальним законо-давством, надано повну цивільну дієздатність (ст. 29 ЦПК України ).
Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі правоохоронної діяльності суду, в зв'язку з чим їх об'єкт тісно пов'язаний з об'єктом матеріальних правовідносин, з приводу яко-го виникає цивільне судочинство, і це ускладнює його визначення. В теорії цивільного процесу ним називається: дії суб'єктів правові-дносин або тільки діяльність суду; матеріально-правові відносини, які захищаються судом; спір про право між учасниками матеріаль-но-правових відносин, переданий на розгляд суду; передбачені законом наслідки процесуальних дій, які виступають як мета циві-льного судочинства (загальний об'єкт), захист матеріальних прав і законних інтересів сторін і третіх осіб (спеціальний об'єкт), конк-ретна справа та ін. Висловлювалися також міркування, що проце-суальні правовідносини взагалі не мають об'єкта.
Процесуальні дії суб'єктів правовідносин не можуть бути об’єктом відносин, оскільки вони не є тією категорією, з приводу якої виникають самі відносини. Процесуальними діями реалізуються процесуальні права і обов'язки. Вони необхідні для виникнення правовідносин і наступного їх розвитку. Право на порушення циві-льного процесу реалізується в результаті вчинення процесуальних дій - подачі позовної заяви, скарги і прийняття її судом. Між судом і заінтересованою особою виникають цивільні процесуальні право-відносини, але не стосовно цих дій, а тих наслідків, на досягнення яких вони спрямовані, - порушення цивільної справи в суді на захист суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу. Процесуальні дії свідків спрямовуються на реалізацію обов'язку на свідчення певних фактів у справі; експерта - для дачі висновку про обставини, необхідні для вирішення справи судом. Отже, процесу-альні дії входять до змісту процесуальних правовідносин і одночас-но виступають юридичними актами, які спричиняють виникнення, розвиток і припинення цивільних процесуальних правовідносин.
Об'єктом цивільних процесуальних правовідносин не виступа-ють і матеріально-правові відносини, які захищаються судом, оскі-льки ними охоплюються тільки відносини позовного провадження, які характеризують динаміку розвитку процесуальних правовідно-син. Викликає сумнів правильність про наявність загального спеці-ального об'єкта, оскільки воно неминуче призводить до існування по кожній цивільній справі одних загальних правовідносин і систе-ми простих спеціальних правовідносин або ж до визнання того, що кожні цивільні процесуальні правовідносини мають два об'єкти. Об'єктом будуть процесуальні наслідки, на досягнення яких спря-мовуються процесуальні права, обов'язки і процесуальні дії суб'єк-тів правовідносин.
Але, беручи до уваги, що обсяг, зміст, характер процесуальних прав і обов'язків встановлюється і визначається ЦПК залежно від мети участі суб'єктів правовідносин у судочинстві і виконуваних ними цивільних процесуальних функцій по справі, кожні цивільні процесуальні правовідносини в системі правовідносин у справі мають свій самостійний об'єкт.
3. Умови, процесуальний порядок та правові наслідки заміни неналежної сторони.
У момент порушення справи не завжди відомо, чи є позивач суб’єктом права, чи порушене його право, чи є порушником права саме та особа, на яку вказує позивач. Тому позивача і відповідача в момент порушення справи вважають можливими суб'єктами спірних матеріальних правовідносин. У зв'язку з цим у судовій практиці виникає питання щодо неналежної сторони в цивільній справі.
Неналежний позивач - це особа, якій не належить право вимоги по пред'явленому в суді позову, а неналежним відповідачем є та особа, що не повинна відповідати по пред'явленому до неї в суді позову. Якщо при розгляді цивільної справи суд встановить, що будь-яка сторона є неналежною, виникає необхідність заміни цієї сторони. Стаття 105 ЦПК передбачає, що умовою такої заміни є згода позивача, що цілком обґрунтовано, оскільки ініціатором процесу є позивач і справа порушена в його інтересах. У судовій практиці може виникнути ряд варіантів заміни неналежної сторони.
