Проблеми вдосконалення законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації
Реферат на тему:
Проблеми вдосконалення законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації
У системі законодавства України з питань прав людини і громадянина важливе місце займають закони про свободу віросповідання та релігійні організації. Правову основу діяльності релігійних організацій становлять Конституція України, яка проголошує, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35), а також Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.91 р. У низці інших нормативно-правових актів визначені юридичні засоби реалізації, охорони і захисту свободи вибору світогляду та віросповідання, а також окремих її елементів (можливостей), зокрема таких, як право на світську та релігійну освіту, право на альтернативну (невійськову) службу [3]. Крім того, згідно зі ст.9 Конституції України, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і в яких, зокрема, також закріплюється свобода світогляду та віросповідання. До них належать насамперед Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст.18) та Конвенція про захист прав людини і основних свобод (ст.9).
Отже, можна стверджувати, що у системі законодавства України досить чітко викристалізовується та його ділянка, яка торкається свободи світогляду і віросповідання і релігійних організацій. Можна констатувати існування комплексного інституту законодавства, який є основою юридичного механізму забезпечення свободи світогляду і віросповідання.
Однак аналіз законодавчих та інших нормативно-правових актів, які входять до складу цього інституту, виявляє, що серед їх приписів є й такі, що не відповідають Конституції України, суперечать один одному, а також потребують коректування і доповнень унаслідок змін, що відбулись у соціальному житті Україні.
У порядку законодавчої ініціативи до Верховної Ради України було подано низку пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства з питань свободи віросповідання та діяльності релігійних організацій [8; 9]. Однак на сьогодні вони не реалізовані і навіть, наскільки відомо, відкликані їх авторами.
У пропонованій статті висловимо деякі міркування щодо можливостей поліпшення законодавчого регулювання зазначених питань.
Насамперед законодавство, яке ми розглядаємо, має бути приведене у відповідність до Конституції України, зокрема у ньому повинна гарантуватися кожному (а не лише громадянам України) свобода світогляду і віросповідання. Окрім того, треба говорити не про свободу совісті, як це сформульовано у відповідному Законі України, а про свободу світогляду і віросповідання.
У Конституції України закріплено важливий принцип, згідно з яким “жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова”. Цей принцип має бути відображений і в Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації”.
У цьому ж законі слід закріпити такий елемент (можливість) свободи віросповідання, як право на альтернативну (невійськову) службу відповідно до Конституції України. Сам же механізм реалізації цього права, як уже зазначалося, передбачений у спеціальному Законі України “Про альтернативну (невійськову) службу” та у низці підзаконних нормативно-правових актів.
У 1996 р. до Закону України “Про освіту” було внесено зміни і доповнення, згідно з якими заклади освіти в Україні незалежно від форм власності (а не лише державна система освіти в Україні, як це передбачено у Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації”), відокремлені від церкви, від релігійних організацій, крім тих, які засновані самими релігійними організаціями [1]. Проте ми вважаємо, що лише державна система освіти повинна мати світський харак-тер, а тому до Закону України “Про освіту” доцільно внести відповідні зміни.
Крім того, згідно з цим законом (ст.18), заклади освіти можуть створювати й організації, зокрема релігійні, але дотримуючись умов, які визначені у законодавстві України. Отже, доцільно було б зафіксувати у Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації” положення про те, що релігійні організації мають право створювати духовні навчальні заклади, а також інші заклади освіти відповідно до законодавства України. Духовні навчальні заклади також мали б право одержувати ліцензії на здійснення діяльності, пов’язаної із наданням послуг для здобуття освіти із підготовкою фахівців різних рівнів кваліфікації на загальних умовах, які визначені у законодавстві України. Адже чимало духовних навчальних закладів за рівнем підготовки спеціалістів сьогодні практично не поступаються аналогічним світським установам. Наприклад, у Львівській богословській академії й у семінарії Святого Духа, що діє в її складі, заняття ведуть 65 викладачів, серед яких 18 докторів наук з України та з-за кордону [2, с.26].
Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” варто доповнити також положенням про те, що релігійно-філософські, релігієзнавчі та релігійно-пізнавальні предмети, викладання яких не супроводжується релігійними обрядами і має лише інформативний характер, можна вводити до навчальних планів державних закладів освіти, що, власне, й практикується.
