Адвокатура в Україні:шляхи та перспективи розвитку
РЕФЕРАТ
на тему:
“Адвокатура в Україні:
шляхи та перспективи розвитку”
ПЛАН
Вступ
1. Адвокатура України та її завдання
2. Поняття адвоката, вимоги до нього
3. Правове регулювання діяльності адвокатури
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Закон України “Про адвокатуру”, який було прийнято 19 груд-ня 1992 р., врегулював основні аспекти діяльності цього правозахисного інституту. Зокрема, в Законі по-новому вирішено питання на-буття права займатися адвокатською діяльністю, встановлено орга-нізаційні форми її здійснення, значно розширено професійні права адвоката і його обов’язки, передбачено гарантії адвокатської діяль-ності, введено присягу адвоката України, визначено поняття адво-катської таємниці, вирішено питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності і визначено систему органів, упов-новажених видавати і анулювати свідоцтво про право на заняття ад-вокатською діяльністю, врегульовано відносини адвокатури з Мініс-терством юстиції України, іншими державними органами тощо.
За час функціонування адвокатури України, побудованої у 1992-1993 роках на нових законодавчих засадах, з урахуванням міжнародних стандартів адвокатської професії та організації ад-вокатур багатьох демократичних країн світу, в Україні напра-цьовано значний досвід, і гостро постала необхідність подальшо-го реформування цього інституту, доопрацювання окремих норм Закону “Про адвокатуру”. Це з очевидністю випливало з тексту прийнятого Закону, в якому не були враховані важливі для прак-тичної адвокатської діяльності пропозиції. Наприклад, введення Єдиного реєстру адвокатів України (ЄРАУ), утворення єдиної ко-місії для прийняття кваліфікаційних іспитів, об’єднання адвокату-ри в єдину професійну організацію, введення обов’язкового ста-жування та підвищення кваліфікації адвокатів, створення системи страхування професійних ризиків та впровадження спеціалізова-ного пенсійного фонду, розширення гарантій адвокатської діяль-ності тощо. Спілка адвокатів України підготувала і декілька разів подавала до Верховної Ради проекти змін і доповнень до Закону, однак вони не були розглянуті, хоча Закон, безумовно, потребує приведення його у відповідність із положеннями Конституції України, міжнародних документів про адвокатуру та чинного за-конодавства.
1. Адвокатура України та її завдання
Адвокатура України є добровільним професійним громад-ським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інте-реси громадян України, іноземних громадян, осіб без грома-дянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допо-могу.
Щоправда, визначення в Законі адвокатури як громадського об’єднання викликає серйозні зауваження, оскільки в даному разі мова йде про з’єднання всіх адвокатів у єдину спільноту, пов’язану загаль-ними цілями, професійними правами та обов’язками для виконан-ня певних, доручених їм повноважень. Слід зазначити, що понят-тя “громадське об’єднання” в чинному законодавстві України взагалі не існує. У нормативних актах згадуються “громадські ор-ганізації”, “об’єднання громадян”, “об’єднання підприємств” то-що, втім жоден з цих термінів не може бути застосований до адво-катури. Проект Закону “Про адвокатуру”, поданий до Верховної Ради у 1992 році, визначав адвокатуру як “незалежний правовий інститут”.
Адвокатура — поняття узагальнююче, яке не ототожнюється з поняттям адвокатури як об’єднання – юридичної особи. В Консти-туції України не визначено її правовий статус, але з окреслених у ній завдань адвокатури можна зробити висновок, що остання є од-ним з інститутів правової системи держави, який виконує завдан-ня, без здійснення котрих функціонування цієї системи неможли-ве. При цьому адвокатура не належить до жодної з гілок влади, передбачених ст. 6 Конституції України, і в певному сенсі має відігравати роль “дружнього посередника” між державою та/або іншими суб’єктами права в громадянському суспільстві [3, c.9].
Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгре-сом ООН по запобіганню злочинам у серпні 1990 року, звертають увагу на необхідність забезпечення прав людини і основних сво-бод та ефективну можливість користуватися юридичною допомо-гою, здійснюваною незалежною юридичною професією, при цьо-му встановлюється, що професійні асоціації адвокатів забезпе-чують юридичну допомогу для всіх, хто має в ній потребу, і ко-оперуються з урядом та іншими інститутами для досягнення цілей правосуддя й суспільного інтересу.
Визнавши адвокатуру об’єднанням, законодавець характери-зує його як професійне і водночас громадське. Слід зазначити, що здебільшого і раніше колегії адвокатів розглядались як громадські організації з огляду на притаманні таким організаціям ознаки: добровільність об’єднання громадян, єдність здійснюваних ними цілей, спільні інтереси, самоврядування, недержавний характер організації, незалежність від державних органів тощо. Разом з тим є досить серйозні відмінності адвокатури від громадської організації, а саме: об’єднання громадян лише однієї професії, спеці-альний дозвіл на здійснення діяльності, виконання в рамках ор-ганізації професійної роботи за оплату, відповідальність за нена-лежне здійснення обов’язків тощо.
