Поняття, рівні та процес реалізації правових норм
Поняття, рівні та процес реалізації правових норм
План
1. Поняття та форми безпосередньої реалізації норм права
2. Поняття застосування норм права
3. Процес застосування норм права
4. Акт застосування норм права: поняття та його різновиди. Співвідношення з нормативно-правовим актом
5. Застосування норм права за аналогією
6. Вимоги до правильного застосування норм права
Право виконує своє соціальне призначення лише тоді, коли його принципи і норми втілюються в суспільних відносинах, коли його приписи здійснюються в діяльності суб'єктів, тобто тоді, коли воно реалізується в житті.
Правореалізація — це втілення вимог правових норм у суспільних відносинах.
Реалізація норм права протікає в правомірній поведінці, тобто під час здійснення або утримання від здійснення відповідних учинків. Але ця поведінка не є кінцевим результатом реалізації правомірного припису. Як і правомірна поведінка, правореалізація нерозривно пов'язана з досягненням соціального ефекту.
Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об'єктивного і суб'єктивного боку. Об'єктивний бік реалізації норм права являє собою виконання правомірних діянь у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Суб'єктивний бік виявляє ставлення суб'єкта до правових вимог і стан його волі у момент учинення дій, що вимагаються правом. Адже коли зникає бажання забезпечувати відповідність своєї поведінки до правових вимог, припиняється процес реалізації права.
Процес реалізації норм права не вичерпується правомірною поведінкою суб'єктів права у формах дотримання, виконання, використання, а має більш місткий і багатогранний характер, що включає перш за все юридичні механізми із забезпечення впровадження права. У процесі реалізації права беруть участь не тільки сторони — носії прав і обов'язків, а й держава, її правотворчі, правозастосовчі, правоохоронні органи. Широке розуміння правореалізації передбачає включення в цей процес юридичних дій, які ідуть за правотворенням.
В основі такого розуміння лежить рівневий підхід до правореалізації.
Перший критерій рівнів — це виділення норм статутного характеру, тобто норм, які встановлюють вихідне положення суб'єктів права, і нестатутних норм. Розрізняють загальний статус (усіх громадян) і спеціальний (наприклад, працівників міліції). Останній характеризується наявністю додаткових прав і обов'язків у групах його носіїв. Реалізація норм статутного та нестатутного характеру передбачає субординаційну підпорядкованість. У процесах реалізації норм нестатутного характеру проходить і реалізація статутних норм. Реалізація перших відбувається у межах, установлених нормами постійної дії, і є продовженням реалізації норм постійної дії. Якщо конкретні відносини виникають, здійснюються та зникають з настанням життєвих ситуацій, то базові відносини, що характеризуються статусом, існують самостійно.
Другий критерій — це розміщення процесів реалізації матеріально-правових та процесуально-правових норм. Між цими нормами, як правило, наявна субординація функцій. Функціональна залежність означає похідність процесуальної діяльності від діяльності з реалізації матеріальних норм.
Третій критерій — це розподіл норм права на норми "прямої дії" та норми, що потребують конкретизації. У різних галузях законодавства є нормативні приписи, що прямо регулюють суспільні відносини, чітко визначаючи права та обов'язки сторін, і які не передбачають додаткового конкретизуючого нормотворення. Однак значна частина правових норм об'єктивно потребує утворення конкретизуючих нормативно-правових актів. Наприклад, вихідні правові норми, що визначають цілі, завдання, принципи, методи правового регулювання перед тим, як будуть введені до конкретних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, логічно розвиваються та конкретизуються в інших нормах. Тому і процес їх правореалізації буде більш складним.
Четвертим критерієм служить співвідношення рівнів саморегуляції та індивідуально-правового регулювання. На рівні саморегуляції проходить пряме введення в життя нормативних приписів. Суб'єкти правовідносин співвідносять свою поведінку з нормами права як заборонного, зобов'язального, так і правоуповноваженого характеру. Індивідуально-правове регулювання необхідне в тих випадках, коли суб'єкт правовідносин або не може, або не хоче співвідносити свої вчинки з вимогами норм права. Процес право-реалізації при цьому має владно-організуючий характер діяльності суб'єктів, наділених спеціальною компетенцією.
П'ятий критерій полягає у вилученні рівнів реалізації диспозиції та санкції норми. На першому рівні суб'єкти правовідносин здійснюють правореалізацію шляхом засвоєння своїх прав і обов'язків. Реалізація диспозиції, що забороняє норми права, передбачає нездійснення суб'єктами дій, які в ній зазначені. Але в багатьох випадках без організуючої діяльності держави здійснення саморегуляції неможливе. Так, загальнорегулятивні права та обов'язки, що становлять юридичний зміст правовідносин, потребують владної конкретизації уповноваженими органами. Наприклад, завдяки акту індивідуально-правового регулювання — наказу начальника управління внутрішніх справ про призначення на посаду — загальнорегулятивні правовідносини з юридичним змістом, однаковим для всіх можливих учасників, перетворюються на конкретні, суб'єктом яких є певний індивід з відповідними його посаді правами та обов'язками.
Виділення реалізації санкції правової норми ґрунтується на існуванні протиправної поведінки. Але це не означає, що цей вид поведінки суб'єктів включається до змісту правореалізаційного процесу. Протиправна поведінка перешкоджає досягненню мети норми. Тому індивідуально-правове регулювання становить зміст реалізації правових санкцій і спрямоване на забезпечення реалізації диспозиції правових норм.
Ураховуючи рівні правореалізації, необхідно зазначити, що реалізація права — складний і багатогранний процес підлеглості волі суб'єктів у процесі їх діяльності і спілкування вимогам правових норм.
Найбільшими етапами процесу реалізації права є:
1) конкретизація норм права;
2) інтерпретація норм права;
3) застосування норм права;
4) безпосередня реалізація норм права у формах дотримання, виконання і використання.
Поняття та форми безпосередньої реалізації норм права
Форма реалізації норм права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій норм права, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, які реалізують норми права. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання (дотримання), виконання, використання та застосування норм права.
