Образи “хліботрусів” у романі В.Барки “Жовтий князь”
Живучи в Америці, Василь Барка ніколи не переставав любити свою Батьківщину, кожною часточкою своєї душі він належав їй. Знаючи, що в Україні було заборонено не тільки писати, але й навіть згадувати деякі трагічні сторінки історії українського народу, письменник вважає своїм обов’язком відкрити правду про жахливі події, що відбувалися в Україні в 1932—1933 роках, і пише роман «Жовтий князь».
Головних героїв твору можна згрупувати на два протилежні табори — «хліботрудів» та «хліботрусів». Між ними знаходяться «хлібокуси», «хлібопроси», «хлібокупи», «хлібокради». «Хліботруси» — посланці «жовтого князя», які принесли людям голод та смерть, це гвинтики тоталітарної системи, для яких передусім — служіння радянській владі.
Василь Барка правдиво змальовує, як винищувалось українське селянство, а, отже, і «українська проблема». На село кинули армію «тисячників», для яких селяни-трудівники — «борщоїди», «жуки». «Вибивання» останнього хліба для багатьох партробітників — спосіб «просунутися через низову мережу». Тут вони «прибирають німб подвижництва і пнуться наверх з останнього сухожилля; або хоч мріють виплисти». Тому застосовують найжорстокіші засоби примусу: «Постанова є — виконай!». Хай навіть «мертвяки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, … до ніг. Поклоняться недодачу».
Одним із головних «хліботрусів» у селі Кленоточі є Григорій Отроходін, який усі свої життєві сили спрямував на досягнення будь-якою ціною партійної кар’єри. Дістатися до вершин партійного керівництва й одержати «великориб’ячу луску: ордени, «путьовки», абонементи на видовища, грошові конверти…» — ось його заповітна мрія. Його віра — партійно-більшовицька, віра в Сталіна, який, нищачи цілий народ, забезпечує «світле комуністичне життя» таким, як Отроходін. Він з презирством ставиться до селян, його навіть обурює «непокірність дядьків: відмовилися мовчки відходити в землю. Йому подобається принижувати і залякувати людей, ламати їхню волю. І це вже не «за інструкцією», а заради власного задоволення.
Отроходін та інші «уповноважені» — люди без честі і совісті, без роду й племені. їх девіз — виконувати постанови будь-якою ціною, навіть всупереч здоровому глузду, бо це єдиний шлях «просунутися» до «смачних місць, зайнятих рибищами». Отроходін і йому подібні — це людиноненависники, вони дикі і жорстокі. Недаремно автор ніде не згадує ні про сім’ю цих персонажів, ні про любов. Єдине своє захоплення секретаркою обкому Григорій вважав прикрою помилкою. Майже ніде письменник не називає представників влади людьми. Для нього вони «зайди», «здобичники», «супостати», «напасники», «обдиральники», «не люди, а гаки — тягни хліб». Немає селянам ні від кого захисту: навіть міліціонери — «охоронці правопорядку» — «скрізь запускають причіпливі п’ятірні, що звикли до одного зусилля: грабежу останніх харчів людських».
Так, без жодного перебільшення, змалював Василь Барка в своєму романі «хліботрусів» — слуг «жовтого князя», і хочеться сподіватися, що вони більше ніколи не повернуться на нашу землю.
Головних героїв твору можна згрупувати на два протилежні табори — «хліботрудів» та «хліботрусів». Між ними знаходяться «хлібокуси», «хлібопроси», «хлібокупи», «хлібокради». «Хліботруси» — посланці «жовтого князя», які принесли людям голод та смерть, це гвинтики тоталітарної системи, для яких передусім — служіння радянській владі.
Василь Барка правдиво змальовує, як винищувалось українське селянство, а, отже, і «українська проблема». На село кинули армію «тисячників», для яких селяни-трудівники — «борщоїди», «жуки». «Вибивання» останнього хліба для багатьох партробітників — спосіб «просунутися через низову мережу». Тут вони «прибирають німб подвижництва і пнуться наверх з останнього сухожилля; або хоч мріють виплисти». Тому застосовують найжорстокіші засоби примусу: «Постанова є — виконай!». Хай навіть «мертвяки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, … до ніг. Поклоняться недодачу».
Одним із головних «хліботрусів» у селі Кленоточі є Григорій Отроходін, який усі свої життєві сили спрямував на досягнення будь-якою ціною партійної кар’єри. Дістатися до вершин партійного керівництва й одержати «великориб’ячу луску: ордени, «путьовки», абонементи на видовища, грошові конверти…» — ось його заповітна мрія. Його віра — партійно-більшовицька, віра в Сталіна, який, нищачи цілий народ, забезпечує «світле комуністичне життя» таким, як Отроходін. Він з презирством ставиться до селян, його навіть обурює «непокірність дядьків: відмовилися мовчки відходити в землю. Йому подобається принижувати і залякувати людей, ламати їхню волю. І це вже не «за інструкцією», а заради власного задоволення.
Отроходін та інші «уповноважені» — люди без честі і совісті, без роду й племені. їх девіз — виконувати постанови будь-якою ціною, навіть всупереч здоровому глузду, бо це єдиний шлях «просунутися» до «смачних місць, зайнятих рибищами». Отроходін і йому подібні — це людиноненависники, вони дикі і жорстокі. Недаремно автор ніде не згадує ні про сім’ю цих персонажів, ні про любов. Єдине своє захоплення секретаркою обкому Григорій вважав прикрою помилкою. Майже ніде письменник не називає представників влади людьми. Для нього вони «зайди», «здобичники», «супостати», «напасники», «обдиральники», «не люди, а гаки — тягни хліб». Немає селянам ні від кого захисту: навіть міліціонери — «охоронці правопорядку» — «скрізь запускають причіпливі п’ятірні, що звикли до одного зусилля: грабежу останніх харчів людських».
Так, без жодного перебільшення, змалював Василь Барка в своєму романі «хліботрусів» — слуг «жовтого князя», і хочеться сподіватися, що вони більше ніколи не повернуться на нашу землю.