Завдання адвокатури визначає Конституція України, згідно із ст. 59 якої вони полягають у тому, що адвокатура діє для забез-печення права на захист від обвинувачення і для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних орга-нах. Це формулювання дещо відрізняється від того, що було за-кріплено у 1992 році в Законі України “Про адвокатуру” з по-силанням на Конституцію, і котре, до речі, не відповідало чинній на той час Конституції Української РСР, у якій було зазначено, що для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. Але незважаючи на такі розбіжності, слід зазначити, що наведені у коментованій статті Закону про адвока-туру її завдання відповідають основним напрямам, у яких ведеть-ся адвокатська діяльність — виконання повноважень захисника, здійснення представництва, подання правової допомоги різних видів кожному, хто її потребує, тобто як громадянам України, так і іноземним громадянам, особам без громадянства, юридичним особам.
Стаття про адвокатуру вміщена у розділі II Конституції “Пра-ва, свободи та обов’язки людини і громадянина” [1], чим підкрес-люється особливий характер цього правового інституту, діяль-ність якого спрямована на допомогу державі у виконанні нею певних функцій, визначених Основним Законом. Згідно зі ст. З Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, для виконання якого створюються певні інститути. Покладення саме на адвокатуру ви-значених вище завдань взаємопов’язане з проголошеним вперше на конституційному рівні правом кожного на правову допомогу, в тому числі й безоплатну (у передбачених законом випадках), а та-кож правом кожного на вільний вибір захисника своїх прав.
Віднесення до компетенції саме адвокатури діяльності з забез-печення права на захист від обвинувачення і надання правової до-помоги у визначених Конституцією випадках (при вирішенні справ у судах та інших державних органах) є важливою, забезпе-ченою державою гарантією належного рівня професійного захис-ту, консультування та іншої правової допомоги, оскільки тільки адвокати наділені спеціальними професійними правами, гаран-тіями адвокатської діяльності, лише щодо них встановлені певні професійні обов'язки, правила адвокатської етики та відповідаль-ність за неналежне здійснення адвокатом його обов’язків, перед-бачена адвокатська таємниця, при цьому притягнення адвоката до відповідальності поставлено у певні процедурні рамки.
Оскільки Конституцією прямо обумовлено виконання адвока-турою в судах та інших державних органах двох покладених на неї функцій — забезпечення захисту від обвинувачення та надання правової допомоги, можна дійти висновку, що тільки адвокати можуть в цих органах виконувати вказані види діяльності, і дер-жавні органи мають взаємодіяти саме з ними при вирішенні наве-дених вище функцій адвокатури. У відповідності з Конституцією має вирішуватися питання щодо участі захисника, яким може ви-ступати лише особа, яка має свідоцтво про право на заняття адво-катською діяльністю. Допуск близьких родичів, опікунів і піклу-вальників як захисників (ст. 44 КПК) протирічить ст. 59 Консти-туції України. Вказані в ній види діяльності є виключною компе-тенцією адвокатури і не можуть здійснюватися іншими суб’єкта-ми (близькими родичами, юристами-підприємцями, фахівцями у галузі права тощо) крім осіб, які мають свідоцтво про право на за-няття адвокатською діяльністю [3, c.12].
2. Поняття адвоката, вимоги до нього
Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.
Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, держав-ному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.
Закон “Про адвокатуру” встановлює певне коло осіб, які мо-жуть набути статус адвоката, і пов’язує це з декількома чинника-ми, прямо зазначеними у коментованій статті: громадянство Укра-їни, вища юридична освіта, стаж роботи за фахом, підтвердження належного рівня знань і при наявності всіх цих ознак — отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та прий-няття Присяги адвоката України [2].
Стосовно громадянства України питання вирішується одно-значно: згідно з чинним законодавством ніхто інший, крім грома-дян України, не може займатися адвокатською діяльністю в нашій державі. Втрата громадянства України тягне за собою анулюван-ня свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю у від-повідності зі ст. 17 Закону “Про адвокатуру” [2].
Адвокатом може стати лише особа, яка має вищу юридичну освіту. Згідно з Законом “Про вищу освіту” (ст. 7) в Україні вста-новлено такі освітні рівні: неповна вища освіта, базова і повна ви-ща освіта, а також освітньо-кваліфікаційні рівні (ст. 8, 24 Закону “Про вищу освіту”): молодший спеціаліст (підготовку забезпечу-ють вищі навчальні заклади першого рівня акредитації), бакалавр (підготовку забезпечують вищі навчальні заклади другого рівня акредитації), спеціаліст, магістр (підготовку забезпечують вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації). До вищих навчальних закладів (ст. 25) віднесено технікуми, училища (перший рівень акредитації), коледжі (другий рівень акредитації), університети, академії, інститути (третій, четвертий рівні в за-лежності від наслідків акредитації).
Згідно зі ст. 8 Закону “Про вищу освіту” до неповної вищої ос-віти віднесено підготовку молодшого спеціаліста, до базової — ба-калавра, а до повної вищої освіти – спеціаліста і магістра. Вста-новлено, що спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка здобула повну вищу освіту та набула спеціаль-них умінь і знань, достатніх для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності (ч. 3 ст. 8), а магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка здобула повну вищу освіту, набула спеціальних умінь та знань, достатніх для виконання професійних завдань та обо-в’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професій-ної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному ви-ді економічної діяльності [2, ч.4 ст.8].