Дотримання (додержання) норм права — це така форма реалізації забороняючих юридичних норм, яка полягає в пасивній поведінці суб'єктів щодо здійснення негативних дій, зазначених у нормі.
Такі норми забороняють названу в них поведінку, яка визнається законом як правопорушення. У заборонах указується небажана для суспільства і держави поведінка. Забороняючі норми можуть прямо не формулювати заборону, але вона логічно випливає зі змісту норми: якщо в санкції норми встановлена юридична негативна відповідальність, то такі дії заборонені законодавцем.
Виконання норм права — це така форма реалізації, яка полягає у здійсненні зазначених у зобов'язуючих нормах права дій.
Зобов'язуючі норми закріплюють вимогу активної поведінки щодо здійснення зазначених у цих нормах позитивних дій з боку фізичних або юридичних осіб. Здійснення позитивних актів спрямоване на досягнення бажаного для суспільства, держави й особи соціального результату. Відмова від виконання зобов'язуючих норм або неналежне їх виконання тягне за собою застосування примусової сили держави. І навпаки, людина, яка активно та якісно виконує свій обов'язок, може бути заохочена.
Використання норм права — це форма реалізації суб'єктивного права, за якої здійснюється втілення в життя уповноважуючих норм.
Уповноважуючі норми надають суб'єктам право на здійснення передбачених у них позитивних дій. Використання права відрізняється від попередніх форм реалізації правових норм тим, що в цьому випадку відбувається здійснення суб'єктивних прав, а не реалізація юридичних обов'язків та заборон. Особі надається право вирішувати, користуватися наданим правом чи ні. Але в будь-якому випадку ця норма буде реалізована. Наприклад, право спадщини. За формою вираження використання може бути пасивним чи активним.
Усі ці три форми реалізації правових норм мають назву безпосередніх форм, оскільки суб'єкти самі реалізують свої суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки. Якщо суб'єкти не можуть реалізувати свої повноваження в цих формах, то виникає необхідність втручання компетентних органів, тобто застосування правових приписів.
Поняття застосування норм права
Застосування становить опосередковану форму реалізації норм права, яка суттєво і формально відрізняється від безпосередніх форм: виконання, додержання і використання.
Застосування норм, права — це реалізація норм права компетентними організаціями з вирішення конкретної справи, яка має державно-владний, творчо-організуючий характер, здійснюється в установлених процедурних формах і завершується виданням індивідуально-конкретного припису.
Ця четверта форма реалізації характеризується низкою ознак, які суттєво відрізняють її від безпосередніх форм реалізації норм права:*
має державно-владний характер. Це один з видів юридичної діяльності держави, яку виконують державні органи і посадові особи;*
має активний, творчий характер. Держава повинна активно вжити організаційні заходи щодо їх реалізації. При цьому правозастосувач у кожному випадку вирішує значно складніші питання, ніж ті, що закріплені схематично в нормі права;*
державно-владний характер правозастосування припускає чітку визначеність суб'єктів цієї діяльності. Якщо реалізацію норм права в безпосередніх формах здійснюють як державні органи і посадові особи, так і громадяни, то застосуванням права громадяни не можуть займатися, вони можуть лише ініціювати застосування права або надавати допомогу посадовим особам у цій діяльності;*
здійснюється в рамках компетенції органу або посадової особи, а також певних процедурних форм, які регулюють цей процес. Процедурно-процесуальні норми не тільки обмежують правозастосовчі дії, але й зобов'язують суб'єкта до активних юридичних дій. У важливих для особи і суспільства випадках порядок вирішення справ деталізовано в законі;*
правозастосовчий процес має комплексний характер, що включає безпосередні форми реалізації. Як правило, це дотримання або виконання норм права. Так, слідчий у своїй діяльності повинен чітко дотримуватися заборонних норм і виконувати зобов'язальні норми;*
процес застосування норм права завершується виданням правозастосовчого акта, в якому фіксується індивідуально-конкретний правовий припис. Акт має державно-владний характер і є юридичним фактом.
У процесі застосування компетентні органи і посадові особи реалізують відповідні норми права, які регулюють певні суспільні відносини. Водночас головним призначенням застосування є забезпечення безпосередніх форм реалізації норм права іншими суб'єктами права. Таким чином, правозастосування продовжує, після нормотворчості, конкретизації, офіційного тлумачення владну діяльність держави із врегулювання суспільних відносин.
Необхідність у застосуванні норм права з'являється в таких основних випадках.
1. Коли суб'єктивні права та юридичні обов'язки не можуть виникнути і реалізуватися без дозволу держави.
2. Коли правові відносини, що виникають на підставі норми, настільки важливі для особи, суспільства і держави, що в кожному конкретному випадку державні органи засвідчують і контролюють законність дій суб'єктів. Наприклад, приватизація житла громадянином.
3. Якщо виникає спір, що має юридичне значення, а сторони не в змозі самостійно його вирішити, наприклад розподіл майна.
4. Коли для виникнення правових відносин слід офіційно засвідчити наявність або, навпаки, відсутність юридичних фактів. Наприклад, рішення суду про визнання особи померлою.
5. Коли слід вдатися до державного примусу, тобто коли скоєно правопорушення і необхідно визначити до правопорушника відповідну міру стягнення. Наприклад, вирок суду щодо злочинця.
6. Коли немає нормативних приписів щодо обставин, які перебувають у сфері правового регулювання і потребують юридичного вирішення (прогалини в праві).
Процес застосування норм права
Правозастосування починається з ініціативи правозастосувача — уповноваженого органу або іншого зацікавленого суб'єкта, у тому числі і громадянина. Залежно від конкретної справи, застосування здійснюється шляхом відповідних юридичних дій його учасників, які в сукупності становлять процес застосування.
Застосування юридичних норм — це єдиний процес вирішення конкретної справи, який умовно поділяється на кілька етапів:
1) встановлення та аналіз фактичних обставин справи;
2) вибір і аналіз норми права;
3) прийняття рішення у справі.
