Філософський мотив сенсу людського життя в драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня»
«Лісову пісню» Лесі Українки важко поєднувати з буденно-простими й такими камінно-важкими літературознавчими термінами. Безперечно, це художній твір. Безперечно, це драма-феєрія. Проте… Хочеться назвати її мрією. Так, саме мрією – великим білим птахом, що розгорнув свої незаймано-чисті крила десь серед прозорої блакиті.
Біда ХХІ ст. в тому, що ми, втративши й віру, й надію, й любов, загубили мрію. Наші сьогоднішні поривання настільки приземкуваті й буденні, що більше схожі на план чи графік. Причому подібність життєвих схем майже стовідсоткова. Відмінність – то не різниця змісту чи форми, а лише коливання ознаки, так би мовити, згідно зі здібностями й амбіціями. Наслідки ось цього безмрійного реалізму фатальні, бо за втратою індивідуальності тягнеться низка злочинних вад – безвідповідальність, байдужість, боягузство, підлота…
Леся ж Українка вміла мріяти. Її мрія – висока, чиста, піднесена й філософсько-мудра. А ще – вона така велика, що вистачить її на нас всіх… Треба тільки прислухатися й почути, як із прозорої блакиті виспівує білий птах Лесиної душі.
В основу драми покладено одвічну людську проблему: людина й природа.
У «Лісовій пісні» Леся Українка подає своє розуміння історії війни Людини з Природою. Втілюється вона, насамперед, в образах Мавки й Лукаша. Лукаш – селянський парубок, людина, людство. Мавка – дочка лісу, дух, природа. У зіткненні колись єдиних, тепер ворожих світів Леся Українка прагне розв’язати вічні морально-етичні проблеми. Присуд її застережливо-погрозливий: Лукашеве (загалом людське) щастя тривало не довго. Він доти був щасливий, доки жив тим, про що душа його співала . Коли ж він пішов усупереч душі – долі – природі, то втратив спокій, радість, навіть людську подобу, ставши вовкулакою, божевільним. Пізно зрозумів свою помилку Лукаш, пізно відштовхнув від себе Килину, щоб хоч на мить зазнати знову щастя з коханою Мавкою.
У фіналі драми – смерть Лукаша. Отже поразка у великій війні на боці людства. Хто винен у цьому? У Лукаша був дар, красу й вартість якого розуміла тільки Мавка. Це музика, пісня, мистецтво, творчість, з яких виросло їхнє кохання. Але він занедбав свій дар, свою душу задля примітивної буденщини, дріб’язкових інтересів і турбот. Зраджуючи Мавку, Лукаш зрадив самого себе.
Біда ХХІ ст. в тому, що ми, втративши й віру, й надію, й любов, загубили мрію. Наші сьогоднішні поривання настільки приземкуваті й буденні, що більше схожі на план чи графік. Причому подібність життєвих схем майже стовідсоткова. Відмінність – то не різниця змісту чи форми, а лише коливання ознаки, так би мовити, згідно зі здібностями й амбіціями. Наслідки ось цього безмрійного реалізму фатальні, бо за втратою індивідуальності тягнеться низка злочинних вад – безвідповідальність, байдужість, боягузство, підлота…
Леся ж Українка вміла мріяти. Її мрія – висока, чиста, піднесена й філософсько-мудра. А ще – вона така велика, що вистачить її на нас всіх… Треба тільки прислухатися й почути, як із прозорої блакиті виспівує білий птах Лесиної душі.
В основу драми покладено одвічну людську проблему: людина й природа.
У «Лісовій пісні» Леся Українка подає своє розуміння історії війни Людини з Природою. Втілюється вона, насамперед, в образах Мавки й Лукаша. Лукаш – селянський парубок, людина, людство. Мавка – дочка лісу, дух, природа. У зіткненні колись єдиних, тепер ворожих світів Леся Українка прагне розв’язати вічні морально-етичні проблеми. Присуд її застережливо-погрозливий: Лукашеве (загалом людське) щастя тривало не довго. Він доти був щасливий, доки жив тим, про що душа його співала . Коли ж він пішов усупереч душі – долі – природі, то втратив спокій, радість, навіть людську подобу, ставши вовкулакою, божевільним. Пізно зрозумів свою помилку Лукаш, пізно відштовхнув від себе Килину, щоб хоч на мить зазнати знову щастя з коханою Мавкою.
У фіналі драми – смерть Лукаша. Отже поразка у великій війні на боці людства. Хто винен у цьому? У Лукаша був дар, красу й вартість якого розуміла тільки Мавка. Це музика, пісня, мистецтво, творчість, з яких виросло їхнє кохання. Але він занедбав свій дар, свою душу задля примітивної буденщини, дріб’язкових інтересів і турбот. Зраджуючи Мавку, Лукаш зрадив самого себе.