Закон не містить загальної заборони щодо можливості адво-ката суміщати адвокатську діяльність з іншою роботою, але вста-новлює окремі виключення: особа, яка отримала статус адвоката, не може працювати в певних органах, прямо названих у ч. 2 ко-ментованої статті. Зрозуміло, що поєднання адвокатської діяльно-сті з роботою в державних органах є несумісним і може призвести до виникнення конфлікту в процесі виконання різних за характе-ром функцій, чим може бути заподіяно шкоду інтересам громадян, які звернулися до адвоката за правовою допомогою.
Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвока-тури передбачає, що свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю видається комісією протягом одного місяця з моменту прийняття рішення атестаційною палатою, якщо для цього немає перешкод, пов'язаних з несумісністю (п. 32).
Слід зазначити, що і в інших законах існують певні обмеження, які у свою чергу не дозволяють державним службовцям, суддям, прокурорам, іншим посадовим особам займатися певними видами діяльності, в тому числі й адвокатською діяльністю.
Судимість є обставиною, що виключає можливість займати-ся адвокатською діяльністю. Закон не встановлює, за які саме зло-чини - умисні чи скоєні з необережності – судимість особи виклю-чає можливість набуття статусу адвоката. Стаття 17 Закону вста-новлює, що засудження адвоката за вчинення злочину припиняє після набрання вироком законної сили адвокатську діяльність та-кої особи, а свідоцтво про право на заняття адвокатською діяль-ністю анулюється.
У випадках, коли судимість погашена (ст. 89 КК) або знята (ст. 91 КК), особа має право набути статус адвоката. Відповідно до ст. 88 КК України особи, засуджені за вироком суду без призна-чення покарання або звільнені від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута зако-ном, а також особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають судимості.
3. Правове регулювання діяльності адвокатури
Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, Законом “Про адвокатуру”, іншими законодавчими актами України і стату-тами адвокатських об’єднань.
Конституція України [2, ч. 2 ст.59] проголошує, що “для забез-печення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних орга-нах в Україні діє адвокатура”. Саме це конституційне положення закладає загальні законодавчі засади діяльності адвокатури в Україні, розкриває її роль, завдання та повноваження.
Зазначена норма — це єдина в Конституції норма, в якій зу-стрічається слово “адвокатура”. Втім, ще кілька статей Конститу-ції в тому чи іншому аспекті торкаються діяльності української адвокатури з надання правової допомоги. Так, ч. 4 ст. 29 передба-чає право заарештованого чи затриманого користуватися право-вою допомогою захисника. Стаття 63 гарантує підозрюваному, обвинуваченому та підсудному право на захист. Слід також зазна-чити, що права і свободи, передбачені ст. 29, 59, 63, не можуть бу-ти обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану [1, cт.64], тобто право на захист, згідно з Конституцією України, є правом абсолютним, і тому будь-яке втручання у здійс-нення цього права з боку держави має визнаватися неправомір-ним.
Коментована стаття Закону не містить згадки про правове ре-гулювання діяльності адвокатури іншими нормативними актами, окрім законодавчих. З цього можна було б зробити висновок, що ніяка нормотворча активність повноважних державних органів не може впливати на встановлені законами і лише законами регуля-торні засади щодо адвокатської діяльності. Втім, слід зауважити, що з плином часу (а Закон «Про адвокатуру» зберігся фактично без змін протягом надзвичайно тривалого як для національної законотворчої практики періоду) термін «законодавчі акти» дещо застарів, і в сьогоденній правничій мові більш коректним вва-жається вислів «акти законодавства», який охоплює не тільки власне закони, але й нормативні акти уряду, міністерств і ві-домств. Це не означає, що словосполучення, застосоване в комен-тованій статті, більше не використовується юристами, але свід-чить, що трансформувався об'єкт, який описувався зазначеними словами, тобто відповідна цьому терміну правова реалія практич-но зникла, поступившись місцем більш сучасним юридичним фе-номенам та, відповідно, пов'язаним з ними юридичним термінам.
Таким чином, правове регулювання адвокатури в Україні в принципі може здійснюватись як законами, так і Указами Прези-дента України, постановами Кабінету Міністрів, іншими підза-конними актами. Наприклад, Указ Президента України «Про де-які заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури», постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок реєстрації адвокат-ських об'єднань», затверджене Міністерством юстиції України та Міністерством фінансів України Положення про порядок оплати праці адвокатів за подання юридичної допомоги громадянам у кримінальних справах тощо.
Особливе місце в системі правового регулювання діяльності адвокатури посідають Правила адвокатської етики.
Відповідно до Основних положень про роль адвокатів, прийня-тих у серпні 1990 року VIII Конгресом 00Н по запобіганню зло-чинам, професійні асоціації адвокатів відіграють важливу роль у підтриманні професійних стандартів та етичних норм, «Кодекси професійної поведінки адвокатів мають розроблятися їх відповід-ними органами згідно із законодавством, що відповідає положен-ням національного права і звичаям, та визнаними міжнародними стандартами і нормами» (п. 26). Встановлено також, що дисцип-лінарне провадження має здійснюватися згідно з кодексом профе-сійної поведінки та іншими визнаними стандартами та етичними нормами адвокатської професії (п. 29). Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 25 жовтня 2000 р. про свободу здійс-нення професійних адвокатських обов'язків також передбачають обов'язковість етичних правил для осіб, які займаються консуль-туванням громадян.
Оскільки в Україні відсутня єдина професійна організація адво-катів, то таким «відповідним органом адвокатури», про який йде мова у п. 26 Основних положень, котрий вправі схвалити правила адвокатської етики, визначено Вищу кваліфікаційну комісію адво-катури.