Вихідними підставами початку процесу застосування правових норм є настання передбачених ними фактичних обставин, які можуть бути відображені в речових доказах, документах, свідченнях і т. ін. Тому перший етап застосування полягає в установленні юридичних фактів і юридичних складів, які підтверджують обов'язкові ознаки юридичної справи.
Конкретний випадок складається з багатьох фактичних обставин, але не всі вони мають юридичне значення. Завданням суб'єкта, який застосовує правову норму, є виявлення і відбір юридично значущих фактів, необхідних для вирішення справи, а також їх аналіз і оцінка. Встановлення фактичних обставин справи має бути законним і обґрунтованим. Збір і аналіз фактичних обставин, необхідних для вирішення справи, здійснюється не будь-яким шляхом, а за допомогою юридично визначених засобів і в установлених законом формах.
Другий етап — вибір і аналіз норми, або юридична оцінка виявленого фактичного складу, включає: вибір норми права; перевірку автентичності її тексту й аналіз норми з погляду законності, дії в часі, у просторі й по колу осіб; з'ясування суті юридичної норми.
Третій етап — прийняття рішення у справі становить кінцевий результат, підсумок застосування норми права, а тому це є головна, вирішальна стадія, щодо якої попередні виступають як підготовчі.
Владне індивідуальне рішення в юридичній справі офіційно оголошує, що встановлений ним випадок збігається з нормою права і у зв'язку з цим виникають правові відносини, учасники якого мають конкретні суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Такі рішення повинні відповідати закону і фактам. Прийняте рішення відображається в акті застосування права.
Акт застосування норм права: поняття та його різновиди. Співвідношення з нормативно-правовим актом
Акт застосування норм права — це державно-владний індивідуально визначений акт, який видається компетентним суб'єктом у конкретній юридичній справі на підставі відповідних правових норм з метою визначення наявності або відсутності суб'єктивних прав і юридичних обов'язків конкретних суб'єктів.
Правозастосовчий акт необхідно розглядати і як акт-дію відповідного компетентного органу, і як акт-документ, в якому ця дія відображена.
Відбиття акта застосування має бути як у вербальній формі, так і у формі конклюдентних дій. Але означені форми мають єдину соціальну та юридичну природу. Словесне вираження, у свою чергу, може бути або усним, або письмовим. Правозастосовчі конклюдентні дії відображаються у відповідних формально встановлених жестах, сигналах, знаках.
Незважаючи на форму, всі правозастосовчі акти мають спільні ознаки:*
акт правозастосування має владний характер;*
правозастосовчий акт видається на основі і відповідно до норм матеріального і процесуального права;*
має індивідуально-правовий характер. Він містить у собі конкретне веління, яке має юридичну силу стосовно певного випадку і не поширюється на інші казуси. Має персоніфікований характер, під його дію підпадають конкретно визначені особи;*
видається у певній формі і в передбаченому законом порядку, має точну назву. Закон визначає чіткий порядок видання і внутрішнього та зовнішнього оформлення індивідуального правового акта. Наприклад, письмові акти, які приймаються правоохоронними органами, повинні мати вступну частину (найменування акта, назву органу, який видав акт, час видання, адресат), описувальну частину (фактичні обставини справи), мотиваційну частину (обґрунтування прийнятого рішення), резолютивну частину (зміст рішення у справі);*
правозастосовчий акт викликає початок, зміну або припинення правових відносин. На підставі акта застосування у конкретних осіб виникають суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Класифікація актів застосування норм права така.
1. За формою зовнішнього вираження: письмовий акт; усний акт; конклюдентний акт.
2. За способом прийняття: колегіальні та одноособові.
3. За суб'єктом прийняття: акти парламенту, акти глави держави, акти виконавчих органів, рішення судів, акти нотаріату, акти прокурорського нагляду, акти місцевих органів влади, акти керівників підприємств, установ, організацій та ін.
4. За юридичною формою: укази, постанови, розпорядження, накази, ухвали, протести, рішення та ін.
5. За функціями права: регулятивні та охоронні.
6. За юридичними наслідками: правотворчі; правоконстатаційні; правозмінюючі; правоприпиняючі; правоскасовуючі.
Акти застосування норм права відрізняються від нормативно-правових актів такими ознаками:
1) нормативні акти містять норми права, тобто приписи до невизначеного кола суб'єктів, а правозастосовчі акти — індивідуальні приписи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб;
2) правозастосовчий акт поширює чинність норми права на конкретну ситуацію;
3) він включає обов'язок підкорення — виконання сформульованого рішення у справі;
4) нормативні акти характеризуються можливістю неодноразової їх реалізації, а акти застосування мають одноразову чинність.
Застосування норм права за аналогією
Процес вибору нормативного припису, який повинен бути застосованим до конкретного випадку, іноді виявляє відсутність такого припису, тобто прогалину в законодавстві.
Прогалина в праві — це відсутність або неповнота правових норм, необхідних для ефективного регулювання суспільних відносин.
Причинами виникнення прогалин у праві може бути відставання нормотворчості від розвитку суспільного життя, а також упущення під час підготовки нормативно-правових актів. Прогалина в праві існує, коли певна поведінка може і повинна бути врегульована юридичними засобами, але законодавство не передбачає правила на таку поведінку.
Основним способом заповнення прогалини в праві є видання компетентним нормотворчим органом норми права, якої бракує і необхідність якої обумовлена життям. Прогалина може бути усунена також конкретизуючим актом або актом офіційного нормативного тлумачення, яким неврегульовані суспільні відносини включені до кола відносин, що регулюються якимось нормативним приписом.
Засобами подолання прогалин є аналогія закону та аналогія права.
Аналогія закону означає вирішення справи на підставі закону, який регулює суспільні відносини, схожі на не врегульовані правом. Таким чином, перш за все треба розшукати нормативний припис, який регулює аналогічні, найбільш близькі правові відносини. Схожість фактів, які аналізуються, і фактів, що закріплені в нормі, яка застосовується за аналогією, має бути відображена в суттєвих, аналогічних у правовому відношенні ознаках.