Заміна неналежного позивача може бути проведена одним з п'яти варіантів:
1. Первісний позивач є неналежним, відомо хто є належним позивачем. Якщо неналежний позивач згоден вибути з процесу, а належний - вступити в нього, суд своєю ухвалою проводить заміну неналежного позивача, не зупи-няючи провадження в справі.
2. Якщо при тих же вихідних даних не-належний позивач не погоджується вибути з процесу, а належний позивач просить допустити його до участі в справі, то суд допускає останнього як третю особу, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, оскільки місце позивача вже зайнято. Продовжуючи розглядати справу, суд відмовляє в задоволенні позову неналежному позивачу, а вимоги належного позивача вирішує, виходячи з обставин справи.
3. Якщо при тих же вихідних даних нена-лежний позивач згоден вибути з процесу, а належний не згоден вступити в справу, суд приймає відмову позивача від позову і зупиняє провадження по справі. Позовне провадження не може продовжуватися, тому що в процесі залишається тільки відповідач.
4. Якщо суд не встановив, хто є на-лежним позивачем у справі, а неналежний позивач згоден вибути з процесу, то провадження по справі повинно бути зупинено, так як позивач відмовився від полову.
5. При тій же умові, але якщо неналежний позивач не згоден вибути з процесу, суд продовжує розглядати справу і відмовляє неналежному позивачу у задоволенні його позову.
Заміна неналежного відповідача може бути проведена одним з чотирьох варіантів, але при заміні необхідно мати згоду позивача:
1. Якщо судом встановлено, що даний відповідач є неналежним і хто є належним. При даній умові, якщо позивач згоден на заміну, суд своєю ухвалою проводить заміну неналежного відповідача.
2. При цій же умові, якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може притягнути цю особу як другого відповідача до процесу і у позові щодо неналежного відповідача відмовляє, а вимоги щодо належного відповідача вирішує по суті справи.
3. Якщо не встановлено судом, хто є належ-ним відповідачем, а позивач згоден на вибуття неналежного відповідача, суд зупиняє провадження по справі, так як позивач відмовляється від позову і в позовному провадженні залишається тільки одна сторона.
4. При цій же умові, якщо позивач не згоден на вибуття неналежного відповідача з процесу, суд розглядає справу і відмовляє у задоволенні позову щодо даного відповідача.
Стаття 105 ЦПК не передбачає як умову заміни неналежної сторони згоду неналежного відповідача. Але в судовій практиці думку неналежного відповідача іноді враховують, якщо відповідач домагається від суду певної реабілітації, тобто рішення про відмову в позові стосовно нього.
Заміна неналежного відповідача. У ході розгляду справи може виявитися, що позов пред'явле-ний не тією особою, якій належить право вимоги, чи не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, тобто встанов-лено, що позивач не є уповноваженою чи відповідач не є правозобов'язаною особою, суб'єктом матеріальних правовідно-син. У цьому випадку сторони можуть визнаватися неналеж-ними.
Підстави для виникнення такого питання можуть бути різ-номанітні: зміна суб'єктивного переконання позивача, збіль-шення обсягу доказової інформації, додаткові правові консуль-тації та ін. Такі підстави у жодному разі не повинні наводити-ся судом (суддею), оскільки він має бути безстороннім і ви-словити свої міркування з приводу належності чи неналежності сторони тільки після розгляду справи по суті, в рішенні у справі. Цю позицію підтримав Пленум Верховного Суду Укра-їни, який підкреслив, що відмова у прийнятті заяви за мотивами пред'явлення позову неналежними позивачами або до нена-лежних відповідачів неприпустима, оскільки визначає фактич-не вирішення справи без дослідження її обставин (п. 2 постанови „Про практику застосування судами процесуального за-конодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції” від 21 грудня 1990 р. № 9).