У тому ж законі фіксуються певні види релігійних організацій (релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з них), зазначається мета їх створення, однак немає визначення їхнього загального поняття. А проте така легальна дефініція необхідна саме тепер, коли на законодавчому рівні дозволено сповідувати будь-яку релігію, зокрема, мабуть, і не відому раніше не тільки в Україні, а, можливо, й у світі. Тому потрібно чітко визначити у самому законі поняття та ознаки релігійної організації, за якими її можна відрізнити від інших організацій – нерелігійних, особливо ж у тих випадках, коли щодо цього виникають неоднозначні оцінки. Це зроблено, наприклад, у Федеральному законі Російської Федерації “Про свободу совісті і про релігійні об’єднання” (1997), де зазначається, що релігійним об’єднанням визнається добровільне об’єднання громадян Російської Федерації, утворене з метою спільного сповідування і поширення віри і наділене такими для реалізації цієї мети ознаками: віросповідання; проведення богослужінь, інших релігійних обрядів і церемоній; навчання релігії і релігійне виховання своїх послідовників. Аналогічне визначення поняття релігійних організацій може бути зафіксоване і в українському законодавстві.
У цьому зв’язку виникає запитання: який державний орган чи посадова особа у кожному конкретному випадку визначатиме, чи належить та чи інша організація до релігійної, чи ні? Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” не дає відповіді на це запитання. Але у ст.30 цього закону передбачено, що Державний комітет України у справах релігій забезпечує релігієзнавчу експертизу за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів. В яких же випадках призначається ця експертиза та який порядок її проведення – на сьогодні це юридично не регламентовано. В Інформаційному звіті Державного комітету України у справах релігій за 1998 р. “Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні” зазначається, що Кабінет Міністрів України створив державну релігієзнавчу експертну раду, яка буде займатися експертизою віросповідної доктрини неорухів, вивченням їхньої практики [6, с.20]. Тому доцільно було б розробити і затвердити урядовою постановою положення “Про підстави і порядок проведення релігієзнавчої експертизи”.
Треба зауважити, що на міжнародному рівні питання про визначення поняття релігії і, відповідно, про те, який рух або яка організація є релігійними, залишаються невирішеними. Європейський суд з прав людини у справі “Менусакіс проти Греції” ухвалив, що вирішення питання про те, що є і що не є релігією, – то не справа держави. Директорат з прав людини Секретаріату Ради Європи у своєму дослідженні дійшов висновку, що термін “релігія” у правовому сенсі має дуже широке тлумачення. Відповідно захист релігійної свободи стосується не лише прихильників загальновідомих і глобально поширених релігій, але й тих, які трапляються дуже рідко, або фактично не відомі [7, с.30].
І далі, необхідно зазначити, що у чинному законодавстві є багато декларативних положень, які не забезпечені юридичними засобами реалізації, охорони та захисту. Наприклад, не передбачено механізму захисту від таких дій, як-от: примус громадян до сповідування або до відмови від сповідування якоїсь релігії, до участі або неучасті у богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, до навчання релігії; вимога від священнослужителів відомостей, отриманих ними під час сповіді віруючих; порушення виняткового права релігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення. За виконання таких дій слід встановити конкретну юридичну відповідальність. Заслуговують на увагу і схвалення пропозиції народного депутата України В.С.Журавського, які торкаються застосування до релігійних організацій таких стягнень, як попередження, адміністративного штрафу, тимчасової заборони (зупинення) окремих видів або ж усієї діяльності релігійних організацій; примусового розпуску (ліквідації) релігійної організації за діяння, зазначені в законі [9].
Потребує вдосконалення і порядок реєстрації статутів (положень) релігійних організацій. У чинному законодавстві України закріплено, що для набуття релігійною громадою (яка є місцевою релігійною організацією) статусу юридичної особи громадяни у кількості не менш ніж десять чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають відповідну заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної або прирівняної до неї державної адміністрації [4].
Слід зазначити, що повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим (ст.8 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”). Це положення закону викликало чимало дискусій [5]. У проекті Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 18.12.1998 р. вже пропонували деякі зміни щодо порядку реєстрації статутів (положень) релігійних організацій. Зокрема, у цьому законопроекті зазначалось, що повідомлення державних органів про утворення релігійної громади є обов’язковим для всіх релігійних організацій. З такою пропозицією не можна не погодитись, оскільки саме лише повідомлення про створення релігійної громади не є втручання в її внутрішні справи, а навпаки, – це “поштовх” для неї набути статусу юридичної особи, внаслідок чого за нею визнаватимуться такі права (та й обов’язки), яких вона без такого статусу не матиме.