Аналогія за законом передбачає пошук норми передовсім за предметом правового регулювання, тобто розглядаються юридичний інститут, галузь законодавства, а в подальшому можливе звернення до іншої галузі і до законодавства в цілому (субсидіарне застосування). Знайшовши найбільш близьку за змістом норму, треба вирішувати казус на її підставі з урахуванням інших аналогічних норм, принципів інституту і галузі, до яких належить норма.
Субсидіарне застосування права здійснюється тоді, коли прогалини виявляються в одній галузі (інституті) законодавства, а застосовуються за аналогією норми іншої галузі (інституту). Теорія субсидіарного права базується на системності права. Так, сімейне право раніше було підгалуззю цивільного права, а кримінально-виправне — підгалуззю кримінального права, внаслідок чого вони мають близькі принципи і методи правового регулювання, що дозволяє застосовувати субсидіарну аналогію закону.
Аналогія права означає вирішення справи на підставі принципів інституту права, галузі або загальних принципів права. Необхідність у застосуванні права за аналогією виникає тоді, коли не була знайдена аналогічна норма, тобто коли не можливо вирішити питання за аналогією закону.
Навіть при застосуванні аналогії права має діяти режим законності. Орган, який застосовує аналогію права, повинен обґрунтовувати своє рішення на загальних положеннях нормативних актів, що визначають цілі і призначення всього комплексу норм на принципах правового регулювання, закріплених у законодавстві.
Режим законності вимагає від процесу застосування за аналогією дотримання таких правил:
1) рішення за аналогією неприпустиме, якщо воно заборонене законом;
2) використання аналогії можливе лише у випадках реальної відсутності правового припису, дійсної прогалини в праві;
3) обставини казусу, які підлягають вирішенню, і обставини, що закріплені в юридичній нормі, повинні мати суттєву правову схожість;
4) виключні або вилучені із загальних законодавчих правил норми використовуються за аналогією лише тоді, коли казус, який розглядається, також є виключним у сфері суспільних відносин;
5) рішення за аналогією не має суперечити чинному законодавству;
6) пошук аналогічної норми повинен починатися з аналізу предмета юридичного інституту, галузі законодавства, і лише потім поширюватися на інші галузі й систему законодавства;
7) суспільні відносини, до яких застосовується аналогія, повинні перебувати у сфері правового регулювання і хоча б принципово бути врегульовані правом.
Застосування аналогії не є надолуженням прогалин у законодавстві, тому що в результаті застосування прогалини не заповнюються. Заповнення прогалин у законодавстві є обов'язком нормотворчих органів.
Вимоги до правильного застосування норм права
Застосування норм права досягає ефекту в разі виконання правозастосовчими органами відповідних вимог.
Вимоги до застосування норм права — це юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовчий орган втілює в життя принципи права.
Юридичною літературою визначаються методичні, юридичні, моральні види вимог до правозастосовчої діяльності. При цьому до юридичних вимог відносять значну кількість різноманітних принципів та вимог. З великої кількості можна виділити основні, які становлять сутність правозастосовчої діяльності:*
законність — означає, що при вирішенні конкретної справи правозастосувач повинен діяти відповідно до точного змісту норми права, яку він застосовує, у межах своєї компетенції, суворо дотримуватися процедури розгляду справи. При цьому правозастосовчий орган повинен діяти за принципом — дозволено робити лише те, що передбачено в законі;*
обґрунтованість — означає, що правозастосовчі акти повинні бути мотивованими. Значною мірою ця вимога збігається з вимогою законності. Наприклад, необґрунтоване порушення кримінальної справи одночасно є і порушенням законності. Але можна розглядати ці вимоги і як протилежні. Можна керуватися законністю формально, не враховуючи конкретні обставини, що призведе до негативних наслідків. Це свідчить про необхідність у кожному випадку керуватися двома вимогами одночасно. Законні дії правозастосувача передбачають передусім знання норм права, правильне їх тлумачення і точне дотримання, у той час як обґрунтовані рішення вимагають вивчення конкретних фактів, обставин. Уже тільки тому вимоги прийняття обґрунтованого правозастосовчого акта набувають самостійного значення;*
доцільність — це відповідне співвідношення між метою, яка міститься в нормі права, і діяльністю суб'єкта з реалізації цієї норми. Доцільність у праві — це відповідність діяльності органів і осіб у рамках закону конкретним умовам місця і часу, вибір оптимального шляху здійснення норми в конкретній життєвій ситуації. Норма права носить загальний характер і не може передбачати всієї різноманітності конкретних випадків, але вона дає можливість виконавцю врахувати їх. Норма, як правило, передбачає межі вирішення справи за розсудом. Правозастосувач у рамках норми повинен обрати рішення, яке є найбільш правильним щодо цілі норми. Доцільність у застосуванні не має протиставлятися законності й обґрунтованості;*
справедливість — норми права, які ґрунтуються на справедливості, передбачають застосування рівної міри до юридично однакових дій людей. Але цього замало, необхідним постає врахування індивідуальності (особи, обставин і т. ін.). Реалізація цього відбувається на рівні правозастосування.
Суб'єкт, який застосовує норму права, повинен бути переконаним, що рішення відповідає принципам моралі, загальнолюдським цінностям, потребам та інтересам не тільки суспільства в цілому, а й конкретних громадян, їх колективів. Вимога справедливості передбачає об'єктивний підхід до вивчення обставин справи, до суб'єктів правовідносин і їхніх дій, до рішення у справі. Від того, наскільки справедливе рішення, залежить і його виховний вплив на суспільство й конкретну особу. Наприклад, справедливий вирок суду сприяє як перевихованню злочинця, так і попередженню злочинів.
Інші, зазначені в юридичній літературі, вимоги (всебічність, повнота, об'єктивність, істинність та інші) слід розглядати як похідні, що слугують для конкретизації і доповнення основних.
