Автобіографічність повісті Володимира Дрозда «Ирій»
Дослідники творчості Володимира Дрозда стверджують, що біографія письменника — це його твори. Прикладом правдивості цього твердження може бути повість «Ирій».
Головний герой, хлопець із глухого поліського села Пакулі, мріє учитися в місті. Дядько Денис якось урочисто пообіцяв, що зробить із нього людину, забере із села, але мати хлопця, яка «різала у вічі щиру правдоньку», сказала, що станеться це, «як рак свисне у жерелі…»
Минули роки, рак усе не свистів, дядько не поспішав виконувати свою обіцянку, а хлопець марив містом і ладен був полетіти туди, «як летить журавель
в ирій, бо ж тут, у Пакулі, він лише тимчасово». Хлопцеві здавалося, шо рідне село — це лише передпокій справжнього життя, епіграф заповітної книги бажань.
І ось настала щаслива мить: дядько забрав небожа у те чудове місто Ирій, де ніколи не буває зими, де пахне морозивом, а східці до нової школи викладені шоколадними плитками. Михайло пообіцяв собі колись прославити школу, де почав навчання, і зі старанністю готувався до виступу на олімпіаді; вчив монологи, передчуваючи перемогу і вже чуючи захоплені крики глядачів. Та замість нього на міську олімпіаду обрали іншого, а Михайлові пояснили, шо він може бути ким завгодно, але не актором, бо грає на сцені тільки для себе.
Глибоке розчарування від поразки дуже швидко заступила зустріч із дівчиною в шкільному коридорі. Уперше побачивши Клаву Литвин, Михайло остовпів і почав щось белькотіти невлад, червоніти і заїкатися, а потім бовкнув, шо кохає її. Дівчина рівним голосом порадила приймати анальгін, щоб зняти біль, пояснила, що кохання — це хвороба, та й сама вона закохана в іншого. Останню крапку в житті хлопця поставив директор школи, коли на загальній лінійці викликав Михайла з шеренги і виніс сувору догану за давно не стрижений чуб і брудні нігті на руках. Приниженому, розчавленому, зганьбленому хлопцеві тільки й «залишаюся зіграти останню сцену земної трагікомедії: покінчити з життям…»-
Але життєва сила юнака перемогла розпач від нечуваного приниження. Чудові краєвиди передмістя, куди він зайшов, наче у півсні, пустирі, левади, річища, сади неждано осяяли чорноту в його душі, оживили, навіяли впевненість у власній значущості і його визначній місії на землі. Зерна цієї значущості, проростаючи в душі, заперечували смерть.
Окрилений хлопець опустився коліньми на м’яку землю і пообіцяв рідному селу, річці, небу, що, допоки він буде здатен зробити щось путнє, не накладати на себе рук, а працювати щосили.
Довгі роки Михайло мріяв жити в місті, яке здавалося хлопцеві чудовою, дивовижною, казковою країною. Ирій. Але, оселившись там, він зовсім по-іншому став сприймати рідне село Пакуль.
Пакуль — це країна, куди щовесни повертаються з сонячного краю перелітні птахи, країна матерів, які чекають на своїх дітей, це ирій, куди тебе тягне, «Пакуль — це ти сам…»
Володимир Дрозд, син колгоспника з глухого поліського села Петрушин, шо на Чернігівщині, як і Михайло Решето, герой повісті «Ирій», мріяв жити у великому місті, де багато людей, театрів, де вогні і музика. Але дуже скоро він зрозумів, що там, у селі, серед поліських лісів і боліт із усіх їх «чортовинням», залишилася його душа. Там його батьківщина, рідна земля, батьківське гніздо, до якого він повертатиметься протягом усього життя, як перелітний птах із ирію.
Головний герой, хлопець із глухого поліського села Пакулі, мріє учитися в місті. Дядько Денис якось урочисто пообіцяв, що зробить із нього людину, забере із села, але мати хлопця, яка «різала у вічі щиру правдоньку», сказала, що станеться це, «як рак свисне у жерелі…»
Минули роки, рак усе не свистів, дядько не поспішав виконувати свою обіцянку, а хлопець марив містом і ладен був полетіти туди, «як летить журавель
в ирій, бо ж тут, у Пакулі, він лише тимчасово». Хлопцеві здавалося, шо рідне село — це лише передпокій справжнього життя, епіграф заповітної книги бажань.
І ось настала щаслива мить: дядько забрав небожа у те чудове місто Ирій, де ніколи не буває зими, де пахне морозивом, а східці до нової школи викладені шоколадними плитками. Михайло пообіцяв собі колись прославити школу, де почав навчання, і зі старанністю готувався до виступу на олімпіаді; вчив монологи, передчуваючи перемогу і вже чуючи захоплені крики глядачів. Та замість нього на міську олімпіаду обрали іншого, а Михайлові пояснили, шо він може бути ким завгодно, але не актором, бо грає на сцені тільки для себе.
Глибоке розчарування від поразки дуже швидко заступила зустріч із дівчиною в шкільному коридорі. Уперше побачивши Клаву Литвин, Михайло остовпів і почав щось белькотіти невлад, червоніти і заїкатися, а потім бовкнув, шо кохає її. Дівчина рівним голосом порадила приймати анальгін, щоб зняти біль, пояснила, що кохання — це хвороба, та й сама вона закохана в іншого. Останню крапку в житті хлопця поставив директор школи, коли на загальній лінійці викликав Михайла з шеренги і виніс сувору догану за давно не стрижений чуб і брудні нігті на руках. Приниженому, розчавленому, зганьбленому хлопцеві тільки й «залишаюся зіграти останню сцену земної трагікомедії: покінчити з життям…»-
Але життєва сила юнака перемогла розпач від нечуваного приниження. Чудові краєвиди передмістя, куди він зайшов, наче у півсні, пустирі, левади, річища, сади неждано осяяли чорноту в його душі, оживили, навіяли впевненість у власній значущості і його визначній місії на землі. Зерна цієї значущості, проростаючи в душі, заперечували смерть.
Окрилений хлопець опустився коліньми на м’яку землю і пообіцяв рідному селу, річці, небу, що, допоки він буде здатен зробити щось путнє, не накладати на себе рук, а працювати щосили.
Довгі роки Михайло мріяв жити в місті, яке здавалося хлопцеві чудовою, дивовижною, казковою країною. Ирій. Але, оселившись там, він зовсім по-іншому став сприймати рідне село Пакуль.
Пакуль — це країна, куди щовесни повертаються з сонячного краю перелітні птахи, країна матерів, які чекають на своїх дітей, це ирій, куди тебе тягне, «Пакуль — це ти сам…»
Володимир Дрозд, син колгоспника з глухого поліського села Петрушин, шо на Чернігівщині, як і Михайло Решето, герой повісті «Ирій», мріяв жити у великому місті, де багато людей, театрів, де вогні і музика. Але дуже скоро він зрозумів, що там, у селі, серед поліських лісів і боліт із усіх їх «чортовинням», залишилася його душа. Там його батьківщина, рідна земля, батьківське гніздо, до якого він повертатиметься протягом усього життя, як перелітний птах із ирію.