Відповідно до ст. 9 Конституції України «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». З цього випливає, що діяльність адвокатури в Україні регулюється також і певними нормами відповідних міжнародних договорів. У першу чергу слід звернути увагу на Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (Рим, 1950), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 р. Цей фундаментальний міжнарод-но-правовий документ передбачає низку прав і свобод людини, які безпосередньо стосуються адвокатури. Так, центральним з цієї точки зору є право кожного захищати себе особисто чи викорис-товувати правову допомогу захисника на свій власний вибір або, за відсутності коштів для оплати правової допомоги, одержувати таку допомогу безкоштовно, якщо цього вимагають інтереси пра-восуддя (п. (с) ч.3 ст. 6 Конвенції). Крім того. Конвенція містить й інші права, які торкаються адвокатської діяльності: це, по-перше, права, що можуть бути реально здійснені особою лише за профе-сійної участі адвоката, і, по-друге, права людини, які відіграють роль гарантій для здійснення адвокатом своїх професійних повно-важень. До першої групи можна віднести, наприклад, право не бу-ти позбавленим волі інакше ніж відповідно до процедури, вста-новленої законом (ч. 1 ст. 5); право на справедливий і безсто-ронній судовий розгляд (ч. 1 ст. 6) тощо. До іншої групи належать, зокрема, такі права людини, як презумпція невинуватості (ч. 2 ст. 6); право мати достатньо можливостей та часу для підготовки до захисту (п. (b) ч. З ст. 6); право допитувати свідків обвинува-чення та вимагати викликати і допитувати свідків, які можуть свідчити на користь захисту, на тих самих умовах, що і свідків об-винувачення (п. (d) ч. З ст. 6), та ін.
Діяльність адвокатури, крім актів, зазначених вище, регулюється також статутами адво-катських об'єднань. Статут - це документ, який визначає право-вий статус, внутрішню структуру та засади діяльності тієї чи ін-шої організації, повноваження її органів управління, права і обов'язки її членів, порядок реорганізації та ліквідації, інші пи-тання. Слід зазначити, що ні Закон «Про адвокатуру», ні Поло-ження про порядок реєстрації адвокатських об'єднань не встанов-люють кола питань, які мають обов'язково включатися до статуту адвокатського об'єднання. Не існує також жодних вимог щодо форми статуту. Тому при підготовці статуту до подання на реє-страцію слід враховувати загальні підходи, які склалися на прак-тиці щодо створення подібних документів, та приписів ст. 4 Зако-ну «Про адвокатуру», в якій перераховуються питання, що відно-сяться Законом до компетенції самого адвокатського об'єднан-ня і регулюються статутом відповідного об'єднання. Це порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об'єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов'язки керівних органів, порядок їх обрання. Зазначе-ні питання мають бути визначені у Статуті. З урахуванням поло-жень ч. 3 ст. 47 КПК про призначення захисника через адвокат-ське об'єднання і обов'язковості для керівника адвокатського об'єднання вимоги особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду про призначення захисника, у Статуті слід зазначати цей обо-в'язок адвокатського об'єднання і його керівника, порядок при-значення адвокатів об'єднання для виконання повноважень захис-ника.
Висновок
Отже, адвокатура України здійснює свою діяльність на принци-пах верховенства закону, незалежності, демократизму, гума-нізму і конфіденційності.
Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю ін-дивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до цього За-кону та статутів адвокатських об'єднань.
Адвокатські об'єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєстрація ад-вокатських об'єднань провадиться у Міністерстві юстиції України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об'єднання письмово повідомляють місцеві ор-гани влади про свою реєстрацію, а адвокати - про одержання свідоцтва про право займатися адвокатською діяльністю.
Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об'єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов'язки керівних органів, поря-док їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об'єднання.
Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори та інші адвокат-ські об'єднання є юридичними особами. Адвокати та адвокат-ські об'єднання відкривають поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках на території України, а у встановленому чин-ним законодавством порядку - і в іноземних банках, мають печатку і штамп із своїм найменуванням.
Безпосередня діяльність адвокатури в Україні регламентується Законом України "Про адвокатуру" від 9 грудня 1992 року, перша стаття якого дає визначення адвокатури як добровільного професійного громадського об'єднання, покликаного згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод й представляти законні інтереси громадян України та інших країн, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.
Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, зазначеним та іншими законами України, статутами об'єднань адвокатів і здійснюється на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.
Список використаної літератури
Конституція України. – К., 1996.
Закон України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року № 2887-ХІI
Варфоломеєва Т. В., Гончаренко С. В. Науково-практичний коментар до Закону України «Про адвокатуру». Законодавство про адвокатуру та адвокат-ську діяльність : 36. нормат. актів; Коментар / Академія адво-катури України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 432 с.
Гусарєв С.Д., Карпов О.М. Юридична деонтологія: Навч. посібник. - Київ, 1998.-156 с.
Шмошкін О.В. Юридична деонтологія – К., 1995.
Юридична деонтологія / Гусєв, Тіхоміров та ін.- К., 1999.
Юридична деонтологія / За ред. Бругалова. – К., 1998.