Крім того, держава повинна володіти інформацією про створення тих чи інших релігійних громад, щоб контролювати відповідність їхньої діяльності законам. Якщо релігійна громада діятиме в межах законодавства, то вона, не побоюючись, повинна повідомити про своє створення відповідні державні органи. Важливо також передбачити у законі відповідальність за неповідом-лення про створення релігійної громади, інакше пропонована законодавча новела не буде дієвою.
У згаданому законопроекті пропоновано збільшити мінімальну кількість членів релігійної громади до 25 чоловік, а також вимагається подання додаткових, крім заяви і статуту, документів, а саме: протоколу установчих загальних зборів релігійної організації, списку громади, що її утворили, відомостей про склад статутного органу та документа, який підтверджує зазначену у статуті канонічну й організаційну підлеглість релігійної громади. Якщо ж релігійна організація, що утворюється, підпорядковуватиметься релігійному центру, що перебуває за межами України, то вона має подати ще й копію статуту (положення) або інший основоположний документ цього центру та його переклад, а також підтвердження про державну реєстрацію чи інший документ про визнання державою цього релігійного центру в тій країні, де він перебуває. У разі неподання зазначених документів відповідні державні органи можуть відмовити у реєстрації статуту (положення) релігійної організації.
У законопроекті пропонуються також й інші підстави відмови у реєстрації, зокрема, якщо засновники релігійної організації не є правомочними або якщо релігієзнавчою експертизою організацію не визнано релігійною (хоча й у вказаному документі теж нічого не сказано про зміст такої експертизи та порядок її проведення).
Дещо інший порядок офіційного визнання релігійних організацій пропонує В.С.Журавський [9]. Згідно з його пропозиціями, легалізація (офіційне визнання) релігійних організацій реалізується шляхом їхньої реєстрації або повідомлення про заснування. Повідомлення державних органів про заснування релігійної громади не є обов’язковим. Інші ж релігійні організації (конфесії (місії), релігійні навчальні заклади, монастирі, релігійні братства) підлягають обов’язковій легалізації. Правовий статус зареєстрованих релігійних громад, відповідно, набагато ширший, ніж тих, які тільки повідомили про своє заснування. З такою легалізацією релігійних громад погодитися можна, оскільки вони мають право самі визначати свій статус. Пропозиція стосовно того, що релігійні громади мають право і не повідомляти про своє заснування, видається заперечною з вищевикладених підстав.
Нарешті, гадаємо, що безсумнівно демократичні положення, закріплені у ст.35 Конституції України, нині потребують певних доповнень та уточнень. Зокрема, у зміст свободи віросповідання, визначений цим конституційним приписом, не увійшли такі її істотні елементи, як можливість: а) змінювати релігію; б) поширювати релігійні й інші переконання; в) здобувати релігійну освіту. Ці можливості (права) також бажано закріпити у згаданій конституційній нормі.
Запропоновані зміни, доповнення, уточнення до законодавства України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації сприятимуть, як видається, поліпшенню реалізації, охорони і захисту одного з фундаментальних особистісних прав людини і громадянина.
Література
Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №21. – Ст.84.
Духовна освіта в Україні: проблеми й напрямки розвитку // Людина і світ. – 1998. – №10.
Закон України “Про освіту” від 23.05.1991 р. з наступними змінами і доповненнями; Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу”
(в редакції від 18.02.1999 р.); постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону України “Про альтернативну (невійськову) службу” від 10.11.1999 р. №2066; постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Державний Комітет України у справах релігії” від 03.01.1996 р. №2; Указ Президента України “Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна” від 05.03.1992 р.
Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.91р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №5. – Ст.34.
Климов В. Законодавчі ініціативи Держкомрелігій: проекти й реалії // Людина і світ. – 1998. – №2.
Людина і світ. – 1999. – №2.
Проблема новітніх релігійних рухів в Європарламенті // Людина і світ. – 1998. – №8.
Проект Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 18.12.1998 р., (поданий Кабінетом Міністрів України).
Проект Закону України “Про вільність віросповідання і релігійну діяльність” від 22.06.1998 р. (поданий народним депутатом України В.С.Журавським).