План
1. Поняття та форми безпосередньої реалізації норм права
2. Поняття застосування норм права
3. Процес застосування норм права
4. Акт застосування норм права: поняття та його різновиди. Співвідношення з нормативно-правовим актом
5. Застосування норм права за аналогією
6. Вимоги до правильного застосування норм права
Право виконує своє соціальне призначення лише тоді, коли його принципи і норми втілюються в суспільних відносинах, коли його приписи здійснюються в діяльності суб'єктів, тобто тоді, коли воно реалізується в житті.
Правореалізація — це втілення вимог правових норм у суспільних відносинах.
Реалізація норм права протікає в правомірній поведінці, тобто під час здійснення або утримання від здійснення відповідних учинків. Але ця поведінка не є кінцевим результатом реалізації правомірного припису. Як і правомірна поведінка, правореалізація нерозривно пов'язана з досягненням соціального ефекту.
Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об'єктивного і суб'єктивного боку. Об'єктивний бік реалізації норм права являє собою виконання правомірних діянь у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Суб'єктивний бік виявляє ставлення суб'єкта до правових вимог і стан його волі у момент учинення дій, що вимагаються правом. Адже коли зникає бажання забезпечувати відповідність своєї поведінки до правових вимог, припиняється процес реалізації права.
Процес реалізації норм права не вичерпується правомірною поведінкою суб'єктів права у формах дотримання, виконання, використання, а має більш місткий і багатогранний характер, що включає перш за все юридичні механізми із забезпечення впровадження права. У процесі реалізації права беруть участь не тільки сторони — носії прав і обов'язків, а й держава, її правотворчі, правозастосовчі, правоохоронні органи. Широке розуміння правореалізації передбачає включення в цей процес юридичних дій, які ідуть за правотворенням.
В основі такого розуміння лежить рівневий підхід до правореалізації.
Перший критерій рівнів — це виділення норм статутного характеру, тобто норм, які встановлюють вихідне положення суб'єктів права, і нестатутних норм. Розрізняють загальний статус (усіх громадян) і спеціальний (наприклад, працівників міліції). Останній характеризується наявністю додаткових прав і обов'язків у групах його носіїв. Реалізація норм статутного та нестатутного характеру передбачає субординаційну підпорядкованість. У процесах реалізації норм нестатутного характеру проходить і реалізація статутних норм. Реалізація перших відбувається у межах, установлених нормами постійної дії, і є продовженням реалізації норм постійної дії. Якщо конкретні відносини виникають, здійснюються та зникають з настанням життєвих ситуацій, то базові відносини, що характеризуються статусом, існують самостійно.
Другий критерій — це розміщення процесів реалізації матеріально-правових та процесуально-правових норм. Між цими нормами, як правило, наявна субординація функцій. Функціональна залежність означає похідність процесуальної діяльності від діяльності з реалізації матеріальних норм.
Третій критерій — це розподіл норм права на норми "прямої дії" та норми, що потребують конкретизації. У різних галузях законодавства є нормативні приписи, що прямо регулюють суспільні відносини, чітко визначаючи права та обов'язки сторін, і які не передбачають додаткового конкретизуючого нормотворення. Однак значна частина правових норм об'єктивно потребує утворення конкретизуючих нормативно-правових актів. Наприклад, вихідні правові норми, що визначають цілі, завдання, принципи, методи правового регулювання перед тим, як будуть введені до конкретних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, логічно розвиваються та конкретизуються в інших нормах. Тому і процес їх правореалізації буде більш складним.
Четвертим критерієм служить співвідношення рівнів саморегуляції та індивідуально-правового регулювання. На рівні саморегуляції проходить пряме введення в життя нормативних приписів. Суб'єкти правовідносин співвідносять свою поведінку з нормами права як заборонного, зобов'язального, так і правоуповноваженого характеру. Індивідуально-правове регулювання необхідне в тих випадках, коли суб'єкт правовідносин або не може, або не хоче співвідносити свої вчинки з вимогами норм права. Процес право-реалізації при цьому має владно-організуючий характер діяльності суб'єктів, наділених спеціальною компетенцією.
П'ятий критерій полягає у вилученні рівнів реалізації диспозиції та санкції норми. На першому рівні суб'єкти правовідносин здійснюють правореалізацію шляхом засвоєння своїх прав і обов'язків. Реалізація диспозиції, що забороняє норми права, передбачає нездійснення суб'єктами дій, які в ній зазначені. Але в багатьох випадках без організуючої діяльності держави здійснення саморегуляції неможливе. Так, загальнорегулятивні права та обов'язки, що становлять юридичний зміст правовідносин, потребують владної конкретизації уповноваженими органами. Наприклад, завдяки акту індивідуально-правового регулювання — наказу начальника управління внутрішніх справ про призначення на посаду — загальнорегулятивні правовідносини з юридичним змістом, однаковим для всіх можливих учасників, перетворюються на конкретні, суб'єктом яких є певний індивід з відповідними його посаді правами та обов'язками.
Виділення реалізації санкції правової норми ґрунтується на існуванні протиправної поведінки. Але це не означає, що цей вид поведінки суб'єктів включається до змісту правореалізаційного процесу. Протиправна поведінка перешкоджає досягненню мети норми. Тому індивідуально-правове регулювання становить зміст реалізації правових санкцій і спрямоване на забезпечення реалізації диспозиції правових норм.
Ураховуючи рівні правореалізації, необхідно зазначити, що реалізація права — складний і багатогранний процес підлеглості волі суб'єктів у процесі їх діяльності і спілкування вимогам правових норм.
Найбільшими етапами процесу реалізації права є:
1) конкретизація норм права;
2) інтерпретація норм права;
3) застосування норм права;
4) безпосередня реалізація норм права у формах дотримання, виконання і використання.
Поняття та форми безпосередньої реалізації норм права
Форма реалізації норм права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій норм права, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, які реалізують норми права. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання (дотримання), виконання, використання та застосування норм права.
