Своєрідність лірики П. Грабовського
П. А. Грабовський велику частину свого життя провів на засланні, звідки посилав свої вірші в Україну друкував їх в українських часописах і журналах. Повернутися на батьківщину йому не судилося, не зміг він долучитися до народницької праці, яку вважав ідеалом життя справжнього українця - інтелігента: що може бути краще, ніж працювати на ниві освіти, словом та ділом прислужитися неосвіченим і всіма обдурюваним селянам.
Вірші П. Грабовського сповнені туги за рідним краєм, з яким він був розлучений назавжди. Край рідний для нього — це „вся засмучена, Україна свята, перемучена”, оточена з усіх сторін ворогами, занедбана синами. Мета поета — збудити свідомість українців спонукати їх до праці в ім'я батьківщини. Цьому свячена поезія „Уперед”. Це — поезія-заклик. Кожна строфа починається зі слова „Уперед!” і продовжується рядом спонукальних речень, адресованих до інтелігенції, тих, „хто не хоче конати, статись трупом гнилим живучи!” Боротьба, до якої закликає поет, спрямована проти зла, уособленням якого є ворожа юрба. Це боротьба за „край рідний та волю, за окутий пригноблений люд”, „за громадські та власні права”. Причому поет не закликає взяти до рук зброю. Навіщо вона, коли
Сміле слово — то наші гармати.
Світлі вчинки — то наші мечі.
Про беззбройну боротьбу говорить він і в іншій поезії — „Справжні герої”. Він протиставляє „уквітчаних героїв кривавих справ” невідомим патріотам, чиє життя минуло за працею на просвітянській ниві:
Моя хвала трудівникам незнаним,
Що двигли мисль по селах, хуторах.
Цуравшись власно мрій золототканих,
Чий невідомо почиває прах...
Ця праця непомітна і невіддячена; її не оспівали поети; про неї швидко забули ті, кому вона прислужилася. Але непомітний труд готує стежки для нащадків, що продовжать справу невідомих трудівників. Цій темі присвячена поезія „Трудівниця”. Молода жінка віддала всю свою любов і завзяття дітям, які з її смертю втратили неньку, втратили промінь світла у темному царстві. Вона, слабка жінка, у найлютішу стужу заходила у нужденну хату, підтримувала людей словом. Але слабке здоров'я не витримало. Вчителька померла. Все село зібралося на її похорон. Плакали діти, плакали і їх батьки, навіть дяки не пили, не гомоніли. Отже, не такою вже й непомітною була праця цієї пані-трудівниці. А таких, як вона, багато. Такою ж повинна бути праця поетів, про що говориться у вірші „Я не співець чудовної природи”. Грабовський стверджує, що зараз не час оспівувати холодну байдужу природу, „ясні, золочені простори”, „райські сни й куточки благодатні”. Справжній поет не може відокремитися від життя свого народу з його турботами і стражданнями. І саме про це він повинен писати у віршах.
Так робив і П. А. Грабовський. Його голос, на мою думку, збудив багатьох синів і дочок України, як колись голос Т. Г. Шевченка. Таким чином, він виконав свій обов'язок перед батьківщиною і долучився до праці за права українського народу.