Проблеми вдосконалення законодавства України про свободу віросповідання та релігійні організації
У системі законодавства України з питань прав людини і громадянина важливе місце займають закони про свободу віросповідання та релігійні організації. Правову основу діяльності релігійних організацій становлять Конституція України, яка проголошує, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35), а також Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.91 р. У низці інших нормативно-правових актів визначені юридичні засоби реалізації, охорони і захисту свободи вибору світогляду та віросповідання, а також окремих її елементів (можливостей), зокрема таких, як право на світську та релігійну освіту, право на альтернативну (невійськову) службу [3]. Крім того, згідно зі ст.9 Конституції України, частиною національного законодавства України є чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і в яких, зокрема, також закріплюється свобода світогляду та віросповідання. До них належать насамперед Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст.18) та Конвенція про захист прав людини і основних свобод (ст.9).
Отже, можна стверджувати, що у системі законодавства України досить чітко викристалізовується та його ділянка, яка торкається свободи світогляду і віросповідання і релігійних організацій. Можна констатувати існування комплексного інституту законодавства, який є основою юридичного механізму забезпечення свободи світогляду і віросповідання.
Однак аналіз законодавчих та інших нормативно-правових актів, які входять до складу цього інституту, виявляє, що серед їх приписів є й такі, що не відповідають Конституції України, суперечать один одному, а також потребують коректування і доповнень унаслідок змін, що відбулись у соціальному житті Україні.
У порядку законодавчої ініціативи до Верховної Ради України було подано низку пропозицій щодо удосконалення чинного законодавства з питань свободи віросповідання та діяльності релігійних організацій [8; 9]. Однак на сьогодні вони не реалізовані і навіть, наскільки відомо, відкликані їх авторами.
У пропонованій статті висловимо деякі міркування щодо можливостей поліпшення законодавчого регулювання зазначених питань.
Насамперед законодавство, яке ми розглядаємо, має бути приведене у відповідність до Конституції України, зокрема у ньому повинна гарантуватися кожному (а не лише громадянам України) свобода світогляду і віросповідання. Окрім того, треба говорити не про свободу совісті, як це сформульовано у відповідному Законі України, а про свободу світогляду і віросповідання.
У Конституції України закріплено важливий принцип, згідно з яким “жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова”. Цей принцип має бути відображений і в Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації”.
У цьому ж законі слід закріпити такий елемент (можливість) свободи віросповідання, як право на альтернативну (невійськову) службу відповідно до Конституції України. Сам же механізм реалізації цього права, як уже зазначалося, передбачений у спеціальному Законі України “Про альтернативну (невійськову) службу” та у низці підзаконних нормативно-правових актів.
У 1996 р. до Закону України “Про освіту” було внесено зміни і доповнення, згідно з якими заклади освіти в Україні незалежно від форм власності (а не лише державна система освіти в Україні, як це передбачено у Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації”), відокремлені від церкви, від релігійних організацій, крім тих, які засновані самими релігійними організаціями [1]. Проте ми вважаємо, що лише державна система освіти повинна мати світський харак-тер, а тому до Закону України “Про освіту” доцільно внести відповідні зміни.
Крім того, згідно з цим законом (ст.18), заклади освіти можуть створювати й організації, зокрема релігійні, але дотримуючись умов, які визначені у законодавстві України. Отже, доцільно було б зафіксувати у Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації” положення про те, що релігійні організації мають право створювати духовні навчальні заклади, а також інші заклади освіти відповідно до законодавства України. Духовні навчальні заклади також мали б право одержувати ліцензії на здійснення діяльності, пов’язаної із наданням послуг для здобуття освіти із підготовкою фахівців різних рівнів кваліфікації на загальних умовах, які визначені у законодавстві України. Адже чимало духовних навчальних закладів за рівнем підготовки спеціалістів сьогодні практично не поступаються аналогічним світським установам. Наприклад, у Львівській богословській академії й у семінарії Святого Духа, що діє в її складі, заняття ведуть 65 викладачів, серед яких 18 докторів наук з України та з-за кордону [2, с.26].
Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” варто доповнити також положенням про те, що релігійно-філософські, релігієзнавчі та релігійно-пізнавальні предмети, викладання яких не супроводжується релігійними обрядами і має лише інформативний характер, можна вводити до навчальних планів державних закладів освіти, що, власне, й практикується.