Дотримання (додержання) норм права — це така форма реалізації забороняючих юридичних норм, яка полягає в пасивній поведінці суб'єктів щодо здійснення негативних дій, зазначених у нормі.
Такі норми забороняють названу в них поведінку, яка визнається законом як правопорушення. У заборонах указується небажана для суспільства і держави поведінка. Забороняючі норми можуть прямо не формулювати заборону, але вона логічно випливає зі змісту норми: якщо в санкції норми встановлена юридична негативна відповідальність, то такі дії заборонені законодавцем.
Виконання норм права — це така форма реалізації, яка полягає у здійсненні зазначених у зобов'язуючих нормах права дій.
Зобов'язуючі норми закріплюють вимогу активної поведінки щодо здійснення зазначених у цих нормах позитивних дій з боку фізичних або юридичних осіб. Здійснення позитивних актів спрямоване на досягнення бажаного для суспільства, держави й особи соціального результату. Відмова від виконання зобов'язуючих норм або неналежне їх виконання тягне за собою застосування примусової сили держави. І навпаки, людина, яка активно та якісно виконує свій обов'язок, може бути заохочена.
Використання норм права — це форма реалізації суб'єктивного права, за якої здійснюється втілення в життя уповноважуючих норм.
Уповноважуючі норми надають суб'єктам право на здійснення передбачених у них позитивних дій. Використання права відрізняється від попередніх форм реалізації правових норм тим, що в цьому випадку відбувається здійснення суб'єктивних прав, а не реалізація юридичних обов'язків та заборон. Особі надається право вирішувати, користуватися наданим правом чи ні. Але в будь-якому випадку ця норма буде реалізована. Наприклад, право спадщини. За формою вираження використання може бути пасивним чи активним.
Усі ці три форми реалізації правових норм мають назву безпосередніх форм, оскільки суб'єкти самі реалізують свої суб'єктивні права, свободи і юридичні обов'язки. Якщо суб'єкти не можуть реалізувати свої повноваження в цих формах, то виникає необхідність втручання компетентних органів, тобто застосування правових приписів.
Поняття застосування норм права
Застосування становить опосередковану форму реалізації норм права, яка суттєво і формально відрізняється від безпосередніх форм: виконання, додержання і використання.
Застосування норм, права — це реалізація норм права компетентними організаціями з вирішення конкретної справи, яка має державно-владний, творчо-організуючий характер, здійснюється в установлених процедурних формах і завершується виданням індивідуально-конкретного припису.
Ця четверта форма реалізації характеризується низкою ознак, які суттєво відрізняють її від безпосередніх форм реалізації норм права:*
має державно-владний характер. Це один з видів юридичної діяльності держави, яку виконують державні органи і посадові особи;*
має активний, творчий характер. Держава повинна активно вжити організаційні заходи щодо їх реалізації. При цьому правозастосувач у кожному випадку вирішує значно складніші питання, ніж ті, що закріплені схематично в нормі права;*
державно-владний характер правозастосування припускає чітку визначеність суб'єктів цієї діяльності. Якщо реалізацію норм права в безпосередніх формах здійснюють як державні органи і посадові особи, так і громадяни, то застосуванням права громадяни не можуть займатися, вони можуть лише ініціювати застосування права або надавати допомогу посадовим особам у цій діяльності;*
здійснюється в рамках компетенції органу або посадової особи, а також певних процедурних форм, які регулюють цей процес. Процедурно-процесуальні норми не тільки обмежують правозастосовчі дії, але й зобов'язують суб'єкта до активних юридичних дій. У важливих для особи і суспільства випадках порядок вирішення справ деталізовано в законі;*
правозастосовчий процес має комплексний характер, що включає безпосередні форми реалізації. Як правило, це дотримання або виконання норм права. Так, слідчий у своїй діяльності повинен чітко дотримуватися заборонних норм і виконувати зобов'язальні норми;*
процес застосування норм права завершується виданням правозастосовчого акта, в якому фіксується індивідуально-конкретний правовий припис. Акт має державно-владний характер і є юридичним фактом.
У процесі застосування компетентні органи і посадові особи реалізують відповідні норми права, які регулюють певні суспільні відносини. Водночас головним призначенням застосування є забезпечення безпосередніх форм реалізації норм права іншими суб'єктами права. Таким чином, правозастосування продовжує, після нормотворчості, конкретизації, офіційного тлумачення владну діяльність держави із врегулювання суспільних відносин.
Необхідність у застосуванні норм права з'являється в таких основних випадках.
1. Коли суб'єктивні права та юридичні обов'язки не можуть виникнути і реалізуватися без дозволу держави.
2. Коли правові відносини, що виникають на підставі норми, настільки важливі для особи, суспільства і держави, що в кожному конкретному випадку державні органи засвідчують і контролюють законність дій суб'єктів. Наприклад, приватизація житла громадянином.
3. Якщо виникає спір, що має юридичне значення, а сторони не в змозі самостійно його вирішити, наприклад розподіл майна.
4. Коли для виникнення правових відносин слід офіційно засвідчити наявність або, навпаки, відсутність юридичних фактів. Наприклад, рішення суду про визнання особи померлою.
5. Коли слід вдатися до державного примусу, тобто коли скоєно правопорушення і необхідно визначити до правопорушника відповідну міру стягнення. Наприклад, вирок суду щодо злочинця.
6. Коли немає нормативних приписів щодо обставин, які перебувають у сфері правового регулювання і потребують юридичного вирішення (прогалини в праві).
Процес застосування норм права
Правозастосування починається з ініціативи правозастосувача — уповноваженого органу або іншого зацікавленого суб'єкта, у тому числі і громадянина. Залежно від конкретної справи, застосування здійснюється шляхом відповідних юридичних дій його учасників, які в сукупності становлять процес застосування.
Застосування юридичних норм — це єдиний процес вирішення конкретної справи, який умовно поділяється на кілька етапів:
1) встановлення та аналіз фактичних обставин справи;
2) вибір і аналіз норми права;
3) прийняття рішення у справі.