Цивільне процесуальне законодавство передбачає можли-вість без припинення провадження у справі здійснити заміну лише відповідача, якщо буде встановлено, що ця особа не не-се обов'язку у справі. Його може бути замінено на особу, яка повинна відповідати за змістом матеріально-правової вимоги, що є предметом судового розгляду та вирішення. Цей інститут має назву заміни неналежного відповідача.
Встановивши під час розгляду справи, що позов пред'явле-ний не тією особою, якій належить право вимоги, суд не може її замінити. Така справа може бути припинена шляхом закрит-тя провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від по-зову або ухваленням рішення суду про відмову у задоволенні позову.
Заміна неналежного відповідача - це процесуальна дія суду, яка оформлена ухвалою, щодо виведення із цивільного процесу неналежного відповідача і допущення (залучення) на-лежної сторони, не припиняючи розгляду справи (ст. 33 ЦПК).
При заміні неналежної сторони діють два основних прави-ла. По-перше, відповідач вважається неналежним тільки після того, як його виведено із процесу, а на його місце залучений належний відповідач. Це означає, що за будь-яких обставин, за усієї очевидності неналежності сторони до справи, яка роз-глядається судом, відповідач вважається належним із наділен-ням його усією повнотою процесуальних прав та обов'язків. По-друге, заміна неналежного відповідача допускається лише за клопотанням позивача, оскільки він виступив ініціатором процесу, суб'єктом, який вимагає судового захисту. Згоди від-повідача на його заміну не вимагається, однак у літературі не-одноразово порушувалось питання про те, що відповідачу мо-же бути не все одно, чи продовжиться його участь у справі, чи ні. Насамперед, це може стосуватися розподілу судових ви-трат, які понесені відповідачем, про заміну якого виникає пи-тання. Адже витрати, понесені заміненим відповідачем, остан-ній може відшкодувати у судовому порядку за загальними правилами про заподіяння шкоди, що не гарантує оперативно-го та належного захисту прав від такої поведінки позивача, яка може мати характер зловживання правом.
Законодавством передбачено варіанти розвитку процесу у разі відсутності згоди позивача на заміну. У цьому випадку суд може притягти цю особу (належного відповідача) як дру-гого відповідача і ухвалити рішення за її участі. У разі судо-вого залучення відповідача участь декількох відповідачів не створює процесуальної співучасті. У випадку відмови у позові до такого відповідача понесені ним витрати не повинні при-суджуватися із позивача.
Заміна неналежної сторони належною можлива тільки у су-ді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи. Пи-тання про заміну неналежної сторони повинне вирішуватися у судовому засіданні, а не в момент порушення справи. Відпо-відно до ст. 33 ЦПК справа після заміни неналежного відпо-відача чи залучення співвідповідачів може розпочинатися спо-чатку. Про це має надійти клопотання залученого відповідача, і таке право повинно бути роз'яснене судом при вступі нового відповідача (співвідповідача) у цивільний процес.
В аналогічному порядку здійснюється залучення додатково-го (додаткових) відповідачів, наприклад, якщо в ході розгляду справи буде встановлено, що шкода завдана не однією осо-бою, а декількома.
Використана література:
1. Конституція України від 28 червня 1996 року;
2. Цивільно процесуальний кодекс України від 18 березня 2003 року;
3. Закон України „Про судоустрій” від 7 лютого 2002 року;
4. Я.П.Зейкан, Коментар цивільного процесуального кодексу України, -К:. Юридична практика, 2006;
5. С.І.Чорнооченко, Цивільний процес, -К:. ЦНЛ, 2005;
6. Ю.В.Білоусов, Цивільний процес, -К:. Прецедент, 2006;
П.Л. Головатенко Гражданский процес Украины, „Одессей”, -Х:, 2003;
М.Й. Стефан Цивільний процес України, „Ін Юре”, -К:, 1997.