У тому ж законі фіксуються певні види релігійних організацій (релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з них), зазначається мета їх створення, однак немає визначення їхнього загального поняття. А проте така легальна дефініція необхідна саме тепер, коли на законодавчому рівні дозволено сповідувати будь-яку релігію, зокрема, мабуть, і не відому раніше не тільки в Україні, а, можливо, й у світі. Тому потрібно чітко визначити у самому законі поняття та ознаки релігійної організації, за якими її можна відрізнити від інших організацій – нерелігійних, особливо ж у тих випадках, коли щодо цього виникають неоднозначні оцінки. Це зроблено, наприклад, у Федеральному законі Російської Федерації “Про свободу совісті і про релігійні об’єднання” (1997), де зазначається, що релігійним об’єднанням визнається добровільне об’єднання громадян Російської Федерації, утворене з метою спільного сповідування і поширення віри і наділене такими для реалізації цієї мети ознаками: віросповідання; проведення богослужінь, інших релігійних обрядів і церемоній; навчання релігії і релігійне виховання своїх послідовників. Аналогічне визначення поняття релігійних організацій може бути зафіксоване і в українському законодавстві.
У цьому зв’язку виникає запитання: який державний орган чи посадова особа у кожному конкретному випадку визначатиме, чи належить та чи інша організація до релігійної, чи ні? Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” не дає відповіді на це запитання. Але у ст.30 цього закону передбачено, що Державний комітет України у справах релігій забезпечує релігієзнавчу експертизу за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів. В яких же випадках призначається ця експертиза та який порядок її проведення – на сьогодні це юридично не регламентовано. В Інформаційному звіті Державного комітету України у справах релігій за 1998 р. “Про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно-церковних відносин в Україні” зазначається, що Кабінет Міністрів України створив державну релігієзнавчу експертну раду, яка буде займатися експертизою віросповідної доктрини неорухів, вивченням їхньої практики [6, с.20]. Тому доцільно було б розробити і затвердити урядовою постановою положення “Про підстави і порядок проведення релігієзнавчої експертизи”.
Треба зауважити, що на міжнародному рівні питання про визначення поняття релігії і, відповідно, про те, який рух або яка організація є релігійними, залишаються невирішеними. Європейський суд з прав людини у справі “Менусакіс проти Греції” ухвалив, що вирішення питання про те, що є і що не є релігією, – то не справа держави. Директорат з прав людини Секретаріату Ради Європи у своєму дослідженні дійшов висновку, що термін “релігія” у правовому сенсі має дуже широке тлумачення. Відповідно захист релігійної свободи стосується не лише прихильників загальновідомих і глобально поширених релігій, але й тих, які трапляються дуже рідко, або фактично не відомі [7, с.30].
І далі, необхідно зазначити, що у чинному законодавстві є багато декларативних положень, які не забезпечені юридичними засобами реалізації, охорони та захисту. Наприклад, не передбачено механізму захисту від таких дій, як-от: примус громадян до сповідування або до відмови від сповідування якоїсь релігії, до участі або неучасті у богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, до навчання релігії; вимога від священнослужителів відомостей, отриманих ними під час сповіді віруючих; порушення виняткового права релігійних організацій засновувати підприємства для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення. За виконання таких дій слід встановити конкретну юридичну відповідальність. Заслуговують на увагу і схвалення пропозиції народного депутата України В.С.Журавського, які торкаються застосування до релігійних організацій таких стягнень, як попередження, адміністративного штрафу, тимчасової заборони (зупинення) окремих видів або ж усієї діяльності релігійних організацій; примусового розпуску (ліквідації) релігійної організації за діяння, зазначені в законі [9].
Потребує вдосконалення і порядок реєстрації статутів (положень) релігійних організацій. У чинному законодавстві України закріплено, що для набуття релігійною громадою (яка є місцевою релігійною організацією) статусу юридичної особи громадяни у кількості не менш ніж десять чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають відповідну заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної або прирівняної до неї державної адміністрації [4].
Слід зазначити, що повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим (ст.8 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”). Це положення закону викликало чимало дискусій [5]. У проекті Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 18.12.1998 р. вже пропонували деякі зміни щодо порядку реєстрації статутів (положень) релігійних організацій. Зокрема, у цьому законопроекті зазначалось, що повідомлення державних органів про утворення релігійної громади є обов’язковим для всіх релігійних організацій. З такою пропозицією не можна не погодитись, оскільки саме лише повідомлення про створення релігійної громади не є втручання в її внутрішні справи, а навпаки, – це “поштовх” для неї набути статусу юридичної особи, внаслідок чого за нею визнаватимуться такі права (та й обов’язки), яких вона без такого статусу не матиме.