на тему:
“Адвокатура в Україні:
шляхи та перспективи розвитку”
ПЛАН
Вступ
1. Адвокатура України та її завдання
2. Поняття адвоката, вимоги до нього
3. Правове регулювання діяльності адвокатури
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Закон України “Про адвокатуру”, який було прийнято 19 груд-ня 1992 р., врегулював основні аспекти діяльності цього правозахисного інституту. Зокрема, в Законі по-новому вирішено питання на-буття права займатися адвокатською діяльністю, встановлено орга-нізаційні форми її здійснення, значно розширено професійні права адвоката і його обов’язки, передбачено гарантії адвокатської діяль-ності, введено присягу адвоката України, визначено поняття адво-катської таємниці, вирішено питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності і визначено систему органів, упов-новажених видавати і анулювати свідоцтво про право на заняття ад-вокатською діяльністю, врегульовано відносини адвокатури з Мініс-терством юстиції України, іншими державними органами тощо.
За час функціонування адвокатури України, побудованої у 1992-1993 роках на нових законодавчих засадах, з урахуванням міжнародних стандартів адвокатської професії та організації ад-вокатур багатьох демократичних країн світу, в Україні напра-цьовано значний досвід, і гостро постала необхідність подальшо-го реформування цього інституту, доопрацювання окремих норм Закону “Про адвокатуру”. Це з очевидністю випливало з тексту прийнятого Закону, в якому не були враховані важливі для прак-тичної адвокатської діяльності пропозиції. Наприклад, введення Єдиного реєстру адвокатів України (ЄРАУ), утворення єдиної ко-місії для прийняття кваліфікаційних іспитів, об’єднання адвокату-ри в єдину професійну організацію, введення обов’язкового ста-жування та підвищення кваліфікації адвокатів, створення системи страхування професійних ризиків та впровадження спеціалізова-ного пенсійного фонду, розширення гарантій адвокатської діяль-ності тощо. Спілка адвокатів України підготувала і декілька разів подавала до Верховної Ради проекти змін і доповнень до Закону, однак вони не були розглянуті, хоча Закон, безумовно, потребує приведення його у відповідність із положеннями Конституції України, міжнародних документів про адвокатуру та чинного за-конодавства.
1. Адвокатура України та її завдання
Адвокатура України є добровільним професійним громад-ським об’єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інте-реси громадян України, іноземних громадян, осіб без грома-дянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допо-могу.
Щоправда, визначення в Законі адвокатури як громадського об’єднання викликає серйозні зауваження, оскільки в даному разі мова йде про з’єднання всіх адвокатів у єдину спільноту, пов’язану загаль-ними цілями, професійними правами та обов’язками для виконан-ня певних, доручених їм повноважень. Слід зазначити, що понят-тя “громадське об’єднання” в чинному законодавстві України взагалі не існує. У нормативних актах згадуються “громадські ор-ганізації”, “об’єднання громадян”, “об’єднання підприємств” то-що, втім жоден з цих термінів не може бути застосований до адво-катури. Проект Закону “Про адвокатуру”, поданий до Верховної Ради у 1992 році, визначав адвокатуру як “незалежний правовий інститут”.
Адвокатура — поняття узагальнююче, яке не ототожнюється з поняттям адвокатури як об’єднання – юридичної особи. В Консти-туції України не визначено її правовий статус, але з окреслених у ній завдань адвокатури можна зробити висновок, що остання є од-ним з інститутів правової системи держави, який виконує завдан-ня, без здійснення котрих функціонування цієї системи неможли-ве. При цьому адвокатура не належить до жодної з гілок влади, передбачених ст. 6 Конституції України, і в певному сенсі має відігравати роль “дружнього посередника” між державою та/або іншими суб’єктами права в громадянському суспільстві [3, c.9].
Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгре-сом ООН по запобіганню злочинам у серпні 1990 року, звертають увагу на необхідність забезпечення прав людини і основних сво-бод та ефективну можливість користуватися юридичною допомо-гою, здійснюваною незалежною юридичною професією, при цьо-му встановлюється, що професійні асоціації адвокатів забезпе-чують юридичну допомогу для всіх, хто має в ній потребу, і ко-оперуються з урядом та іншими інститутами для досягнення цілей правосуддя й суспільного інтересу.
Визнавши адвокатуру об’єднанням, законодавець характери-зує його як професійне і водночас громадське. Слід зазначити, що здебільшого і раніше колегії адвокатів розглядались як громадські організації з огляду на притаманні таким організаціям ознаки: добровільність об’єднання громадян, єдність здійснюваних ними цілей, спільні інтереси, самоврядування, недержавний характер організації, незалежність від державних органів тощо. Разом з тим є досить серйозні відмінності адвокатури від громадської організації, а саме: об’єднання громадян лише однієї професії, спеці-альний дозвіл на здійснення діяльності, виконання в рамках ор-ганізації професійної роботи за оплату, відповідальність за нена-лежне здійснення обов’язків тощо.
Завдання адвокатури визначає Конституція України, згідно із ст. 59 якої вони полягають у тому, що адвокатура діє для забез-печення права на захист від обвинувачення і для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних орга-нах. Це формулювання дещо відрізняється від того, що було за-кріплено у 1992 році в Законі України “Про адвокатуру” з по-силанням на Конституцію, і котре, до речі, не відповідало чинній на той час Конституції Української РСР, у якій було зазначено, що для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. Але незважаючи на такі розбіжності, слід зазначити, що наведені у коментованій статті Закону про адвока-туру її завдання відповідають основним напрямам, у яких ведеть-ся адвокатська діяльність — виконання повноважень захисника, здійснення представництва, подання правової допомоги різних видів кожному, хто її потребує, тобто як громадянам України, так і іноземним громадянам, особам без громадянства, юридичним особам.
