Безмежною була любов Лесі до України. Вона любила землю, вивчала її минуле, поділяла життя і турботи своїх сучасників, мріяла бачити свій народ вільним і щасливим.
Твір починається мотивом ностальгії, бо поетеса далеко від рідного краю, туга за ним посилюється риторичним звертанням:
Мій занапащений, нещасний краю.
Як я тебе згадаю,
У грудях серце з туги, жалю гине.
Тривала розлука з Україною не надає спогадам поетеси романтичного відтінку, зі сльозами на очах бачить вона рідний край нужденним і зганьбленим. Леся Українка не приховує сліз, що «ллються від безсилля». Не хоче забувати ліси і озера Волині, мальовниче Поділля, синій Дніпро, узбережжя Криму, «де виноград в долині зеленіє, де грає сонця проміння кохане».
Патріотичне почуття — одне з найглибших людських почуттів — перестає бути в ліриці поетеси тільки описом України. Леся зрозуміла, що проливати сльози над недолею рідного краю — це невелика послуга, її патріотизм всеохоплюючий та має дієвий характер. Треба боротися за своє щастя, бо під лежачий камінь, як відомо, вода не тече. Тому й завершується твір пристрасним запереченням ридань, які вона проливала разом зі своїм народом. «Доволі вже їм литись!» — вигукує поетеса.
Леся Українка, як і її духовний батько Тарас Шевченко, ненавиділа і картала рабські душі тих, хто добровільно похилив голову і покірно тягнув ярмо неволі. Немало людей з рабською душею бачили вони, особливо панство, інтелігенцію, братів-слов’ян, які «синонімом раба між людьми стали!»
Гідна дочка Прометея прожила життя, сповнене невимовних страждань і гіркоти. Але її творчість звучить оптимістично, в ній на повний голос пролунали життєрадісні мотиви, сповнені віри і впевненості в невичерпні сили народу. Поетеса живе серед нас, вона не вмерла, а тільки зробила крок у безсмертя.