Вихідними підставами початку процесу застосування правових норм є настання передбачених ними фактичних обставин, які можуть бути відображені в речових доказах, документах, свідченнях і т. ін. Тому перший етап застосування полягає в установленні юридичних фактів і юридичних складів, які підтверджують обов'язкові ознаки юридичної справи.
Конкретний випадок складається з багатьох фактичних обставин, але не всі вони мають юридичне значення. Завданням суб'єкта, який застосовує правову норму, є виявлення і відбір юридично значущих фактів, необхідних для вирішення справи, а також їх аналіз і оцінка. Встановлення фактичних обставин справи має бути законним і обґрунтованим. Збір і аналіз фактичних обставин, необхідних для вирішення справи, здійснюється не будь-яким шляхом, а за допомогою юридично визначених засобів і в установлених законом формах.
Другий етап — вибір і аналіз норми, або юридична оцінка виявленого фактичного складу, включає: вибір норми права; перевірку автентичності її тексту й аналіз норми з погляду законності, дії в часі, у просторі й по колу осіб; з'ясування суті юридичної норми.
Третій етап — прийняття рішення у справі становить кінцевий результат, підсумок застосування норми права, а тому це є головна, вирішальна стадія, щодо якої попередні виступають як підготовчі.
Владне індивідуальне рішення в юридичній справі офіційно оголошує, що встановлений ним випадок збігається з нормою права і у зв'язку з цим виникають правові відносини, учасники якого мають конкретні суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Такі рішення повинні відповідати закону і фактам. Прийняте рішення відображається в акті застосування права.
Акт застосування норм права: поняття та його різновиди. Співвідношення з нормативно-правовим актом
Акт застосування норм права — це державно-владний індивідуально визначений акт, який видається компетентним суб'єктом у конкретній юридичній справі на підставі відповідних правових норм з метою визначення наявності або відсутності суб'єктивних прав і юридичних обов'язків конкретних суб'єктів.
Правозастосовчий акт необхідно розглядати і як акт-дію відповідного компетентного органу, і як акт-документ, в якому ця дія відображена.
Відбиття акта застосування має бути як у вербальній формі, так і у формі конклюдентних дій. Але означені форми мають єдину соціальну та юридичну природу. Словесне вираження, у свою чергу, може бути або усним, або письмовим. Правозастосовчі конклюдентні дії відображаються у відповідних формально встановлених жестах, сигналах, знаках.
Незважаючи на форму, всі правозастосовчі акти мають спільні ознаки:*
акт правозастосування має владний характер;*
правозастосовчий акт видається на основі і відповідно до норм матеріального і процесуального права;*
має індивідуально-правовий характер. Він містить у собі конкретне веління, яке має юридичну силу стосовно певного випадку і не поширюється на інші казуси. Має персоніфікований характер, під його дію підпадають конкретно визначені особи;*
видається у певній формі і в передбаченому законом порядку, має точну назву. Закон визначає чіткий порядок видання і внутрішнього та зовнішнього оформлення індивідуального правового акта. Наприклад, письмові акти, які приймаються правоохоронними органами, повинні мати вступну частину (найменування акта, назву органу, який видав акт, час видання, адресат), описувальну частину (фактичні обставини справи), мотиваційну частину (обґрунтування прийнятого рішення), резолютивну частину (зміст рішення у справі);*
правозастосовчий акт викликає початок, зміну або припинення правових відносин. На підставі акта застосування у конкретних осіб виникають суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Класифікація актів застосування норм права така.
1. За формою зовнішнього вираження: письмовий акт; усний акт; конклюдентний акт.
2. За способом прийняття: колегіальні та одноособові.
3. За суб'єктом прийняття: акти парламенту, акти глави держави, акти виконавчих органів, рішення судів, акти нотаріату, акти прокурорського нагляду, акти місцевих органів влади, акти керівників підприємств, установ, організацій та ін.
4. За юридичною формою: укази, постанови, розпорядження, накази, ухвали, протести, рішення та ін.
5. За функціями права: регулятивні та охоронні.
6. За юридичними наслідками: правотворчі; правоконстатаційні; правозмінюючі; правоприпиняючі; правоскасовуючі.
Акти застосування норм права відрізняються від нормативно-правових актів такими ознаками:
1) нормативні акти містять норми права, тобто приписи до невизначеного кола суб'єктів, а правозастосовчі акти — індивідуальні приписи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб;
2) правозастосовчий акт поширює чинність норми права на конкретну ситуацію;
3) він включає обов'язок підкорення — виконання сформульованого рішення у справі;
4) нормативні акти характеризуються можливістю неодноразової їх реалізації, а акти застосування мають одноразову чинність.
Застосування норм права за аналогією
Процес вибору нормативного припису, який повинен бути застосованим до конкретного випадку, іноді виявляє відсутність такого припису, тобто прогалину в законодавстві.
Прогалина в праві — це відсутність або неповнота правових норм, необхідних для ефективного регулювання суспільних відносин.
Причинами виникнення прогалин у праві може бути відставання нормотворчості від розвитку суспільного життя, а також упущення під час підготовки нормативно-правових актів. Прогалина в праві існує, коли певна поведінка може і повинна бути врегульована юридичними засобами, але законодавство не передбачає правила на таку поведінку.
Основним способом заповнення прогалини в праві є видання компетентним нормотворчим органом норми права, якої бракує і необхідність якої обумовлена життям. Прогалина може бути усунена також конкретизуючим актом або актом офіційного нормативного тлумачення, яким неврегульовані суспільні відносини включені до кола відносин, що регулюються якимось нормативним приписом.
Засобами подолання прогалин є аналогія закону та аналогія права.
Аналогія закону означає вирішення справи на підставі закону, який регулює суспільні відносини, схожі на не врегульовані правом. Таким чином, перш за все треба розшукати нормативний припис, який регулює аналогічні, найбільш близькі правові відносини. Схожість фактів, які аналізуються, і фактів, що закріплені в нормі, яка застосовується за аналогією, має бути відображена в суттєвих, аналогічних у правовому відношенні ознаках.
