Трагедія закоханого серця в ліричній драмі Івана Франка «Зів’яле листя»
Се любов моя плаче так гірко…
(Іван Франко)
1896 року побачили світ лірична драма Івана Франка «Зів’яле листя», психологічний роман Ольги Кобилянської «Царівна»; тоді ж Леся Українка написала свою першу новітню драму «Блакитна троянда». Усі ці твори об’єднував глибокий психологізм – прагнення збагнути й пояснити найтонші порухи людської душі. Так відгукнулася наша література на нову естетичну концепцію європейського мистецтва, що зросло з філософії Ніцше й Шопенгауера. Та корені «Зів’ялого листя» значно глибші – вони сягають літератури Відродження й доби романтизму. Літературознавці зіставляють Франкове «Зів’яле листя» зі «Стражданнями юного Вертера» й «Фаустом» Гете. Та й см поет не заперечував певного зв’язку своєї ліричної драми з цими творами: на це безпосередньо вказує авторська передмова до першого видання, яка закінчується словами великого Гете: «Будь мужньою людиною й не йди моїм слідом».
Комусь, можливо, спаде на думку, що страждання й сумніви ліричного героя «Зів’ялого листя», внутрішній драматизм його шукань, суперечність характеру та світогляду були не зрозумілі тогочасним українцям. Чи на часі, мовляв, песимізм, хвороблива розчуленість у літературі, коли ід сумнів ставиться сам факт її існування, коли здійснюється немилосердний наступ на національну мову й освіту та, врешті, права цілого народу? Цікаві спогади щодо вражень української інтелігенції, зокрема галицьких гімназистів, від нової книги Івана Франка залишив Богдан Лепкий. «Ці вірші, – писав він, – були найщиріші й найкращі в світі, такі гарні, що нічого гарнішого й бути не може. Читали ми їх з найвищим захопленням…».
(Іван Франко)
1896 року побачили світ лірична драма Івана Франка «Зів’яле листя», психологічний роман Ольги Кобилянської «Царівна»; тоді ж Леся Українка написала свою першу новітню драму «Блакитна троянда». Усі ці твори об’єднував глибокий психологізм – прагнення збагнути й пояснити найтонші порухи людської душі. Так відгукнулася наша література на нову естетичну концепцію європейського мистецтва, що зросло з філософії Ніцше й Шопенгауера. Та корені «Зів’ялого листя» значно глибші – вони сягають літератури Відродження й доби романтизму. Літературознавці зіставляють Франкове «Зів’яле листя» зі «Стражданнями юного Вертера» й «Фаустом» Гете. Та й см поет не заперечував певного зв’язку своєї ліричної драми з цими творами: на це безпосередньо вказує авторська передмова до першого видання, яка закінчується словами великого Гете: «Будь мужньою людиною й не йди моїм слідом».
Комусь, можливо, спаде на думку, що страждання й сумніви ліричного героя «Зів’ялого листя», внутрішній драматизм його шукань, суперечність характеру та світогляду були не зрозумілі тогочасним українцям. Чи на часі, мовляв, песимізм, хвороблива розчуленість у літературі, коли ід сумнів ставиться сам факт її існування, коли здійснюється немилосердний наступ на національну мову й освіту та, врешті, права цілого народу? Цікаві спогади щодо вражень української інтелігенції, зокрема галицьких гімназистів, від нової книги Івана Франка залишив Богдан Лепкий. «Ці вірші, – писав він, – були найщиріші й найкращі в світі, такі гарні, що нічого гарнішого й бути не може. Читали ми їх з найвищим захопленням…».