Стаття про адвокатуру вміщена у розділі II Конституції “Пра-ва, свободи та обов’язки людини і громадянина” [1], чим підкрес-люється особливий характер цього правового інституту, діяль-ність якого спрямована на допомогу державі у виконанні нею певних функцій, визначених Основним Законом. Згідно зі ст. З Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, для виконання якого створюються певні інститути. Покладення саме на адвокатуру ви-значених вище завдань взаємопов’язане з проголошеним вперше на конституційному рівні правом кожного на правову допомогу, в тому числі й безоплатну (у передбачених законом випадках), а та-кож правом кожного на вільний вибір захисника своїх прав.
Віднесення до компетенції саме адвокатури діяльності з забез-печення права на захист від обвинувачення і надання правової до-помоги у визначених Конституцією випадках (при вирішенні справ у судах та інших державних органах) є важливою, забезпе-ченою державою гарантією належного рівня професійного захис-ту, консультування та іншої правової допомоги, оскільки тільки адвокати наділені спеціальними професійними правами, гаран-тіями адвокатської діяльності, лише щодо них встановлені певні професійні обов'язки, правила адвокатської етики та відповідаль-ність за неналежне здійснення адвокатом його обов’язків, перед-бачена адвокатська таємниця, при цьому притягнення адвоката до відповідальності поставлено у певні процедурні рамки.
Оскільки Конституцією прямо обумовлено виконання адвока-турою в судах та інших державних органах двох покладених на неї функцій — забезпечення захисту від обвинувачення та надання правової допомоги, можна дійти висновку, що тільки адвокати можуть в цих органах виконувати вказані види діяльності, і дер-жавні органи мають взаємодіяти саме з ними при вирішенні наве-дених вище функцій адвокатури. У відповідності з Конституцією має вирішуватися питання щодо участі захисника, яким може ви-ступати лише особа, яка має свідоцтво про право на заняття адво-катською діяльністю. Допуск близьких родичів, опікунів і піклу-вальників як захисників (ст. 44 КПК) протирічить ст. 59 Консти-туції України. Вказані в ній види діяльності є виключною компе-тенцією адвокатури і не можуть здійснюватися іншими суб’єкта-ми (близькими родичами, юристами-підприємцями, фахівцями у галузі права тощо) крім осіб, які мають свідоцтво про право на за-няття адвокатською діяльністю [3, c.12].
2. Поняття адвоката, вимоги до нього
Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.
Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, держав-ному нотаріаті, органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.
Закон “Про адвокатуру” встановлює певне коло осіб, які мо-жуть набути статус адвоката, і пов’язує це з декількома чинника-ми, прямо зазначеними у коментованій статті: громадянство Укра-їни, вища юридична освіта, стаж роботи за фахом, підтвердження належного рівня знань і при наявності всіх цих ознак — отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю та прий-няття Присяги адвоката України [2].
Стосовно громадянства України питання вирішується одно-значно: згідно з чинним законодавством ніхто інший, крім грома-дян України, не може займатися адвокатською діяльністю в нашій державі. Втрата громадянства України тягне за собою анулюван-ня свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю у від-повідності зі ст. 17 Закону “Про адвокатуру” [2].
Адвокатом може стати лише особа, яка має вищу юридичну освіту. Згідно з Законом “Про вищу освіту” (ст. 7) в Україні вста-новлено такі освітні рівні: неповна вища освіта, базова і повна ви-ща освіта, а також освітньо-кваліфікаційні рівні (ст. 8, 24 Закону “Про вищу освіту”): молодший спеціаліст (підготовку забезпечу-ють вищі навчальні заклади першого рівня акредитації), бакалавр (підготовку забезпечують вищі навчальні заклади другого рівня акредитації), спеціаліст, магістр (підготовку забезпечують вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації). До вищих навчальних закладів (ст. 25) віднесено технікуми, училища (перший рівень акредитації), коледжі (другий рівень акредитації), університети, академії, інститути (третій, четвертий рівні в за-лежності від наслідків акредитації).
Згідно зі ст. 8 Закону “Про вищу освіту” до неповної вищої ос-віти віднесено підготовку молодшого спеціаліста, до базової — ба-калавра, а до повної вищої освіти – спеціаліста і магістра. Вста-новлено, що спеціаліст — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка здобула повну вищу освіту та набула спеціаль-них умінь і знань, достатніх для виконання завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності (ч. 3 ст. 8), а магістр - освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка здобула повну вищу освіту, набула спеціальних умінь та знань, достатніх для виконання професійних завдань та обо-в’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професій-ної діяльності, що передбачені для первинних посад у певному ви-ді економічної діяльності [2, ч.4 ст.8].
Закон не містить загальної заборони щодо можливості адво-ката суміщати адвокатську діяльність з іншою роботою, але вста-новлює окремі виключення: особа, яка отримала статус адвоката, не може працювати в певних органах, прямо названих у ч. 2 ко-ментованої статті. Зрозуміло, що поєднання адвокатської діяльно-сті з роботою в державних органах є несумісним і може призвести до виникнення конфлікту в процесі виконання різних за характе-ром функцій, чим може бути заподіяно шкоду інтересам громадян, які звернулися до адвоката за правовою допомогою.
Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвока-тури передбачає, що свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю видається комісією протягом одного місяця з моменту прийняття рішення атестаційною палатою, якщо для цього немає перешкод, пов'язаних з несумісністю (п. 32).
Слід зазначити, що і в інших законах існують певні обмеження, які у свою чергу не дозволяють державним службовцям, суддям, прокурорам, іншим посадовим особам займатися певними видами діяльності, в тому числі й адвокатською діяльністю.
Судимість є обставиною, що виключає можливість займати-ся адвокатською діяльністю. Закон не встановлює, за які саме зло-чини - умисні чи скоєні з необережності – судимість особи виклю-чає можливість набуття статусу адвоката. Стаття 17 Закону вста-новлює, що засудження адвоката за вчинення злочину припиняє після набрання вироком законної сили адвокатську діяльність та-кої особи, а свідоцтво про право на заняття адвокатською діяль-ністю анулюється.
У випадках, коли судимість погашена (ст. 89 КК) або знята (ст. 91 КК), особа має право набути статус адвоката. Відповідно до ст. 88 КК України особи, засуджені за вироком суду без призна-чення покарання або звільнені від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута зако-ном, а також особи, які були реабілітовані, визнаються такими, що не мають судимості.
3. Правове регулювання діяльності адвокатури
Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, Законом “Про адвокатуру”, іншими законодавчими актами України і стату-тами адвокатських об’єднань.
Конституція України [2, ч. 2 ст.59] проголошує, що “для забез-печення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних орга-нах в Україні діє адвокатура”. Саме це конституційне положення закладає загальні законодавчі засади діяльності адвокатури в Україні, розкриває її роль, завдання та повноваження.
Зазначена норма — це єдина в Конституції норма, в якій зу-стрічається слово “адвокатура”. Втім, ще кілька статей Конститу-ції в тому чи іншому аспекті торкаються діяльності української адвокатури з надання правової допомоги. Так, ч. 4 ст. 29 передба-чає право заарештованого чи затриманого користуватися право-вою допомогою захисника. Стаття 63 гарантує підозрюваному, обвинуваченому та підсудному право на захист. Слід також зазна-чити, що права і свободи, передбачені ст. 29, 59, 63, не можуть бу-ти обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану [1, cт.64], тобто право на захист, згідно з Конституцією України, є правом абсолютним, і тому будь-яке втручання у здійс-нення цього права з боку держави має визнаватися неправомір-ним.
Коментована стаття Закону не містить згадки про правове ре-гулювання діяльності адвокатури іншими нормативними актами, окрім законодавчих. З цього можна було б зробити висновок, що ніяка нормотворча активність повноважних державних органів не може впливати на встановлені законами і лише законами регуля-торні засади щодо адвокатської діяльності. Втім, слід зауважити, що з плином часу (а Закон «Про адвокатуру» зберігся фактично без змін протягом надзвичайно тривалого як для національної законотворчої практики періоду) термін «законодавчі акти» дещо застарів, і в сьогоденній правничій мові більш коректним вва-жається вислів «акти законодавства», який охоплює не тільки власне закони, але й нормативні акти уряду, міністерств і ві-домств. Це не означає, що словосполучення, застосоване в комен-тованій статті, більше не використовується юристами, але свід-чить, що трансформувався об'єкт, який описувався зазначеними словами, тобто відповідна цьому терміну правова реалія практич-но зникла, поступившись місцем більш сучасним юридичним фе-номенам та, відповідно, пов'язаним з ними юридичним термінам.
Таким чином, правове регулювання адвокатури в Україні в принципі може здійснюватись як законами, так і Указами Прези-дента України, постановами Кабінету Міністрів, іншими підза-конними актами. Наприклад, Указ Президента України «Про де-які заходи щодо підвищення рівня роботи адвокатури», постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок реєстрації адвокат-ських об'єднань», затверджене Міністерством юстиції України та Міністерством фінансів України Положення про порядок оплати праці адвокатів за подання юридичної допомоги громадянам у кримінальних справах тощо.
Особливе місце в системі правового регулювання діяльності адвокатури посідають Правила адвокатської етики.
Відповідно до Основних положень про роль адвокатів, прийня-тих у серпні 1990 року VIII Конгресом 00Н по запобіганню зло-чинам, професійні асоціації адвокатів відіграють важливу роль у підтриманні професійних стандартів та етичних норм, «Кодекси професійної поведінки адвокатів мають розроблятися їх відповід-ними органами згідно із законодавством, що відповідає положен-ням національного права і звичаям, та визнаними міжнародними стандартами і нормами» (п. 26). Встановлено також, що дисцип-лінарне провадження має здійснюватися згідно з кодексом профе-сійної поведінки та іншими визнаними стандартами та етичними нормами адвокатської професії (п. 29). Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 25 жовтня 2000 р. про свободу здійс-нення професійних адвокатських обов'язків також передбачають обов'язковість етичних правил для осіб, які займаються консуль-туванням громадян.
Оскільки в Україні відсутня єдина професійна організація адво-катів, то таким «відповідним органом адвокатури», про який йде мова у п. 26 Основних положень, котрий вправі схвалити правила адвокатської етики, визначено Вищу кваліфікаційну комісію адво-катури.