Аналогія за законом передбачає пошук норми передовсім за предметом правового регулювання, тобто розглядаються юридичний інститут, галузь законодавства, а в подальшому можливе звернення до іншої галузі і до законодавства в цілому (субсидіарне застосування). Знайшовши найбільш близьку за змістом норму, треба вирішувати казус на її підставі з урахуванням інших аналогічних норм, принципів інституту і галузі, до яких належить норма.
Субсидіарне застосування права здійснюється тоді, коли прогалини виявляються в одній галузі (інституті) законодавства, а застосовуються за аналогією норми іншої галузі (інституту). Теорія субсидіарного права базується на системності права. Так, сімейне право раніше було підгалуззю цивільного права, а кримінально-виправне — підгалуззю кримінального права, внаслідок чого вони мають близькі принципи і методи правового регулювання, що дозволяє застосовувати субсидіарну аналогію закону.
Аналогія права означає вирішення справи на підставі принципів інституту права, галузі або загальних принципів права. Необхідність у застосуванні права за аналогією виникає тоді, коли не була знайдена аналогічна норма, тобто коли не можливо вирішити питання за аналогією закону.
Навіть при застосуванні аналогії права має діяти режим законності. Орган, який застосовує аналогію права, повинен обґрунтовувати своє рішення на загальних положеннях нормативних актів, що визначають цілі і призначення всього комплексу норм на принципах правового регулювання, закріплених у законодавстві.
Режим законності вимагає від процесу застосування за аналогією дотримання таких правил:
1) рішення за аналогією неприпустиме, якщо воно заборонене законом;
2) використання аналогії можливе лише у випадках реальної відсутності правового припису, дійсної прогалини в праві;
3) обставини казусу, які підлягають вирішенню, і обставини, що закріплені в юридичній нормі, повинні мати суттєву правову схожість;
4) виключні або вилучені із загальних законодавчих правил норми використовуються за аналогією лише тоді, коли казус, який розглядається, також є виключним у сфері суспільних відносин;
5) рішення за аналогією не має суперечити чинному законодавству;
6) пошук аналогічної норми повинен починатися з аналізу предмета юридичного інституту, галузі законодавства, і лише потім поширюватися на інші галузі й систему законодавства;
7) суспільні відносини, до яких застосовується аналогія, повинні перебувати у сфері правового регулювання і хоча б принципово бути врегульовані правом.
Застосування аналогії не є надолуженням прогалин у законодавстві, тому що в результаті застосування прогалини не заповнюються. Заповнення прогалин у законодавстві є обов'язком нормотворчих органів.
Вимоги до правильного застосування норм права
Застосування норм права досягає ефекту в разі виконання правозастосовчими органами відповідних вимог.
Вимоги до застосування норм права — це юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовчий орган втілює в життя принципи права.
Юридичною літературою визначаються методичні, юридичні, моральні види вимог до правозастосовчої діяльності. При цьому до юридичних вимог відносять значну кількість різноманітних принципів та вимог. З великої кількості можна виділити основні, які становлять сутність правозастосовчої діяльності:*
законність — означає, що при вирішенні конкретної справи правозастосувач повинен діяти відповідно до точного змісту норми права, яку він застосовує, у межах своєї компетенції, суворо дотримуватися процедури розгляду справи. При цьому правозастосовчий орган повинен діяти за принципом — дозволено робити лише те, що передбачено в законі;*
обґрунтованість — означає, що правозастосовчі акти повинні бути мотивованими. Значною мірою ця вимога збігається з вимогою законності. Наприклад, необґрунтоване порушення кримінальної справи одночасно є і порушенням законності. Але можна розглядати ці вимоги і як протилежні. Можна керуватися законністю формально, не враховуючи конкретні обставини, що призведе до негативних наслідків. Це свідчить про необхідність у кожному випадку керуватися двома вимогами одночасно. Законні дії правозастосувача передбачають передусім знання норм права, правильне їх тлумачення і точне дотримання, у той час як обґрунтовані рішення вимагають вивчення конкретних фактів, обставин. Уже тільки тому вимоги прийняття обґрунтованого правозастосовчого акта набувають самостійного значення;*
доцільність — це відповідне співвідношення між метою, яка міститься в нормі права, і діяльністю суб'єкта з реалізації цієї норми. Доцільність у праві — це відповідність діяльності органів і осіб у рамках закону конкретним умовам місця і часу, вибір оптимального шляху здійснення норми в конкретній життєвій ситуації. Норма права носить загальний характер і не може передбачати всієї різноманітності конкретних випадків, але вона дає можливість виконавцю врахувати їх. Норма, як правило, передбачає межі вирішення справи за розсудом. Правозастосувач у рамках норми повинен обрати рішення, яке є найбільш правильним щодо цілі норми. Доцільність у застосуванні не має протиставлятися законності й обґрунтованості;*
справедливість — норми права, які ґрунтуються на справедливості, передбачають застосування рівної міри до юридично однакових дій людей. Але цього замало, необхідним постає врахування індивідуальності (особи, обставин і т. ін.). Реалізація цього відбувається на рівні правозастосування.
Суб'єкт, який застосовує норму права, повинен бути переконаним, що рішення відповідає принципам моралі, загальнолюдським цінностям, потребам та інтересам не тільки суспільства в цілому, а й конкретних громадян, їх колективів. Вимога справедливості передбачає об'єктивний підхід до вивчення обставин справи, до суб'єктів правовідносин і їхніх дій, до рішення у справі. Від того, наскільки справедливе рішення, залежить і його виховний вплив на суспільство й конкретну особу. Наприклад, справедливий вирок суду сприяє як перевихованню злочинця, так і попередженню злочинів.
Інші, зазначені в юридичній літературі, вимоги (всебічність, повнота, об'єктивність, істинність та інші) слід розглядати як похідні, що слугують для конкретизації і доповнення основних.