Крім того, держава повинна володіти інформацією про створення тих чи інших релігійних громад, щоб контролювати відповідність їхньої діяльності законам. Якщо релігійна громада діятиме в межах законодавства, то вона, не побоюючись, повинна повідомити про своє створення відповідні державні органи. Важливо також передбачити у законі відповідальність за неповідом-лення про створення релігійної громади, інакше пропонована законодавча новела не буде дієвою.
У згаданому законопроекті пропоновано збільшити мінімальну кількість членів релігійної громади до 25 чоловік, а також вимагається подання додаткових, крім заяви і статуту, документів, а саме: протоколу установчих загальних зборів релігійної організації, списку громади, що її утворили, відомостей про склад статутного органу та документа, який підтверджує зазначену у статуті канонічну й організаційну підлеглість релігійної громади. Якщо ж релігійна організація, що утворюється, підпорядковуватиметься релігійному центру, що перебуває за межами України, то вона має подати ще й копію статуту (положення) або інший основоположний документ цього центру та його переклад, а також підтвердження про державну реєстрацію чи інший документ про визнання державою цього релігійного центру в тій країні, де він перебуває. У разі неподання зазначених документів відповідні державні органи можуть відмовити у реєстрації статуту (положення) релігійної організації.
У законопроекті пропонуються також й інші підстави відмови у реєстрації, зокрема, якщо засновники релігійної організації не є правомочними або якщо релігієзнавчою експертизою організацію не визнано релігійною (хоча й у вказаному документі теж нічого не сказано про зміст такої експертизи та порядок її проведення).
Дещо інший порядок офіційного визнання релігійних організацій пропонує В.С.Журавський [9]. Згідно з його пропозиціями, легалізація (офіційне визнання) релігійних організацій реалізується шляхом їхньої реєстрації або повідомлення про заснування. Повідомлення державних органів про заснування релігійної громади не є обов’язковим. Інші ж релігійні організації (конфесії (місії), релігійні навчальні заклади, монастирі, релігійні братства) підлягають обов’язковій легалізації. Правовий статус зареєстрованих релігійних громад, відповідно, набагато ширший, ніж тих, які тільки повідомили про своє заснування. З такою легалізацією релігійних громад погодитися можна, оскільки вони мають право самі визначати свій статус. Пропозиція стосовно того, що релігійні громади мають право і не повідомляти про своє заснування, видається заперечною з вищевикладених підстав.
Нарешті, гадаємо, що безсумнівно демократичні положення, закріплені у ст.35 Конституції України, нині потребують певних доповнень та уточнень. Зокрема, у зміст свободи віросповідання, визначений цим конституційним приписом, не увійшли такі її істотні елементи, як можливість: а) змінювати релігію; б) поширювати релігійні й інші переконання; в) здобувати релігійну освіту. Ці можливості (права) також бажано закріпити у згаданій конституційній нормі.
Запропоновані зміни, доповнення, уточнення до законодавства України про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації сприятимуть, як видається, поліпшенню реалізації, охорони і захисту одного з фундаментальних особистісних прав людини і громадянина.
Література
Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №21. – Ст.84.
Духовна освіта в Україні: проблеми й напрямки розвитку // Людина і світ. – 1998. – №10.
Закон України “Про освіту” від 23.05.1991 р. з наступними змінами і доповненнями; Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу”
(в редакції від 18.02.1999 р.); постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону України “Про альтернативну (невійськову) службу” від 10.11.1999 р. №2066; постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про Державний Комітет України у справах релігії” від 03.01.1996 р. №2; Указ Президента України “Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна” від 05.03.1992 р.
Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23.04.91р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №5. – Ст.34.
Климов В. Законодавчі ініціативи Держкомрелігій: проекти й реалії // Людина і світ. – 1998. – №2.
Людина і світ. – 1999. – №2.
Проблема новітніх релігійних рухів в Європарламенті // Людина і світ. – 1998. – №8.
Проект Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 18.12.1998 р., (поданий Кабінетом Міністрів України).
Проект Закону України “Про вільність віросповідання і релігійну діяльність” від 22.06.1998 р. (поданий народним депутатом України В.С.Журавським).