Відповідно до ст. 9 Конституції України «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». З цього випливає, що діяльність адвокатури в Україні регулюється також і певними нормами відповідних міжнародних договорів. У першу чергу слід звернути увагу на Конвенцію про захист прав людини та основних свобод (Рим, 1950), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 р. Цей фундаментальний міжнарод-но-правовий документ передбачає низку прав і свобод людини, які безпосередньо стосуються адвокатури. Так, центральним з цієї точки зору є право кожного захищати себе особисто чи викорис-товувати правову допомогу захисника на свій власний вибір або, за відсутності коштів для оплати правової допомоги, одержувати таку допомогу безкоштовно, якщо цього вимагають інтереси пра-восуддя (п. (с) ч.3 ст. 6 Конвенції). Крім того. Конвенція містить й інші права, які торкаються адвокатської діяльності: це, по-перше, права, що можуть бути реально здійснені особою лише за профе-сійної участі адвоката, і, по-друге, права людини, які відіграють роль гарантій для здійснення адвокатом своїх професійних повно-важень. До першої групи можна віднести, наприклад, право не бу-ти позбавленим волі інакше ніж відповідно до процедури, вста-новленої законом (ч. 1 ст. 5); право на справедливий і безсто-ронній судовий розгляд (ч. 1 ст. 6) тощо. До іншої групи належать, зокрема, такі права людини, як презумпція невинуватості (ч. 2 ст. 6); право мати достатньо можливостей та часу для підготовки до захисту (п. (b) ч. З ст. 6); право допитувати свідків обвинува-чення та вимагати викликати і допитувати свідків, які можуть свідчити на користь захисту, на тих самих умовах, що і свідків об-винувачення (п. (d) ч. З ст. 6), та ін.
Діяльність адвокатури, крім актів, зазначених вище, регулюється також статутами адво-катських об'єднань. Статут - це документ, який визначає право-вий статус, внутрішню структуру та засади діяльності тієї чи ін-шої організації, повноваження її органів управління, права і обов'язки її членів, порядок реорганізації та ліквідації, інші пи-тання. Слід зазначити, що ні Закон «Про адвокатуру», ні Поло-ження про порядок реєстрації адвокатських об'єднань не встанов-люють кола питань, які мають обов'язково включатися до статуту адвокатського об'єднання. Не існує також жодних вимог щодо форми статуту. Тому при підготовці статуту до подання на реє-страцію слід враховувати загальні підходи, які склалися на прак-тиці щодо створення подібних документів, та приписів ст. 4 Зако-ну «Про адвокатуру», в якій перераховуються питання, що відно-сяться Законом до компетенції самого адвокатського об'єднан-ня і регулюються статутом відповідного об'єднання. Це порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об'єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов'язки керівних органів, порядок їх обрання. Зазначе-ні питання мають бути визначені у Статуті. З урахуванням поло-жень ч. 3 ст. 47 КПК про призначення захисника через адвокат-ське об'єднання і обов'язковості для керівника адвокатського об'єднання вимоги особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду про призначення захисника, у Статуті слід зазначати цей обо-в'язок адвокатського об'єднання і його керівника, порядок при-значення адвокатів об'єднання для виконання повноважень захис-ника.
Висновок
Отже, адвокатура України здійснює свою діяльність на принци-пах верховенства закону, незалежності, демократизму, гума-нізму і конфіденційності.
Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю ін-дивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до цього За-кону та статутів адвокатських об'єднань.
Адвокатські об'єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Реєстрація ад-вокатських об'єднань провадиться у Міністерстві юстиції України в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об'єднання письмово повідомляють місцеві ор-гани влади про свою реєстрацію, а адвокати - про одержання свідоцтва про право займатися адвокатською діяльністю.
Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських об'єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права та обов'язки керівних органів, поря-док їх обрання та інші питання, що належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об'єднання.
Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори та інші адвокат-ські об'єднання є юридичними особами. Адвокати та адвокат-ські об'єднання відкривають поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках на території України, а у встановленому чин-ним законодавством порядку - і в іноземних банках, мають печатку і штамп із своїм найменуванням.
Безпосередня діяльність адвокатури в Україні регламентується Законом України "Про адвокатуру" від 9 грудня 1992 року, перша стаття якого дає визначення адвокатури як добровільного професійного громадського об'єднання, покликаного згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод й представляти законні інтереси громадян України та інших країн, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.
Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, зазначеним та іншими законами України, статутами об'єднань адвокатів і здійснюється на принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і конфіденційності.
Список використаної літератури
Конституція України. – К., 1996.
Закон України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року № 2887-ХІI
Варфоломеєва Т. В., Гончаренко С. В. Науково-практичний коментар до Закону України «Про адвокатуру». Законодавство про адвокатуру та адвокат-ську діяльність : 36. нормат. актів; Коментар / Академія адво-катури України. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 432 с.
Гусарєв С.Д., Карпов О.М. Юридична деонтологія: Навч. посібник. - Київ, 1998.-156 с.
Шмошкін О.В. Юридична деонтологія – К., 1995.
Юридична деонтологія / Гусєв, Тіхоміров та ін.- К., 1999.
Юридична деонтологія / За ред. Бругалова. – К., 1998.
